Життя
Микола Хвильовий
1
Коли за лісом зав’яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвіт стелиться а він зав’яне – в оселях сутеніє, розливаються цебра синяви – тихої, блідої, і вмирають каганці. Тічки тоді бігають, тріщать тини, скаженіють пси, найбільш крихкотілі – дужі пси мовчазно шкульгають за переможцем, а крихкотілі в спорзній солоднечі гризуться. Спорзно тоді в повітрі. Тому: наші прадіди теж у цей час бігали тічкою, а наша кров – прадідівська, червона і теж горить.
А от клуні. Так, клуні. В них торішня солома, а на ній зеленіє кохання. І до клунь тріщать тини. І риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у ці ночі клуні риплять? Солома зідхає, так вона зідхала віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на Україні.
І от: на однім боці Ворскла – Дамаївка, на другім – хутір Комарівка. Недалеко гетьманський ліс, а далі – Диканька (диканське пиво й меди опішнянські – недалеко біля Полтави). Дивишся на гетьманський ліс, згадується: гетьманщина. Гоголь, татари, Карло XII і т. інш. Толі могили жевріють, ніч, день, ранок, світанок – все одно… Над степами гойдається шуліка…
Із Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко комуніст. Приїздили на човні до Степанового городу. Степанова дівка – Гандзя, казали – повна пазуха грудей. У Степановій клуні спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 літ, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить «корольком», груди що яблука тверді й несе їх уперед, от і спокушала парубків.
Казали:
– Оксано, пора на вечорниці!
А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворота солом’яного діда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав:
– Сарас іди носювати в клуню!
Оксана:
– Що ви, тату?
– Сарас, сьоб мені сього гріха більс не було.
І виштовхав із хати, а сам пішов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пішла до Гандзі. Та ж спить з парубками уже шостий рік. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возі, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, і Мишко ліг біля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тоді виходили з клуні, щоб парубки не почули, і через город до дощок – прали удень білизну там. Сюди приставав Павлів човен.
Комарівка була на узгір’ї, і з дощок майоріли силюети будівель. З річки йшов дух – може, татарський, задвісті-літпозадній, може, з баговиння, і річка була далека в своїй глибині, вона з Дніпра в Чорне море бігла, думалось, що й вона морськими синіми бурями дихає, казали – Комарівка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарівці – сірі, тихі – і далі – далі… І Оксана мріяла. А Гандзя булькала у воді ногами, спідницю закочувала й співала:
Маруся отруїлась,
В больничной дом везуть.
І груди її високо підіймались, ніби хотіли полинути в темносині простори. І ще вона співала, і співи лагідно лунали за рікою. А потім зідхала й нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала про очерети, про комуніста, про комуністів, про продподаток – батько лаявся – а вони полинуть восени – качки, про качок думала, а куди – невідомо. І мріялось, і ще мріялось…
Нарешті з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб ніч не почула. Павло гребе, мов справжній рибалка, а Мишко в душогубці з очима заплющеними – боязко. І Гандзя завмирала, і Оксана завмирала, і всі завмирали. Ах! Павло… Павло… поспішає – міцний, бадьорий і злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона – ніч. Зорі горіли хоробливо й у солодкій тузі падали на поверхню.
… Потім учотирьох ішли в клуню спати. В клуні на возі Гандзя здержливо реготала – і солодко було. Тріщав віз – і було тьмяно. На вулиці і по городах, і по садках блукали зайві парубки й лякали ніч штучним іржанням:
– І-го-го! І-го-го!
І чути було ще тоскний заспів:
Не за Леніна, не за Троцького…
А в другім кінці співали:
Чий я козак, звуся Воля,
Українець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, моє вино,
Йде за правдою Махно!
Біля Оксани лежав Мишко, мовчки цілував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цілував. Оксана пручалась тихо.
– Господи, не треба, у мене руки брудні.
