«Дощі й дощі, немовби кара божа…»

Софія Малильо

Дощі й дощі, немовби кара божа,

Невтомно ллються із важезних хмар.

І знов на всьому – остраху тягар.

Чия то діє воля зловорожа?

Щодень січуть тонкими промінцями,

То зливами збігають в ручаї.

Несповідимі загадки твої,

Природо-Нене. Змилуйся над нами!

Встають в душі тривоги і проблеми.

Як там звірятка? Горе їм, біда!

Пташатам як, що тільки-но з гнізда?

І захлинаються ж плодючі чорноземи!

Була весна, ледь-ледь що не засушно,

Так все зраділо щедрому дощу!

Ой, леле! Промінь радості ущух,

Все у турботі зазітхало скрушно.

Чому, чому, о Боже, ці екстреми?

Кому покаятись? Природі – чи Тобі?

Слабкі ми в цій нерівній боротьбі,

Безпомічні в своїм земнім едемі.

Зазнаємось, як дурники із казки.

Мовляв, підвладні нам стихії всі,

Без Тебе проживем, Святий на небесі,

Й від Тебе не ждемо, Природо, ласки.

Берем усе самі, не просимо ні в кого.

Заплутались в прожектах і в журбі.

Вселенський духу, молимось тобі:

Прости і не суди нас надто строго.

12/VI-1990.