І. Я. Рудченко

Панас Мирний

18 вересня 1905 року у Фінляндському краї, недалеко від Петербурга, на хуторі в Куоколлі, помер І. Я. Рудченко – чиновник з міністерства скарбів (фінансів), а 22 вересня того ж року його поховано на Микольському кладовищі Олександро-Невської лаври з таким невеличким на хресті його гробка написом: "Оборонець чиншовиків".

Не тільки одна оця напись пориває нас у день роковин покійника згадати про його, а й інші його почесні праці задля рідної нам України примушують нас хоч коротенько розказати, хто був такий, як жив і що зробив доброго на своєму віку оцей чиновник з міністерства скарбів. І батько, й мати І[вана] Я[ковича] були здавна миргородчани і вели рід свій від простого козака, що дослужився до першого офіцерського чину, а мати була дочкою невеличкого містечкового чиновника, виводила рід свій по матері від якогось захожого грека, що й прозвавсь Трековим, мав штабс-капітанського чина і за свою службу був нагороджений землею і кріпаками.

Батько і мати І[вана] Я[ковича] мали в Миргороді своє дворище, а в Миргородському повіті десятин на 60 землі. Було всіх кріпаків чотири сім’ї, що жили окремо від двору на своїх невеличких грунтах, у дворі ж було дві дівки та удова Оришка з невеличким сином Василем. Окрім сього, був ще одноліток Василів – Андрій-сирота, що взято його було до двору через те, що батько й мати його померли від якоїсь пошесті.

Ми дрібно так згадуємо про це через те, що вдова Оришка була за няньку невеличкого Вані, а Василь і Андрій – його першими товаришами, з якими йому доводилося (звісно, залюбки) і коло овечат ходити, і в усякі іграшки грати, а зимою, зарившись у просо на кухонній печі, вислухувати казок, що розказувала няня Оришка, або усяких пісень, що виспівували дівчата, прядучи довгими вечорами. Певне, що серед оцих обставин дитячих літ І[вана] Я[ковича] закльовувалась у його перша любова до рідної мови, до творчого народного духу, що вилився то в чудовні казки, то в голосні та жалісливі пісні, котрі він, як підріс і добирався до розуму, любив визбирувати та записувати, а згодом почав їх і розробляти.

Всі свої дитячі літа прожив І[ван] Я[кович] у Миргороді. Тут він і вчився – перше в приходській школі, а потім – в повітовому трьохкласовому училищі, котре і скінчив з добрими помітк[ами] в 1857 році, маючи від роду всього 12 літ.

Що було робити далі такому невеличкому хлопцеві? Кожне скаже, що учитися далі, іти в середню школу, а далі і в вищу, бо очевидячки у його виявився талан до учення, не закопувати ж того талану у землю! Так би слід було зробити, та… Середня школа (гімназія) у ті часи була одним одна на всю губернію – у Полтаві, і щоб туди поступити, треба було видержати іспита не тільки з того, про що вчили в повітовому училищі, а ще й чужесторонніх мов (з латинської та французької або німецької). Щоб навчитися оцим мовам, треба було добути окремого учителя, а задля сього не вистачало у батька та матері грошей.

Батькове жалування у ті часи було дуже невеличке, і якби не своя земелька, то доводилося б сім’ї й голодувати. А сімейка уже була хоч і невелика, та й не мала на такий достаток: окрім старшого Івана, було ще два хлопці та дівчина. Кожного треба обути й одіти та й хоч про невеличку освіту потурбуватися. Годі було залазити в хмари та про дальше навчання Івася дбати. Треба Івася кудись пристроїти, щоб він сам почав заробляти, щоб на той заробіток хоч самому одягатися. Звісна постать задля заробітку у чиновницького сина – це яка-небудь писарська служба. До неї-то найбільше усього і лежало батьківське серце.

Отже, 12-літньому Івасеві не прийшлося зразу поступити на службу. Того ж таки року Івасевого батька назначено казначеєм у Гадяче. За батьком уся сім’я мусила переїхати туди, і Івася, щоб не бив байдиків, замість служби ще на один рік віддали у Гадяцьке повітове училище. Скінчивши в 1858 році удруге ту саму школу, яку він скінчив рік тому назад, – його взято привчатися до служби до каз[начейст]ва і швидко після того й зовсім "опреділено" на службу з умовою, що буде лічитися вона тільки тоді, як помине хлопцеві 16 років.

