«Малоросійські повісті»

Грицюта М. С.

Поява в 1834 р. першої книги «Малороссийских повестей, рассказываемых Грицьком Основьяненком» ознаменувала собою справді новий, революційний крок у розвитку української літератури. Хоч вона була підготовлена історичними умовами, назрілими потребами загальнолітературного характеру, зокрема інтересу до народних низів і їх усної творчості, однак для переважної більшості сучасників письменника стала великою несподіванкою, причиною гострої дискусії про межі українського літературного слова.

До часу цієї події Г. Квітка-Основ’яненко пройшов нелегкий шлях самовипробування своїх творчих сил, вивчення багатств рідної мови, глибоких роздумів над долею і перспективами української літератури, шлях художнього освоєння дійсності. Письменник усвідомлював, що його малоросійські повісті викличуть осуд, негативну оцінку з боку реакційно настроєної частини тогочасного суспільства. Намагаючись якоюсь мірою спростувати неправильні погляди на можливості українського художнього слова, Г. Квітка-Основ’яненко бере активну участь у виданні другої книжки літературного альманаху «Утренняя звезда» (1833), котра, як слушно твердить С. Зубков, «вагомо засвідчила не тільки існування художньої літератури українською мовою, а й розширення її тематичних обріїв та тенденцію на переборення бурлескних здобутків І. Котляревського» (Зубков С. Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість. К., 1978, с. 177).

У другій книжці «Утренней звезды» Г. Квітка-Основ’яненко опублікував «Супліку до пана іздателя», що відкривала альманах, а після неї – «Салдацький патрет» та уривок повісті «Маруся».

Усі ці твори невіддільні від загального пафосу альманаху, в якому поряд з Квіткою виступили І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка. Однак їх слід розглядати і як одне ціле, як своєрідний літературний маніфест Г. Квітки-Основ’яненка, спрямований на утвердження необмежених літературних можливостей українського слова, спрямований проти тогочасних реакційних кіл, які, при всьому своєму критичному ставленні до потенціальних даних нашої мови, не змогли «перекреслити виняткову силу «Енеїди», облудно пов’язували майбуття української літератури лише з бурлескними завоюваннями І. Котляревського» (Зубков С. Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість, с. 177).

Полемізуючи з тими, хто дотримувався хибних поглядів на українську мову, на перспективи розвитку української літератури, Г. Квітка-Основ’яненко писав у своїй «Супліці до пана іздателя»:

«…Є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорять, та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати. О бодай їх вже з такою думкою! Хіба ж не живо вчистив пан Котляревський Енея? Еге! Об нім і досі Москва товче й перетовкує; і з якого боку не зайде, сплесне руками та й каже: «Ну так, славно»!

А пан Артемовський-Гулак мало понаписував про Твардовського, про Солопія, про Собаку або Гараськові оди не мудро розказав по-нашому? Що, може, у іншого, хто читав, так і досі кишки болять від сміху, а в іншого – як там кажуть – трохи лишень шапка не загорілась. Так хіба він просто писав? Адже і тепер бажають у місячні або і в тиженні книжечки хоч півтретя його стиха.

Нехай же й пан Гребьонкин викине «Полтаву», що перероблює з московської; нехай, кажу, не боїться нічого та, як там кажуть, іздасть її типом, так там і таке буде, що хоч не хочеш, а заколупне тебе за душу, а де й серденько защемить; буде й таке, що, читаючи, слізоньки тілько кап-кап-кап! Та є й другі-прочі, «що на стихах, на стихах, а то-таки і просто розмовою пишуть… Так що ж будемо робити? Не второпають по-нашому, та й ворчать на наші книжки».

«Супліка до пана іздателя» та «Салдацький патрет» – справді програмні твори. Вони органічно пов’язані між собою і становлять одне ціле. їх слід розглядати як своєрідні передмови до «Малороссийских повестей». Висунуті в них ідеї знайшли втілення в малоросійських повістях Квітки, зокрема в «Марусі», – творі, який започатковує нову українську прозу.

