36

Іван Корсак

– Пан Річард Судерланд? – перепитав на всяк випадок кур’єр, молодий офіцер, що занадто хвацько брязнув шпорами. – Наказано особисто в руки.

Банкір лише глянув на пакет, рясно всіяний сургучевими печатками, і вже знав, не читаючи, хто то прислав…

Пакет був від Потьомкіна.

«Поскольку Ее Императорское Величество, – писав князь, – соизволило жаловать известные привилегии меннонитам, желающим поселиться в Екатеринославской губернии, прошу Вас предоставить им необходимые суммы в Данциге, Риге и Херсоне».

Банкір пробіг очима ще кілька рядків і брови його поповзли здивовано вгору – такі суми, та ще й одразу в кілька міст, йому непросто буде вишукати. «Це так схоже на князя, – Судерланд потер замислено скроні.

– Розмахнеться на всю іванівську, а ти масти голову, де під чергову авантюру той гріш вишукати».

Вид Гданська-Данцига близько 1780 року

Двісті двадцять вісім сімей менонітів їхало з Данцига в українські степи, ще партія шведів направлялася під Херсон у колонію, де для них навіть встигли звести будинки, через турецький кордон текли молдавани, волохи, румуни. Всіх їх звільняли від будь-яких податей на десять років, давали худобу і знаряддя для землі, дозволяли займатися винокурінням… Російські посольства за кордоном посилено вербували нових колоністів.

– Європейські газети, – доповідав князь імператриці, – не нахваляться новими поселеннями в Малоросії.

Привілеї грецьким, вірменським та іншим поселенням підтягували немало люду, їхали сюди з Росії бідні поміщики з селянами, відставні солдати, кріпаки-втікачі, що в свій час дременули за кордони імперії, віруючі-розкольники, бідні православні священики з віддалених російських губерній, інколи зривалися в благодатні краї цілими нужденними селами.

«Поспішає Потьомкін, – подумав Судерланд, дочитавши листа. – Боїться найсвітліший, аби часом ці землі предковічні тутешній козацький люд не заселив. Але то не мій клопіт, мені заробити на поспіху князя».

Судерланд наступного ж дня подався в Зимовий обговорити умови такого масштабного проекту, але там, пославшись на зайнятість імператриці, скерували до нового фаворита – Платона Зубова.

В апартаментах князя Зубова з’ясувалося, що тут і без нього народу не протовктися. В біломармурових палатах, що поруч із покоями імператриці, хіба з півсотні прохачів нетерпляче зиркали на білі двері, звідки мала з’явитися його світлість, що вершила долі. Хтось очікував, аби безталанне чадо прийняли на державну службу, хтось сподівався на маєтності, а ще комусь слід доскочити ласки імператриці, бо всі знали, що без пошанування всемогутнього князя нічого їй і на очі показуватися. Поважний посол у чалмі терпляче перебирав у руках чотки, французький вельможа, судячи з одягу, з подивом роззирав присутніх у приймальні, певне, був новачком в тутешніх краях, тільки один розповнілий генерал з перев’язаним чорною тасьмою оком нетерпляче бідкався:

– Та ж кофе геть вихолоне…

Судерланда знайомили якось з генералом-поручиком Михайлом Іларіоновичем Кутузовим, милою, світською людиною, уже відомим генералом, що мав за честь щоранку, ще за годину доки прокинеться Зубов, приїжджати і особисто варити та подавати князю кофе у ліжко.

Врешті двері широко відчинилися і ад’ютант врочисто, як про друге пришестя, проголосив:

– Його світлість Платон Олександрович Зубов просять!

Натовп повалив у двері, штовхаючись і не вельми зважаючи на ранги й мундири, бо кожному таки швидше хотілося проскочити (і так годин із чотири чекали), натомість перед людом в дверях вигулькнула кумедна мавпочка у короткій спідниці і кружевних панталонах, і, весело верескнувши, почала кривлятися.

Платон Олександрович сидів перед дзеркалом, закинувши ногу на край стола, він навіть не ворухнувся, бо якраз завивали перуку і присипали пудрою. Відвідувачі, вклонившись у ноги, чемно займали чергу, а довгов’язий ад’ютант їх шикував як дітей у приходській школі:

– Ви, графе, перші, генерале, ви за графом, а ви за генералом…

Зубов нікого не помічав, він, доки зачісували, розпечатував листи і давав їх ад’ютантові читати – всі бачили, що він заклопотаний державними справами.