Отак І. Я. Рудченко, замість того, щоб далі учитися, до чого у його був хист і лежала душа, повинний був стати чиновником. Звісно, що се його не задовольняло. Хист до учення, з одного боку, а думка, що чоловік має стати справжнім чоловіком і дотепним робітником тільки тоді, як перейде через вищу освіту, – з другого, – усе оце примушувало його дивитися на своє службове становище як на перший у злиденному житті захист, під котрим треба було до якого часу пересидіти лиху годину.

Думку про вищу освіту піджеврювало у його і його нове товариство з сім’ї добрих батькових знайомих – Драгоманова та Балли. Відомий усім Михайло Петрович Драгоманов, ще тоді гімназист старших класів, і одноліток Ів[ана] Я[ковича] Миколка Балла, теж гімназист (на жаль, умер, бувши вже студентом), мали на складання поглядів Ів[ана] Я[ковича] дуже великий вплив. У видатній по освіті та талановитості сім’ї Драгоманових, де до того були і панночки, а середній син Іван був товаришем по службі Ів[ана] Як[овича] (обидва служили у каз[начейст]ві), часто збиралася молодь одводити душу за вичитуванням видатних російських письменників: Гоголя, Тургенева, Толстого, Островського і інших.

Час був тоді дуже цікавий. Після Кримської війни, що очевидячки показала людям усю недотепність того громадського ладу, який існував у царстві, і вимагала його на інший перемінити, кращий, – люди почали спершу пошепки, а далі й уголос казати, що так жити, як досі жилося, не можна, що заснована на кріпацтві держава хоч і велика, а стоїть на гнилих підвалинах, що треба якнайшвидше знести оте кріпацтво, котре усьому шкодить, і заснувати лад у державі на підставі волі задля кріпаків, упорядкування їх добробуту і улаштування взагалі усього громадського життя. Гасло про кріпацьку волю подав сам новий цар, і вищий уряд мусив попустити обмірковування цієї великої задля царства події.

А як в 1861 році був оголошений і маніфест про ту волю, що незабаром після цього почала виконуватись, – то в громадському житті настав такий не виданий до сього і незвичайний рух, який виявляється тільки в часи руйнування головних підвалин життя і засновування нових. Скільки тоді наплодилося усяких думок та напрямків, як краще виконати волю і улаштувати громадське життя! Як допомогти меншому братові – кріпакові, що цілі віки скнів у неволі та безпросвітній темряві, позбутися тих лихих ознаків, які накладає неволя, піднятися угору, стати справжнім вільним громадянином. З прихильністю до лиха меншого брата і жадобою допомогти йому позбутися лиха тоді ото піднялося і народолюбство, а на основі його і національні питання, що в нас на Україні самі по собі визначались уже через те, що народ говорив іншою від росіян мовою і мав яскравий доказ в своїй історії, як колись боровся за свою волю та права.

Не будемо вгадувати, куди серце й душа хилили думки молодого Ів[ана] Я[ковича]. Козача кров батьків, змішана з гарячою грецькою крів’ю, прудко бігала по жилах і примушувала битися молоде серце любовою до свого краю, до свого знедоленого народу, а чудовні казки та голосні пісні, що пестили змалу його дитинячу душу, нахиляли його до рідної мови. З гарячим запалом молодого завзяття він кидався на все, що краще виявляло життя народне: йому любі були його звичаї і обичаї, його мова, одежа, усі нащадки його творчого духу: поговірки, казки, пісні. Усе те він визбирував та записував, а творчий дух, що лежав у його душі, підбурював і самому до того пристати, і свого чого-небудь додати до отих нащадків народного творчого духу. Він почав перероблювати народні оповідання та приповістки, почав сам складати пісні та вірші.

Місячна часопись "Основа", що з 1861 р. почала виходити в Петербурзі, ще більше поривала його думки до тієї роботи. Він не тільки став її щирим прихильником, а й сам допомагав часописі своїми невеличкими працями, що інколи друкувалися під підписом "Кивайголова". А як швидко після того перейшов він на службу в казенну палату у Полтаву, де стрівся з таким освіченим провідцем українолюбства, яким був тоді Дмитро Павлович Пильчиков, то й зовсім переконався в тім, що всі свої сили і свою дотепність він повинний цілком віддати на користь того народу, з якого сам вийшов, на щастя того краю, де родився і виріс.

Щоб стати робітником на такому полі, він знову побачив, що треба мати не одну тільки хіть, відвагу та дотепність, а треба здобути і кращі та простіші до того стежки, які дають знання та вища освіта. Знову у його підвелося на увесь зріст свій власний давнє питання про навчання, про освіту. Не дивлячись на те, що він тоді здобув уже класну посаду (був помічником] контролера}) і міг жити самостійно на свій заробіток, не вдаючи і на те, що його серце дуже вразили голубі очі молодесенької удови, з якою він хотів було побратися, проти чого всякими засобами остерігав його батько, а як знялось оте питання про освіту, то він не пошкодував кинути свою грошову посаду, а думку про щире кохання з удовою геть одсунув до того часу, поки не скінчить університету та не стане справжнім освіченим чоловіком.