Задум Г. Квітки-Основ’яненка видати першу книжку «Малороссийских повестей» та згодом і другу виник за певних обставин, під впливом ряду факторів. У листі до П. О. Плетньова від 15 березня 1832 р. Г. Квітка-Основ’яненко писав:

«Я и родился в то время, когда образование не шло далеко, да и место не доставляло к тому удобств; притом же болезни с детства, желание не быть в свете, а быть может, и беспечность и леность, свойственные тогдашнему возрасту, – все это было причиною, что я не радел о будущем и уклонился даже от того, что было под рукою и чему мог бы научиться […]

Молодость, страсти, обстоятельства, служба заставляла писать; но как? Я в это не входил. Еже писах, писах!.. По случаю, был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что-то серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе не способен. Знав его удобство, я написал «Марусю» и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться. Здешние предлагали мне напечатать, и я, предохраняя себя от насмешек русских журналистов, написал «Салдацкий патрет». Книгопродавец просил составить целую часть, я написал «Мертвецький Великдень». И так пошло далее, именно для одной забавы себе, веселого чтения с женою и видя, что землякам это нравится» (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми томах, т. 8. К., 1970, с. 140).

В листі до цього ж адресата від 26 квітня 1839 р. Г. Квітка-Основ’яненко суттєво доповнив історію створення першої книжки «Малороссийских повестей». Тут він зазначав:

«Защищая как-то достоинство языка малороссийского, я вызвался заставить рассказом своим плакать – не поверили, я написал «Марусю», и когда убеждали меня напечатать, то я, боясь опять цеховых скалозубов, написал для них «Салдацкий патрет», чтоб оградить себя от насмешек их и чтоб он поняли, что сапожнику не можно разуметь портного дела. Для составления части писал простонародное предание, из рода в род передаваемое: «Мертвецький Великдень». Писав «Марусю», я узнал себя, что могу так писать, – по-русски, после уроков за «Дворянские выборы» я боялся приниматься» (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми томах, т. 8, с. 142).

У цьому ж листі письменник вказав також на те, що сприяло появі другої книжки його «Малороссийских повестей».

«Когда вышла, писав він П. О. Плетньову, – первая часть повестей, отовсюду бы отзывы, что они плакали, как «Марусю» погребали, и я готов был плакать от них. Были и такие, что благодарили меня, что я доставил лакеям их чтение, понимаемое ими; натурально, что я смеялся над такими. Немногие заметили, как Маруся с Василием пересыпалась песочком, когда говорила с ним о чувствах своих, и сказали, что мне не нужно другой эпитафии: «Он написал Марусю». Для них, а более для Анны Григорьевны [мова йде про дружину письменника. – М. Г.], я продолжал писать, и составилось две части повестей».

Це зізнання Квітки не слід сприймати прямолінійно, як вияв суто особистих намірів та уподобань, ізольованих від наболілих актуальних проблем суспільно-політичного та літературного життя, його «Малороссийские повести» мають пряме відношення до тих процесів в українській літературі, які були викликані розвитком соціальної і національної самосвідомості народу. Квітка не стояв осторонь відзначеного В. І. Леніним «пробудження національного життя і національних рухів, боротьби проти всякого національного гніту» (Ленін В. І. Критичні замітки з національного питання. – Повне зібр. творів, т. 24, с. 121) – того, що викликало інтерес письменства до побуту народу, його дум та духовних надбань. Прагнення не відставати від загальносвітової еволюції художнього мислення, реагування на вимоги, які ставив перед собою просвітительський реалізм, – це те, що також позначалось на ідейно-мистецьких позиціях автора «Малороссийских повестей».

Як відомо, пошуки Г. Квіткою-Основ’яненком позитивного героя в дворянському середовищі не увінчались успіхом, а звернення його до народних низів дало змогу виявити джерела справді високих ідеалів, успішну пропаганду яких він тісно пов’язував з відтворенням мови носіїв духовних скарбів. Саме уважне ставлення до мови народного героя забезпечило глибину і повноту художнього змалювання чистоти моралі, чесності, краси і благородства поривань простого селянина.

«Вирішальну роль, – пише М. Яценко в статті «У пошуках гуманістичного ідеалу», – у формуванні позитивного ідеалу Квітки-Основ’яненка відіграла ідея народності, проголошена в 1830-х роках Белінським як естетичне кредо літератури нового періоду. Започаткована новою українською літературою тенденція до протиставлення морально-етичних принципів кріпосного селянства моралі панства у творчості Квітки-Основ’яненка набуває (при всіх його хитаннях) рис ідейно-естетичної закономірності. Шлях до народності літератури як шлях до розвитку реалістичних начал і пошуку ідеалу був у Квітки, як і в його попередників в українській літературі, тісно пов’язаний з вивченням народного життя та з естетичним освоєнням фольклору. Реальний гуманізм в українській літературі періоду формування нації і культурного відродження вбирав у себе здобутки гуманізму народного, соціальної самосвідомості народу і його культури» (журн. «Дніпро», 1978, № 11, с. 136).

