Чумаківська комуна

Микола Хвильовий

1

Повітове місто, де пахне Гоголем, у переліг перекинулось.

Осіло.

Коли летять буйні, арештантські весни, повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а ввечорі п’є чай з блискучого самовара.

Увечорі в тихому затишку міщанського добробуту шипить самовар: – Ш-ш!

І зимою: – Ш-ш!

І літом: – Ш-ш!

І восени: – Ш-ш!

Це тиха надмрійна пісня обивательського щастя. А апогей його – канарейка в клітці.

… Над повітовим містом промчалась революція. Зламала декілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець і помчалась далі.

… Все йде, все минає й відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалійний сон старосвітського галянтерійного життя.

Але сон неспокійний буде, сон тривожний буде: чує обиватель –

– блукає містом хтось невідомий, хтось арештантський.

І каже він, зідхаючи:

– Да, шерочко.

… Коли злізти на гору, там манастир, Покрівський зветься, а не долізти до манастиря – Чумаківська комуна. Таки справжня комуна імени Василя Чумака.

Мрійник загинув в імлисту київську ніч, а маленька комуна й досі живе в повітовім місті, де пахне Гоголем.

2

Біля воріт написано: «в сєм доме прожіваєт дворянін Гараєм».

… А коли на бруку дітвора здіймає гамір, молодий поет Андрій (Андре) деклямує з Чумака:

«Безнадійно. Є надія: ось, на цьому бруку.

Переможці. Піонери. Тисну вашу руку».

Біля комуни проходять і тіні минулого – черниці чорні (тепер живуть невідомо де, а в манастирі церква й дитячий будинок).

Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося.

Іноді сонце заверещить золотом, тоді на мозок спадає гаптований серпанок.

… До Андрія підходить Варвара й оповідає про яму – недалеко яма, куди черниці скидали колись «незаконних» немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.

Підходить товаришка Валентина – високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих. М. X.).

Валентина заїкається до Варвари:

– Ви пппрро це вже ка-а-азали.

А Варвара буркотить:

– Ну й казала, і ще скажу. Забула, значить.

Андрій наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову.

Отже, в комуні живуть ще такі особи: 1) Іван Іванов, 2) Же, 3) Мура (останні дві – Бобчинський і Добчинський: зріст), 4) Йосип Гордієнко – безпартійний (і Андрій безпартійний). Здається, всі.

Проте забув: коли теплінь, а в манастирськім саду пахтить медом, у комуні завжди гніздиться сторонній люд. Словом, так: бувають товариші з сіл і губерніяльного міста. Зимою сторонніх мало.

А сьогодні весна. Розумієте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобі… Сьогодні весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кінця… – Д’ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.

… Прилетів традиційний соловей, порозчиняв вікна – правильно!

… А в їдальні дві дошки: чорна й червона. На чорній написано:

«Товаришка Же за буйство».

На червоній написано:

«Товариш Андре за»… (далі розвезено пальцем).

…Же – надто неспокійна. Же – циганочка, а Іванову співає:

– Мій симпампончик і вкраїнофільчик.

Тоді Мура каже:

– Ах, моншерамі, це ж моветон.

Розшифровую:

Іванов – пітерський слюсар, а українську мову знає краще за українців. (Буває). Так міркує: нацсправа, мов уюн (це, здається, в Кавтского), а на мову – плювать. «За якою наказуєте? За китайською? – Будь ласка!»

Але Іванов каже:

– У нас, у Пітері, так. Ми, пітерські, так. – Словом, авторитет Пітера непорушний. А Пітер – це Іванов.

Це, звичайно, щодо публіцистики.

…Ну-с.

Же – циганочка. Очі інституткою й гадючкою до Іванова:

– Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.

Іванов знає жарти, але досить серйозно наказує:

– Щоб оселедців більш не купувати. Досить. Можна жити скромніш.

… У манастирськім саду гримнув традиційний соловей. За манастирем заграло сонце в рожеві сурми.

Мура каже (промова в ніс):

– Ан-дре.

