1893 р. 26 февраля
Панас Мирний
Сьогодні якраз 32 роки минуло, як навіки закрилися очі нашого славного Кобзаря. Легко сказати: 32 роки, – без малого не вік людський… Багато за такий довгий час усього на світі перевернулося, багато води утекло… Празнуючи сьогодні роковини того, хто – як сам сказав – не мав і зерна неправди за собою, і оглядаючи минулі літа, ми самі себе повинні спитати: що ми зробили задля тії правди, якій слугував покійник? задля того діла, за котре він свою душу покладав і страждання приймав?.. Ох, гірко признатись, а приходиться сказати, що ми нічого не зробили. Ми тішили себе і забавлялись іншим пориванням, розтрачували свої сили на інші заміри і нічого не зробили ні задля слави покійного, ні задля своїй рідній мові, якій так не лукаво слугував, так високо її підняв і уславив поміж людьми… Не здивуйте ж на сі гарячі докори, що на спомин 32 роковин нашого безталанного поета вирвались з моєї душі і вилилось, може й недоладне, поспів’я; не здивуйте, що ним я маю почати святкування сьогоднішніх роковин.
На 32 роковини Т. Г. Шевченка
Тридцять другий мина, як Вкраїна німа,
Вся в сльозах, тебе тута стрівала…
Не по учту бучну наболілу твою
Сюди голову доленька гнала;
А в глибокій труні, де пророчі твої
Склепились уста навік-віки, –
Прибував ти до нас у одрадний той час,
Як невольникам розкувалися руки.
На зорі того дня, як та воля прийшла,
Лиха смерть поглумилась над нами:
Хто ввесь вік тільки й знав, що про долю співав,
Того мертвого ми зустрічали.
І в могилу німу дорогу нам труну
Обережно ми опустили…
"Не в чужій стороні одпочинуть твої
Кісточки – на своїй Україні!" –
Ми казали тоді і втішались собі,
Що не вмре, розцвіте наша слава.
Та чи то ж розцвіла?.. Тридцять другий мина,
А Вкраїна ще німішою стала!
Хто ж виною тому, що у ріднім краю
Все своє забуття покриває?
Що могила твоя біля кручі Дніпра
Одинокая в світі буяє?
Гірко правду сказать, а ще гірше мовчать,
Ми самі усьому то виною,
Бо без віри живем, без надії помрем
І не дбаєм про слід за собою.
Все, що ти тут любив, все, чим на світі жив,
За що муки приймав і скорботи,
Ми, невірні сини, розміняли самі
На нікчемні, щоденні клопоти.
І в нащадок синам кинуть нічого нам,
Окрім жалю про загублені літа…
Отак, батьку, тут ми тридцять два прожили,
Як тебе вже не стало на світі!
Не здивуй, що твої роковини сумні
Я плачем та докором стріваю,
Бо у ріднім краю більш, як сліз та жалю,
Я нічого не бачу й не знаю.
1893 р. 26 февр[аля]
Примітки
Друкується вперше за автографом (ф. 5, № 289).
…зерна неправди за собою… - рядок з поезії Т. Шевченка «» («Ти не лукавила зо мною…»).
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 266 – 268.