2

Микола Хвильовий

Критик-ентузіяст (а за такого ми вважаємо й В. Коряка) не може сухо підходити до свого матеріялу. Отже, перший огляд, як і треба було чекати, починається з лірики. Це, звичайно, непогано і навіть більше того – гарно, але, мабуть, в тому разі, коли автор далі переходить до діла. Що ж бачимо далі? Далі наш критик говорить «по» вищезгаданому «поводу». Говорить довго і уперто. Але говорить – треба віддати йому справедливість – розхристано і навіть незрозуміло. Саме тут і починається, так би мовити, криза нашої критики. Тут змішано все до однієї купи: тут вам і «катавасія гарто-плужан», тут і «національна культура» тут і теорія мистецтва («мистецтво є думання про світ»… і т. інше). Словом, несподівано ми опиняємося в зачарованому колі уже затасканих формалістичних прийомів колись славетного, оригінального і вдумливого В. Шкловського. Але коли останньому сьогодні нічого іншого не залишається, як випускати «Третю фабрику», то соціологові зовсім не личить фабрикувати цей вінегрет. Словом, коли статтю, що її призначено для мас, важко читати інтелігентові, то як дивитись на таку от розмову:

– Товаришу Коряче, для кого ви пишете?

– Я? Я, Коряк, пишу тільки для робітників і селян.

Незрозуміло тут все: незрозуміло, по-перше, – кому симпатизує автор: Плугові чи Гартові (а це робітників і селян, очевидно, цікавить), незрозуміло, що автор хоче сказати своїми екскурсами в так зв. національну культуру, бож в одному місці він гадає, що жовтнева література «мусить опертися в нашій країні, в нашій літературі на демократичні і соціялістичні елементи національної культури» і навіть хвалиться, що «їх у нас не менше ніж у сусід», а в другому – глузує з якогось там письменника,- який «вбирає в поле овиду національні особливості» знову ж таки цієї культури. Зовсім незрозуміло, як той письменник, що по заяві критика мусить «опертися»… і т. д., може викинути з «поля овиду» ті елементи, на які він мусить «опертися», себто елементи буржуазні, не «соціялістичні», не «демократичні», бож хто йому, письменникові (імя рек), дасть гарантію, що викинутий ним «з поля овиду» ворожий елемент не всадить йому ззаду досить таки меткого ножа.

Незрозуміло, яке ж, нарешті, дає визначення наш критик цій же таки «національній культурі»? Починає він так: «Так, так! за капіталізму (підкреслення наше) національна культура є культура буржуазна. А за диктатури пролетаріяту? Національна культура пролетаріяту є nonsens». Прекрасно! Але тоді навіщо сказано «за капіталізму»?.. Очевидно, за соціялізму знову починається «національна культура»? Так? Коли так, то це вже подвійний nonsens. A коли не так, то… нічого не розуміємо!

Незрозуміло (бо не конкретно) говорить наш критик і про «свої образи для ідеї комунізму»; незрозуміло, для чого автор підкреслює таку от фразу: «є робкори, що переходять до літератури», наче і справді робкори не є літератори.

Словом, багато незрозумілого. Але за цим незрозумілим плижок «у невідоме», який чомусь приводить – раптом до «Глобусу». Тут уже застрочили прізвища, назви оповідань і збірок.

– Очевидно, почалась критика?

– Ну, а як же! Доки ж її будемо чекати… Отже дозвольте взяти перший зразок: «і у цьому році (читаємо) Ленін (О. Журлива «Леніну», П. Щербина – «Іллічеві»), заводські мотиви (Гр. Колченко) і трактор (Ів. Ле). Була література студентська (каталога тут не подаю), червоноармійська («Моцарт» Васильченка – чудова річ). Коли вже перейшов до «Нової громади», то тут лікнеп»… і т. д.

Словом, почалось добре. По-перше, – автор незадоволений, що «і в цьому році Ленін», по-друге, – наперекір самому собі автор зумів все таки дати каталог і потрете: дозвольте поцікавитись, що це таке? Чи не об’єктивний метод в літературі? Кому це і навіщо потрібно? Хіба нас цікавить те, що Колченко написав «Заводські мотиви», що Васильчено надрукував «чудову річ» – «Моцарта»? Хіба ми про це не знаємо з хроніки?.. Що це таке?

– Ага?.. Так вам і треба – інтелігентам! Це я нарочито. Це я… знайшов «соціологічний еквівалент»!

