Культурний епігонізм
Микола Хвильовий
Motto те ж, що й до попе-
реднього розділу.
«Нам передано изумительное литературное наследство, на нас, коммунистах, лежит тягчайшая ответственность за то, какую литературу даст нам новая Россия после Пушкина, Гоголя, Толстого».
Так в ересефесерівські простори сурмить і сурмить «Красная новь». Ми тут, на Україні, кричимо, хоч і на всі легені, але трохи інакше:
– В минулому лежать надзвичайні шедеври мистецтва. «Третій стан» – дав епоху відродження, Байрона, Гете, Гюго і т. д. Ми, комунари, несемо на собі велику відповідальність: цілком від нас залежить, яке мистецтво дасть пролетаріят у добу своєї диктатури.
Але ця відповідальність ускладняється, коли ми уясняемо собі, що це мистецтво мусить творити культурно відстала нація.
До цього часу ніхто ще не брав на себе труда з’ясувати ту заплутану ситуацію, з якою ми стикаємось в українській культурі.
Звичайно, не важко якомусь зміновіховцеві професорові Ключнікову, поділивши етичну сферу на мораль, право та політику, вивести основні світові програми, і тим перемогти історичну іраціональність. Бо все це зводиться до того, щоб підкреслити на якійсь 177 сторінці, що «Россия – первая освободительница мира». Не важко розв’язати цю проблему і якомусь тупоголовому петлюрівцеві. Але для нас, що не розглядають національний момент, як самоціль, питання, зв’язані з цим моментом, ще більше ускладняються.
Стоїть така основна й нез’ясована дилема:
– Чи будемо ми розглядати своє національне мистецтво, як служебне (в даному разі воно служить пролетаріятові) і як вічно – підсобне, вічно – резервне, до тих світових мистецтв, які досягли високого розквіту?
Чи, навпаки, залишивши за ним ту ж саму служебну ролю, найдемо за потрібне підіймати його художній рівень на рівень світових шедеврів?
Ми гадаємо, що це питання можна розв’язати тільки так:
– Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання, виявити й вичерпати своє національне (не націоналістичне) офарблення.
Це ж національне офарблення виявляється в культурі й в умовах вільного розвитку, в умовах, подібних до сьогоднішньої ситуації, з таким же темпераментом і з такою ж волею навздогнати інші народи, як це ми спостерігали й у римлян, що за порівнюючи менший період значно наблизились до грецької культури. Ця ж національна суть мусить себе вичерпати й у мистецтві.
Коли наші погляди в цьому випадку зійдуться з «чаяніями» нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не значить, що ми помиляємось.
Бо і справді: національне офарблення – це не що інше, як звичайне офарблення культури того чи іншого народу. Його використовують усі кляси. Найкраще за всі його використав «третій стан». І коли дрібна буржуазія хапається за нашу ідею, то, по-перше, вона розуміє її, як націоналістичну суть, по-друге – коли справа йде до певної міри і про те, що ми говоримо – то й до певної міри тут беззаконного й антирадянського нема.
Словом, коли «націонал-більшовик» Устрялов приймає програму компартії, то це зовсім не значить, що ця програма потребує корективів.
Наша постановка – це послідовний висновок із політики нашої партії щодо національного питання. Такою постановкою ми остаточно – по лінії мистецтва – можемо розв’язати цю «прокляту проблему», яка затримує клясову диференціяцію на Україні, а відціля й похід людськости до комуністичного суспільства.
Але тепер, коли ми перейдемо до дійсного стану речей, то треба сказати:
– Наша постановка тільки в тому випадку буде мати реальні наслідки, коли нове суспільство стане розглядати наше мистецтво в фокусі світових мистецьких колізій. Іншими словами: ані на мить не спускаючи з ока відповідних досягнень інших країн, ми мусимо найти якнайближчі шляхи до повного розквіту, бо в противному разі нема рації робити нашої установки. Що ж до того, що ми маємо більше тенденцій на позадництво, за це говорить уся історія нашої нації.
Це ж клясична країна гаркун-задунайства, просвітянства, культурного епігонізму. Це – клясична країна рабської психології. Не дарма саме вона й породила антитезу до психологічної Европи: цю «ідеальну» просвіту. Коли тов. Сталін говорить, що розвиток національної культури залежить від самої нації, яка думає творити цю культуру, то наші епігони розуміють це так:
– «Приїдітє і володєйтє нами».
Від Котляревського, Гулака, Метлинського через «братчиків» до нашого часу включно, українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів, страждала і страждає на культурне позадництво. Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться – дерзать!
Хіба наші сьогоднішні розмови про масове мистецтво не є ознакою позадництва? Хіба нам і досі не доводиться витягувати ганебну постать Гаркуна і ставити його поруч із Европою, хоч би і для контрасту? Може й це, скажете, лірика? Може й це «манівці personalia?»
