«Маруся»

Грицюта М. С.

«Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка – перша повість українською мовою. Саме з нею великою мірою пов’язаний новий етап розвитку української прози. Полемічна спрямованість, культурно-громадянська значимість цього твору неодноразово відзначалась самим Г. Квіткою-Основ’яненком. Повість є першою спробою в реалізації наміру письменника, який він висловив, зокрема, в листі до М. Максимовича від 3 жовтня 1839 р.:

«Мы должны пристыдить и заставить умолкнуть людей с чудным понятием, гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 мил[лионов] говорят, который имеет свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию и все как будто у порядочного языка» (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми томах, т. 8, с. 155).

Повість мала виключно великий успіх не тільки в літературному середовищі, а й в колі звичайної читацької маси.

Серед тих, кого глибоко вразила повість «Маруся» як твір, пройнятий великою любов’ю до народу, знанням його життя, був і Т. Шевченко. У листі до Г. Квітки-Основ’яненка від 19 лютого 1844 р. Т. Шевченко :

«Не цурайтеся ж, любіть мене так, як вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі, – Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю» (Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у шести томах, т. 6, с. 13).

О. Бодянський, вказавши на розтягненість повісті «Маруся», її перевантаженість описами, відзначив, що в ній е «місця справді прекрасні, накидані мистецьким пензлем» (Ученые записки императорского Московского университета, 1834, ч. VI, кн. 5, с 302), і вказав на характерну особливість Квітки-Основ’яненка: «найпростіші щоденні, так би мовити, випадки в нашому побуті під пером умілого письменника стають щонайцікавішими» (там же, с. 301).

М. Костомаров, який загалом високо оцінив Г. Квітку-Основ’яненка, вказав на його великі заслуги перед українською літературою, зазначав, що в «Марусі» є чимало штучного, «характер Василя не ясний і навіть не природний […] він сентиментальний […]. Характери Наума, батька Марусі, і матері її теж не відзначаються різкими рисами» (журн. «Молодик» за 1844 год», ч. III. Харків, 1843, с. 173).

Образ Марусі Г. Квітка-Основ’яненко трактував як втілення кращих рис трудових мас, яким він прагнув прислужитись своїм словом. В одному із листів до П. Плетньова він говорив:

«…Видя своих «Марусь», читаемых нашими добрыми земляками за прилавками при продаже перцу, табаку и проч., читаемых по хатам, в кругу семейств в городе и селениях, имев депутацию с благодарностью, что пишу по-нашему […], я рассудил написать для этого класса людей что-нибудь назидательное» (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми томах, т. 8, с. 157).

Великий успіх творів, які ввійшли до першої та другої книжок «Малороссийских повестей», спричинився до перекладання їх Квіткою на російську мову. Невдоволений першим перекладом «Малороссийских повестей» на російську мову, письменник став сам перекладати свої українські твори. 26 квітня 1839 р. він писав П. Плетньову:

«Здешние, хваля мое писание, принимались переводить на русский, но все было неудачно; я не перевел, а переписал слово в слово, без малейшей перестановки слов или пересказа другим образом. В ту пору проезжал В. А. Жуковский. Наговорил много лестного и желал читать их в переводе. Какой был у меня под рукою, я такой и вручил ему» (там же, с. 143).

Саме власний переклад «Марусі» передав Г. Квітка-Основ’яненко через В. Жуковського П. О, Плетньову з метою опублікування його в «Современнике» (див. лист Г. Квітки-Основ’яненка до П. Плетньова від 7 січня 1839 р.). Цей переклад був надрукований під криптонімом «В.Н.С.» в дванадцятому томі «Современника» за 1838 р. (с. 1 – 148, третьої нумерації). Поява даного перекладу викликала ряд схвальних відгуків. Уважно й глибоко проаналізував його В. Белінський. Він високо оцінив повість, із задоволенням констатував факт її великої популярності.

«Ми не спроможні висловити тієї насолоди, з якою прочитали її, – писав Белінський. – Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналів цілком виправдовують враження, яке справила на нас ця чудова повість» (Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 3, с. 52).

