Полтава

Панас Мирний

Закинуті сліпою долею трохи не на самий край колишньої Гетьманщини, найближчі сусіди Слобідської України, – ми, полтавці, породивши на користь рідної мови талановитого Котляревського, почали хиріти якоюсь неміччю, присипляючи у собі та покриваючи забуттям все те, що нагадувало б нам, чиїх батьків, чиї ми діти. Все своє, все рідне ми зоставляли задля щоденних клопотів, задля хатнього життя, не турбуючись виводити його у світ, не дбаючи про те, щоб його зв’язати з розвоєм та поступом, котрий пробіг побіля нас і потяг за собою наших найталановитіших дітей на користь рідному сусідові (наприклад, ми породили Гоголя і не зберегли його задля себе. Не диво: таланові треба неомірне поле задля праці, а ми мали невеличкий лан, поділений на ще менші шматочки; йому було б тісно на наших перелогах, він би знікчемнів, захирів, як захиріли і ми).

Не нам розбирати, хто тому виною, колись історія, визбиравши непохибну правду по всіх усюдах, розкаже і покаже, чого воно так сталось, а не інше. Ми ж бачимо одно – що ми хиріємо, що нас опанувала неміч тяжка… Чи не початок це смерті?

Дехто, може, і думає так, тільки не ми. Не дивлячись на те, що вже більше віку не своя мова царює у нас по школах та в громадських справах, вона все-таки не затоптала своєї рідної, що гонобила наші дитячі літа, що чарувала нас своєю піснею і своєю казкою. Сама порода й натура наложила на нас свою одмінну ознаку, по котрій свій свого признає. Іноді стрінеш чоловіка – і по обличчю, і по мові чужинець, а розбалакаєшся з ним, пригадаєш йому то те, то інше з рідного краю, звернеш його увагу до свого – і, дивись, обізвалась у рему рідна душа, заграло козаче серце.., та це ж наш, наш!

Багато того свого, прикритого зверху та примазаного зоколу, таїться по душах нашої інтелігенції, а щодо міщанства та кріпацтва, то своє, уже нічим ні прикрите, ні примазане, воно так і б’є, так і стріляє у вічі кожному. Ні залізна дорога, що своєю колією зв’язала нас з усім світом, ні воєнна повинність, що нашу молодь розтикує по всьому широкому полю Російської держави і змішує їх з чужинцями, ні школа, котра навчає грамоти не на своїй мові, ні суд, ні уряд – ніщо не зугарне знищити тих ознаків, які накладає порода. Повештається чоловік у чужому краї, нарядиться у чужу одежу, навчиться навіть і балакати по-чужому, а вернувсь додому – і через півроку його не відрізнити від свого, – де й ділося все те принесене чуже добро, воно хіба зосталося як спогадка про те, що було колись, та минуло.

Коли усякі культурні та поступові сили не стирають з нашого народу тих ознаків, по которим він очевидячки одрізняється від других людей, як-от мова, одежа, звичай і т[аке] і[нше], то ще більш не знищити їм тих скритих ознаків, якою виявляється народна душа, – як норов, удатність до того чи іншого діла, прихильність або зневага, з малих дитячих літ вигодовані молоком матері, викохані ураженням рідної природи, ті ознаки зостаються довіку, з ними чоловік переступає й за поріг свого життя. Де б не прийшлося чоловікові повертатися, на яких значних місцях не довелося сидіти, якою просвітою огорнутися, – його порода всюди означиться: так, а не інше вона заставляє його робити, таким, а не іншим слідом простувати, того, а не іншого добиватися.

Через це ми і не можемо сказати, що теперішня наша неміч є початком смерті. Ми тепер хоріємо, недугуємо, а бог знає, які ще випадуть на нашу долю часи. Історія нам доводе, що деякі народи були в гірших, ніж ми, обставинах, а настав час – і вони опинилися на сам перед поступового розвою.

Яка нас жде доля, яку ми займемо постать на тому неомірному лану, що зоветься історією, – про те скажуть нам будущі літа чи віки, а теперішній доводить нам, що ми стоїмо на одному місці, дожидаючи, як той справжній хлібороб, доброго поліття. Буде воно – розворушить нашу сонну неміч, і ми спогадаємо наші давні часи, виложимо все, що нам досталось доброго в нащадок від їх, приточимо те, що самі нажили чи наживемо, і понесемо на користь собі і людям.

І тепер часом випадає на нашій у лиці таке свято, що заставляє нас обдивитись кругом себе, заглянути у наше минуле, спогадати, що ми і до чого здатні. Таким святом почався задля нас, полтавців, цей новий рік, коли завітав до нас наш талановитий музика Микола Вітальйович Лисенко з своїм хоча і невеличким хором, оже упорядкованим ним так, як тільки один д. Лисенко має снагу упорядкувати.

