Серце

Михайло Харишин

Мабуть, вже вмерло моє серце. Чи не так?

Напевно вже не хоче більш кохати,

радіти, плакати. Й відтак,

себе вола від світу заховати.

Мабуть, втомилось. Більше сил нема

себе потроху людям віддавати.

І не дивитись за вікно: «Там літо чи зима?», –

теплом своїм нужденних зігрівати.

Для чого? І чому повинен? Хто

велів моє серденько надривати?

Не жди від них подяки, бо ніхто

тебе не зможе навіть пригадати.

Та ні. Не те я щось верзу, не те.

Зізнайсь – в житті також допомагали

тобі лише, без всякої ціни за це,

і серця частку теж свою віддали.

Тому й жевріє іскорка у грудях,

тому й спалахує вогнем за кожен раз,

коли потрібен ти коханій, дітям, людям,

і молодієш, оживаєш враз.

О, ні! Не вмерло моє серце. Все не так!

Воно й надалі хоче ще кохати,

радіти, плакати. Й відтак,

себе для світу знову відкривати!

28.06.2010, Київ