Українська Енеїда

Альфред Єнсен

Українська Енеїда складається з 7.300 чотиристопових ямбів, розділених поміж 730 10-стрічкових строф у шістьох піснях. В оповіданні нав’язується акція вірно до класичної теми, а епічна композиція стоїть без порівняння вище, як у довільно переповідаючого Блюмавера. В першій пісні опускає Еней Трою і прибуває до королеви Дідони, котра по його від'їзді добровільно гине в полум’ї на кострі.

В другій пісні в змальовані епізодично пригоди на Сіцілії, а в третій приходить чудовий опис пекла. В четвертій пісні прибуває Еней до короля Латина в Італії, а в обох послідніх оспівуються борби з рутулійським Турном. Та мабуть не потреба й виразно казати, що в оцій зовнішній дії ходить о зовсім щось інше.

Видовиськом тих сцен є Україна; троянці і римляне – це замасковані українці, справжні козаки від голови до ніг, а навіть олімпійські боги, що беруть участь в людській судьбі, є непідроблені земляки Котляревського. Автор виключає сам щодо цього всякий сумнів, бо Еней представляється вже в пісні І [Римськими цифрами подалі пісні епопеї, а арабськими строфи даної пісні. – Прим. перекл.] як козак і бурлака, що бере свою торбу. В V: 14 називає Еней самого себе кошовим (начальний вождь у запорозьких козаків), а в VI: 167 титулує Турн свого переможного суперника «Анхизович».

Справедливо каже поет (VI: 23), що його муза вчилася в полтавській школі, бо всюди і все снується перед ним Україна. Так наприклад при змалюванні сходу сонця (V: 32) видить читач перед своїми очима сільську ідилію з українського малого містечка:

Уже онагри захрючали,

Ворони, горобці кричали,

Сиділи в лавках крамарі;

Картьожники же спать лягали

Фіндюрки щоки підправляли.

В суди пішли секретарі.

Або коли Еней пливе зі своїми товаришами недолі (III: 2 – 3), то це не троянці на Середземному морі, але запорожці на Дніпрі, котрі курили люльки і курникали козацьких пісеньок:

«Про Сагайдачного співали,

Либонь співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандрував козак всю ніч.»

Коли троянці йшли з хортами на лови на заяці (IV: 73 – 75) прийшли они до одного малого хуторка (двір на Україні) зі ставом, греблею і садом, а коли Еней відвідав Дідону (І: 26) у її господі, вступив він через довгі переходи у світлицю та й сів на піл (широку лавку). Коли жрець (III: 36) вхопив вола за роги і притиснув голову звіряти колінами в діл, маємо перед очима сільські різниці.

В пісні III: 107 наводиться більше українських імен (між іншими Вернигору Мусія), так само й в VI: 155 «князя Нечесу» (= Потьомкіна), а в IV: 55 різні українські місцевості: Еней отримав від короля Латина шмат лубенського короваю, корито сливок з Опішної, оріхи, смажені на олію з Києва, паляниці з Полтави, рогату худобу з Лип’янки, п’ять відер сивухи зі села Будянки і сто овець з Решетилівки. Поміж італійськими легіонерами Енея був також канцелярист з Глухова (VI: 27).

Під час приняття послів від Енея (IV: 37-41) приказав король Латин прикрасити свої силі образами перших майстрів, були це портрети казочного царя Гороха, Александра Великого («побідника індійського царя Пора!»), татарського хана Мамая, Іллі Муромця [лицар в давних казках – (Прим. перекл.)], лицарів Бови і Полкана, Соловія-харциза (Солов’я разбойника в російській народній епіці), Гаркуші і Ваньки Каїна (двох уличних розбійників в Росії), ба навіть ославленого французького бандита Картуша!

В пісні V: 45 є на щиті Енея вириті імена многих українських лицарів (між ними Кузьма, Дем’ян і Марципан!). Щоб вивчити латинської мови, купує Еней (IV: 33) «Піярськую граматику» (зладжена монахами ордену піяристів) разом з полуставцем [книжка друкована старим церк. письмом з указками як правити богослужіння і як уживати церковних книг. (Прим. Перекл.)] і октоїхом (церковно-слов’янські богослужебні книги.) Еней вчив сам своїх земляків латини при помочи «тройчатки», а хто був лінивий, діставав субітки (так називано по українських школах кари, які діставали в суботу ті, що провинились неувагою в тижні.) Плоди тої науки проявлялися також в комічних закінченнях наприклад «Енеус», «циганус» і т. д. (IV: 46-47, VI: 84-85).

Національна риса виступає яскраво у многих описах війни, а при читанні тих бурливих сцен пригадуються всі воєнні діла на Україні:

«Так вічной пам’яті бувало

У нас в Гетьманщині колись…

Так славнії полки козацькі

Лубенський, гадяцький, полтавський

В шапках було як мак цвітуть» (IV: 101).

