[Мекка]
Іван Білик
Дивуються піщани: чого це кучер Шамрай попер так через Піски на Побиванку? То було як заверне в рідне село, то зараз до братів та до дядьків – погуляють добре… А то – став коло дядькової хати, постукав в віконце, сказав дядькові кілька слів, не злазячи з коня, та й на Побиванку – повіз листи. Чи не родився хто? чи, може, хто переставився з панів або з дітей? Думають піщани. Розпитали Шамраевого дядька – не знає. Потягли до Лейбиного сина, Лейби, трактувати. Питали й Лейби – не знає й той… Тільки плечима здвигує…
– Якась уже знову новина! – патякають, підпивши, піщани.
– Чи не мулить їх уже, бува, й свята неділя? – верне Омелько.
– А може й замулила… То-то вони з братами рад[яться]…
– Еге ж… Неділя не неділя, а щось уже є, – каже Кирило. – Хведір Кнур був у Котолупівці на ярмарку – так чув, що, мабуть, і козаки швидко не втечуть їх рук…
– Коли б таки, – увернув Омелько, – а то вони справді розпаніли… Он, дивись: які Шраменко комори будує? У нас, того й гляди, хати попровалюються к бісу, а вони як розкошують?
– Та так, так, – каже Кирило. – Час і на них налигача, щоб не дуже драли голову…
– Еге, еге, – вмішався Лейба. – Ви люди робоці, а вони – з музиків панують… Хоц би їм шинки позапечатували… через них ніяк не можна шинка вдержати.
– Та кий біс, не вони торгують… Ми всі до Лейби. Нам іноді Лейба й лишню чарку піднесе.
– А що з? Я вас добре знаю; ви – мене знаєте…
– Так, так… А давай лиш ще півкварти. Чуєш, Сурко, півкварти сип!
Сурка усипала раз, усипала й два, і третій раз усипала… Беседа потягла додому. Годі козаків лаяти, годі думати й про те, чому кучер Шамрай не зайшов до дядька у хату.
А Шамрай тому не зайшов, що сьогодні була субота, а завтра буде неділя, а в неділю у Василя Семеновича має бути велике зборище усього роду панів Польських. Чого? За чим? – Шамрай-кучер не знав. А тільки добре знав те, що сьогодні треба розвезти аж десять листів – по різних селах. Тому він не загаявся і в Пісках: було уже не рано, а ще зосталася половина дороги.
Настала й неділя. День був хмурий; сонця не видно; а душно так – аж парко. Так буває тільки перед дощем з грозою. Красногірці прокинулись ще зарані. Усі чогось дожидали неабиякого. Ніхто не знав чого. Кухарям сам Василь Семенович загадав великий обід – аж на сорок душ. Чуть стало на світ благословитись, у кухні піднявся стук, писк. Рубали м’ясо, терли в макітрах сир, сметану і збивали білки у піну… Була робота кухарям, була й лакеям! Ще пани спали, а вже лакеї у пустих хатах натирали воском поміст – шарували щітками… Сказано: великий буде з’їзд!
Коли так – після раннього обіду стали з’їжджатись родичі. Були там пани, панії й дівчата. Понаїздило їх не сорок душ, а чи вбереш і у півсотні. Поназлітались, мов те гайвороння… А Василь Семенович – як журавель між ними. Цибатий, огрядний (розкабанів на хазяйстві), підняв угору кустрату голову, витяг довгу шию – ходить, тільки очима світить. Де пройде – розступаються; з ким заговорить – той радіє… Сказано: голова в роді, та ще й неабияка!
Посідали обідати. Василь Семенович сів на самім покуті. Чогось усі дожидали, самі не знали чого. Коли так – між першою й другою стравою – Василь Семенович провів рукою по своїй куйовді від лоба аж до потилиці і, наче сам до себе, промовля:
– Швидко й вибори…
За столами заворушилися – притихли. Настала така тиша в хаті, що чутно було, як муха дзижчала. Кожен насторочив уші, притаїв дух – боявся поворухнутися… Одні тільки лакеї бряжчали тарілками та ножами.
– Я зібрав вас, – веде річ далі Василь Семенович, – щоб зарані порадитись… Шведовим годі повітом верховодити! Когось треба другого… Ми досі мовчали… Час і нам своє слово сказати… щоб наша взяла!
За столом знову заворушилися; на деяких хижіших обличчях засвітилась радість… Василь Семенович повернув голову до свого брата, що сидів по праву руку від його, і сказав, поглядаючи йому в вічі:
– Ну, Степане! Кажи ти: кого нам у предводителі?
– Та кому ж більше, як не тобі! – одказав той.
– Василя Семеновича! Василя Семеновича! – закричали родичі з усіх боків і попідводились. – Василь Семенович у нас голова в роді!.. Ви наш заступник… ви наш і предводитель!
Василь Семенович тільки облизнувся, як хто його медом по губах мазав.
– Ну, а кого в судді? – питає він далі. – Хто буде справником?
– Кого ж у судді?? – родичі зглянулись. – Кого вгодно, Василь Семенович! Ми усі на вас здаємося… Кого скажете, того й виберемо.
– Хіба Гаврила Ивановича? – повернув голову на лівий бік (Гаврило Иванович почервонів, потупився). – Ну, так Гаврило Иванович буде у нас суддею! А справником буде… (подумав трохи) Семен Васильович! (І той потупився). Треба ж тепер подумати й про меншу братію…
Лакеї подали нову страву. Думати було ніколи – треба їсти, щоб не захолола. Василь Семенович прийнявся їсти. За ним і другі. Незабаром лакеї знову тарілки перемінили, а Василь Семенович зняв річ про меншу братію.
