35
Іван Корсак
Погожого липневого дня, а саме тринадцятого числа 1775 року, Москва дзвеніла оркестрами, святково вдягнутий люд заполонив площі, а ще веселіше було в шинках і трактирах – Москва святкувала Кучук-Кайнарджійський мир.
У прийомні покої Пречистенського палацу, де перебувала імператриця, люд прибував ще зранку привітати з вікторією. Одні приїжджали, інші вже відбули, на спітнілі перуки діаманти кидали грайливі відблиски, але жоден із сановитих гостей, на велику прикрість, не удостоївся аудієнції.
– Государиня нездужає, – одна й та сама відповідь чекала на цікавих.
Швидко поміж іменитих відвідувачів пішла чутка, що в імператриці розлад шлунку. Через неуважність прислуги, яку государиня таки невиправдано балує, їй дали погано помиті фрукти, і ось маєте…
– Та за це не тільки батогами почастувати…
– Доброта государині он чим повернулась, – обурювалися придворні.
Імператриці ж було не до святкового грому оркестрів і не до пересудів сановитого люду в приймальних покоях – їй належало вже родити. Перейми почалися ще зранку, окрім болю допікав страх. Все ж таки сорок шість років, запізно уже, зовсім не так, як родила від Понятовського, Салтикова чи Гришки Орлова.
Про роди, що наближалися, ніхто не знав і не повинен був знати, як і про вінчання із Потьомкіним – так собі, перешіптувалися по кутках і не більше.
Облегшилася вона, на власний подив, якось легко, навіть не дуже скричалася – на світ появилася миловида дівчинка. Імператриці не гоже грудьми немовлят годувати, тож новонароджену ледве помили і сповили, одразу ж так само тайком вивезли до сестри Потьомкіна, Марії Олексіївни Самойлової. Нарекли дитину Єлизаветою Тьомкіною, у Самойлових вона й годувалася, доки не віддали в пансіон – як виросте, то стане володаркою величезних маєтностей у Херсонській губернії.
Життя придворне, тим часом, мало свій усталений перебіг: прийоми іноземних гостей, звані обіди, після них переходили в зал, де імператриця грала в карти кілька роберів у віст чи фараон, влаштовувала буриме чи шаради. Якось наприкінці травня 1777 року відвідала новий маєток Потьомкіна в Озерках. Господар пошановував гостей з розмахом, за обідом на їхню честь стріляли гармати, бо ж таки за стіл сіли зо тридцять перших осіб держави. Але імператриця найчастіше увагу звертала не на троюрідних братів Григорія чи сім’ю Енгельгардів, її цікавив найбільше новачок, гусарський майор, смуглявий тридцятилітній серб, кучерявий здоровило Семен Зорич. Однак і в Григорія, і в інших за столом склалося враження, що вони вже були знайомі й до цього.
Незабаром Зорич зайняв у Зимовому палаці апартаменти офіційного фаворита.
Почувши про появу нового конкурента, терміново у Петербург повернувся Завадовський – він мучився, метався, не знаючи, що вдіяти, доки йому не порадили сидіти тихо-тихо. Завадовський послухався, його чемність імператриця оцінила достойно. Йому буде даровано чотири тисячі душ, а на виділені імператрицею кошти збудує у Єкатеринбурзі палац на двісті п’ятдесят кімнат із мельхіоровими камінами.
Государиня ж почувалася звично, передавала через Григорія записочки коханому Сімі, як звала вона Зорича. Потьомкін виїжджав то на війни, то ще по якихось завданнях, але завжди міг вернутися у Зимовий, в свої апартаменти, які з покоями імператриці з’єднував прямий коридор. Григорій був уважний до кожного з чергових фаворитів, здебільшого своїх колишніх ад’ютантів, не забував десь із далеких доріг висилати їм подарунки. Зоричу він прислав перо з розкішним діамантом на капелюх і дорогу палицю, аж імператриця в листі тішилася: «Сима раз щеголял, по милости Вашей, Вы послали ему превосходную трость, он похож на шведского короля, но превосходит его в благодарности к Вам».
Лише один раз витримка зрадила Григорія. Якось він звично зайшов у покої і застав імператрицю в ліжку із Завадовським. Обличчя Потьомкіна стало враз бурячковим, він диким поглядом роззирнувся кімнатою і, схопивши масивний підсвічник, запустив у парочку, що не очікувала негаданих відвідин. Імператриця м’явкнула, як кішка, котрій ненароком наступили на лапу, і вмент скотилася з ліжка, а Завадовський, у чім матір народила, кулею метнувся у двері.
У Потьомкіна, звісно, були й інші проблеми: хитрий Панін, а особливо давній коханець Орлов, так і мостилися підсунути в ліжко свою людину.
Хитрощі їхні здебільшо були марними, Григорій сам добирав надійних і вірних собі, приймаючи до себе місяців на півтора-два ад’ютантами. Коли після ад’ютантського терміну Олександра Дмитрієва-Мамонова запросив до себе, той ні сном ні духом не відав, що його може чекати.
– Роздягайся! – суворо наказав князь.
У Мамонова тільки очі виокруглилися тарелями.
– Зовсім, зовсім, – наполягав Потьомкін.
Він обійшов голісінького Олександра, діловито оглядаючи, мов товар, який зібрався купляти і вишуковував гандж, аби причепитися і ціну збавити. А коли натиснув куди треба і тіло у Мамонова задерев’яніло і вгору метнулося, тільки язиком прицмокнув:
– Будеш імператрицю усолоджувати.
У Мамонова від сорому не лише обличчя, а й спина зачервонілася, він вже хотів було від обурення кріпке слово загнути, не зважаючи, що то князь, але в останню хвилину стримався він неймовірної гадки: «А якщо і правда?».
Далі йшло все у звичній колії придворних порядків: Мамоновим залишилися задоволені всі троє пробувальниць, особливо ж раділа Перекусиха:
– Потішив мене, голубчику, імператрицю втішиш ще краще!