Тут згадується Сагайдачного, Дорошенка і Залізняка (IV: 126 – 127). Сіцілійський перебієць Дарес був узброєний як компанієць (= козак з гетьманської компанії) (II: 20), а зброя, яку виковав Енеєві Вулкан, була гарна мов тульська табакерка (V: 28). Тут приходять військові вирази: курені (IV: 81), сотня, полк, патент (VI: 99), осаул (IV: 100), провіант- і крігсцальмайстер (IV: 91) і т. д., а люди короля Латина були «як козаки, а не як мугирі» (IV: 99).

Латин підносить слушно в своїй бесіді (IV: 90 – 91), що без оружжя, війська, хліба, гармат і грошей не можна вести війни. По виповідженні війни розіслали бояре по всіх округах маніфест, щоб люди ставали під стяги: они мали обголити голови, однак оставити довгі чуприни, також мали они принести зі собою сало і пшоно, ложку та й горнець і т. д. (IV: 98). Для куль сушили они галушки, бомби ліпили они з глини, замість картечів ужили слив солоних, а замість щитів ночви (IV: 105).

Під чудернацькою маскою пародійованого жарту криється все-таки часто поважне обличчя і в зображенню бездомних, богами переслідуваних троянців відчувається спочуття поета із закріпощеним українським народом, котрому здається з роду судилась недоля:

«Біда не по деревах ходить,

І хто ж її не скоштовав?

Біда біду, говорять, родить,

Біда для нас – судьби устав. (V: 1)

Коли троянці представляються королеві Дідоні (І: 23 – 24), кажуть: «Ми народ хрещений та погубили свої кожухи».

[На сім місці подаю дослівно цитат з Енеїди:

«Ми всі, як бач, народ хрещений

Волочимся без талану;

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чи бачиш, як ми обідрались?

Убрання, постоли порвались;

Охляли, ніби в дощ щеня!

Кожухи, свити погубили,

І з голоду в кулак трубили,

Така пеня лучилась нам!»

Не тяжко догадатись, кого розуміє поет під безталанним «народом хрещеним». Прим. перекл.]

Українському народові була добре звісна догана, яку дав (IV: 92) король Латин своїм палким землякам:

Мої великі кулаки

Почешуть ребра вам і спину;

Коли ж то мало, я дубину

Готов на ребрах сокрушить.

Служить вам рад малахаями,

Різками, кнуттям і киями.

Щоб жар воєнний потушить.

Та й без трудності розуміє читач, куди зміряв поет, коли (в IV: 96) каже:

Вельможі! лихо буде вам.

Вельможі! хто царя не слуха,

Таким обрізать ніс і уха

І в руки всіх оддать катам.

В знаменитім описі зачарованих засланців на острові Цирцеї (IV: 11-14), що його вспів Еней тільки хрестячись, оминути, приходять також многі політичні натяки в комічній формі:

Лях цвенькати уже не буде,

Загубить чуйку і жупан,

І «не позвалям» там забуде,

А заблеє так, як баран, і т. д.

Величавий свого рода опис підземелля (III пісня), де Еней відшукує свого покійного батька, дає помимо забавного комізму, потрясаючий образ моральних, зглядно неморальних обставин в тодішній Наддніпрянщині. Вже по гидкій дорозі, що вела до пекла (III: 47), бачив Еней в супроводі мерзенної богині смерти різні людські п’явки: продажних десятських і сотських (старшини в сельських громадах), проклятих писарів, відставних ісправників, суддів, стряпчих і секретарів, що жували папір в зубах, в руках держали каламарі, а за ухами пера.

Тут були також святоші, що постили три рази в тиждень, голосно не обмовляли і в день не пиячили, але в ночи не були без гостей. В самім пеклі (III: 73 – 80) був мішаний збір грішників і гультяїв: цехмістрів, ратманів, бургомістрів, суддів, писарів, розумних філософів, протопопів, ксьондзів (католицькі священики), гайдамаків і міщан, невірних і християн, штатських і воєнних. Там були також проворні купці, що по ярмарках спродавали на підборний аршинець свій поганий крам, жиди, міняйли, шинкарі і грецькі похатники з «фігі-мігі» (=сушені овочі).

А щодо пекельних мук, то Котляревський особливо вигадливий, але й тодішні судові кари не могли остати поза його поетичною фантазією. Жертвам наприклад, вливали за шкіру гарячу мідь, руки товкли в мужчирях; одних підганяли залізним пруттям, інших смикали огненними кліщами; багатим і скупарям вливали розтоплене срібло в рот і т. д.

В протиставленні до цього українського пекла згадується однак також і український рай (III: 119 і сл.), де перебувають праведні старшини, сотники і бунчукові, – вільне місце для безпомічних вдів, поважаних сиріт та й з голоду померших жебраків, що їх на землі збували словом «Біг-дасть», тут були також і ті, що не видушували лихварських процентів (III: 124) і були вдоволені малим («хто чим багат, то тим і рад»).

Комічним є опис золотого віку в українськім краю дармоїдів (IV: 118): «Міняйли ставали казначеями, фиглярі писали щот, аптекар роздавав милостині, пекарем ставав картяр, шинкар – гевальдігером, сліпі і каліки – вожатими, недоріки – бесідниками, а паламарі – шпіонами.