41

Іван Корсак

В опочивальню імператора ввірвалися стрімко, розчервонілі і збуджені від випитого, вони вже діяли без остороги.

Імператор Павло, зачувши грюкіт, не встиг сховатися і стояв подивовано у нижній білизні перед ширмами.

– Ви арештовані, ваша величносте!

Імператор починав розуміти, що то коїться так негадано, став приходити в себе від несподіванки і, випрямившись, уже звичним владним голосом озвався до Зубова.

– Ви при своєму розумі, Платоне Олександровичу?!

– Ти більше не імператор, – відрізав тут же від бігу по східцях розпашілий Зубов. – Олександр наш імператор!

В опочивальню ввалювалися один за одним змовники – Бенігсен, брат Платона Микола, Яшвіль, Татаринов, а як оточили імператора півколом, то Платон вийняв заготовлений наперед текст відречення від престолу.

Виведений із себе нечуваним і небаченим нахабством, імператор було замахнувся вже на Платона, але брат Микола вдарив по руці так, що та обвисла ураз ганчіркою. Павло ще встиг рвонутися до вікна і зачепити неушкодженою рукою шибку – забряжчало скло, але імператора тут же збили з ніг і він знову опинився у півколі змовників. Платон, гарячково шукаючи очима чогось замашного, раптом побачив золоту табакерку: удар у скроню – і Павло поточився, заплітаючись ногами, і гримнувся на підлогу.

– Залишиться живим – нам не жити! – крикнув Бенігсен.

У напівтемряві всі кинулися на Павла, лаючись і плюючи йому в обличчя, вони били його ногами то по черзі, то хто дорветься, Платон цілився усе нижче живота, подумки приказуючи: «Це тобі за відібрані у казну маєтки, а це тобі за вигнання моє за кордон!»

Імператорові сперш вдалося скрутитися у клубок, затуляючи обличчя ще не перебитою рукою, він крутився підлогою, силячись ухилитися від ударів чи принаймі ослабити їх…

В запалі змовники навіть помітити не встигли, як імператор перестав крутитися і бодай якось боронитися, він уже був без пам’яті, але глухі удари ногами, наче в мішок із картоплею, все ще сипалися на бездиханне тіло.

Платон гамселив ногами ретельно, сам не віддаючи причини своєї злості, тільки один раз змайнула докірлива думка: нащо ж він так, то ж син тої жінки, якій божився в любові, яку пригортав і пестив, але ту зрадливу думку він загасив ураз, як єдиним подувом, на всі груди, гасять свічу.

Напівпритомного імператора ще спробували підняти, але вже на ногах він триматися не міг, склякали безсило вони самі собою, на якусь хвилю ще втримався лише на колінах. Тоді Платон з Миколою, схопивши шарфа, накинули на шию і здушили, притискуючи вузол коліном.

Наступного дня ошелешений люд дізнався, що імператор раптово помер від апоплексичного удару і тільки через півстоліття видавець Суворін випустить збірник документів «Цареубийство 2 марта 1801 года. Записки участников и современников». І там буде детально описано труп імператора:

«На теле были многие следы насилия. Широкая полоса кругом шеи, сильный подтек на виске, красное пятно на боку, но ни одной раны острым орудием, два красных шрама на обеих ляжках; на коленах и далеко около них значительные повреждения, которые доказывают, что его заставили стать на колени, чтобы легче было задушить. Кроме того, все тело вообще было покрыто небольшим подтеками; они, вероятно, произошли от ударов, нанесенных уже после смерти».

А ще згодом стане відомо про приватну карету, якою син вбитого імператора Олександр переїде в Зимовий палац. Очевидців дивувало, чому карета була не придворна, на яких замість двох виїзних лакеїв стоятимуть два офіцери, в одному з яких упізнають генерал-ад’ютанта Уварова. Випадково така карета туди потрапити не могла, тільки через підйомний міст, і мала вона перевезти Павла після відречення. Ще згодом напишуть, що син таки давав свою згоду на позбавлення батька престолу, згоду на переворот з умовою зберегти життя батькові – хоча всі розуміли, що це неможливо. Герцен колись напише: «Александр позволит убить своего отца, но только не до смерти».

Від сина не відставала матір, убита звісткою про смерть чоловіка, вона вимовила найперше: «Ich will regirien!» (Я хочу царювати). Вона навіть хотіла вирватися на балкон, аби звернутися до війська, що вже оточувало палац, та її не пустив офіцер Ф. В. Рідігер.

А ще через десятиліття ставитиме син пам’ятник батькові… Як тільки покривало з монумента спаде, то увесь велелюдний натовп уздрить на шиї імператора Павла вірьовку, що погойдуватиметься як грізний знак.

І зойкне від того люд, і знову згадає пророцтво митрополита Арсенія: «Задушили твої коханці чоловіка, вони ж і сина задушать…»