5

Микола Хвильовий

Треба зарання сказати, що Коваленко багато серйозніше ставиться і до себе, і до свого матеріялу. Це безперечно вдумливий юнак і безперечно подає надії. Хоч як це парадоксально, але все таки треба сказати, що не будь «Калинових мостів» він уже давно вийшов би на справжній шлях. Іншими словами: претенсійна і зовсім не виправдана самовпевненість і самохвальство Корякових оглядів впливає і на Коваленка. Ці симпатичні риси не дають останньому можливости до кінця продумати свій матеріял. Це яскраво свідчить хоч би та ж рецензія на «Історію однієї кар’єри» Сенченка.

Але спершу дозвольте хоч одним оком зиркнути на останню книжку названого автора.

«Історія однієї кар’єри» – це виняткове явище в нашій літературі. Цією збіркою молодий художник, висловлюючись любими нам спортсменськими образами, виривається в літературних перегонах на цілий корпус. І справді: що ми дістали? Ми дістали не тільки цікаву збірку, але й вдумливого художника-соціолога. Звичайно, «Історія однієї кар’єри» не без хиб. Але справа ж не в дрібницях, а в тому, що маловиразний до цього часу письменник раптом найшов свій шлях і упевнено пішов по ньому.

В збірці шість оповідань. Теми із селянсько-містечкового життя. Але назвати автора селописцем (саме в тому сенсі, як ми це розуміємо) ні в якому разі не можна. В той час, як Стефаник чи то Косинка органічно вросли в село, Сенченко дивиться на село збоку і, значить, не з якоїсь маленької дзвіниці, а, так би мовити, з vol d’oiseau. От чому Стефаник і Косинка вносять в свої оповідання великий елемент суб’єктивности, що послідовно приводить їх до ідеалізації людей і явищ і до народницького світогляду, а Сенченко малює село цілком об’єктивно і рішуче йде до наукового марксизму.

Це зовсім не значить, що ліричний хист автора «Історії однієї кар’єри» не положив свого відтінку на дані оповідання, це значить, що Сенченко узагальнив певні явища й людей, і дав їх в тенденції їхного розвитку. І Косинка і багато інших селописців підходять до села, як до соціяльної категорії, так би мовити, статичного характеру. Ми багато маємо малюнків з селянського життя, цілком зв’язаних з сучасністю – з новим побутом, з новими людьми.

Тут немало говориться про загибель старих ідеалів, про народження нового життя і т. д. Але якось мало вірилось цьому, бо всі ці ліричні і надхненні пророцтва не мали під собою відповідного грунту: їм бракувало соціологічної аналізи, і тому нема нічого дивного, що читач «позахалявно» все таки думав про село, як про якусь темну силу, що наперекір законам громадського розвитку, наперекір всім революціям і всім поступовим бажанням непорушно стоїть на одному місці і, як загадковий сфінкс, іронічно посміхається зі свого не менш загадкового степу. Ми навіть почали забувати, що воно давно вже стоїть «біля машини» (Винниченко) що і т. д.

І хіба в такій атмосфері негативні типи сільської дичавини не приводили нас до розпуки? Ми зовсім забули, що Косинка, припустім, дивиться на село очима вразливого лірика і що в поле його овиду попадають тільки ті явища і ті люди, які відповідають його уявленню села не як певної економічної категорії, не як динамічній суспільній одиниці, а як виключній психіці, як абсолютному антиподу до города, як певній статичній одиниці.

Бо й справді: Косинчин плуг дзвенить, як і тисячі років дзвенів, його люди і сьогодні відчувають степ, як щось абстрактне («коли діло касается степу – то ми, як мур»), одірване від соціяльних процесів. Його люди – це просто темна сила, яка може співчувати й робочим («вони робочі теж тягнуть лямку») і в той же час бити носком черевика в голову Ході – того самого Ході, що допомагав їм одібрати землю у «графині Браницької». Ці люди – несвідома маса. В їхніх словах «капітал» звучить страшенно неприродньо. Це – не куркулі, не середняки, не незаможники. Це – темна атавістична сила. Це – по суті, хоч це й дивно, зовсім не село. Це реакційне коло на фоні сільського пейзажу.

І. Сенченко, не будучи «селописцем» показав нам справжнє село, продовживши в цьому сенсі Винниченка. Він дав нам цілу галерію негативних типів, він поставив своїх героїв на страшенно непривітливий фон селянської дійсности. Але і темні типи, і відворотна дійсність не несуть в ваше серце сумнів, бо за ними ви бачите ледве помітні силюети людей більш досконалого життя.

Бо й справді: «шумить село і містечко – день і ніч. Гудять парові млини, тарахтять вози вантажників, цокають рахівниці і бігають олівці по папері». Правда, «скрізь і кругом пахне самогоном, попом і грошима», правда, хтось «наблював у сельбуді» і т. д. Але вже навіть з цих радків ви відчуваєте подих справжнього життя. Ви вже бачите за всі-ми цими комерсантами із «золотого закуту» обличчя непереможної сили основних законів громадського розвитку. Правда, спекулятивний капітал, що зараз розвивається на селі, не може утворити привабливої картини, але хіба це не справжнє село, яке нестримним ходом простує по тій дорозі, що виводить його до інтернаціональних ідеалів? Колись Бєлінський казав: «прогресом може бути іноді неуспіх, занепад».

