Рід

Михайло Харишин

(Билина)

1

Ніколи не хотів манкуртом буть,

З чужою мовою, без віри і без роду,

В життя рушати, у широку путь,

Не відаючи древа родоводу.

Родився я в Галичині,

У славному Вкраїни краї,

В маленькому, звичайному селі

Під Бережанами, із річкою та гаєм.

Ріс у дворі, що зветься Козаків,

В однім з двох сотень, що були навколо:

Гнатишиних, Залізних, Ковалів,

Микитових, Замойських чи Дякових.

Вивчав історію, розпитував батьків,

Збирав, немов зерно, докупи кожне слово,

І поступово тайну привідкрив

Козацької в місцині назви дому.

Дізнавсь, що в українському селі

Існує звичай з давноліття

Надовго буде прізвисько в дворі

Поселенця з далекого століття.

2

Колись, як зруйнували Запорозьку Січ,

З підступного указу Катерини,

Пішли шукати волю козаки у світ,

Й спинились на Дунайських низовинах.

Був серед них напевно родич мій,

Козак відважний з юним сином.

Тоді й створили за Дунаєм Січ,

Незламні запорожці, їхні побратими.

Пройшли роки, обжились козаки,

Коріння теж пустив мій пращур,

Онуків дарував старому син,

Двох братиків, для миру і на щастя.

3

Нова біда не довго заждалась,

Зіткнулись дві імперії в двобої,

Вкраїнців розділивши, як колись,

Поклали край і Задунайській волі.

Тоді, у котрий раз зійшлись

В страшній війні османи й росіяни,

Багато на Дунаї крові пролили

Безвинно українці й молдавани.

І знову зруйнували Січ,

Тепер вже за вказівкою султана,

І знов по світу розбрелись

Нащадки козаків шукати слави.

Одні пішли в Азов, чи далі, на Кубань,

Створивши там славетне військо,

Були й такі, що не покинули Дунай,

І залишилися у тих краях навічно.

4

Пішли у світ два юнаки, брати

З Дунаю вздовж Дністра по долю,

І в Посухові, у моїм селі, знайшли,

На Липі Золотій, біля гори Лисоні.

З’явилась жінка в одного з братів,

Послав їм Бог доньку Олену,

Невдовзі зять прислав сватів

І прізвище її він замінив по чину.

Ще не одне змінилось прізвище за вік,

Морози, був Курило, Миколайські,

Харишині розпочали свій лік,

Прийнявши давню родоводу чашу.

Тепер уже судилось по життю,

З подвір’я Козаків глядіти долю,

За океан, було, чи у засніжену тайгу

Рушав хтось знову за чужої волі.

5

Живуть потомки запорожця по світах,

В Канаді, в Україні, на Сибіру.

Багато з них лиш у тужливих снах

Могли вклонитись отчому подвір’ю.

Є серед них службовці і швеї,

Є дипломати, вчителі та вчені,

Робітники, скловари, водії,

Є медики й колгоспники в родині.

Проте усіх завжди єднає лиш одне –

Це твердість духу, честь і пам’ять роду,

Пошана до батьків, до близьких, до дітей,

Буть гідним називатись – Козаковим.

6

Минуло майже два століття, як кидали

свої паланки на Дунаї козаки,

І молоді сади, оселі закладали

Вздовж по Дністру, селились назавжди.

Та все ж, життя вертає на своя круги,

І як в старі часи приймали одностайно,

Мене також, їх спадкоємця, прийняли

В козацьке Чорноморське військо славне.

Вкраїни нині підростає юне покоління,

Минувшину плекати має всіх віків.

І я б хотів, щоб діти зберегли мої – коріння

Та гордість, що є з роду Козаків.

5-7.03.2010, Кишинів