Тов. Дорошкевич вагається, що краще: просвітянство чи естетичне міщанство. Ми не вагаємось і кажемо: пара п’ятак. Міщанство – завжди міщанство і завжди йому одна ціна.
Але коли ми візьмемо конкретні постаті з нашого минулого, які захоплювались естетизмом, то й Євшан, і молодий Семенко, і Вороний є для нас не тільки представники певних соціяльних груп, але і трагічні моменти в історії нашої літератури. Коли взяти ті умови, в яких росла й розвивалась хохландія, коли взяти на увагу ту атмосферу жахливого позадництва, в якій жив той же поет Вороний, то нема нічого дивного, що наші естети впадали в крайність.
Хіба це знамените l’art pour l’art не проробило з часів Оріосто певної еволюції? Хіба античний пароль – «краса» з означенням клясових сил не шукав іншої гармонії, де б звучали громадські мотиви? Хіба той же Пушкін (знову звертаємось до «російської революційної літератури») не був тому яскравим прикладом? Хіба за «Русланом і Людмілою», цим «Orlando furioso», ми не бачимо ще Пушкіна-громадянина?
Але Пушкін жив у нормальній атмосфері культурного будівництва, а Кобилянська, припустім, – за великою китайською стіною, серед дикунів та епігонів. Чи могла ж вона, можливо пересічний талант, поставивши перед собою велике завдання, вийти переможцем?
Український естетизм, як каже тов. Дорошкевич, «становив найповерховішу з громадського боку, найменш впливову плівку нашої літератури». Але чи значить це, що він був антигромадським явищем?
Коли формула: «мистецтво для мистецтва» є ознакою розкладу мистецтва, а також суспільства, то треба сказати, що в часи нашого українського естетизму наше національне мистецтво й наше національне суспільство тільки но становилось на ноги. Але, не припускаючи навіть цієї засади, ми, закликаючи до прийняття психологічного заходу в той же час надаємо представникам нашої модерністсько-етичної Европи велике громадське значіння. Бо ми виходимо не з сахаринно-народницьких засад, які затримують національний розвиток, а з глибокого розуміння національної проблеми.
Українське мистецтво мусить найти найвищі естетичні цінності. І на цьому шляху Вороні й Євшани були явищем громадського значіння. Для нас славетний «мужик» Франко, який вважає Фльобера за дурня, менш дорогий, ніж (да не буде це personalia!) естет Семенко, ця трагічна постать на тлі нашої позадницької дійсности.
Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західнього інтелігента. І ми зовсім не розуміємо, чому тов. Дорошкевич уважає його за представника «чорної Европи», на наш погляд, це саме й є Европа червона. Бож під «червоним» ми розуміємо не що інше, як символ боротьби.
Куліш був по суті ідеологом сильного «третього стану», і коли б він не стикнувся з мертвою стіною культурного епігонізму тодішньої української інтелігенції, ми б, безперечно, в часи горожанської війни не мали б таких вождів, які завжди плентались у хвості маси. Як у свій час національні війни були революційним, червоним явищем в історії людськости, так і Куліш для нашої країни був прогресивною, червоною Европою.
Але чи значить це, що ми радимо брати за ідеал Кобилянську чи то Куліша? Хто так подумає, буде наївною людиною. Ми тільки хочемо подивитись правді в очі.
Ці люди стояли на правдивому шляху, але, стикнувшись із рідним позадництвом, залишились трагічними постатями, повними протиріч і помилок. Що ж до їхньої ідеології, то ясно – вона була буржуазна, цебто в даний момент відстала, контрреволюційна й нам не потрібна.
– Але почекайте, – зупиняє нас Дорошкевич:
«Ставити тепер нашому письменникові такі абстрактно-европейські вимоги – вибачте, але це значить не дооцінювати соціяльно-побутових можливостей і вимог нашої доби. Наш письменник, що виходить із бідняцького й середняцького села та інколи з міста, не кінчає клясичної гімназії, не знайомиться з курсом історико-філологічного факультету в університеті св. Володимира».
Хай пробачить нам наш шановний опонент, але в цій тираді ми відчуваємо, по-перше – барський тон інтелігента-народника, а по-друге – вбачаємо тут саме це «недооцінювання соціяльно-побутових можливостей нашої доби». Перш за все, які вимоги нашої доби? – Перед нами, як перед молодою клясою, і перед нами, як перед молодою нацією, ця доба ставить таке завдання: утворити за всяку ціну нове і справжнє мистецтво. По-друге, які ж її соціяльно-побутові можливості? Дійсно, соціяльно-побутові можливості того письменника, що про нього говорить тов. Дорошкевич, тотожні відповідним можливостям якогось дикуна.
Але чи буде це письменник? От у чому сіль питання!
На наш погляд, звичайно, ні!.. Коли ми маємо на увазі не писаря, а таки ж письменника. Що ж до справжнього художника слова, то він може навіть і не сторожувати в університеті св. Володимира (Горький, припустім, теж не сторожував), але він повинен зрозуміти цю абстрактну Европу.