– Дозвольте! Але нас цікавить, що в цих «Заводських мотивах», що в цьому «Моцарті», які соціяльні процеси одбились, які настрої відзеркалюються, на якому художньому рівні стоять ці оповідання, які мають дефекти й плюси, скільки в них «соціялістичних елементів» і т. д.

– Вас це цікавить? Ну й добре! А мене от цікавить робітничо-селянська маса. Чуєте, зраднику жовтневої літератури!.. Проте – «переходимо до збірок» – пише далі наш критик – «і тут не будемо подавати каталогів».

– «І тут»?.. Значить справа і справді кепська, бо там, як ми бачили (hélas!), крім ліричного каталога з дотепами «діда Яшека», здається, нічого не було… Але яке ж це «виборочне обслідування»?

– «У скелі носом дірку не пробити». «І було у нас, сказати, письменників-комсомольців якийсь десяток (О. Громів, І. Момот, П. Голота, Голубничий, Конторин, Усенко, Шевченко, Кириленко, Кожушний, Дукин, Д. Коваленко, Свистун, А. Крашаниця, Г. Епік)» і т. д.

– Словом – знову каталог?

– Нічого подібного! «Скажете – кількісний зріст? З посміху люди бувають і кількість переходить у якість».

– Цілком справедливо, шановний оглядачу: буває й таке! Але буває це тоді, очевидно, коли критика допомагає цій кількості перейти в якість і коли вона цікавиться не тим, що «комсомольська поезія є фактом» і – радіє не з того, що початкуючий поет Усенко намагається мавпувати Безименського, а… цікавиться «соціологічним еквівалентом»… хоч би цієї ж «комсомольської поезії». Той же Бєлінський, наприклад, в свій час це добре засвоїв. Непогано це засвоїв і другий ентузіяст – Лесінг.

– Ну, ясно! Ми ж давно знаємо, що ви проти нової комсомольської літературної організації!

– Нє! Боже борони! Ми просто не розуміємо, що таке «комсомольська поезія». Чи та, що бере теми з комсомольського життя, чи та, що її роблять комсомольці. Коли справа йде про перше визначення, то хіба емігрант Сріблянський, припустім, не може брати тем із комсомольського життя? Чи може ви його вважаєте за комсомольського поета? Коли ж ходить про друге визначення, то чому тоді не назвати поезії доктора А. Чехова, припустім, докторською поезією, міністра Гете – міністерською поезією і т. д. Словом, страшенно неясно!

– А, наливайте! Знаємо вас, академіків! Вам би тільки «шведські могили» та фашист Донцов. Хіба ви сочувствуете робітничо-селянській молоді?

… – А втім, В. Коряк таки пробує стати на шлях грунтовної критики. От вам приклад: «М. Кожушний мав цього року книжку «Комсомолка Зоя» з проблемою колонтаєвською і з кущами верболозу. Тут усе – і тематика, і лексика тхне «братвой», «блатной», а в небі «чумацький шлях» і «Волосожар» – дуже нині популярні речі. Є й такі цікаві образи і не «вульгарні», як сади в весняній прозодежі. І я скажу, що це книжечка потрібна».

– Звичайно, про «півтора десятка книжок» всього не скажеш. Але коли беретесь щось критикувати – то критикуйте. А то і приходиться говорити за народницьким публіцистом С. Єфремовим: «Погнавшись за дрібницями, критик забуває показати читачам якраз те»,… що й «було б найцікавіше». А то й виходить, що ми ніяк не можемо зрозуміти, чому ця «книжечка потрібна», коли в ній усе тхне «братвой» «блатной». Чи не тому, ще ідеологія пролетаріяту нічого не має спільного з босяцькою філософією? Чи може в цій книжечці дано, так би мовити, об’єктивну картину з життя деклясованого елементу? Так тоді зробіть, будь ласка, відповідний соціологічний аналіз, і тоді… tout le monde verra que monsieur vit sur un grand pied.

… Не краще справа стоїть і з розбором інших книжечок. «От іще Павло Іванів». Переказано коротенько зміст, здається, одного з цих цікавих оповідань і додано таке резюме: «спосіб писання – ляконізм, діялог, примітив-оповіданнячко». «От Вражливий пише скомпліковано. На двох сторінках випадково взятих: зорових образів – 7, слухових вражінь – 16, нюхових – 2, чуттєвих – 5, настроєвих – 13, дієвих – 8». Словом, «Вражливий гаптує, вимережує, а не пише. А тема і фабула – ладні, добре зроблено, припасовано».

