3

Микола Хвильовий

В цьому році критика починається дуплетом: одразу два огляди. Звичайно, дуплет – непогана річ, (не дарма ми так часто його згадуємо) але, на жаль, (наш власний мисливський досвід) не завжди буває вдалим. Коли ж справа торкається літератури, то тут і говорити нічого. Словом, серйозному критикові зовсім не личить використовувати один і той же матеріял в один і той же час у двох оглядах. Звичайно, В. Коряк зробив спробу поділити цей матеріял, але, як і треба було чекати, спроба не вдалася, і вийшло, що (пробачте за порівняння) «папа рєжет, а мама клєїт».

– Але все таки, що ж ми тут маємо?

– Ми тут маємо (беремо статтю «Літературний рік»), так би мовити, «за рибу гроші», але в так би мовити, алогічній інтерпретації. В тому році писалось і доказувалось, що «сількор – сількор, а письменник – письменник» і формула: «сількор – початкуючий письменник» була «плужанським ухилом». А в цьому році вийшло навпаки: «Сількор – сількор, а письменник – письменник – це вже ухил тих, що доконали Гарт і створили ВАПЛІТЕ». Ви розумієте? Виходить і Коряк «доконував» Гарт і «створював ВАПЛІТЕ». Коли це було? Що за нісенітниця! Та ми такого критика до ВАПЛІТЕ і близько не підпустимо: одразу скомпромітує організацію.

А втім, це – жарт. Справа тут у тому, що наш оглядач остаточно зарапортувався. Якесь зачароване коло. Якийсь фатальний «ухил». І як ми будемо поважати того критика, що думає в цих «ухилах» борсатись до другого «пришествія». Що ж таке, нарешті, «сількор»? Де ж цей, нарешті, «ухил»?

– Словом, беріться за живіт, дорогі нащадки, і регочіть до упаду. Отже, сідайте за стіл і пишіть про наші часи: «ну, й часок… ідрі його на лєво!» Здається ж серйозна людина, здається ж фундатор української марксистської критики, а отже піди: так приперли обставини, що того й гляди закричить:

– «А чи ви знаєте, що в Альжірського бея під самим носом гуля».

Але на цьому не кінчається. В «Калиновому мості» писалося так про ВАПЛІТЕ: «Плянують люди. Хіба ж це зле? Та їх за це в повазі держати, а не цькувати». А сьогодні ВАПЛІТЕ вже «в процесі мушляної «внутрішньої секреції» [ви розумієте натяк? – М. X.]. О, і зазначається, що йде «хворобливий процес академічної сепарації пролетарських письменників від мас».

В чому справа? Невже і досі незрозуміло, що сьогодні «Калиновими мостами» не можна зв’язатись з масою. Чи може з масою зв’язуються недвозначними натяками на «шведські могили»? Коли це так, то наш критик має рацію: Хвильовий дійсно «родич» гетьмана Мазепи і саме по «матерній лінії» (який пасаж!). Але навіщо махати руками після «драки»? Чому не виступити раніш? Чи може Коряк теж «родич» якогось Кочубея?

– Несерйозно! Побий мене небесна блискавка! І не серйозно запевняти суспільство, що «розподіл суто мистецький по художніх школах і напрямках дістав рішучого одкоша з боку партії». Хіба ми не читали постанов?

– А це видно, бачите, з того, шо… «партія засудила неоклясиків». Ну, й логіка! Словом… Хвильовий «зрадив основним традиціям жовтневої літератури», бо він повстав проти ідейного маразму «Калинових мостів».

… Але от, нарешті, наш критик переходить до діла. А діло таке…

– Перше: маємо звістку про якусь «романоманію», друге – зроблено величезну виписку із Драгоманова і третє – подано сім кіп… чи то пак тем «які не зачеплено в нашій літературі». От вони: «новий побут, нові люди» (??? М.Х.), «масові рухи і масова психологія» (??? М. X.), «правдиве перспективне освітлення НЕПи (??? М. X.), «еміграція» (??? М. X.), «ліквідація історичної кащенковщини» (??? М. X.), і «неоспіваний досі пролетаріят» (??? М. X.).

Словом, ще раз знайдено давно знайдену Америку із таким от виглядом: ага, а ви досі й не знали що таке «соціологічний еквівалент»! Словом, подано теми, які давно вже «зачєплєно» в нашій літературі, і які оглядач не бачить за своїм каталогом.

Так що з цієї його першої допомоги, на жаль, не можна скористатися. Правда, він – спасибі йому – особливо й не настоює. Але…

– Переходимо до продукції. «Косинка дав книжку «В житах». Йому закидають брак сюжетного стрижня» і т. д. Потім наш критик приходить раптом до такого висновку: «Боротьба «сюжетників» з «псевдо»-сюжетниками» є дуже цікава й… має глибокі коріння».