Це так поважно, ніби в сальоні графині X. Але – це не так: тільки погляд маман, а взагалі – йолки зелені. І все.

…Нарешті комуна розійшлась на роботу. Залишились: Варвара й Андрій.

Тут і кінець другому розділові.

3

Варвара варить борщ на примусі, а Андрій чистить картоплю.

Рожеві ранкові сурми біліють. Іде день і біла музика дня. Традиційний соловей змовк.

Над манастирем сонце.

Звичайно, Варвара буркотить:

– Ну, от: була у панів – робила. Тепер у комунії – і знову роби.

Андрій каже:

– Так ви не робіть, Варварушко. Ми й самі справимось.

– Не робіть! А хто ж обід зварить?! Га?!

– Ну, то робіть, Варварушко.

Хвилюється:

– Варварушко… Варварушко… Ні в якім разі й баста.

Ну-с…

Андрій раптом зривається з місця й мчиться до столу. Навздогін йому сміх:

– Ага. Приспічило!

Андрій хапає папірець і олівець і нервово накидає нерівні літери. Це – поезія. Він увійшов у творчу екстазу. Суєтиться по кімнаті, спішить полетіти й бурмоче незрозумілі фрази.

А Варвара? О, Варвара спокійна, як курка на сідалі. Картоплю покинув? І біс із нею, з картоплею. Приспічило – значить будуть гроші. О, Варвара це вже знає.

Коли до Варвари заходить сусідка, Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрія:

– Ви не думайте, що він абищо. Він не абищо, а ось…

І виймає з кишені Шевченків портрет.

– Знаєте хто? Це кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомі висить. А він (жест на Андрія), значить, під Шевченка пише разнії пісні, скажемо, та інші прозвідєнія.

… Андрій по кімнаті носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькає. А за вікном повітове місто, де пахне Гоголем, і відходить за обрій слобожанська степова далечінь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

… Да, ще про Гордієнка не сказав.

Добре, скажу.

4

Йосип Гордієнко – хороший хлопець. Але – «педантична пунктуальність»: слова Бобчинського чи Добчинського – не пам’ятаю. Йосип, спец з Упродкому, завжди виголений і свіжий, мов хлоп’яча ковзалка.

… Це з його записної книжки:

… «Підвідділ гоління» (підсумок за п’ять років). 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 – на дворі (кімнату зайняли більшовики), 99 – у кімнаті; з цих 99 3 – порізався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118 р. голився в місцевого цилюрника, що квартирує за Паланкою; з них 5 – в отряді: цилюрник одступав з червоною армією. І т. д. А це з відділу самоосвіти: 18 вересня прочитав 3 сторінки (такої то) книги, звичайно, з марксизму, тоді ж одна година пішла на вивчання англійської мови для ознайомлення з тред-юньйонами в оригіналах, звичайно, з марксистського погляду» й т. д.

… З другої кімнати чути:

– Товаришу Гордієнко.

Він підводиться й резонно підкреслює:

– У нас прізвище одкидається. Кажіть просто: товаришу Йосипе.

А Варвара підслухала:

– Варваро. Йдіть но сюди.

Варвара незадоволено:

– Можете виражаться: товариш Варвара.

… Комуна гигоче, пес у сінях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:

– А ще комунія… Тьху!

А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика й летить далі.

…Д’ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.

5

П’ятий розділ пишу, заплющивши очі:

… Жила – була велика імперія – дроти, ліси, тракти. Сходились тракти, були станції, були допотопні надглядачі: гужевих трактів, гужевих станцій. Ідуть ліси, а там, десь у гущавині, дзвоники – це дрижула, поштові коні. Раптом дзвоники стихають – це злодії… А потім посунулись стовпи, за стовпами – шинки… А от іде до царя хохол із скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив… А далі ще станція, а за нею корчма… за лісами оселі, за оселями туман… І знову чути дзвоники…

… Це ж до чого? – Так собі.

… А з повітового міста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комуністів хазяйствечком обзавівся й будиночок збудував.