Вихід у Москві перших видань обох книжок «Малороссийских повестей» – цікава сторінка російсько-українських культурних контактів. Саме завдяки сприянню діячів російської культури з’явились у світ «Малороссийские повести», що в свою чергу викликали жваве обговорення українських творів Квітки на сторінках російської періодики та їх публікацію в перекладі російською мовою.

У зв’язку з друкуванням першої книжки «Малороссийских повестей» Г. Квітка-Основ’яненко писав 3 лютого 1834 р. М. П. Погодіну:

«Я печатаю чисто малоросc[ийские] повести тоже в Москве, и корректура присылается ко мне. Ужасно медленно идет. Картины производятся в Москве, и я очень доволен образчиками [Мова йде про ілюстрації в першій книжці «Малороссийских по вестей». – Ред.]. Ежели угодно полюбопытствовать, можете спросить у А. В. Глазунова» (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми томах, т. 8, с. 129).

Г. Квітка-Основ’яненко і прогресивна громадськість з великим нетерпінням очікували виходу в світ першої книжки. Ще до появи книги добре слово про неї сказав у «Северной пчеле» В. І. Даль.

Цензурний дозвіл на першу книжку був даний 4 жовтня 1833 р. Набиратись вона почала незабаром після цього. Однак друкування її здійснювалось довго і не на належному рівні. Знаючи прихильне ставлення В. Даля до книжки, Квітка-Основ’яненко скаржився йому:

«Беда мне с Москвою! С ноября печатают мои повести… и до сего времени идет седьмой лист, а их наберется не менее 14-ти. Правда, под моею корректурою, но убийственно высылают листы и весьма худо и без внимания выправляют» (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми томах, т. 8, с. 130).

2 липня 1634 р., коли друкування книжки нарешті наближалось до кінця, Г. Квітка-Основ’яненко писав M. Погодіну:

«Жаль, что Вам неизвестно малоросс[ийское] наречие: я бы попросил Вас сказать беспристрастное мнение о Повестях Основьяненка, скоро имеющих выйти (о выходе которых, ежели будет ходатайствовать А. Глазунов поместить объявление в «Телескопе», не откажите своим содействием). Они написаны в разрешение спора, что на нашем наречии нельзя написать ничего серьезного, нежного, а только лишь грубое, ругательное, кощунное. Мне бы хотелось слышать беспристрастное заключение: имеет ли повесть «Маруся» что-нибудь из того, что желалось выразить? «Салдацкий патрет» опоздал выходом своим» (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми томах, т. 8, с. 131 – 132).

Перша книжка «Малороссийских повестей» побачила світ восени 1834 р. До неї ввійшли оповідання «Салдацкий патрет», «Мертвецький Великдень» та повість «Маруся». До речі, в кінці тому, тобто після оповідання «Мертвецький Великдень», автор подав таке звернення до своїх читачів:

«Годі ж для першої книжки, буду лагодити другу. Не знаю, чи вгоджу і сією. Коли що не так, не лайте; а за помилки вибачайте, бо їх, тут усіх, деяких потроху є й багатенько. Не при мені печатано, і я не був у друкарні, та й про Москву не знаю, як у неї і двері відчиняються».

Вихід «Малороссийских повестей» був сприйнятий прогресивною критикою як значна подія в українському літературному процесі. Захоплено зустрів появу першої книжки «Малороссийских повестей» В. Белінський. На сторінках газети «Молва» (1835, № 27 – 30) він сказав, що ця збірка відзначається «високим літературним достоїнством, яке йде від оригінальності предмета й оригінальності таланту (Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 1. M., 1953, с. 239).

Видатний російський і український філолог-славіст О. М. Волинський відразу збагнув новаторський характер збірки, її історико-літературну вагу.

«Дотепер, – відзначав він у рецензії на «Малороссийские повести», – малоросіяни не мали жодного майже твору чисто літературного, писаного прозою своєю рідною мовою Поява нинішньої осені давно обіцяних і так нетерпляче очікуваних малоросійських повістей, розказуваних Грицьком Основ’яненком, показує нам, що малоросіяни […] можуть створити свою прозу» (Ученые записки императорского Московского университета, 1834, ч. VI, № 5, с. 287 – 288).