Якщо ж Зубов звертався нарешті до когось у черзі, той мав право наблизитися тільки після п’яти-шести поклонів, а отримавши відповідь, повинен на пальчиках повернутися на своє місце; кому не щастило, то міг і років зо три щоразу займати місце у черзі.

Зате мавпочці в кружевних панталонах наступала справжня потіха. Невеличка, хіба з добрячого кота, надзвичайно вправна, вона носилася по карнизах, люстрах, гардинах, ледве очі відвідувачів за нею встигали. З люстри вона стрибнути могла просто на капелюшок прохачки, безпомильно втрапити і залишитися там, якщо до вподоби, особливо коли там була грецька тупея. Такий ощасливлений прохач чемно нагинався і поштиво чекав, доки мавпочка не поласує частинкою головного убора.

– Чого там банкірам треба? – примружив одне око, наче втрапила туди пудра, Зубов. – «Трясця твоїй матері, – вилаявся в думці Судерланд. – То мені треба?!»

– Ваша світлосте, прошу ласкавої уваги: потрібні великі кошти на заселення малоросійських земель чужоземцями…

– А для чого ти на білому світі? – дивився так само приплющеним оком князь, мов цілився з мушкета.

– Так, звісно, мій клопіт, але умови, проценти… Його світлість князь Григорій Потьомкін вимагає чимскоріше.

– Потьомкін?! – визвірився Зубов і крутнув головою так, аж пудра спурхнула – перукарі відскочили злякано, а мавпочка шухнула прожогом за гардину.

– Як вимагає, то хай і дає!

Судерланд ще постояв біля Зубова, що більше й словом не обмовився, почекав чималенько, і врешті забрався геть. Він зрозумів, що тільки імператриця може визволити його з халепи, в яку він втрапив поміж двома фаворитами.

Коли все-таки пробився Судерланд до імператриці, то на його щастя застав її в доброму настрої – якраз годувала свого папугу. Птаха, забачивши незнайомця, невдоволено залопотіла крилами і заволала, немов на поміч: «Пла-а-то-о-ша!»

– Не хвилюйтеся, милий банкіре, – заспокоїла Судерланда імператриця. – Названі вами умови будуть дотримані, аби лише князь Потьомкін своєчасно одержав кошти – робить він велику справу, заселяючи малоросійські землі греками, вірменами чи волохами. Князь на віки утверджує ці землі російськими, бо відтепер прийшлі з будь-яких країв назавжди уже піддані імператорського трону, і навіть якби щось змінилося, історія пересунула, припустимо, кордони, то Росія матиме право захищати своїх підданих дипломатично чи, в разі потреби, збройно.

Папуга знову залопотіла крилами і, перехиливши голову, підозрілим поглядом втупилася в Судерланда.

– То найщиріший мій фаворит, – посміхнулася імператриця, киваючи на папугу. – Всі попередні зраджували, а цей, мій найвірніший коханець, мене любитиме завжди.

Папуга, наче розуміючи щось у сказаному, гонорово витягнув шию і закричав:

– Слався сим Екатерина!

Чи то навчитель його сам не вимовляв «р», чи така природа пташина, тільки виходило в нього «Екатегина».

Справдяться з часом слова імператриці, що пташина ця є найвірнішим і найкоханішим її улюбленцем.

Збіжить більше століття, після жовтневого перевороту червоногвардійці конфісковуватимуть маєтність старовинних родів. У домі князів Салтикових почистять усе, до останньої голочки, а як вже на порозі стоятимуть, то гукне вслід бабуся:

– Як забрали усе, то нате і птаху – вона теж історична цінність.

– Революція не потребує такого добра, – шкірив зуби з потіхи червоногвардієць.

– Нічого витрішки продавати, то, до вашого відома, папуга самої Катерини Великої.

Мов на ствердження сказаного престарілою господинею, птаха змахнула облізлими з старості крилами і закричала:

– Слався сим Екате-г-г-гина!

Посміхнувшись, вояки забрали-таки клітку з миршавим, облізлим, з більмом на оці папугою. Щоправда, птаха небавом чи то не забажала чекати світової революції, чи то від червоногвардійського харчу, але тижнів за три околіла.

Так скінчилася історія останнього коханця імператриці.