[Про мову]
Панас Мирний
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється-ожива,
Як їх почує!..
Таким питанням розпочав один свій вірш наш славетний Кобзар Т. Г. Шевченко, сорокові роковини смерті которого ми зібралися сьогодні святкувати.
Це питання вирвалося у нашого Кобзаря як нестямний лемент наболілої душі тоді, як йому, завданому за писання віршів у москалі, де він пробув цілих десять довгих років, довелося почути журливу пісню матроса з Островної і як ота матросова пісня нагадала йому рідну пісню про сірому-сироту, що колись ще дитиною чув він, як тихенько співала її дівчина, стоячи під вербою.
Оже се питання, так поетично виконане і викликане такими журливими споминками, має не одну поетичну вагу, воно викликає дуже широке питання про людську річ взагалі яко вираз наших думок, почувань і про мову народну – особисто яко вираз народної душі, народного світогляду.
Річ людська взагалі виникла з того враження, що відбивалося у людській душі від усього того, що людям доводилося або самим бачити, або від других чути про те, що вони бачили. Різні враження збентежували людську душу – то її лякала або милувала сама природа з її страшними проявами або навдивовижу хорошими постановами, яких не змалює самий митецький маляр, то викликали усякі почування відносини своїх родичів або близьких сусід. Усі ті враження треба було виявити різними зразками або вигуками; треба було змовитися, що той або другий зразок чи вигук означає те чи інше враження, треба було ті зразки чи вигуки запам’ятати. Таким побитом складалася людська річ, перелилося бачене і чуте в зразки-вигуки, в те, що ми називаємо тепер словами.
Певне, не малий час минув, поки люди затвердили ті вигуки, навчилися розуміти їх, поки ті зразки-вигуки почали викликати однакові враження і в того, хто сам бачив та про що розказував, і в того, хто сам не бачив, а тільки розказував про те, що другі бачили та йому казали.
Як просте і незатійливе було життя перших людей, то така проста і незатіилива була їх і перша мова яко вираз їх життя, їх невеличких потреб; а потім, як життя почало ширитись, то з ним і мова людська ширилася, набиралися нові слова задля виразу нових вражень, нових потреб.
Яка то була і чи одна задля всіх людей була та перша мова – ми не знаємо, бо до нас не дійшло ніяких зразків про ту першу мову. Люди не зразу дійшли до того, щоб свої слова виписувати чи вичерчувати чи на камені, чи на глині, чи на шпарутках, або на папері, як от ми тепер се робимо.
Тоді ж як навчилися люди писати, то мова їх була широка, вона вже обхоплювала не тільки прості потреби життя та перші враження, а й їх думки, ті тендітні хвилювання, в які вилилася мішанина деяких вражень з людськими думками.
Учені люди, що немало попрацювали над виучуванням старих мов, знаходять немало однакових слів в різних людей задля виразу якого-небудь враження або думки. Проте ж, щоб запевне довідатись, чи одна мова була у всіх людей, що живуть на землі, – тепер немає на се снаги. Ті однакові слова, що знаходяться у мовах різних людей, тільки виявляють, що або ті люди були колись одного плем’я, вийшли з одного роду, або, може, те слово занесене було до чужинців захожими людьми.
Оже як би там не було, чи одна мова була в перших людей, чи у кожного була своя мова, а історія вже застала людей з різними мовами, і, на мій погляд, це не тільки не зашкодило людям, а ще послугувало на користь їх розвою.
Коли на мову людську дивитись як на вираз їх вражень, думок, міркування, то вона й повинна бути не однаковою, як не однакові краї, де живуть люди, не однакові сторони, де вони розселилися. Як не в нашій волі зробити так, щоб усю землю сповивав той страшенний холод, що огортає її поміж полярними кружалами, або гріла її та нестямна спека, що стоїть у краях між тропіками, то так само несила наша усі мови звести докупи, виробити одну мову задля всіх людей, бо на різних краях землі різні враження, а через це і різні думки, різні почування у людей.
Кажуть, краще б було, якби всі люди говорили однією мовою, не треба б було затрачувати часу на те, щоб вивчитися чужим мовам, а той час краще б було затратити на що-небудь більше корисніше задля людей. Чудні то бажання! Це все однаково як сказати; як добре б було, якби всі люди їли однакову їжу, носили однакову одежу. Чи не заваде шлункові негра той жир, що потрібляє його який-небудь лапланець? Або буде хороша негрові та тепла з линтваря одежа, що носе її і зиму й літо ескімос? Оже сього ніхто не пожадає, а от однії мови жадають. Дехто, забуваючи, що наша мова – та ж і є одежа нашого духу або, ще краще, яскравий вираз всього того, що нас вражає, що ми почуваємо, про що ми думаємо-гадаємо, того, що ми зовемо духом або душею.
Мені здається, що тим і наш світ красний, що він не однаковий, тим і земля наша хороша, що вона порита то горами високими, то долинами глибокими, то рослиною усякою. Зробіть так, щоб усе рівно було, як на долоні, щоб однакова рослина вкрила всю землю – і пропала її краса! Ви занудитесь від тії рівнини та одинаковості. Чого ж нам хочеться так однакової задля всіх мови? Не тільки одежею, а й окрасою свого тіла одрізняються поміж собою люди, а ми хочемо, щоб вони усі балакали однією мовою. Мова така ж жива стота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізняється від других людей. Він повинний буде згинути – стати іншим народом.
Примітки
Вперше надруковано у виданні: Панас Мирний, Твори в п’яти томах, т. 5, стор. 305 – 307. Подається за автографом (ф. 5, № 284). Датується орієнтовно за змістом – лютим 1901 р.
…матроса з Островної… - йдеться про таке місце з поезії Т. Шевченка "Ну що б, здавалося, слова?!":
Таки земляк наш з Островної,
На вахті стоя,
Журився сам собі чогось;
Та й заспівав…
Островна - село в Оренбурзькій губернії (нині Арцизький район Оренбурзької області).
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 269 – 272.