33

Іван Корсак

Він уявлявся Радіщеву людиною стриманою, суворою і, можливо, навіть з гонором – ще б пак, знаменитий на всю імперію видавець, що посмів друкувати бунтівний журнал «Трутень», хай і недовговічну «Пустомелю», зараз же його «Живописця» розхоплюють вдумливі люди. Микола Іванович Новиков уявлявся Радіщеву зовсім іншим, тільки не таким ось веселим, жвавим і делікатним. Радіщев у «Живописці», звісно, не під своїм іменем, надрукував уже кілька своїх робіт.

Олександр Радіщев	Микола Новиков

– Вітаю сміливця та народного заступника, – Новіков вимовив якось так, що в гучних словах не було і крихти іронії. – Давно вже хотів зустрітися.

– Який там із мене сміливець, – в’яло махнув рукою Радіщев. – За іменем чужим ховаюсь.

– То не гріх, то право людини, – Новіков подав свіжий номер журналу. – Ви ще не бачили, дарую, тут є публікація ваша.

Доки Радіщев гортав, стримуючи дитячу нетерплячку побачити найперш самим писане, Новіков прудко колотив ложечкою чай, аж той мало не вихлюпувався.

– Добре перо у вас, Олександре Івановичу, хіба тільки мова надто вже вчена. Не бійтеся словечка старосвітського, простонародного, бо всі наші біди від забуття, від погордування російськими старожитностями… Натомість нахапались, як бліх, іноземщини, б’ємо поклони їй… Даруйте, я не про вас, не дорікаю, що в Лейпцигу вчилися, я взагалі про наше життя.

– Воно можна і в іноземця повчитися, – Радіщев знайшов урешт свою публікацію, але ніяково на своєму спинятися, став інші сторінки гортати. – Тільки перейняти у чужоземця ми здатні хіба крій панталонів. На інше бракує тями.

– Кому перейняти? Кому? – брязнув чайною ложечкою Новіков, ніби то саме вона спричинила його обурення. – Селянинові, отому рабові у нужді безпросвітній? Поміщикові, рабів тих господарю, нащо воно йому? Придворним, що недосягнених вершин сягнули у казнокрадстві? Імператриці, якій ніколи за коханцями і яких міняє швидше, аніж рукавички?

– Не кажіть.. Вже по закутках пересміхаються, що в гербі російському вона замість орла двоголового свій статевий орган помістить… Знаєте, і мовчати не хочеться, бо болить, і писати страшно. Чи плюнути на цей лихий час, видрукувати історію Церкви… Я он постаттю Філарета Милостивого захопився – які люди були, Церква яка неказенна.

– Хіба тільки в прадавні часи, на зорі християнства, такі достойники жили? – обличчя Новікова спохмуріло, згадалися непрості баталії його у видавничій справі. – Мені єкатерининська цензура заборонила друкувати статтю святого Димитрія Ростовського «О церковных имениях». Спробуйте тільки вкласти у будь-яку здорову голову, якщо вам, звісно, це вдасться: слово святителя під забороною…

– На срібній раці Димитрія Ростовського справедливо викарбувано: «Написавши «Житія святих», сам до лику святих удостоївся бути вписаним», – Радіщев помовчав якусь хвилю. – Ці слова, які належать Михайлу Ломоносову, уже не під силу стерти ні імператорам, ні будь-якому казенному люду – хай би які удавки на шию Церкві вони не накидали і при цьому робили лукавий вигляд, що Церква у нас не казенна.

– Забудьте про неказенну, три четвертих майна, відібраних від церков, пішло, буцімто у казну, а насправді коханцям імператриці. Священик, що віковічно совістю був, тепер теж казенний, бо з казни таки став годуватись. І не пискне ніхто…

– Чого ж, митрополит Арсеній Мацієвич не зламався, міг правду в очі сказати, досі листи і повчання потайки поміж люду ходять. Чи не знаєте часом долі його?

– Навіть ім’я його заборонено називати.

– Ледь не забув потішити вас кумедною новиною, – Новіков вийняв якогось листа і подав Радіщеву.

– Якщо за публікацію в п’ятому номері «Живописца» вельми вірнопідданий трону читач нагородив вас жмутом листів з короткою оцінкою «Брехня!», то після виходу ось цього, чотирнадцятого числа, в очах блюдолизів маєте підвищення – якийсь казанський поміщик шукає вас, щоб викликати на дуель. Не страшно?

Радіщев пробіг очима кілька рядків, де окрім лайки на автора не густо було засіяно свіжої думки, покрутив у руках листа, не віддаючи, що з ним вчинити і протягнув назад Новікову.

– В мене троє малих дітей, ще й як боюся. Але гріх буде всім, хто бачить і рот на замок зачинив.