Як бачите, сказано страшенно вчено, але – по суті – тут нічого вченого нема, бо – по-перше, – ніякої ярко-окресленої і взагалі окресленої боротьби названих категорій нема (це просто фантазія модернізованого формалізму), а по-друге – не треба наводити терор на орнаменталістів дешевими натяками на «глибокі коріння». Невже у Косинки нічого нема в оповіданнях, крім фрази про «справедливу ненависть мого народу»? Можливо Косинка і справді не туди йде, але це треба доказати грунтовно і у всякому разі не «калиновими» вибриками. Чи може цей письменник не дає відповідного матеріялу – він, один із наших найкращих майстрів слова? Чи може тепер соціологія цікавиться тільки псевдоформалістичними фінтіфлюшками? Так тоді просимо: докажіть, будь ласка, що Косинка росте головним чином не з Винниченка, як думають критики, а із Стефаника. Ми от, коли треба буде, це з задоволенням докажемо.

Отже, покиньте цькувати «сюжетників» на «псевдосюжетників», бо – по-перше, – ніколи не було чистих «сюжетників» як і чистих «псевдосюжетників» (це на поповнення вашої ерудиції) по-друге, – ми, революційні письменники, хочемо жити так, як жило молоде покоління 1830 року у Франції, себто: допомагаючи один одному і корегуючи один одного товариськими порадами. Готьє писав колись сонет тюльпанові в романі Бальзака. Ми хочемо, щоб і Слісаренко написав сонет якомусь оповіданню Косинки. Це скоріш допоможе останньому рішуче порвати з рештками старої ідеології.

Словом, новий «Літературний рік» почався не краще, і різниться він од «Калинового моста» тільки своїм «каталожним» розміром… І справді: от вам Івченкова «Імлиста ріка» і знову вибрики «діда Яшека» з новорічними побажаннями (точнісінько, як у міщанських газетках): «побажаємо, звичайно, щоб письменник у дальшому і т. інше». Крім цього є ще й та інформація, що Корякові не подобається Івченків ліризм.

– Справа, як той казав, смаку. Це, звичайно, можна й потрібно взяти на увагу. Але – по-перше, – для таких інформацій існують, здається, спеціяльні анкети, по-друге – чому названий ліризм не подобається? За принципом кавзальности, згаданим в «боротьбі поверхів», можна і треба все це з’ясувати.

– Але навіщо з’ясовувати, – зідхає наш критик, – коли Івченко «усе пише про себе»?

– От тобі й раз! А хіба Гюго чи Толстой не писали про себе? Хіба в цьому сіль Івченкової творчости? Хіба тут не можна найти соціологічного еквіваленту? Хіба Івченків пантеізм (а його обов’язково треба було підмітити) не дає прекрасного матеріялу для соціологічної аналізи? Навіщо ж тоді… поспішати з новими новорічними побажаннями і солідаризуватись з страшенно слабенькою статтею про Підмогильного? Чому не зупинитись на творах Головка – цього найбуйнішого із селописців?

«Словом, наша проза доперва починає себе деклярувати. Просвітянські традиції зліквідовано майже цілком», бадьоро продовжує наш критик. Зауваження слушне й справедливе. Але чому цих же таки «просвітянських традицій» не хоче ліквідувати наша молода марксистська критика? Чи може вона гадає, що ми її не примусимо зробити це? Ну, нє! Дзуськи!!! Чи може вона хоче сховатися під тогу мудрости, неприступної нам, смертним? Так ми ж пам’ятаємо, що ця мудрість не перелякала і не пошкодила Буало в своєму «L’art poétique» написати такі рядки (ми їх до речі, і на жаль, досі не переклали на свою мову): [За добрий переклад «L’art poétique» Вільна Академія видає премію: три огляди Коряка і памфлет Хвильового.]

Есть некие умы, их мысли непонятны,

Как будто облаком прикрыты необ’ятным,

И разума лучам его не разогнать…

Учитесь мыслить вы, потом уже писать!

Словом, «дайош» марксистську критику! Досить їй ховатися по вчених установах і «звисока» поглядати на жовтневу літературу! Досить їй говорити такі претенсійні фрази: «ми шукаємо лише соціологічного еквіваленту, а це щось інше», коли цього «щось інше» і на горизонті не видно.

Справа ж не в тому, що «Плужникові надано клейноди», що «Коряк у Плужника не найшов жодної контрреволюції». Цього мало. «Дайош» «щось інше»!

