32

Іван Корсак

На прийомі з приводу вручення вірчих грамот обер-поліцмейстеру Толстому випало знайомити новачків із придворними.

– Хто цей статний мужчина зі шрамом через усе обличчя? – питали, прагнучи швидше зорієнтуватися, дипломати.

– Князь Олексій Орлов, впливовий державний муж, давня опора трону.

– А це, напевне, Потьомкін, що чорною стрічкою око пов’язане?

– Так, на нього імператриця особливо спирається, а про талант полководця начувані, можливо, самі.

– Які мужні обличчя, в боях, напевне, каліцтва зазнали…

– О, звісно, – витримка ніколи не зраджувала Толстого, тим паче в його непростих державних клопотах.

– А цей білявий високий офіцер, що трішки осторонь став?

– Його прізвище Ланський, він новачок тут, маловідомий досі.

Обер-поліцмейстер далі продовжував задовольняти цікавість прибулих, оповідаючи або й особисто знайомлячи іменитих придворних, імператриця ж, підкликавши Толстого, наказала представити їй миловидного новачка при дворі, офіцера.

– Ланський, ваша імператорська величносте, – вимовив прізвище та звання і зашарівся, мов його запитали щось сороміцьке.

Імператриці цей білявий здоровило з неповороткими манерами і соромливістю дівчинки-підлітка впав в око відразу, не було ще такого у неї.

Після прийому життя закрутило Ланського такими крутими та негаданими зигзагами, що він і озирнутися не встигав на тих поворотах. Придворний лейб-медик вистукував його, як дятел суху деревину, довго й занудливо, три ночі Ланський хилитався на Перекусисі, під кінець мало не знудило, та якось втримався, ще в двох фрейлін, щоправда молодших, витримав іспит, аж доки не ввела Перекусиха в опочивальню імператриці книгу читати.

– Ну як там, Маріє Савівно, добре читає? – не без лукавства, сміючись, поцікавилася.

– Грамотний, – переконливо відказала престаріла камер-юнгфера, остерігаючись водночас перехвалити.

На ранок, як завше, митрополит втомлено кропив святою водою нового щасливця, а камердинер шанобливо подавав розкішний мундир флігель-ад’ютанта та сповіщав про ваговиту грошову нагороду.

П’ятдесятичотирилітня імператриця з Ланським, як рідко з яким із його попередників, наче душею відходила. Двадцятишестилітній Сашенька, на чотири роки молодший сина, вмів повести себе в постелі так, що зовсім не пам’ятала імператриця про присмерк свого бабиного літа. Дехто з колишніх коханців, може, вже й призабувся, але Захар Чернишов лишився у згадці нестримною силою, Гришку Орлова як можна забути – син граф Бобринський виходить вже у люди, від Сергія Салтикова син, може, чого доброго, престол перейняти, від Понятовського донька, на жаль, так рано померла. Васильчиков і Завадовський змигнули, як тимчасова іграшка, Зорич ледве в пам’яті мерехтить, Корсаков, Левашов і Висоцький хоч і недавні, але забуті швидко, мов півстоліття спливло. Ще спробувала Мордвинова і Єрмолаєва, але, чого там гріха таїти, спохопилася і вернула назад Ланського.

– Зірки Святих Олександра і Анни! – чи то захоплено, чи з погано тамованою заздрістю перешіптувалися на світських прийомах придворні, уздрівши на грудях Ланського нові нагороди.

– А ще два прислали йому з Варшави та один зі шведської столиці…

– І воєн немає, а ордени як із мішка сиплються, – лихословили заздрісники.

– То тільки вдень нема…

Чи то завидющі очі чиї наврочили, чи трапилося ще щось, тільки біда, став помічати Ланський, насувалася невблаганно – чомусь танути стала його чоловіча міць. Кинувся до знахарів було, їх нишком проводили, ті ворожили, шептали, яйцем викачували, та все марно. Аж доки не підвернулася стара ворожка, схожа на трухлявого гриба, що висох і зморщився на корені, не принесла йому темного варива, що відгонило чомусь терпентиною. І чудо – вернулася сила, він знову витримував ніч, хіба під ранок ставав охлялим та викрученим, як ганчірка, яку повісили на паркані сушитися. Та чудо рідко буває тривалим, пити те вариво доводилося, кривлячись і затуляючи носа, все в більшій кількості, аби знову не осоромитися. Одного разу він таки ризикнув, випив як ніколи, і звалився наступного ранку в гарячці.

П’ять днів і ночей він, ледве пам’ятаючись у лихоманці, метався, мов не на м’якій перині лежав, а на тліючому жарові, шостого ж дня, схлипнувши і востаннє спрагло захопивши повітря, Ланський відійшов.

Сталося те якраз на Івана Хрестителя.