Якщо нам не змилює пам’ять, то він в 1864 році кинув службу і подався до Києва, щоб за поміччю своїх гадячанських знайомих Драгоманова та Балли підготуватись до екзамену задля вступу до університету. Там він стрів ще більший гурт освічених українців: Антоновича, Драгоманова, Житецького, Лисенка, Старицького і інших, що з щирим серцем одгукнулися на жадання молодого юнака, на поривання його душі до освіти та праці на користь своєму краєві і всякими засобами допомагали йому з’ясувати національне питання і свої відносини до його.

У розмовах, а часом і гарячих спірках того гурту доводилося йому перевіряти свої почування й заміри науковим дослідом його освіченого товариства, вироблювати думки на підставі того досліду, ширити свій світогляд; а творчий дух та гаряча працьовита вдача вимагали якнайшвидше скористуватися отим дослідом і своїх рук приложити до праці. Він немало у ті часи писав усячини: і публіцистичні статті до часописів на пекучі нужди свого народу, що, вийшовши на волю, вимагав улаштувати і свій добробут, і свою освіту, і досліди та розвідки про його, про окремі явища в його громадському житті (от як про чумацтво), збирав народні твори (казки, пісні), перекладав на свою мову вірші значних поетів Слов’янщини, а найбільше усього писав вірші (більше задля себе).

Звісно, що це все не сприяло нудному виучуванню латини і витверджуванню інших речей, потрібних задля того, щоб здержати екзамен: живе діло приманювало більше до себе, вимагало більше уваги, примушувало віддавати задля його більше часу, ніж задля витверджування зазначених уроків. Незабаром проминуло ті два роки, на які батько згодився давати з свого невеликого достатку запомогу синові, щоб йому видержати іспит до університету. Минули ті два роки, про іспит нічого було гадати, щоб не провалитися на йому, і довелося І[вану] Я[ковичу] знову посаду шукати, щоб було чим самому жити.

Посада знайшлася в Житомирі, в контрольній палаті, де був управляющим звісний видавець українських приказок, прислів’їв і такого іншого Симонов (Номис), що закликав його до себе за помошн[ика] контролера.

З великим жалем довелося кидати Київ, а більш всього оте щире товариство, серед котрого йому так добре жилося, і їхати хоч і в свою ж таки країну, та так спольщену та пригнічену польським пануванням. Хоч би ж було їхати задля того, щоб визволяти народ з того занепаду, в якому він конав, та виводити на просторий шлях, а то задля того, щоб підщитувати німі цифри народних податків на казну та громадські справи або розглядати, чи так, як законом зазначено, витрачуються оті податки урядом, – звичайна робота невеличких щотоводів-чиновників, що виконують її більше усього задля заробітку, по змозі, а не по любові або не по тому, що лічать її корисною задля громадського діла роботою.

Та його чула до правди душа та сповнене народолюбством серце і в такій нудній роботі вишукували живого діла, маючи у думці підказати вищому урядові, як краще і правдивіше улаштувати податкову справу або зменшити некорисний задля краю розход, а корисний побільшати. Такого напрямку вимагав держатись тодішній державний контролер Татаринов, такого держався і управляющий Симонов. Маючи це на увазі, хоч і доводилось нудитись за такою роботою, а Ів[ан] Я[кович] робив їьз охотою – щиро. А як умер Татаринов та настановлено було на його місце іншого контролера, що почав інше дивитись на головні обов’язки контролю, то колись люба робота в контролі зразу задля І[вана] Я[ковича] стала нелюбою, остогидлою. А тут і Симонов вибув, прислали іншого управляющего, з поглядами котрого І[ван] Я[кович] не погодився і мусив шукати іншої роботи.

Примітки

Вперше надруковано в журналі "Радянське літературознавство", 1969, № 5, стор. 76 – 79. Подається за чорновим автографом (ф. 5, № 255). Стаття незакінчена. Датується орієнтовно вереснем 1906 р.

…чиновник з міністерства скарбів… – далі в автографі викреслено рукою Панаса Мирного:

"Батько І. Я. Рудч[енка] вів рід з давнього козачого коліна (дід був якийсь військовий чи бунчуковий товариш, а батько уже взивався прапорщиком). Що ж до матері, то хоч вона була дочкою невеликого чину офіцера, проте рід її вийшов з якоїсь чужої сторони (дід її прозивався Трековим). Батько І[вана] Я[ковнча] служив у миргородському повітовому к[азначейст]ві бухгалтером.

