38

Іван Корсак

Вона не могла цього разу приховати хвилювання і торжества у голосі, аж зуби зціпила, так стримувала радісну усмішку, та марне; імператриця диктувала таємний наказ:

«Главного польского бунтовщика Костюшко с его секретарем Немцевичем и адъютантом Фишером отправить в Санкт-Петербург. А как сей секрет есть великой важности и для того везется под чужим именем, то с самого места имеете сказать всем, что это есть раненый в Варшаве господин генерал-майор и кавалер Милошевич, на имя которого и подорожная прилагается. Наистрожайше предписываю иметь над ним непременное бдение … чтобы Костюшко отдельно от других везен был и чтоб … не спускано день и ночь был под глазами стерегущего офицера, и никто бы из обывателей видеться и переговариваться не имел случая».

То здобуто ще одну прекрасну вікторію, зроблено ще один крок у творенні величного міфу її імперії та істинно Катерини Великої. Бунтівна Польща поставлена на коліна, її народний ватаг Тадеуш Костюшко в полоні. Як же, така знаменитість… Уславлений бригадний генерал Америки, що збудував всесвітньо знаний тепер, неприступний Вест-Пойнт, а віднедавна оголошений французьким Конвентом почесним громадянином Франції – нині звичайнісінький її полонений, стане в’язнем Петропавловської фортеці.

У нещасливому бою під Мацеєвицами Тадеушеві Костюшку довелося непереливки. Бій, що почався з росіянами з досвітка, до середини дня йшов із змінним успіхом, та багатократна перевага в артилерії російського генерала Ферзена робила все рідшими ряди польської кінноти і косіньєрів.

Костюшко, притискаючись до гриви коня, стрімко мчав полем битви; він мчав на інший фланг, якимось підсвідомим чуттям обминаючи вибухи ядер, що шматували осінню землю і з болісним стогоном чорними стовпами знімали її у небо. Він уникнув вогню гарматного, та куля з мушкета звалила коня – і той разом з вершником клубочком покотився полем. До Тадеуша, забачивши таке, поспішила російська кіннота.

Пересилюючи біль, Костюшко вклав цівку пістолета у рот і натиснув курок.

Осічка…

Тим часом підскочили російські кіннотники, один вистрілив у нього, інший вдарив для певності пікою, а ще інший з відтяжкою рубонув палашем.

– Добрі чоботи в цього пшепєрдєльніка, – знімав перший взуття з непритомного Костюшка. Другий, вивернувши кишені, золотим годинником тішився. Третій же поспіхом стягував персня з пальця, а забачивши напис на ньому, то тільки підсвиснув подивовано.

На персні було викарбувано: «Вітчизна – захисникам своїм».

Костюшко нагороджував своїх побратимів такими перснями замість медалей.

Імператриця знала, як тяжко було гасити полум’я повстання, може, інколи й пересолювали при цьому. Вистріляли мирних людей Кобрина і Малорити, вулицями Варшави носили нанизаних на багнети немовлят, а вбитих поляків у варшавському передмісті для остраху Суворов хоронити заборонив – що вдіяти, на війні як на війні.

Російський генерал фон Клуген про ті події напише:

«Наши солдаты стреляли в толпы, не разбирая никого – и пронзительный крик женщин, вопли детей наводили ужас на душу. Справедливо говорят, что пролитая человеческая кровь возбуждает до опьянения… «Нет никому пардона», – кричали наши солдаты и умерщвляли всех, не различая ни лет, ни пола…»

Імператриця має достойно оцінити вклад Суворова, указ уже заготовлений про дарування йому Кобринської волості з 13 279 душами лише «мужеска полу» кріпосних.

Цей третій поділ Польщі, думалося їй, має бути довіку останній, а трон надто гордих польських королів займе своє місце у нужнику замість стільчика.

Вона навіть довершила те, що розпочали її попередники і не змогли довести до кінця. Знищивши Запорізьку Січ, стерши з карти Європи Польщу, імператриця взялася заразом на місце поставити таких же непокірних литвинів з Білої Русі. Цар Олексій Михайлович, пройшовшись тим краєм, з двох мільйонів дев’ятисот тисяч залишив живими литвинів мільйон триста п’ятдесят, а ще скільки погнав із собою, бо віддавна ще московські стрільці продавали на астраханських ринках литвинів у перське рабство по три рублі за душу. Петро І, відступаючи, підірвав полоцьку Софію, бо ж не може хтось мати древніших храмів, аніж у столицях імперії. Саме вона завершила їхню справу, фаворитам роздасть тисяч двісті литвинських душ, а різним російським поміщикам ще до півмільйона кріпосних набереться.

…Продовгувате обличчя статс-секретаря ще більше видовжилося, коли він подав Катерині Другій аркуш паперу, зовсім чистого, тільки три слова поспіхом написані.

– Вам лист, ваша імператорська величносте. Накажете відповісти?

Імператриця впізнала почерк Суворова: «Ура! Варшава наша!»

– Пиши, – посміхнулася потішено. – «Ура! Фельдмаршал Суворов!»

Імператриця вміла достойно нагороджувати вірних підданих, присвоївши в такий спосіб високе військове звання.

Вона тепер все може, вона всіх перемогла.

Чотирнадцять разів вставав з могили її чоловік і під іменем Петра III піднімав чергове повстання. Найважче було з п’ятим, Пугачовим, та з наступниками стало легше після вироку: «Емельку Пугачёва четвертовать, голову воткнуть на кол, части тела разнести по четырём частям города и положить на колеса, а после на тех местах сжечь».

Тепер чоловік веде себе чемно, смиренно лежить собі під ваговитою кам’яною плитою.

Голову митрополита Арсенія Мацієвича вона, звісно, не могла так покласти під сокиру ката, як інші лягали. Але немає різниці, зрештою, між чоловіком і митрополитом: обоє в кам’яних мішках, і до смерті в Ревельській кам’яниці Арсеній не зміг навіть відізватися до будь-якої живої душі – заборонялося ставити в охорону, хто б одне бодай знав російське слово.

Всі вікторії за нею, найвеличнішим мужем на ім’я Катерина…