1

Микола Хвильовий

Страшенно неприємно виступати проти тієї людини, що з нею зв’язано твої найкращі спогади, що так багато зробила для… ну, хоч би особисто для тебе. Але як же й мовчати, коли ти непереможно хочеш притримуватись того етичного критерію, в якому звучать такі молоді й хороші слова: «amicus Plato, sed magis arnica veritas» . Що ж робити, друзі дорогії: очевидно, і Бєлінський не зовсім добре почував себе, сідаючи за листування Гоголя. Словом, ви розумієте: хоч і страшенно важко одкривати огонь по рідних фортецях, але й не одкрити його теж не можна.

– Ви збираєтесь стати в позу Бєлінського і бити якогось там Гоголя?

– Нічого подібного! Сьогодні баталія зовсім іншого порядку. Ми хочемо атакувати, так би мовити, «навпаки»: наша атака на «неистового Виссариона». Розумієте? Це вже «чогось більшого»! Проте, давайте кінчати з дотепами «діда Яшека» і переходити до справи. А справа приблизно така:

– В своїх останніх постановах наша компартія, аналізуючи стан художньої літератури, зазначає, що зараз ми мусимо звернути якнайбільше уваги на марксистську критику. Але в тих же постановах є ще й такий абзац: «Тільки тоді марксистська критика буде мати глибоке виховавче значіння, коли вона спирається на свою ідейну (курсив постанови) перевагу».

Коли ми тепер перейдемо до нашої літературної дійсности й поставимо її в плян цих постанов, то побачимо що, по-перше, – належної уваги ще й досі не сконцентровано на цій серйозній ділянці культурного фронту, по-друге – в результаті такого нашого відношення до своїх, так би мовити, майбутніх мерінгів ми маємо дуже непроглядну картину: наша марксистська критика не тільки не вдосконалюється, а більше того – починає раптом впадати в дитинство і уже навіть губить під собою ідейний грунт.

Це ярко кидається в очі, коли ми переглядаємо останні роботи такого письменника, як В. Коряк. Правда, названий критик – не унікум на цій ділянці. Є вже багато спроб наближення до плеханівських, скажемо, естетичних постулятів як з боку т. зв. попутницької літератури, так і з боку жовтневої молоді. Але покищо, на жаль, про ці спроби серйозно говорити не приходиться, і тому виміряти наші досягнення в області марксистської критики ми все таки примушені на тому ж В. Корякові.

Звичайно, автор «калинових мостів» не хоче претендувати на таку відповідальну ролю («з автора лише газетний робітник», лагідно пише він про себе), але одна справа особисте бажання, а зовсім інша логіка подій: волею логіки В. Коряк давно грає ролю, так би мовити, командарма на цій ділянці культурного фронту. І зовсім не випадково він назвав одну із своїх книжок – «Організація жовтневої літератури», бо він і справді до цього часу був вищеназваним організатором. Був він організатором і в цій книзі, і в тій, що зветься «Нарисом історії української літератури», і в книзі «Боротьба за Шевченка». В одній він (хоч і наспіх) положив основи марксистської естетики і подивився на минуле нашої літератури очима матеріяліста, в другій одгукнувся на болючі питання нашої сучасности, як от «форма і зміст» та дав гостру критику тій новітній літературі, що намагалася йти народницькими шляхами, в третій – воював за «батька Тараса».

Правда, ці книжки не без хиб. В. Юринець, будучи сам першорядним вульгаризатором (це ми, здається, вже доказали), рецензуючи одну із названих книг, досить таки влучно підмітив, що «метода Коряка дуже часто веде його на шляхи вульгаризації»: мовляв, «ідеології є чисті відбитки економічної структури суспільства». Той же В. Юринець цілком правильно підмітив і те, що Коряк в своїй характеристиці революційної літератури «хворіє сумарністю й для оцінки цього напрямку дає сердешно мало»: мовляв, якийсь «фейлетонистий огляд, а не літературна критика».

Але, як кажуть, один Бог без гріха, і той не помиляється, хто нічого не робить. У всякому разі В. Коряк зробив діло великої ваги і покищо це діло його можна схарактеризувати, як відносну й відповідну дискредитацію тих методів і точок, що з них виходила дожовтнева українська критика. Без цієї роботи жовтневої літератури не можна було мислити. Отже честь і слава В. Корякові за той розгром, що його він вів на протязі кількох років.

Але не думаємо ми співати нашому критикові слави за його сьогоднішню діяльність. В. Коряк не хоче (чи не може) зрозуміти тієї простої істини, що його «організація жовтневої літератури» є організація, так би мовити, умовна, є тільки передумова до справжньої організації. Він ніяк не хоче (чи не може) зрозуміти тієї простої істини, що ми вже вступили в той період, коли боротьба з чужим світоглядом трансформується й набирає тих форм, які відповідають затяжному характерові нової економічної політики. Іншими словами – він не розуміє, що час уже переходити від «літературних мечтаній» – «калинових мостів», до серйозних, грунтовних розвідок про нову й новітню літературу, що тільки такими розвідками ми й можемо робити опір ворожому світоглядові, що саме на них і почнеться справжня, не умовна організація жовтневого письменства.

Звичайно, «історія передбуржуазної літератури» – потрібна річ, але громадський діяч не може не розуміти, що зв’язатися з сучасністю він здібний тільки тоді, коли буде пильно і серйозно стежити за живим матеріялом поточної творчости і вчасно реагувати на той чи інший прояв громадського руху. Іншими словами – критик-соціолог концентрує головну свою увагу на «по поводу» добролюбівського характеру. Очевидно, «по поводу» тих питань, що хвилюють сучасників. Акад. С. Єфремов, наприклад, використовує це «по поводу» майже «до отказу», і коли правду говорити, то його багато більше цікавить (правда, не з того боку) т. з. «соціологічний еквівалент», ніж багатьох наших марксистів.

– Ви хочете сказати, що В. Коряк тупцюється на одному місці?

– Саме це ми й хочемо сказати. І не тільки сказати, але й показати.

– Але чим це з’ясовується? Небажанням, чи невмінням знайти нові методи боротьби зі старим світоглядом?

– Це вже питання зовсім іншого порядку і потребує окремої статті. Ми гадаємо, що – боязливістю, бож цілком справедливо каже один із славетних англійських політико-економістів: «філософія там неможлива, де страх перед наслідками сильніший од любови до істини». Не менш справедливо каже і Пауль Гейзе: «Wer nient Wagen darf sich gehn zu lassen, wird nicht Weit kommen».

Отже дозвольте не бути голословним і фактами (хоч і, до речі, нудними) доказати, що наша молода марксистська критика і справді переживає зараз велику кризу і навіть губить під собою ідейний грунт.

– Ви хочете подивитись на останні роботи В. Коряка?

– Саме це ми й думаємо зробити. Ми беремо його річні огляди (ви пам’ятаєте славетний «Взгляд на русскую літературу 1847 г.»?). Беремо розвідки з такими назвами: «Калиновий міст» («замість річного огляду» за 1925 рік), «Літературний рік» і «Жовтнева література в минулому році» – огляди за біжучий 1926 рік. Отже, почнемо з «Калинового моста».

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 347 – 350.