… «Е-е-ех, мамочко, заміж хочеться».

… Поле, поле й оберемки з сонця.

Пролітає весна, іде літо.

Комуна живе так: о 4 годині вдень, як курчата під квочку, в будинок, до себе.

А втім, високолоба Валентина рідко буває дома: на коростявих клячах через бандитські ліси тягнеться вона по волосній периферії – агітувати, організувати, інспектувати, інструктувати й ще «вати» й «вати».

Високолоба Валентина – завжінвідділом повпаркому.

Іванов каже:

– І в Пітері б згодилась.

А Мура каже з апльомбом:

– Пітер – цитаделя революції й форт його – Кронштадт.

… А Же ще не прийшла, замість чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила:- два рази зверх норми прати комунальне шмаття.

Мура зазначає:

– Так і треба. Буде знати, сволочишка.

В комуні «сволочишка» – слово ласкательне, і буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: «человєці в благоволєнії».

… Коли всі сходяться – гармидер.

Мура кричить:

– Ан-дре!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

… А от про телефон так і забув сказати: в комуні є телефонний апарат без дроту.

Андрій підскакує до телефону, бере трубку і –

– Агов!

Мура з апльомбом:

– Не агов, а альо!

Всі:

– Ша!

– Ша!

… Тиша.

Андрій голосно:

– Агов!

Комуна:

– Агов!

Потім від телефону урочисто-надхненна промова:

– Ша. Перекличка йде по соціалістичній федеративній радянській республіці… Відкіля? Ага, чую. Передавайте далі по лінії. Чумаківська комуна в бурю непівського лихоліття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республіки. Капітан комуни, Іванов, салютує в усі кінці, в гнізда братерських комун федерації. Румпель у наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенії. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунізму. Гряде час світової революції. Слава комунам федерації! Слава Чумаківській комуні!

В комуні крик:

– Слава!

– Слава!

Екзальтований Андрій скочив на стіл, приймає позу диригента й заводить:

– Чуєш, сурми заграли.

– Слава! Слава!

… А потім сідають пити чай….

Манастирський годинник.

– Бов! Бов!

Із сходу надходить синя гроза. Півнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне. Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкраї степи.

Ой буде горобина ніч! Буде!

… Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій у задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок – він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію «громовиця».

… Із сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за льомберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити й розіслати завтра по волостях.

Же:

– Іване! Подивись – гроза.

– Не мішай, Же.

Мура надхненно:

– Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, не одну б молонню послала сюди.

… А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили.

За столом усі, крім Валентини: Валентина в Дубівській волості на роботі.

Же язвить:

– Товаришу Йосипе. Відкіля це: «гонителі земства й анібали лібералізму»?

Гордієнко спокійно відповідає:

– Здається, записано… (виймає записну книжку)… Це з книги «за 12 лет» Вл. Ільїна (Н. Леніна), видання Петроградської ради депутатів 1919 року, сторінка 157.

Іще говорить спокійно:

– Можна взнати й це, наприклад: «Ернст Геккель і Ернст Мах» – є розділ теж із книги Леніна «Матеріялізм і емпіріокритицизм», держ. видав. 1920 р. Або, скажімо, передмова до третього видання «Анти-Дюрінг» написано… зараз скажу… Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною місяці й один день пізніш мого народження.

Кімната не витримала – регіт.

Гордієнко спокійно п’є чай.

…Гроза йде.

6

Валентина… ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих. М. X.). Валентина несе обов’язки й начальника города, що одвели комуні за Зубівською левадою. А Іванов – начальник кампаній. Місяць має чотири тижні, а два з них призначається для кампаній. Наприклад, тиждень уборки червоноармійських казарм (іде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д.

… Бігли дні (в комуні завжди біжать дні). Вибивалась городина. Після обіду всі виходили на роботу до Зубівської левади. Андрій деклямував свої експромти, Іванов підганяв комуну, а комуна кричала:

– Нещасний прикажчику… Геть комбурів!

А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирі дзвонили до Вечірні, комуна становилась у два ряди й з піснями йшла містом додому.