«Малороссийские повести» спричинилися до пожвавлення полеміки про перспективи розвитку української літератури, в якій дана збірка творів Г. Квітки-Основ’яненка була яскравим доказом того, що українська мова може претендувати на повноправну літературну мову, мову, здатну до всебічного художнього змалювання дійсності. І. І. Срезневський у статті «Погляд на пам’ятники української народної словесності» твердив, що українська мова «є мова, а не наріччя», належить до однієї «з найбагатших мов слов’янських», «не зникне і, якщо б навіть вона не мала надії на славу літературну, вона залишить свої пісні й думи […] але вона має й цю надію, хоча й слабку, хоча ще й у зародку, але має». Підтвердженням цього, говорив І. Срезневський, можуть бути «завжди грайливий, завжди захоплюючий Основ’яненко і ще декілька інших, хто подав обіцянки й надію дочекатися від них чого-небудь гідного України» (там же, 1834, ч. VI, № 14, с. 134 – 135).

В. І. Даль наголошував на тому, що мова «Малороссийских повістей» вражає своєю неповторною художньою силою і доступністю навіть російському читачеві:

«Не смію також, – писав він, – радити нікому братися за переклад повістей Основ’яненка російською мовою, це вийшла б перекладин, а не переклад. Їх треба читати в оригіналі […]. Чи варто перекладати й створювати книжку, яку так легко розуміти в оригіналі і тішитися та радуватись незрівнянною простотою зворотів і виразів» («Северная пчела», 1835, № 17).

Не чекаючи виходу першої книжки, Квітка-Основ’яненко працював над другою. Уже 11 листопада 1834 р. був даний цензурний дозвіл М. Каченовського на її публікацію. В листі до М. Погодіна від 30 березня 1836 р. Г. Квітка-Основ’яненко писав:

«Меня же петербургские и здешние земляки вынудили еще выпустить несколько повестей, кои и тискаются в Москве у А. В. Глазунова» (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми томах, т. 8, с. 132).

Перше видання другої книжки прийнято датувати 1837 р. Насправді ж вона вийшла двома випусками. Перший її випуск був здійснений 1836 р., а другий – 1837 р. До цієї збірки ввійшли також три твори: «Добре роби – добре й буде», «Конотопська відьма», «От тобі й скарб». Своєю композицією (кількість творів, характер їх змісту та порядок подачі), форматом вона дублює першу книжку. Твори обох книжок об’єднані спільною нумерацією. Перед назвами їх стоять римські цифри І, II, III, IV, V, VI.

Друга книжка «Малороссийских повестей» також викликала жваве обговорення на сторінках російської періодики. Правда, розмова про неї здебільшого пов’язувалась з творами першої книжки та повістями «Козир-дівка» (1838), «Щира любов» (1839; автопереклад російською мовою), «Сердешна Оксана» (1841).

Є. П. Гребінка в рецензії на другу книжку «Малороссийских повестей» («Северная пчела», 1837, № 260) відзначив, що Г. Квітка-Основ’яненко з успіхом продемонстрував своїми творами, що українська мова володіє необмеженими можливостями художнього відображення дійсності, спростовував необгрунтоване ставлення до української мови як до такої, котрою «можна писати тільки одне комічне». Він відзначав, що в повісті «Маруся» лагідні почуття виражені настільки вдало, що навіть ті, «які збирались реготатися до упаду при самому імені Марусі, плакали під кінець повісті» («Северная пчела», 1837, № 260). Рецензент твердив, що тільки читання в оригіналі українських творів Г. Квітки-Основ’яненка може дати повне відчуття їх естетичної вартості.

Високо оцінив другу книжку «Малороссийских повестей» В.Даль, його захоплювала тут «істина й вірність кожної схопленої з життя українця риси» («Литературные прибавления к «Русскому инвалиду», 1837, № 52). Він відзначав, що в «Конотопській відьмі» «всі подробиці захоплююче вірні», в оповіданні «От тобі і скарб» «кращі місця […] ті, де автор вдається до дрібних деталей побуту українського простолюдина» (там же).