– А хто не зачинить, – гірко всміхнувся Новіков, – тому Шліссельбург, Сибір чи отрута. Ви ж тільки зверніть увагу: жоден російський, підкреслюю, російський, художник не піднявся при ній до вершин, жоден поет чи архітектор, імператриці потрібні тільки чужі, і то як оздоба, ще один камінець десь на брошці. Мій знайомий французький історик відверто сказав: «Мікеланжело б не витримав більше трьох тижнів при дворі Катерини».

Звідки ж було знати Новікову, що грунтовний знавець тих часів, польський історик, доктор права Казимbр Валішевський, що вельми ретельно перебирав архіви Парижа, Лондона, Берліна й Відня, майже дослівно його процитує:

«В общем национальное искусство обязано Екатерине только несколькими моделями Эрмитажа, послужившими для изучения и подражания русским художникам. Но кроме этих моделей она не дала ему ничего: даже куска хлеба».

Новіков раптом щось пригадав і почав шарудіти своїми газетами та журналами.

– Хотів показати вам, читайте уголос, – подав номер «Санкт-Петербургских ведомостей».

– «Пожилых лет девка, – читав Радіщев, – умеющая шить, мыть, гладить и кушанья готовить продается за излишеством. Здесь также есть продажные легкие подержанные дрожки. Продается за сходную цену семья людей: муж искусный портной, жена повариха; при них дочь 15 лет, хорошая швея, а также еще двое детей 8 и 3 лет»…

Радіщев віддав газету Новікову.

– Ну як? – поцікавився той. – Захоче хтось у цій країні порядки міняти?

Радіщев тернув долонею очі – задрібний для нього був шрифт.

– Не зможу заперечити. Навіщо вигадувати, як в Англії, для прикладу, якісь мануфактури, коли тут заробляють простіше: продав «девку по сходной цене» – і є свіжа копійка.

– Знаєте, – Новіков акуратненько складав назад принесені видання, – готуючи історичні матеріали, я немало спілкувався з придворним людом. Різний він там, – і заздрісний, і порядний, так от, хтось підрахував, що тільки на перший десяток коханців імператриці витрачено понад дев’яносто мільйонів рублів – і це без врахування кріпосних душ, дарованих палаців та іншого. Катерина Друга зійшла на престол, коли бюджет Росії не сягав і сімнадцяти мільйонів. То ж скільки років уся Росія мала працювати на піхву німкені-імператриці?

Радіщев наче у відповідь вийняв аркуш паперу і подав Новікову:

– Для порівняння з коханцями гляньте ось на турботу про наше духовне… То не таємне, списати дали мені добрі знайомі.

Новіков побіг очима дрібно писане.

«Согласно штатам, положено отпускать:

1) на Петербургскую, Новгородскую и Московскую кафедры с соборами – по 39.410 рублей;

2) на второклассные (8 кафедр) – по 5.000 (лично епископу – 2.600);

3) на третьеклассные (15 кафедр) – по 4.232 р. 20 коп. (лично епископу – 1.800);

4) на Троице-Сергиеву Лавру и на все мужские монастыри – 174.650 р. 40 коп.

5) на все женские монастыри – 33.000 рублей.

6) на 22 собора не кафедральные – 2.530 рублей.

7) вообще на все духовенство – 365.203 рубля».

– Чужого народу, чужої країни і віри не шкода…

Вони довго ще говорили, обмірковували видавницькі наміри і пропозицію Новікова видати повністю «Путешествие из Петербурга в Москву» в його друкарні. Вони тішитимуться надією, не знаючи, звісно, яка то не близька і вельми вибоїста дорога до неї.

Похмурого ранку до будинку Радіщева під’їде чорна карета і з неї похапцем вистрибнуть два вусатих унтери. У домівці Олександра Миколайовича вони поставлять все догори дном, шукаючи крамолу на очах у чотирьох малолітніх дітей-сиріт, бо мама уже померла, дітлахів, що тільки пострілюватимуть нажаханими очима з кутків. Не знайшовши для себе нічого втішного втішного – унтери арештують батька.

Радіщева допитував особисто Шешковський.

Степан Іванович поправив підсвічник так, аби краще бачити обличчя Радіщева, бачити у миготливому світлі кожен мускул, найменший порух думки, що неминуче позначиться при доброму допиті.

– Нащо писано цей пасквіль? Кажи правду, серце нашої імператриці добре, цінує вона людську щирість, не омине вона ласкою…

– Цю «Подорож» я готував чисто із письменницького честолюбства. То не пасквіль, то випроба мого пера.

– Ти кличеш до помсти холопів своїм господарям. Ти це називаєш письменницькою випробою? – Шешковський здебільшого лагідним тоном говорив на допиті, інколи зовні наївно.