Іванов ішов попереду й командував зводом, він же починав пісню. Одна рука в Іванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою він розмахує в такт:

– Ать! Тва! Ать! Тва!

Іноді Же каже:

– А може пісень не треба?

Комуна в регіт:

– Браво! Же соромиться обивателів.

Тоді Же починає перша, і так дзвінко, що на тротуарах зупиняються.

Але от приїздить із волости Валентина.

До Іванова:

– Іди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.

Іванов:

– Кажи тут.

Валентина мнеться.

Звичайно, Андрій схоплюється й кричить несамовито:

– Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партійних тайн. Я все мушу знати. Це свинство.

(… Андрій безпартійний).

Потім він ще кричить і доказує, що йому треба все знати, інакше він не може орієнтуватися.

Підхоплюється Же:

– Це як орієнтуватися? Ану?

Вмішується й Мура.

– Ан-дре!

Же:

– Ага, знаю як: шпигуни теж орієнтуються.

– Що?

Крик! Крик! Крик!

… А увечорі на чорній дошці стоїть:

«Тов. Же за буйство».

…А Варвара ніяк не добере, з ким живе Андрій: чи з Же, чи з Мурою.

– Мама їх розбере.

… І знову біжать дні. Ясні дні відходять, приходять дощі. Комуна забиває чотири кімнати, а в двох ставить пічки-комбідки.

… Повітове місто погрузло в болото й із злістю дивиться на комуну.

Один раз на місяць підводяться підсумки роботи. Виникають жваві дискусії. Теоретичні висновки робить безпартійний Гордієнко, спец за Марксом, а практичні діягнози ставить Іванов. Хороби партії – коники вечорів. У комуні розв’язують питання, а потім у повіті проводять кампанії.

В дебатах приймає участь і Варвара. Вона сідає біля Іванова: авторитет безсумнівний – і дає такі поради:

– А я так скажу оце: недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого інтересу – цур йому пек. А то можна ще й панів присогласити: хай ще провчать.

Мура становиться в позу артиста:

– О, Ціцероне. Твоїми устами тільки мед пити.

Буркотить Варвара:

– Ну, дзиго, хоч на хвилину змовкни.

Тоді Мура до Андрія:

– О, мій Андріє! Який пасаж!

І хилить свою пухку голівку на обідране плече поетове.

… В манастирі знову дзвонять:

– Бов! Бов!

7

Ну-с. І живе, значить, комуна біля манастиря, а в манастирі:

– Бов! Бов!

Біля вікон проходять черниці чорні – тіні минулого.

…Пройшла буйна, арештантська весна – арештантська юність. Пройшло міцне літо – міцна мужність.

Прийшла старість – болото.

В тихих затишках міщанського добробуту шипить самовар, і сняться обивателеві бакалейні сни старосвітського галянтерійного життя.

… Восени в повітовім місті, як ніколи, пахне Гоголем.

Після службових годин Гордієнко зудить Маркса, а Iванов носиться з новими плинами.

… А навкруги комуни сіро, тільки зрідка апельсиновою шкуркою промайне сонце.

Коли обиватель проходить біля комуни й чує відтіля бадьорий сміх, він на момент зупиняється, єхидно усміхається й раптом зникає в темнім заулку.

А в комуні чути:

– Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте, завтра починається тиждень заготовки палива!

Саме тоді Іванов прийшов додому надто пізно, і зараз же ліг на кровать і одвернувся до стінки.

Підійшла Валентина:

– Що з тттобою?

Підлетіла й Же:

– Товаришу капітане, що це ви так довгенько?

Іванов мовчав, потім повернув лице. І почула комуна загробний голос:

– Друзі мої… винний… їйбогу, винний… Погода проклята… осінь проклята…

Же закричала:

– Хлопці, сюди! Скоріш! От так капітан!

Біжить комуна:

– Що там таке?