– Їй-богу, не розуміємо, для чого це все написано. Коли для того, щоб запевнити Вражливого, що він письменник, то Вражливий і без Коряка це знає. Коли ж ходить про формальну аналізу то… по-перше, – чому ж нема соціологічного: ми ж, здається, маємо справу не з формалістом, а з соціологом, по-друге, – навіщо нам цей цифровий каталог, коли ми ніяк не можемо провірити, що розуміє наш критик, говорячи про «настроєві», «дієві» і т. д. «вражіння», бож ті сторінки, де найдено ці «вражіння» автор чомусь не хоче вказувати.

– Очевидно, він боїться, що ми не зуміємо провірити його здібностей і боїться за чистоту нашого світогляду?

– Напевне!.. І напевне, до речі, трапилась страшенно «кумедна історія». В той час, як ОПОЯЗ став підходити до соціологічної методи, марксистські критики почали від цієї методи зовсім тікати і потроху робляться… формалістами не дуже високої марки. Цікаві метаморфози!

Словом «соціологічного еквіваленту» не допомагає найти й П. Панч, бо з його «старанно опрацьованої прози» вирвано тільки одну фразу. Ця фраза, на погляд нашого критика, є не що інше, як «малоросійський гумор для дурнів». Припустім. Але яке це має відношення до соціології? Невже у «старанного» Панча нема більш вдячного матеріялу? Хіба про ті ж тати «Перегони», що в них «малоросійський гумор», більше нічого не можна сказати? Це ж по суті тема славетного Єсенінського «Сорокоуста»: боротьба дрібного, селянського виробництва з великим виробництвом города і перемога останнього. Це ж по суті боротьба двох ідеологій, двох світоглядів. Це одне оповідання дає для критика такий багатющий матеріял, що, як кажуть, тільки душа радується. Чи може нарис не вартий того, щоб на ньому будувати добролюбівські «по поводу»?

Цього наш критик не говорить і не може сказати, бо коли ми узнаємо від Панча, що в трагічній момент «у діда на очі стріхами впали брови», то знаємо: краще сказати не можна. Такий акорд можливий тільки в добре продуманому оповіданні. Перед нами як живе стоїть засмучене обличчя старосвітського села, і ми бачимо, як під цими «стріхами» доживають свої останні дні ідеали імпотентного світогляду. Саме про це і треба було говорити. І коли наш критик чує в цьому оповіданні тільки балачку про велосипед, то, пробачте за патетику, які ж ми нещасні і вбогі! Далебі, так і хочеться вибігти на майдан і закричати на всю горлянку:

– Та доки ж ми будемо плентатись позаду? Коли ж, нарешті, над нашою хахландією заграють сурми Великої Перемоги? Коли ж нарешті Жовтнева література покаже, які можна творити чудеса під прапором пролетаріяту!

… Але покищо… не краще і з критикою оповідань Ю. Яновського. Бо й справді: як тут радіти, коли В. Коряк побачив тільки «ніяковий колір неба». Як тут радіти, коли і з Копиленком не краще: «від гаптування» (підкреслення нашого оглядача) останній переходить до міцно-збудованої фабули». Чому «гаптування» підкреслено – це, очевидно, секрет «соціології». Хіба в «міцно збудованій фабулі» не може бути гаптування? Навіщо ж морочити голову хоч би тим же «комсомольським» поетам, які в цих підкресленнях будуть шукати якогось високого сенсу, що його ніколи не найдуть.

Звичайно, як говорить Брандес, «кожний час утворює люципера по власному зразкові». Але це зовсім не значить, що марксистська критика мусить перейти в стан претенсійного дитинства. Коли я, такий то критик, говорю, що «Копиленко пише куди культурніше від Панча», то це своє твердження я мушу обгрунтувати, інакше мені ніхто не повірить. І хіба про Копиленка більше нічого не можна сказати? Та взяти хоч би ту ж «Веселу історію». Тут вам і новий побутовий лексикон («Ну-до «кобильчини» – незаможниця, страдниця за революцію, ворушись! В комсомол не віддам»), тут вам і новий погляд хитренького дядька на релігію («Ну, а в Бога віриш? – Та як би вам сказати – не то щоб вірю, а якось без Бога… Та нам і молитися не багато зосталось, вам молодим видніше»), тут і психологія пореволюційної маси з селянської глуші (ну, хоч би той малюнок, де «натовп оплесками покриває промову оратора»… щоб робити все таки по своєму).