Твори першої і другої книжок «Малороссийских повестей» були етапним явищем не лише в українському, а й у всьому європейському процесі. У свій час І. Франко писав:

«Аж коло року 1840 починають майже в усіх літературах європейських появлятися твори, в котрих мужик являється героєм, життя його, стається головним предметом, канвою талановитих творів літературних […]. В літературі українській, дрібній, слабій, неначе в кут якийсь забитій, на котру мало хто й звертав увагу, появляються далеко швидше, ніж деінде, оповідання Квітки-Основ’яненка, черпані виключно з життя народного…» (Франко І. Твори в 20-ти томах, т. 17. К., 1955, с. 85).

Г. Квітка-Основ’яненко мав намір видати і третю книжку «Малороссийских повестей». Автограф її дійшов до нас, зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 67, № 823, 75). На титульній сторінці збірки заголовок: «Малороссийские повести, рассказанные Основьяненком. Книжка третья». Ця книжка, як і кожна із двох попередніх, складається з трьох творів, назвам яких передують римські цифри VII, VIII, IX, До неї ввійшли такі твори: «Божі діти», «Перекотиполе», «Щира любов». В кінці автографа «Перекотиполя» витерто слова «Конец третьей части». Перед другим варіантом закінчення в автографі «Щирої любові» значиться: «Кінець третьої книжки».

Автографи творів «Божі діти» і «Щира любов» зберігаються під № 823 в твердій коричневій оправі, зробленій ще Квіткою-Основ’яненком. Автограф «Перекотиполя» зберігається під № 75. Він надійшов у фонди відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР значно пізніше, ніж автографи «Божих дітей» та «Щирої любові». Його передано сюди за актом під № 92 (326) від 29.Х 1955 р. з відділу рукописів Державної ордена Леніна бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна. У дореволюційний час він зберігався під № 904 в Московському публічному і Рум’янцевському музеях.

«Перекотиполе» написано на такому ж за якістю і розміром папері, як і «Божі діти». Автограф «Щирої любові» меншого формату, ніж рукописи «Перекотиполя» і «Божих дітей». В ньому наявний цензурний дозвіл П. Корсакова, датований 14 лютого 1839 р. Є підстави вважати, що коли Квітці-Основ’яненкові не вдалося здійснити намір видати третю книжку «Малороссийских повестей», він вирішив опублікувати «Щиру любов» окремим виданням. Однак ні «Щира любов», ні «Божі діти» за життя письменника не були опубліковані мовою оригіналу.

Всі три твори третьої книжки «Малороссийских повестей» при житті Г. Квітки-Основ’яненка надруковано в автоперекладі російською мовою в 1839 – 1840 рр. «Перекотиполе» українською мовою опубліковано в альманасі «Молодик», ч. II. Харків, 1843. Подані у цьому томі завершені твори, що не ввійшли до трьох книжок «Малороссийских повестей», були опубліковані мовою оригіналу в альманахах «Ластівка» (Спб., 1841): «Молодик», ч. II (1843) та журналі «Маяк» (1842, т. III).

Примітки

«Утренняя звезда» – один із перших українських літературних альманахів. Вийшло дві книжки в Харкові (1833). Г. Квітка-Основ’яненко був ініціатором цього видання. Перша книжка, за невеликими винятками (матеріали про Г. Сковороду та ін.), містила твори російської літератури, а друга – української.

Гулак-Артемовський Петро Петрович (1790 – 1865) – український поет і культурно-освітній діяч. Продовжував реалістичні традиції І. Котляревського і російського байкаря І, Крилова. Творець перших на Україні романтичних балад на сюжети А. Міцкевича («Твардовський»), Й. В. Гете («Рибалка»), автор бурлескних переспівів з Горація («До Пархома») й майстерних ліричних поезій.

Гребінка Євген Павлович (1812 – 1848) – український і російський письменник. Сприяв становленню реалізму в українській і російській літературах.

Плетньов Петро Олександрович (1792 – 1866) – російський критик, поет і культурно-освітній діяч, академік Петербурзької Академії наук (з 1841 р.) В 1838 – 1846 рр. видавець-редактор журналу «Современник». Дружив з В. Жуковським, О. Пушкіним, М. Гоголем.

