Травестійна Енеїда у європейських літературах

Альфред Єнсен

В історії всесвітньої літератури є це може одинокий случай, що літературна мова, яка по двох різних періодах розцвіту попала була зовсім у забуття і була «здеградована» до народної мови, дебютує у її поновнім відродженні комічним епосом, та й не менше заслугує на пам’ять і це, що оця перша проба в чудернацькім жанрі могла стати дійсно народним, національним епосом. А сталось це 1798 р. на Україні, коли то Іван Котляревський, зовсім незначний урядник з міста Полтави видав в Петербурзі три перші пісні своєї на українську мову перелицьованої «Віргілієвої Енеїди». В році 1809 надруковано IV пісню, а 1820 був покінчений твір, яким віджила українська література, а котрий – по моїй думці перевищує о много всіх своїх попередників і первовзори на полі травестованої епопеї як артистично, так передусім культурно-історично і язиково.

Комічна епопея побіч її відміни, травестії, має як звісно старе коріння у всесвітній літературі. Навіть Гомера піднято на сміх в «Батрахоміомахії» [Сю комічну грецьку поему приписувано хибно Гомерові. В нас переробив її вільно Конст. Думитрашко в поемі «Жабомишодраківка» 1859. – Переклав також С. Руданський. – (Приміт. перекл.)], а доїдливий Лукіян, Вольтер другого століття по Хр., не усовіщавсь поглузувати собі зі старинних богів. Особливо Віргілій зі своєю Енеїдою став метою для поетичних жартівливих таланів ренесансу і нової літератури. Початок зробив в Італії Дж. Б. Ляллі своєю травестією Енеїди, Рим 1633 (як Льоредано Іліадою), а у Франції зладив сатирик Павло Скаррон в роках 1648–1652 свій твір: «Virgil travesty en vers burlesques». Як улюбленим був тоді той рід поезії, слідує з того, що в роках 1648 – і 652 мав Скаррон шістьох наслідувачів [Гляди Р. v. Hofmann Wellenhof: Alois Blumauer, Wien 1885.]. Опісля йшов Вольтер з ославленим твором «Pucelle d’Orleans» 1755 і Муброн зі своїм «L’Henriade travestie» (1756).

В Німеччині перелицював Енеїду в 18 століттю Йог. Г. Шмідт, хоча рукопис полишився недрукованим, а подібну пробу зробив Йос. Б. Міхаеліс 1771 в Гальберштадті. Однак доперва колишній єзуїт Йог. Блюмавер ввів комічний матеріял Енеїди до німецької літератури, а його на весь світ звісний твір «Virgils Aeneis oder Abenteuer des frommen Helden Aeneas» (1784 – 88) був духовим батьком многих комічних наслідувань і травестій [Йос. К. Бенедикт + 1798, Еберг. Фрід. Гібнер + 1799. Фр. Христіян Пальдамус + 1806 і Карл Арнольд Кортум + 1824].

Оця травестуюча манія Блюмавера і його школи перенеслася потім до російської літератури, де Н. П. Осипов зладив в р. 1791 – 93 комічну Енеїду, в котрій вергілівський герой представлений як російський мужик, склонний до п’янства. (Виргилиева Енеида вывороченная на изнанку). Вісім перших пісень сеї нескладної, нині зовсім забутої штучної роботи, продовжував дальше до 1809 р. А. Котельницкий.

Іван Котляревський, котрий вже в гімназії свого родинного міста запізнався з будучим перекладчиком Іліади, М. І. Гнедичем (побіч котрого він і похований в Полтаві), знав про російську травестію Енеїди й нема ніякого сумніву, що невдала проба Осипова була для него зовнішньою понукою до його Віргілієвої Енеїди [Саме в р. 1793, коли Осипов видрукував російську Енеїду, мав Котляревський зачати свою Енеїду. Правдиву Енеїду Віргілія (Пісня І) переклав на українську мову С. Руданський.].

Але на тім і кінчиться також наслідування Котляревського, бо його українська травестія має під кожним зглядом самостійну й оригінальну вартість, а по моїй гадці, перевищує вона й культурно-історично і язиково та й естетично всі свої первовзори в європейській літературі. Травестія Блюмавера є інтересний сатиричний побутовий образ, якого сатира звертає своє вістря під знаменем тодішнього раціоналізму проти католицької церкви; але комічна епопея Котляревського дає в самій речі многосторонній образ цілої України, народніх звичаїв і соціальних обставин, повний історичних натяків.

Стиль Блюмавера є гладкий, тон дуже дотепний, але його жарти є часто масні [Ще більше відноситься той закид до останньої часті Блюмаверівської Енеїди, зладженої Шабером в Штутгарті] та грішать проти доброго смаку. У Котляревського є вправді гумор досить грубий, однак в тій простакуватості криється щось здорове і природне, бо вона випливала з простого селянського і козацького життя.

Котляревський не сотворив нової літератури і він не був першим поетом України, бо й перед ним були поети, як перед Гомером, та й М. I. Петров слушно доказує [Очерки истории украинской литературы 19 столетия. – Киев: 1884], що він мав багато попередників у звісних і незвісних авторів українських народних комедій і інтермедій або інтерлюдій 17 і 18 віку [Вже перед Котляревським видав Аф. Лобисевич переклад «Буколик» Віргілія; гл. Петров Н. Один из предшественников Котляревского в украинской. литературе XVIII в. А. К. Лобысевич. – С. П. Б. 1904. (Прим. перекл.)].

Але перед Котляревським – може також і по нім – не обробив ні один український поет українського народного життя так всесторонно, а при тім і артистично. Мова була вже готова, але щойно Котляревський доперва вмів тую копальню золота народніх висловів, пословиць і т. д. літературно використати. Вже Костомаров міг виказати велике значення Котляревського з погляду на реалізм, національний юмор і пародию мову, а навіть Куліш, котрий зразу відносився до його Енеїди дуже неприхильно (як Шіллер до Блюмавера!), мусів все таки признати, що Котляревський, «мимо всіх своїх слабих сторін», був одним з немногих українців, котрий розбудив національну свідомість.

Нині є літературний осуд про Котляревського, як національного епіка (також як драматурга двома його комедіями) усталений, а М. Сергієнко [ в Записках наук. тов. ім. Шевченка II. 1893.] каже, що Котляревський поруч Шевченка є найбільш улюбленим поетом України.