Хто не знає композицій добродія Лисенка? Хто не впивався його творами на щиро народній основі співу? Хто не чарувався збірниками його пісень, музикою до "Кобзаря", його кантами, операми? Я не знаю ні одного освіченого українця, котрий не відав би про д. Лисенка, про його невсипущу працю, про його талановиті твори. Оже не кожному доводилося чути, як вони виливаються з-під руки самого композитора.

Усяк знає, що чого словом не висловиш, то те голосом виявиш, що самі найтендітніші і найтонші почування одна тільки музика збагнути може, через те і зовуть її мовою почування. Як думка, як мрія, вона захоплює вашу душу і ваше серце і заносе у ті невідомі краї, де, здається, немає слова-форми, а одні тільки творчі сили вештаються, де вони формуються то в поодинокі голоси, то в цілі акорди, то зливаються у чудючі хори. Серед того неозорного поля голосів яких тільки тонин не бува? Той ллє з їх одну форму, той другу. І як трудно на німих значках, що зовуться нотами, виложити все те, що має виразити той, хто заводив свої твори у ноти! Хоч людський розум і пригадав задля того свої зразки-ноти, щоб ними передати ті голоси, які носилися у душі композитора, та що вони передають одну облуду, одну форму, а той вогонь, що палив творчу душу, той дух, з котрим він витав і носився, не збагнути тим німим значкам.

Через це самі ми хоч і маємо твори д. Лисенка, хоч і користувалися ними, та ніколи не змогли збагнути всього того, що його творча муза мала виявити, бо одних нот, одних сліпих значків задля сього мало. Треба чути його, треба знати, як він виливає кожну пісню, де її протягає, де покоротшує; де в усю силу пускає голоси, а де так задержує, що їх ледве чутно, немов з-під води виринають.

Нам тепер довелося все те почути і дознати. Д[обродій] Лисенко дав у Полтаві аж два концерти – на другий і на третій день сього року. Не будемо розказувати, що ставив д. Лисенко, це дуже довга річ, бо, окрім того, що він призначив по програмі, багато він дав нам на біс такого, що зовсім не було заведено у програму. Скажемо коротко, що на першому концерті він призначив по програмі шість п’єс своїх композицій, 5 народних пісень, заведених ним же у ноти, та дві великоруські народні пісні, а на другому – п’ять пісень своїх, 7 народних пісень, "Закувала та сива зозуля" Ніщинського і 1 великоруську народну пісню та один романс.

Яка з усіх поставлених д. Лисенком п’єс найбільше усього подобалася, трудно сказати, найбільше ж усіх уразили хорові протяжні: "Колядки" (д. Лисенка), "Ой нема, немає ні вітру, ні хвилі" (д. Лисенка) та "Закувала та сива зозуля" (д. Ніщинського), дует на слова Шевченкові "І широкую долину…" і задля одного голосу на слова Шевченкові "Минають дні…" та "Гетьмане! Гетьмане!", а потім танцюристі: коломийки з Буковини, "Спать мені не хочеться" і "Час додому, час". То було справжнє свято, якого не часто доводиться святкувати полтавцям.

На це свято зійшлися і свої, і чужі, і всіх воно з’єдиночило докупи, усі ним так упивалися та милувалися! Такого артистичного виразу народного співу, такого удатного вияву то безмірної туги, то безжурної веселості, то танцюристого забору не часто доводиться чути. Один тільки д. Лисенко все те може зробити, а більше ніхто, бо ніхто так глибоко не збагнув народну душу у його співу, ніхто так не пройнявся тим співом, як він, ніхто на основі його не подав у світ стільки талановитих п’єс. Ми не візьмемо гріха на душу, коли скажемо, що задля народної пісні-співу він зробив те саме, що наш незабутній Кобзар зробив задля тієї ж пісні-слова.

Хор д. Лисенка невеличкий щотом, зате повний удачністю та дотепністю, молодими та до ладу підібраними голосами. Набирав він сил задля сього то з київської музичної школи, то між студентством університету, – як бачите, з людей освічених, з людей, котрих тягла до діла не тяга користі та наживи, а та вища тяга, котра пориває чоловіка до діла задля самого діла.

Зате ж і щиросердечно приймали д. Лисенка полтавці: у концертах не було кінця-краю гуканням, та викликанням, та щирій подяці. Кожному хотілося, щоб те свято якнайдовше протяглося, ніхто не хотів розходитися, і тільки гулко носилося по залі: "біс! біс!". Здається, кінця-краю не було б сьому, якби не похрипли і співані, і слухачі – перші від співання, а другі від гукання та подяки…

Під той гук та крик думалося нам: що ж це воно таке? Чого воно сталося так? Народна пісня, котрою колись виливав народ своє горе та радість, тепер ті ж самі почування будить у душах освічених і родинців, і чужинців… Видно…

Примітки

Друкується вперше за автографом (ф. 5, № 252). Стаття незакінчена. Датується орієнтовно 1890 – 1900-ми роками.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 280 – 284.