Погодін Михайло Петрович (1800 – 1875) – популярний у свій час російський письменник, історик, журналіст, публіцист офіційно-монархічного напряму, академік Петербурзької Академії наук (з 1841 р.), професор Московського університету. У 20 – 30-х роках виступав як ліберально-дворянський письменник, надрукував побутові повісті з «простонародного» життя, сповнені сентиментальних сентенцій, моралізаторства в релігійно-християнському дусі, з деякими демократичними нотками. Пізніше переходить на позиції «офіційної народності».

«Северная пчела» – російська політична і літературна (з 1831 р.) газета. Видавалась у Петербурзі в 1825 – 1864 рр. До повстання декабристів 1825 р. газета не цуралась лібералізму, потім стала рупором монархізму і реакції, користувалась протекцією Третього відділу, який відав політичними розшуками; вела боротьбу проти представників передової літератури, нападала на Пушкіна, Гоголя, Белінського, а також Квітку-Основ’яненка.

Даль Володимир Іванович (літературний псевдонім – Козак Луганський; 1801 – 1872) – російський лексикограф, письменник, фольклорист і етнограф, почесний член Петербурзької Академії наук.

«Телескоп» – російський літературно-громадський журнал, який виходив у Москві (1831 – 1836). Засновником його був M. І. Надєждін. Деякий час співробітничав у цьому журналі В, Белінський. Напрям видання – непослідовний і суперечливий.

Надеждін Микола Іванович (1804 – 1856) – російський критик, вчений і журналіст, прибічник монархічної влади.

«Молва» – російська газета, додаток до журналу «Телескоп». Видавалась M, І. Надєждіним в 1831 – 1836 рр. у Москві. З червня до середини грудня 1835 р. редактором газети був В. Г. Белінський. Задумана як газета мод і біжучих новин, «Молва» згодом перетворилась в критико-бібліографічний відділ журналу «Телескоп», «Молва» була заборонена одночасно з «Телескопом» в жовтні 1836 р.

Бодянський Осип Максимович (літературний псевдонім – М. Бода-Варвинець, Ісько Материнка та ін.; 1808 – 1877) – український та російський філолог, історик, письменник і перекладач, один із засновників славістики в Росії. В питаннях вітчизняної і слов’янської історії та культури стояв на ліберальних позиціях. Пропагував ідею народності в мистецтві.

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 – 1880) – російський та український вчений-філолог, славіст, академік Петербурзької Академії наук (з 1849 р.).

Каченовський Михайло Трохимович (1775 – 1842) – російський історик і літературний критик, земляк Квітки-Основ’яненка, закінчив Харківський колегіум. У 1805 – 1830 рр. (з невеликими перервами) видавав журнал «Вестник Европы», де з 1812 р. друкувався Г. Квітка-Основ’яненко, а пізніше П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський та інші українські письменники. З 1810 р. – професор, а з 1837 р. – ректор Московського університету. Певний час був цензором.

«Русский инвалид» – російська газета, яка була заснована 1813 р. з тією метою, щоб весь прибуток від її видання використати на допомогу інвалідам, солдатським удовам і сиротам. У зв’язку з вилученням політичної частини (1821 р.) газета занепадає. З початку 1840-х років газета переживає певне піднесення. При «Русском инвалиде» виходили різні додатки, зокрема «Литературные прибавления» (1831 – 1839), перетворені з 1840 р. в «Литературную газету».

Корсаков Петро Олександрович (1790 – 1844) – російський літератор, перекладач; з 1835 р. цензор, обстоював інтереси авторів.

«Молодик» – український літературно-художній альманах, який у 1843 – 1844 рр. видавав літератор І. Є. Бецький (1818 – 1890) за допомогою Г. Квітки-Основ’яненка. Три книжки видано в Харкові й одну, останню, – в Петербурзі.

«Ластівка» – український альманах, який підготував Є. Гребінка і видав 1841 р. в Петербурзі В. Поляков.

«Маяк» – російський літературно-художній журнал реакційного напряму, що виходив у Петербурзі в 1840 – 1845 рр. Навколо «Маяка» групувалися ворожі демократичному рухові сили, відкриті прихильники й проповідники теорії «офіційної народності». Видавці журналу всіляко прагнули завоювати довір’я українських письменників, щоб мати на них ідейний вплив. Друкуючи і вихваляючи на своїх сторінках твори українських консервативних письменників, «Маяк» намагався спрямовувати розвиток усієї тогочасної літератури по шляху безідейного побутописання. Через відсутність українських періодичних видань на сторінках журналу «Маяк» інколи друкувались П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка та ін.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 443 – 448.