Саме такого гатунку прогрес і підмітив Сенченко. От, як живі, виступають перед нами люди з «Однієї кар’єри». От вам розмова: – «Ви купуєте сало. – На миловарний завод і на фронт по якості». – «Ви дасте по п’ятаку». – «Миловарня рахує мені по шість копійок». – Це вже розмова не про Шевченка, як у Косинки, припустім. Це вже люди діла, це вже не абстрактна сила, а цілком конкретні одиниці. Але це люди і цілком нової вдачі і нових філософських міркувань: «Де двоє б’ються, невже третьому не буде що робити»? Ці селяни хочуть вже «робити гроші». Це вже не той хохол, що 3 години чухається, – ці люди не бояться небезпеки. «Тим краще» – каже один герой – «Де небезпека, там завжди можна показати своє уміння орієнтуватись… і не ловити гав».

Це – «економісти». Вони люблять «дивитись вперед, в корінь». «В протилежність розгубленій шляхті, каже автор, тяжкому на підйом куркулівству нова раса Хведорів Григоровичів одночасно була вовком і ягницею». Ці люди живляться навіть «з ідеї національного відродження». Але Хведори Григоровичі не тільки спекулянти, вони й мають позитивні риси. Вони не хочуть «розводити свиней», але вони будуть «працювати на кістках і іншій зайвині». Вони знають, що «золото таємниця і його роблять на фабриках». Вони вже знайомі з «німецькими способами використання кісток». Це тип містечкового підприємця.

Але й куркуль не той уже патріярхальний глитай, що ми про нього так багато чули. Це вже «Андрон» який «навмисне розоряє ледачих незаможників». Він уже «одмолився, нехай інші моляться». Колишні норми його моралі порушено. «Надія на капітал робила своє діло». «Навіть діти – древне-старосвітська когорта – і ті заразились загальним настроєм». Всі хочуть «сп’ястись на щаблі життя». Це і справді «цікава галерія нових людей», від цих оповідань і справді «пахне життям, любов’ю, працею, ненавистю і стражданням». Все тут «рівняє на місто».

Словом Сенченко прекрасно показав нам сучасну провінцію в тенденціях економічного розвитку.

От приблизно те, що ми найшли в цій цікавій книжці. Що ж найшов Коваленко?

Він найшов, – по-перше, – що незрівняний монолог куркуля в оповіданні «Земля» є «штучний», тому, що… «демонічний». Це саме той монолог, що в ньому такий чудовий рефрен: «ой, стережися, комнезаме, власті советської підпоро»! Не краще і з іншими оповіданнями. Так «Тоска смертельна», добре продумана елегія, виходить за Коваленком «шаблоновою ідеалізацією дикої сили страшного більшовицького командира». Але відкіля це видно? Хто це сказав? Очевидно «ужасний» масовик В. Коряк. Бо й справді: от вам старосвітський батько стоїть перед кроваттю, що на ній спить його син, який повернувся з далекої мандрівки «по Сибіру», Кавказу, Криму та Польщі : «прислухавсь, спить. Сон робить людей такими спокійними. Так вільно спускаються куточки губ, як у дітей, і ніяк не можна пізнати, що в цих грудях, руках і в тілі буяє дика сила страшного більшовицького командира, і ніяк не віриться, що він, син його рідний, кров од крови і плоть от плоті, порвав з тихими батьківськими оселями, з тихим закутком вимираючого панства».

Як просто і сильно сказано! – Але мало того: назвавши «сировим матеріялом» центральне й найсильніше оповідання – «У золотому закуті», Коваленко претенсійно заявляє: це – «просто фактичний допис або уривок зі статті про сучасний побут».

Ми не будемо доказувати, що це не так. Ми тільки запитаємо: яким же чином цей «фактичний матеріял», «допис» починає раптом «скидатися» Коваленкові «мало не на Лондонівських героїв»? Щось одне: або це факти, або це фантастика. Справа тут в тому, що Коваленко не знає основних законів художнього письма: коли письменник щось чи когось типізує, то в «фактичний матеріял» завжди входять елементи «перебільшення». Хіба Плюшкіни і Собакевичі існували коли-небудь в тому вигляді, в якому їх дав Гоголь?

Єдине зауваження, що має під собою підставу, це – про оповідання «Дурень». Але не можна ж претенсійно зупинятись на… «штучних, а то просто й неграмотних фразах в оповіданнях Сенченка», і тут заподати ці «фрази»: «забита, замучена горщиками жінка», «Хведір Григорович любив дивитись вперед, в корінь подій: що буде далі»… бо хто ж повірить Коваленкові, що це є «недосконалість форми»?

… А втім, досить! Як видно з цієї ілюстрації, Коряк не тільки сам не хоче йти вперед, але й своїми вибриками затримує зріст молоді. Отже, остаточне резюме.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 369 – 374.