Весіннє. 2

Софія Малильо

Лиш тільки-но травичка появляється

І зеленіти мариться і пням,

Селянське серце навстіж розкривається

Весіннім, радісним, великотрудним дням.

Воно чекало їх нарівні із землицею.

Вона прокинулась і кличе: «Не барись!»

Твою турботу я воздам сторицею,

Лиш не лінуйся! Не лінуйсь, трудись!»

Йому ніякого не треба спонукання,

Воно ж – дитя її, її палке дитя.

Всю зиму прагнуло із нею спілкування,

Їй зберігаючи найкращі почуття.

Земля прокинулась від зимового мороку,

Дихнула звільна хвилею тепла,

Чекає ніжного людського доторку,

Як мати жде кохане немовля.

І добрі руки, лагіднії, людяні

Голублять неньку в творчім забутті,

І встане свято трудове над буднями

Зорею щастя. Нині. В майбутті.

28/III-1990.