І. Я. Рудченко родився 21 серпня (августа) 1845 року в г. Миргороді Полтавської губернії, де його батько служив у повітовому казначействі за бухгалтера. І батько, і мати І[вана] Я[ковича] були здавна миргородчани і мали в самому Миргороді дворище, що одним боком прилягало до тихої річки Хоролу, а другим виходило на велику проїжджу дорогу [далі закреслено: "на г. Лубни"], по якій завжди снувало багато всякого народу, їхало чимало хур, гонились на пастівники та з пастівників череди скоту, отарн овець. Окрім сього, мали вони в Миргородському повіті десятин на 60 землі, чотири сім’ї кріпаків, що жили окремо від двору, дві дівки у дворі [далі закреслено: "та бабу"], за няньку удову Оришку з підлітком сином Василем, та ще був невеличкий хлопець Андрій (сирота), що разом з Василем ходили то біля сірої кобили, то біля скоту, а більше всього біля овець, котрих в інші роки набиралося десятка на півтора.

І тепер город Миргород, як і більшість городів Полтавщини, вигляда великим селом, а за ті часи він зовсім не відрізнявся від звичайного села або містечка у хліборобській стороні: однакові невеличкі хатки, чепурно обмазані білою глиною, укриті очеретом або соломою; у дворах загороди та повітки задля скоту, рублена комора задля схованки всякого припасу; з якого-небудь більше забезпеченого від пожежі боку – тік з стіжками та стогами хліба, ожередами соломи, а за хатою – грядки з невеличким садочком на кінці, де, перегнувшись на боки, стояло дві або три дуплинастих яблуні з рожаїстими верхами, стільки ж товстих гостроверхих груш, 5 або 6 старих покривлених вишень з молодою блискучою порослю кругом себе, декілька кущів сливняку з своєю сивою листвою; а на межі, на окопі, виставилось чимало гонких верб з широкими кущами поміж себе бузини, а де-не-де і калини. Звичайні обставини звичайного хліборобського двору!

Сотня або друга отаких дворів, поділених кривими та вузькими вулицями задля проїзду, з чималим майданом посередині, де високо здіймається угору церква, виблискуючи золотими банями з тонкими хрестами, – оце вам і буде село. А як декілька отаких кутків згуртується в одно селище – то це буде вже містечко, або город. Звісно, що в кожному містечкові, або городі, мається свій осередок, де серед чималого майдану стоїть кам’яна церква – собор; кругом неї або недалеко убік від неї простяглись ряди усяких крамниць, огортаючи зайве місце задля перекупок, базарів або ярмарок. Кругом сього майдану купляться усякі урядовні помешкання – поліція, казначейство, суд. Тут уже будівлі іншого вигляду, великі і високі, з чималими вікнами, більшість вкриті гонтом, а деякі і залізом, попадаються облицьовані цеглою, а то і вибудовані з цегли.

Отакі трохи не всі городи у Полтавщині. Таким поміж другими був і Миргород. Життя людей у йому тихе, звичайне життя хліборобського [далі закреслено: "побуту" народу, що піклується та клопочеться більше всього коло своїх господарських справ, ніж біля яких громадських інтересів".

Так би слід було зробити, та… – далі в автографі викреслено: "спроможності у батька не вистачило на те".

…в часи руйнування головних підвалин життя і засновування нових. - Далі в автографі викреслено:

"Треба було старе забувати, а нове заводити. Скільки тоді було і плачу та скреготу від тих, хто не жадав кріпацької волі, стільки, навпаки, дуже раділи справжні вольнолюбці і усякими засобами допомагали завести у життя оту даровану волю. Життя розкололось надвоє: на старе і нове, почалися поміж людьми спірки, змагання, ворожнеча. Старі побачили, що давнього уже не вернути, і почали призвичаюватись до нового, жадаючи його всякими засобами припинити або на швидкому його розгону укрутити такого прискорня, щоб, спіткнувшись на його, воно зашкопиртало і само припинилося. А молоді з такою одрадою та поспіхом кинулися за виконання волі та перетворювання жнття, що аж хурчало!"

Татаринов Валеріан Олексійович (1816 – 1871) – , автор проекту реорганізації контрольних палат.

…настановлено було на його місце іншого контролера… – після В. О. Татаринова державним контролером був , згодом (з 1880 р.) міністр фінансів.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 284 – 289.