Мишко важко дихав і уперто не пускав її руки. Було тремтіння. І так цілу ніч: він її руки цілував, а вона пручалась. Іноді він її брав за груди, але зараз же «вибачався» і казав, що це якось так. Світало – і вони розходились. Дивно, яка ніч була коротка! Оксана козою бігла додому, і цілий день туманіло в голові.
… А від дощок відпливав човен, а десь дзвеніли червоні дзвони зорі.
2
Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки єсть село і хутір – а що тут раніш було? До татарви? Га? Так, село і хутір – і далі – далі… А що через сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.
Моя люба соціялістична Україно! Степи, шуліка і літнє сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка співає білих, а може й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть – і далі – далі. Ферми, електричні плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. І далі – далі… Молочна стежка співає – яких пісень?..
Ішло літо, куріли сіновали, думали підстрижені луки. Проходили громовиці, відходили блискавиці – далеко – далеко, тільки на обрії блимало золото, і ріка тихо хоронила післядощовий глибокий смуток.
Мишко казав Оксані:
– Я скоро поїду до міста. І ти поїдеш. Я докінчу вчення – тепер тихо. Тепер можна, і ти будеш учитись. Тепер усім можна, тепер для бідних школа.
Оксана не любила комуністів, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, і вона вже любила комуністів.
… У липні ночі були душні, із степів дзвонило – неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко казав: – Оксаночко, яке життя! Хочби скоріш до міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду я…
Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києві невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і хотілось до великих міст, до життя.
І ще проходили дні, і в спогадах поринали ночі. І знову куріли сіновали. Але стало неспокійно.
В Дамаївці партизани вбили двох комуністів, а Мишко втік.
Із повіту приїхав карний загін. І Мишко знову збирав продподаток, але в Комарівку їздив рідко, бо боязко було. Коли приїздив – був несміливий, прислухався, не говорив про чудесне, тільки Оксані чудесно було.
І от: Оксана до колодязя йшла, назустріч – Гандзя.
Гандзя:
– Чула… виїздить твій?
Захмарилось обличчя:
– Не знаю.
Оксані й гарно було і погано було – чи візьме й її з собою?
Каже Гандзя:
– Не випускай: комуніст гарний – може, ожениться… Та тільки чорт їх розбере. Мій дід крепак був, розказував, як колись такі ж паничі теж установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тільки.
Оксана замислилась і пішла на вигін, дивилась і прислухалась, як за суховієм вечір тече. Згадувала, що комуніст їй казав.
Він такий несміливий, а каже так хороше.
… На світанку після однієї солодкої ночі Мишко віддався Оксані й Оксана віддалася Мишкові. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тоді в клуні було тихо, тільки зрідка миша шаруділа в золотій соломі…
Ах, яка тоді була чудова ніч!
У неї такі тугі зідхання, як яблука з антонівки і величезні очі, де цвіте життя, щирість і тихий сум кохання… Хто бував на соломі?.. Тоді було передосінньо. На вигоні вистукував перепел, а серця не чути було. Ішов дух від свіжих снопів і нагадував широкі безмежні лани. Крізь щілину жевріла зоря. Тоді Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвітуть на серці чайні троянди. А Оксана не призналася Гандзі – їй гарно було хоронити в собі велику таємницю зачаття. Тільки в її кривих японських очах відбився передосінній зажурний шелест тополі, і серпнево виглядали її груди, наче стіжки молоді на стерні блідій.
Оксана вже не ходила до дощок вичікувати човна із-за коси. Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з собою, і вони поїдуть у далеке, невідоме місто. Туди – далі – далі, де курить і дзвонить життя, найбільше, наймолодше. Боялась тільки, щоб повстанці Мишка не вбили: вони частіш чужинців убивали, а він був чужинець – з іншої губернії.
Потім пішли дощі, і зелина зажурилась. Зрізали очерет, і сумно стало на річці. В Дамаївці майже кожного дня ховали когось, і похоронні дзвони заповнювали річку – голу, сиротливу, осінню, заповнювали її глибінь. Комарівка слухала ці дзвони й дивилась на хмурий гетьманський ліс, на змарнілі степи.