– Я гадаю, що біди людини від самої людини. Якби вона могла безсторонньо подивитися збоку на себе, зазирнути собі у глиб, може б, по-іншому велося на світі, – Олександр Миколайович старався говорити повільно, ретельно підбираючи, радше пересіваючи слова, бо Шешковський-таки був мастаком вхопитися, як обценьками, за необачно мовлене. – Я не гадаю, що природа скупа до людини, що цю істину – людина народжена доброю – вона приховала від неї. Я саме це хотів донести, може в чомусь помиляюсь, але іншої гадки за душею не мав.

Радіщев дивився у вічі Шешковському і дивувався людській безсоромності, неймовірній для нього, неосяжний досі: своячениця, на якій тепер сироти, зібрала всі родинні коштовності і передала Шешковському, той подякував та передав уклін; а тепер ось перед ним, дивиться у вічі Радіщеву таким невинним, щирим і наївним поглядом… «Невже цьому можна навчитись, невже можна отак, навіть не кліпаючи?..» – поміж словесної гри-перекидування дивувало Олександра Миколайовича.

Та торбинка з коштовностями, тихо збрязнувши, втопилася тоді в бездонній кишені халата Шешковського, та торбинка врятувала Радіщева від тортур, але не змінила покарання.

– За посягання на здоров’я імператриці, змову і зраду, применшення належної владі поваги … смертна кара, – читатиме суддя кримінальної палати довгий перелік провинностей письменника, а оскільки статей «Криминального уложения» забракне, то перераховуватиме ще, час від часу переводячи подих, статті «Воинского устава» і навіть доточить з «Морского регламента».

Вирок йому винесли 24 липня і Радіщев, очікуючи його виконання, у камері смертників поспішав закінчити давно задуману працю. Він писав про Філарета Милостивого, а подумки переносився у свій час і свої обставини. Святий Філарет, людина цілком реальна, життєпис його істориками підтверджений, глибоко вірив і робив добро. Він віддавав бідним останню міру пшениці, а Бог йому повернув наче б то через випадок в сорок разів більше, він роздав усе, а йому повернуто неспівмірно вагоміше – цариця шукала для майбутнього імператора Костянтина наречену і посли прийшли в його дім. Він не мав чим пригостити, але добрі сусіди знесли всякої всячини і бенкет відбувся на славу, він поділився з нужденними останнім, хоч сім’я ні крихти не мала у домі, а йому дароване інше – внучка Філаретова стає дружиною всемогутнього і казково багатого імператора. Чому ж його сучасники, чому ті, хто на троні й при тронові, так не вірять і так не чинять, як Філарет?

Торбинка з коштовностями допомогла йому уникнути тортур Шешковського, але замала була, щоб хай не він, хай лише написане ним про святого Філарета вийшло на волю.

4 вересня імператриця «по своему милосердию и для всеобщей радости» помилувала Радіщева, замінивши смерть десятилітнім засланням в Сибір. Повезли його в Ілімський острог «для всеобщей радости» в кайданах і навіть без теплого одягу…

Миколі Івановичу Новікову теж не судилося здійснити, що обговорював при зустрічі із Радіщевим, і про що мріяв. Указом імператриці його видавнича праця удостоєна п’ятнадцяти років Шліссельбурзької фортеці.

На небосхилі Радіщева ще було на якусь мить виглянуло сонце – по смерті імператриці він отримає волю, викличуть навіть у Петербург і призначать членом комісії з підготовки законів. Він складатиме «Проект либерального уложения», де йтиметься про рівність усіх перед законом, свободу преси і ще чимало таких зманливих ідей. Та одного дня його викличе граф Завадовський, голова комісії, а в минулому фаворит уже покійної імператриці, і так допече, як ні разу за все многострадне життя.

– Знову в Сибір заманулося? Тепер не вернешся!

Олександр Миколайович прийшов у свій дім із душею, в якій щось надломилося остаточно, надломилося так, що не склеїти вже, не стулити. «Пропили державу і в піхву німецькій курві запхали, – без злості, з холодним смутком в’язав думки Радіщев, та вони все не зв’язувались. – Навіть після смерті імператриці її коханці продовжували гвалтувати цю землю та люд. Мені нічого вже робити у цій Росії, а іншої Росії на землі нема».

З тим же холодним спокоєм він налив у склянку отрути, вихилив без передиху, як можна випити лише спирт, – і нутрощі обпік неймовірний біль, полум’я його наростало, палахкотіло, аж доки в якийсь момент не обірвалося все і не затихло, зник біль, залишилося тільки голубе небо, у якому вже не було кривди і зла, голубе і всеосяжне, як його віра в добро.