Ми вже спиралися на Маркса, який казав, що «певні періоди розквіту мистецтва ніяк не відповідають загальному розвиткові суспільства». Могли б ще раз цитувати його, але, гадаємо, досить! Де ж тут неясність, коли ми кажемо: кожна кляса, в тому числі і пролетаріят, творить своє мистецтво через свою більш-менш талановиту молодь і ніяк не всім загалом. Невже не ясно, що ця молодь може в культурі стояти вище від своєї кляси на сто, на тисячу і т. д. голів?
Наші соціяльно-побутові можливості воістину низької марки. Але це зовсім не значить, що ми мусимо втішатись тим примітивним напівдикунським письменством, яке дає нам наш новий «різночинець». Провінціял Вергілій не вчився таки в клясичній гімназії св. Володимира, і все таки… і все таки він був Вергілієм. Златовратський і Успенський не тому не дали творів, рівних тургенєвським, що були «різночинцями», а головним чином, тому, що тоді російська буржуазно-поміщицька література пішла на спад… і тому (вертаємось до раніш сказаного), що та соціяльна група, яку вони представляли, цебто міщанство й селянство, ніколи не візьмуть на себе історичної місії, тому що, знову повторюємо, для цієї прослойки мистецтво носить вузькоутилітарне значіння. Це «різночинці» в масі, як правило.
Що ж до окремих постатей, які намагались репрезентувати «третій стан», то «неістовому Віссаріону», наприклад, типовому «різночинцеві», ніщо не пошкодило стати найбільшим російським критиком, на десять голів вищим за критиків дворян. Навіть із тим же «різночинцем» Достоєвським щось не ладно в нашого опонента: його, Достоєвського, «чернетки-оригінали» в світовій літературі займають більш поважне місце, ніж «француз» – Тургенев. Так ми думаємо, Дорошкевич – навпаки.
Взагалі, треба сказати, що аналогія: «різночинець» – селянин-робітник «трохи й навіть більше, як трохи», невдала. Цим не можна доказати, певніш виправдати сучасних златовратських у мініятюрі.
Хай ще раз пробачить нам тов. Дорошкевич, але в таких спробах ми відчуваємо запах чарівного яблучка з «п’ятнишком» з кошика хоч і прекрасної, але далекої і неможливої «Лізи Калітиної». Конкретніш: все це аксесуари з народницької скриньки, і ведуть вони свою родословну від тієї ж культурної української інтелігенції, яка весь час стежить за диригентською паличкою російського «діда-шестидесятника».
Життя ускладняється. Треба шукати інших паралелів, порівнянь, аналогій. Справа в тому, що ми не підемо на альянс із грінченківщиною. Ми, як і пролетаріят, ведемо свою родословну від Куліша, від великого «третього стану». З потенціяльним буржуа ми нічого не маємо спільного. Вузькоутилітарний сахарин ми виробляти не будемо.
Тов. Дорошкевич не виправдав безграмотність нашого письменника, бо він грубо підійшов до системи надбудов. В мистецтві не завжди така послідовність: дворянин-різночинець – селянин-робіткик. Буває і так: дворянин, а потім селянин Шевченко. Де ж подівся Винниченко? Очевидно, в еміграції.
Тов. Дорошкевич, виправдовуючи безграмотність нашого письменника, який не здібний розібратися в психологічній Европі, тим самим і своїм великим авторитетом пропагує так званий масовізм. Оскільки ж ця «червона» халтура виходить під натиском ідеології зі столипінського отруба, ми зі спокійною совістю беремо цитату з Тугенгольда:
«Декаданс – то є всезростаюча перепродукція мистців: колосальні виставки, ринки картин, де справжні твори мистецтва губляться в цілому морі бур’яну, незлічимий натовп наслідувачів, цих верескливих поросят, які з ненажерством накидаються на кожного більшого мистця, заялозюють і призводять до абсурду кожну велику ідею, нарешті, декаданс є повним розривом між народом і мистецькою культурою, між публікою і мистцями. Але всі ці симптоми свідчать не так про занепад мистецтва, як про смерки нашої культури».
Всі ці ознаки ми бачимо й тепер у себе. Декаданс дійшов своєї кульмінації. Ми б’ємо тривогу й заявляємо:
– Та кляса, що дала геніяльних теоретиків і практиків революції, не може не дати в скорому часі і своїх більш-менш талановитих мистців. Вергілій прийде… можливо й тепер із провінції, можливо й тепер не один. Він не був навіть за сторожа в університеті св. Володимира, але він (коли це вже буде дійсно він!) одкриє нову сторінку в історії світового мистецтва. З його приходом буде нанесено страшний, смертельний удар культурному епігонізмові.
Фу, чорт! Пробачте: і тут лірика. Так от останнє питання.
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 175 – 183.