Сама повість «Маруся» спричинилася до роздумів над таким важливим питанням теорії реалізму, як природа типового.

«Типізм, – зазначав Белінський у зв’язку з розмовою про повість «Маруся», – є один з основних законів творчості, і без нього немає творчості». Типовими є ті образи, які характеризують «цілий стан… з його напрямом думок та його способом висловлювання» (Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. З, с. 53 – 54).

Однак справді типовий образ, на думку Белінського, мусить відзначатись чітко вираженими індивідуальними особливостями. Відсутність саме таких особливостей у героїв повісті «Маруся» і викликала зауваження Белінського:

«Наум Дрот, Маруся, Василь – що таке всі ці особі? – Це типи малоросіян зразкових, цвіт національного життя народу…, але їм бракує рис індивідуальності; перед вами малюються силуети, обриси, а не портрети; бюсти, а не живі особи. Тим-то повість здається вам розтягнутою, хоча коли б сам автор дав вам право виключати з його повісті все, що здається вам зайвим, – ви не знайшли б рядка, який би можна було виключити» (там же, с. 52 – 53).

Белінський вказував на національну своєрідність образів твору. Повість особливо приваблювала його як поетичний опис України:

«Крім Наума, Марусі, Василя і Насті в повісті «Маруся» є ще герой – і герой перший, який важливіший і від Наума, й Василя, й Насті, й самої Марусі: це Малоросія, з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями. Саме цей герой і становить усю привабливість, усю поетичну чарівність повісті… Побут сільських жителів, їх вдача, звичаї, поезія їхнього життя, їх любов – усе це зображено так, що варте б детальнішого розгляду» (там же, с. 54 – 55).

Високо оцінив повість М. Полевой, зазначивши: «Грицька Основ’яненка після його «Марусі» ми ставимо в число наших визначних сучасних письменників» («Сын отечества», 1838, т. V, кн. IX – X, с. 53). Тут же критик сказав про повість «Маруся»: «Це жива картина Малоросії. Які чудові характери героїв повісті […]: як усе це вірно з природи» (там же), йому ж належать слова: «Маруся» Основ’яненка вражала принадністю простоти і самою новизною картини побуту малоросійського!» («Русский-вестник», 1841, т. III, с. 714).

Тепло відгукнувся про публікацію перекладу «Марусі» в «Современнике» П. Плетньов і нав’язав Г. Квітці-Основ’яненку дискусію з приводу доцільності писання творів красного письменства українською мовою. 8 лютого 1839 р. Квітка-Основ’яненко говорив йому з усією відвертістю, вдячністю і несхибністю поглядів на своє покликання як письменника, на те, як слід перекладати російською мовою його українські повісті.

«Не умею выразить той благодарности, какою преисполнен за одушевившее меня наставительное письмо Ваше. Из него я удостоверился, что я нечто делаю, а не, как давали мне заметить холодностию и молчанием, что я из пустого переливаю в порожнее. Я думал, что или меня не понимают, или в самом деле: к чему быть сказочником? К чему идти за толпою, в коей все глушат один другого? Мне было досадно, что все летают под небесами, изобретают страсти, созидают характеры, почему бы не обратиться направо, налево и не писать того, что попадается на глаза?

Живя на Украине, приучался к наречию жителей, я выучился понимать мысли их и заставил их своими словами пересказать их публике. Вот причина вниманию, коим удостоена «Маруся» и другие, потому что писаны с натуры, без всякой прикрасы и оттушевки. И признаюся Вам, описывая Марусю, Галочку и про[чих], не могу, не умею заставить их говорить общим языком, влекущим за собою непременно вычурность, подбор слов, подробности, где в одном слове сказывается все.

Передав слово в слово на понятное всем наречие, слышу от Вас и подобно Вам знающих дело, что оно хорошо; не я его произвел, а списал только. Следовательно, все, что Вы сказали обо мне, не заслужено мною, а ежели что и есть, то по счастливой находке или улученню в мету, по счастию. Следуя одобрению Вашему, пишу и буду писать. Буду переводить, что сложится по-здешнему, буду пересылать Вам… (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми томах, т. 8, с. 138 – 139).