Потім іще пішли дощі.
3
Зими не було й знову було мокро й осінньо. Мишко чекав наказу виїхати до міста й уже майже не їздив у Комарівку. Партизани вже не ховались у лісах і приходили з повинною. Ліси були нудні й жорстокі, чорні, як смерть, вишкірялись навіть. Оксана почула, що вона завагітніла. Уночі вона лапала свій живіт, їй здавалося, що він росте й вона це почуває.
Виходила на вигін, дивилася на поле, на тумани, до станції (за сорок верстов Кочубеївка була), і були гони, і верстви, і тракт, і стовпи, і було тоскно, і хотілося невідомого. А вдома батько сюсюкав, і мати сюсюкала, і комунію лаяли, і ще раз її лаяли.
Дівчата повернулися з буряків і вечорниці улаштовували – і не хотілось на вечорниці. Увечорі батько приносив газету й крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Київ, про місто. А батько ще приносив газети – у волості їх багато було й ніхто їх не читав, вони лежали в шахві в писаря і їх крали в нього курії, а на базарі говорили про Петлюру, про румунів, про кінець радянської влади.
За цілий місяць Мишко приїздив один раз – і вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворість, про нудоту й ще про щось – Оксана не пам’ятає. А вона брала його біленьку руку й гладила нею свій живіт і усміхалась загадково. Потім вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторі почали ходити темні чутки, що повстанці нахваляються вбити Мишка. Тоді прийшли тривожні ночі. У вікна бив напівдощ, напівсніг, у бовдурі гув вітер і снились далекі, брудні дороги без кінця, без краю. Верстви, гони, стовпи і шляхи, і знову шляхи…
… І знову зими не було, і було мокро і осінньо… І припадала осінь до Оксаниного серця і стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цій чвирі життя кине свою першу важку тінь на її прекрасну молодість, і тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навіть здивувалася: як, невже зовсім? їй сказали, що зовсім. Вона не заплакала, вона навіть не почула, як їй заболіло – так пекуче заболіло. Вона пішла на Полтавський шлях і дивилась у той бік, на Полтаву. І пригадала липневу ніч і неясні дзвони із степу. Потім сіла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вітер носився по Комарівці – чіткий, колючий, жорстокий. І знову, як крізь сон, солодкі ночі й зорі в синім мариві. Але треба було щось думати. І надумала:
– Піду.
І пішла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про Київ, а що Мишко – ах, Мишко! Мишко!..
Увечорі Оксана зібрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сіріло й дощу не було. Сунулись хмари невідомо куди, сунулись далеко – далеко – у далечінь. Чоботи грузли в багні, а навкруги голе поле й тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про великі міста, і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися підводи, із станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні огні, що заблищали за могилами. На обличчі застигла скорботна, ледве помітна посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара й забризкали сірі води. Повернулася – Комарівки не видно. Було тоскно й було радісно. Згадала газети, батькові цигарки й подумала: це темне життя, а хотілося світлого, молодого, як молодик. Станційні огні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити.
… Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетів потяг і зник в далині.
Оксана підходила до семафора.
Примітки
Вперше було опубліковане в журналі «Шляхи мистецтва», ч. 2, 1922. Вдруге – у збірнику М. Хвильового «Сині етюди», Харків, ДВУ, 1923. Втретє – окремим виданням, Харків, ДВУ, 1925. Вчетверте – М. Хвильовий. Твори, т. І (Етюди), Харків, ДВУ, 1927. Вп’яте – М. Хвильовий. Вибрані твори, т І. Харків, в-во РУХ, 1932.
Продподаток – продовольчий податок з селянських господарств (зерном, городиною, садовиною, м’ясом), що, згідно з постановою надзвичайної сесії ВУЦВК від 27. ІІІ. 1921, прийшов на зміну продрозверстки доби воєнного комунізму і ліг новим тягарем на селянство.
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 115 – 122.