Хіба на цьому матеріялі не можна збудувати прекрасної критичної статті? Хіба це не той матеріял, що з його допомогою критик тримає в напруженні громадську думку і виводить культуру на шляхи прогресу? Тоді чому ж не сказати про Майського (ми йдемо далі) трохи більше того, як сказано, і головне по суті. Навіщо ці ярлички, беззмістовні етикетки: погане, гарне, фабульне, гаптоване?

Невже без них оповідання не мають сили? Невже критик не що інше, як старосвітський учитель прогімназії з глухого містечка, що його цікавить тільки п’ятибальна? Таким чином не можна здобути собі авторитету. Звичайно, Рінальдо-Рінальдіні був дуже самовпевненою людиною, але при чому тут марксистська критика? Коли б Коряк не два, а 22 рази сказав, що його огляди не є «каталоги», то й тоді ми йому не повіримо.

Бо й справді: от вам знову застрочили прізвища: Антоненко-Давидович, Шкурупій, Шопинський, і знову убійча порожнеча.

– Але може це з’ясовується неприхильністю критика до цих белетристів?

– Тоді дозвольте про «Йогансена та Слісаренка». Тут уже «щось нове». «Це загалом смілива думка і крок вперед від орнаменталізму до фабульности». Звичайно, Йогансен та Слісаренко талановиті письменники, звичайно, «проблеми орнаменталізму і його переборення потребує окремої студії», звичайно… критик так нам і не сказав, чим же фабульність названих авторів різниться від фабульности таких «орнаменталістів» як Досвітній чи то Панч (а це треба було зробити, бо інакше не буде «сміливої думки»), але справа ходить не про те: нас цікавить, що питання формального порядку фетишизується соціологом в «головний факт». В чому справа, шановний оглядачу? Виходить і справді заметаморфозила наша соціологія?

… Закінчується цей огляд, так би мовити, філософськими міркуваннями. «Лихо не в тім», пише Коряк, «що мало письменників, а в тім, що їх багато». Словом, нарешті ми дістаємо досить симпатичне і вдумливе твердження. Але як його зв’язати з «каталогом» – ми не знаємо….

– А втім, ще donnez à monsieur un catalogue des livres…

– Ще? Добре! Можна і ще! Прошу. Згадаю ще й «попутників», але… звичайно, знову таки… самі прізвища. Згадаю і Куліша, тут же взявши в дужки Копистку – «(Копистка!)»… Чому Копистка попав у неохайні дужки – це покищо секрет.

– Нічого подібного! Ніякого секрету тут нема. Копистка, очевидно, тому попав у неохайні дужки, що наш критик «ужасний» масовик і апологет незаможництва. Саме тому незаможницька епопея й не гідна його соціологічного пера. І справді: про що тут писати? Чи про те, що «97» утворило незабутні типи революційного села, чи то про те, що в цій п’єсі яскраво відбилися соціяльні суперечності, чи про те, що «97» заслуговує спеціяльної розвідки.

Але вже час резюмувати. Ми вже давно чуємо голоси обурення: хіба про всіх і все можна сказати?

– Цілком справедливо! Але огляд все таки – не «каталог». Бєлінський в своїх «литературных мечтаниях» знав, що «теперь всякий обзавелся своим умышком» і цього «всякого» уже не візьмеш «на арапа». Це гарно, дуже гарно, що Коряк не мавпує свого великого попередника. Але все таки, будь ласка, примусьте автора «Калинових мостів» вивчити ту ролю, яку наказали йому грати привередлива історія і ми, революційне суспільство.

Що треба було зробити? Треба було взяти під обстріл ті літературні твори, які, на погляд критика, заслуговують уваги, і пошукати в них «соціологічного еквіваленту». Саме таким чином і можна вбити двох зайців: з одного боку розворушити громадську думку, з другого – показати сучасній літературі її справжні шляхи. Звичайно, був час в нашому молодому письменстві, коли приходилось звертати головну увагу на кількість, зовсім не турбуючись за якість.

Тепер час інший. Тепер кількість буде рости сама по собі, бо їй дано відповідні умови, а от якість давно чекає допомоги з боку вдумливих критиків. Сент-Бев не тим був великий, що був ентузіястом і робив кількість, а тим, що він зупиняв свій погляд на таких окремих постатях, як Жорж Занд. А втім, В. Коряк і сам зрозумів це, бо в біжучому році він же відмовляється від «каталога» «Калинового моста» і зупиняється тільки на тому, що заслуговує уваги. Отже, подивимось на «соціологічний еквівалент» 1926 року.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 350 – 359.