У наступному листі до П. Плетньова Квітка-Основ’яненко продовжував:

«Известность моих сказок разохотила здешних переложить их по-русски и совершенно по-русски, точно, как Вы желаете. Слушаем в чтении; и что же? Малороссы, не узнаем своих земляков, а русские… зевают и находят маскерадом; выражения – не свойственные обычаям, изъяснения – национальности, действия – характерам, мыслящим по-своему, и брошено, хотя, правду сказать, перевод был сделан и вычищен отлично. Я предложил свой перевод, буквальный, не позволяя себе слова сместить, а найден сносным, но не передающим вполне (ну, право) красот малорусских оборотов. Такой перевод «Маруси» и проч. дошел к Вам от Василия Андреевича […]

Вы видите, что я не могу по-нынешнему писать – очищенным слогом, подобранными выражениями – и всегда буду сбиваться на свой тон, малороссийский. Следовательно, не беруся исполнить по совету Вашему, внушенному добрым Вашим ко мне расположением. При всем усилии, при всем старании буду взлезать на ходули и, от неумения управлять, зашатаюсь и упаду. Зачем же приниматься за то, что выше сил? Притом, почтеннейший Петр Александрович, потрудитесь вникнуть в видимую разницу наших – ну именно языков русского и малороссийского: что на одном будет сильно, звучно, гладко, то на другом не произведет никакого действия, холодно, сухо.

В пример «Маруся»: происшествие трогательно, положение лиц привлекает участие, а рассказ ни то ни се, – я говорю о русской, – как, напротив, малороссийская берет рассказом, игрою слов, оборотами, краткостью выражений, имеющих силу. Малороссийская «Маруся» не смертию интересует, но жизнию своею. «Ні, малої» «атож», «але!» – у места сказанное, в русское этого не оденешь. Пример Вам: «Праздник мертвецов». Это легенда, местный рассказ, ежегодное напоминание в семье на заговены о «Терешке, попавшемся к мертвецам с вареником».

Рассказанное по-нашему, как все передают это предание, нравилось, перечитывали, затверживали. Перешло в русское – и вышло ни то ни се, повод журналисту трунить [Квітка-Основ’яненко має на увазі критику, якій був підданий «Мертвецький Великдень» у його перекладі на російську мову (див.: журн. «Современник», 1839, т. XIII, с. 127 – 161).], чего я ожидал при прочтении ее в Вашем журнале» (там же, с. 140 – 142).

Примітки

Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український і російський історик, письменник, етнограф і публіцист.

Жуковський Василь Андрійович (1783 – 1852) – російський поет, один з основоположників російського романтизму.

Полевой Микола Олексійович (1796 – 1846) – російський письменник, журналіст та історик. Видавав журнали «Московський телеграф», «Сын отечества» та ін. В 1840-х роках стояв на реакційних позиціях.

«Сын отечества» – російський історичний, політичний і літературний журнал, виходив у 1812 – 1852 рр. і 1856 – 1861 рр. у Петербурзі. До повстання декабристів у журналі друкувалися К. Рилеєв, В. Кюхельбекер, О. Пушкін. Після 1825 р. журнал став реакційним. З 1830 р. редактори-видавці журналу M. І. Греч, Ф. В. Булгарін (пізніше до них приєднався М. Полевой, який з 1838 р. брав участь у редагуванні «Сына отечества») ведуть боротьбу проти групи О. Пушкіна, доходячи до прямих політичних доносів. До української літератури його видавці ставилися з позицій офіційної ідеології,

«Русский вестник» – російський літературний і політичний журнал, який виходив у 1841 – 1844 рр. у Петербурзі. Реакційне видання. Журнал був організований при активній-участі М. Полевого з метою протидії зростаючому впливу «Отечественных записок». «Русский вестник» виступав проти М. Гоголя, «натуральної школи», В. Белінського.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 456 – 459.