Горобчики

Софія Малильо

Горобчики в калюжі чорній

тріпочуть радісно крильми,

Природи діти неповторні,

терплячі, скромні та моторні,

її суб’єкти, як і ми.

Чи кращі ми? Сказать неважко.

Та й аргументів певних тьма.

Он біля матері – пташатка:

з поживою чекають татка, –

і підлих зрад у них нема.

А ми? А в нас? Душа ридає,

оплакує сирітства жах.

Лиш мати-жінка (всяк те знає)

свою кровинку покидає.

Та ще – зозулі по гаях.

30/V-1991.