… Отже, поминувши новорічне побажання Драй-Хмарі і крик наболілої душі з приводу неможливости подати і в цьому році «каталог» – «Калинового моста» («треба було б перевірити по бібліографії, по Книжному літопису, бо так воно якось не запам’яталось») наш критик переходить до «збірочок» Любченка – «Буремна путь» і Сенченка – «Історія однієї кар’єри». Про Сенченка теж саме: «мало не Стефаникова новеля». А взагалі – «радісне явище». Словом оптимізм «на ять», але звучить він – по меншій мірі – порожньо. І потім, щодо Сенченка, оглядач попав, як то кажуть, пальцем в небо. Звичайно, у Сенченка є дещо і від Стефаника. Але це «дещо» таке маленьке, що про нього і згадувати не варт. Бо й справді: хіба художні тенденції, які ярко намічаються в цього автора, мають щось спільне з Стефаником? Та це ж тенденції французьких романістів, як от Бальзак, чи то Золя. Невже не можна було хоч цього підмітити? Чи може нашого критика збентежила мініятюра і селянський побут?

Але з Любченком ще гірше: Коряк навіть не найшов потрібним розповісти нам, чим його радує цей автор. А поговорити слід було б. Бо й справді: на наших очах росте дуже цікавий письменник. Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініятюрист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелях. Остання його (до речі, прекрасно зроблена річ) «Via dolorosa» є тому уперте підтвердження. Правда, В. Коряк «ужасний» противник всього європейського, але це зовсім не значить, що в пляні цих поглядів не можна шукати того ж таки… «соціологічного еквіваленту».

– Та буде вам! Скоро ви скінчите?

– Можна скоро, можна зупинитись ще й на Дніпровському. Його «Любов і дим» Коряк, наприклад, «нетерпляче чекає побачити». Але кому це цікаво? Ми, наприклад, нетерпляче чекаємо почути від нашого критика, що це за п’єса, і саме зо всіх боків. Хіба цьому, єдиному в нашій літературі драматичному творі, написаному прийомами експресіоністів, не слід присвятити хоч 60 рядків газетним корпусом?

Але хіба нашого критика це цікавить? Його, бачите, цікавить той «перед», який начебто веде серед комсомольського молодняка Усенко (той самий Усенко, що випустив маленьку і не зовсім слабеньку книжечку віршів). Звичайно, Усенко, як і кожний із «комсомольських» поетів подає надії, і його треба підтримати. Але не треба робити йому медвежих послуг «передом» і зарання ховати його хист в політиканстві. Гордієнко, на наш погляд, має більше даних стати цим «передом». І потім, де ж критична об’єктивність? Бо й справді: проспівавши голосні дитирамби вищезазначеному початкуючому письменникові, В. Коряк, звернувшись до творчости Гр. Епіка безапеляційно заявляє, що Епік не росте. Звичайно, активний член ВАПЛІТЕ не має права рости, але все таки… положіть на стіл докази. Та от не росте і тільки: очевидно обличчя не подобається?

Проте цей безвідрадний факт нас мало цікавить. Нас цікавить те, що «ужасний» масовик і апологет робітничої кляси не тільки не найшов потрібним зупинитись на книжці Епіка «На зломі» («п’ять оповідань з робітничого життя»), не тільки не допоміг єдиному з сучасних письменників, що намагається концентрувати свою увагу на робітничих темах, – мало того, приносить його в жертву своїм давно скомпромітованим вибрикам. Правда, Епік, як і всі ми, має свої хиби. Але для того ж і існують критики, щоб конкретними вказівками допомагати белетристові. От скажемо, Епік зривається в деяких місцях на «агітку» («виростають буйні паростки соціялізму»), він іноді вносить елементи патетики в реалістичний плян. Але хіба в нього нема теплих ліричних малюнків? Хіба він не вдумливо підійшов до свого матеріялу? Хіба не варт зупинитися на людях цих оповідань – на Івасях, на Максимах, на Надіях?

Теж саме і про Громова. Мало сказати, що він росте – треба написати: як і куди він скеровує свою творчість. Словом, прийдеться таки нашому критикові звернутись до ВАПЛІТЕ, бо без Вільної Академії він ще довго буде блукати в нетрах дотепів «діда Яшека». Так же, їйбогу, не можна! Знову стара «волинка»: сідаєш за статтю з надією поговорити по меншій мірі з Брандесом, а стикнешся з матеріялом – доказуєш, що 2x2 = 4. А втім, є ще один огляд – «Жовтнева література в минулому році». Господи, невже і тут те ж саме?

Примітки

Рівно через сорок років після цих докірливих слів Хвильового появилося L’art poétique Буало вперше українською мовою в доброму перекладі Максима Рильського та вступною статтею і коментарями Віктора Іванисенка. Точна назва цього видання така: Нікола Буало. Мистецтво поетичне. Видавництво «Мистецтво», Київ, 1967, 133 стор.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 359 – 365.