А вийшло, бачите, так (Іванов сам розповів) : прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжній спирт. Така взяла досада, а тут ще в «Комуністі» оголосили кампанію боротьби «з п’янством». Хотів був розбити пляшку на голові спецовій, а потім подумав… а тут, як нарочито, дощ дрібний… та нудний.

… На другий день, перший раз за все існування комуни, на чорній дошці стояло: «Тов. Іванов, капітан комуни, за… » (далі розвезено пальцем).

А втім, комуна цілком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всі вже зазнали солодкість чорної дошки.

На другий день Андрій стояв біля телефону й викрикував:

– Агов!

Звичайно, Мура виправляла:

– Не агов, а альо.

–… Агов! Слухайте, комуни, всея федерації: капітан Іванов потерпів аварію…

Же перебиває:

– Ах, який ти! Хіба людина може потерпіти аварію?

За вікном дощ, а в манастирі:

– Бов! Бов!

8

Комуна пережила й осінь.

Прийшла зима.

…Мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.

… Уночі пішов перший сніг – посивіли вулиці.

…Здрастуйте, мої веселі сніжинки!

… Здрастуй, моя юність-метелице!

Пружисте тіло, пружиста думка.

Мороз.

Хо-ро-ше.

…А в кімнаті холоднувато. Комбідками не напалиш, та й палива мало.

Вікна злегка помережало лідяшками.

За вікном метелять сніжинки, і ковзять перші сани. Весело біжить селянський коник по пухкій сніговій дорозі.

– Ей, братва, гайда розчищати сніг.

Шум. Гам. Крик.

І дзвенить мороз весіллям молодих голосів.

…Але –

– другий сніг приніс із собою й сум. Узнали, що Валентина завагітніла, а Валентину відкликають у центр на дуже відповідальну роботу. Валентина телеграфувала: «приїду через тиждень».

І рішила робити операцію.

Але це так противно. Валентина згадувала яму, що біля комуни, і черниць. Іще було так противно.

Підходила Варвара й питала:

– Від кого ж ти, голубонько? Невже від Івана? А може від Андрія?

Валентина:

– Ах, як вам не со-о-оромно!

А Же прийшла й сказала:

– Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства.

Валентина:

– Не те, Же, ннне те. Мммені ннне того…

… Ну-с… Іще два тижні:

Туп! Туп!

… Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.

… На сани сіли всі, вся комуна. Сів і Гордієнко – «пунктуальна педантичність».

Мороз кричав:

– Ан-дре.

І хилила Мура свою пухку голівку на обідране плече поетове.

А Андрій розсипав у степ:

– Передавайте по лінії: Чумаківська комуна салютує в мороз: хай живе світова революція.

І одкликався мороз:

– Слава. Слава. Слава.

… А втім, Варвара так і не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усі мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.

… Селянський коник весело біжить по пухкій сніговій дорозі.

Одступає манастир усе далі й далі – назад.

Їдемо в снігову даль.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ця комуна й зараз існує – вона на Слобожанщині.

Примітки

Вперше опубліковано в збірці «Сині етюди», Харків, ДВУ, 1923. Вдруге – М. Хвильовий. Твори, т. І (Етюди), Харків, ДВУ, 1927.

Чумак Василь (1901 – 1919) – поет і революційний діяч. Схоплений і розстріляний денікінцями під час їх короткої окупації Києва, 1919 року.

Бобчинський і Добчинський – герої комедії М. Гоголя «Ревізор».

Упродком – скорочення з російського – уездный продовольственный комитет (повітовий продовольчий комітет).

Завжінвідділом повпаркому – завідувачка жіночим відділом повітового партійного комітету.

Молоння – правдоподібно це перекручене російське слово «молния» – блискавка.

Гекел Ернст (1834 – 1919) – німецький природознавець, дарвініст, сучасник Ф. Енгельса.

Мах Ернст (1838 – 1916) – австрійський фізик і філософ.

«Анти-Дюрінг » – праця Фрідріха Енгельса, вперше опублікована 1878 p., спрямована була проти тогочасного німецького філософа й економіста Карла Дюрінга (1833 – 1921).

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 237 – 251.