– Непремінним у нижнім суді хто буде? – викрикнув він, облизуючись.
– Не кому ж його, як не Саві Кириловичу Митілю, – обізвався несміливо Семен Васильович – будучий справник. А далі додав: – Митіль змалечку в суді, своє діло знає…
– Чи Митіля, то й Митіля, – згоджується Василь Семенович. – А в повітовий же кого?
Родичі ззирнулися, наче один в одного запитували: кого ж його у повітовий? Василь Семенович мовчав, їв свою страву… І всі мовчали: кожен наче боявся перший річ завести. Василь Семенович доїв і виручив:
– Опекою, – каже він, – заправлятиме Макуха.
– Макусі й слід! – увернув Гаврило Иванович Совинський, зять Василя Семеновича – кандидат у судді. – Макуха в суді був столоначальником шість год без малого.
– А ще кого? – допитувався Василь Семенович.
– Любов Семеновна, – каже Совинський, – прочитала за Карпа Петровича… Його б де пристроїти.
– Та коли ж він не сидить в суді! Він тільки те й робить, що по городу біга та весілля та хрестини справляє…
Карпо Саєнко – син «мазепи» – середнього росту чоловік, станкий, з довгими чорними лискучими кучерями, з карими веселими очима, з рум’янцем на всю щоку, – підвівся, пригладив хороші, униз по-козацькій опущені уси і сказав:
– Якби не було, Василь Семенович, хрестин та весілля, то й люди б не плодилися! А то – я погуляю, а цілому повіту – прибыль!
– Ха-ха-ха! – покотився регіт на весь будинок. Дехто з панночок почервонів.
– Карпо Петрович що не скаже, то як гвіздками приб’є, – обізвалась жінка Василя Семеновича, усміхаючись.
– Ну, коли вже він так дбає за повіт, – каже той, – то ми його у повітовий.
– Його, його! Карпа Петровича!
– Одно тільки тобі скажу, Карпо! – каже йому Василь Семенович. – Не загризайся ти з Чижиком… не зачіпай його! Він – ділець, роботай добрячий… За ним, як у бога за дверима, сидітимете та підписуватимете.
– Так, так… Чижика не займайте… Все ж таки – секретар, голова в суді.
– Та кий його біс зачіпає! – одказав Карпо. – Хіба іноді над горбом пошуткуеш…
– З шуток усе лихо встає! – гримнув Василь Семенович. – Ти своїми шутками колись собі наробиш… Та й не одному собі… Шведови зараз скажуть: «От, яких вибирають! От, які родичі!..» Весело таке нам (Василь Семенович придавив на цьому слові) слухати? Не забувай: треба стерегти честь роду… нашого славного роду!
– Та хто ж забуде рід Саєнків?.. – каже Карпо, чи нарошне. чи, може, гаразд не второпавши.
– Саєнків? Яких Саєнків?! Хто такі Саєнки?.. Такий твій батько був, такий і ти… Яблуко від яблуньки недалеко одкотиться. Ой, пошануйся, Карпо! Ой, пошануйся!!
– Покаюся, – одмовив Карпо не то з усмішкою, не то навсправжки.
Обід кінчався. Лакеї одтикали затички у шампанського.
– Бач! і забув… – похопився Василь Семенович. – Третім засідателем буде Гаєцький, Миколай Миколайович.
У Степана Семеновича аж усміх пробіг по виду! Гаєцький був жонатий на його середній дочці.
Лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим, шипучим вином. Гості позабирали чарки. Перший підвівся, як хазяїн, Василь Семенович. За ним повставали усі.
– Дай же, боже, – привітався хазяїн, – щоб наші надії справдились! Щоб наші виборні піддержали честь древнього славного роду… Щоб вони служили царю на славу, нам на користь, а нашим ворогам Шведовим – на зависть!
– Ура, Василь Семенович!… ура!! у-рра-а!!!
Наче на одгук – блиснула блискавка, гуркнув грім… Здається, само небо салютувало… Дощ полив як з відра. Гості повставали з-за столу, подякували хазяїнам і розкотились по великому будинку. Хто сів в карти грати, хто вийшов на ганок прохолодитися. Незабаром дощ перестав; виглянуло ясне сонечко, мов викупалось у хмарі…
З садка потягло в хату пахощі. Ціла метка панійок з панночками висипала на ганок. Коло панночок вертівся й Карпо Саєнко, як те шило. Точив їм баляси, смішив, сам реготався, пританцьовував нищечком, щоб не побачив «дядюшка»; затяг був «Ой кряче, кряче та чорний ворон»… Та на останньому слові й запнувся: саме па той час виткнувся з хати Василь Семенович. Глянув він на Карпа, похитав головою, як кобила в спасівку, махнув рукою та, не сказавши ні слова, й пішов назад у горниці.
– Страшно! – каже Карпо якійсь хорошій панночці, котра справляла з ним реготи. – Боюся, моя голубочко!
– Яка я вам голубочка?
– А така… що сидить на вишні, а я – на дубочку…
– Хіба ви голуб?
– Та ще й волохатий… го-го-го! – реготався Карпо з своєї вигадки.
Зареготалась і панночка, та обоє разом спустилися з рундука й пішли у сад.
Уже вечоріло. Сонце сідало за хмару і посилало на прощання з землею пасмуги ясного світу… Дехто й з гостей став прощатися. Опівночі Василь Семенович, лягаючи, стомлений денними клопотами, у ліжко, весело усміхався…
Через тиждень були вибори. Вибрали суддею Гаврила Ивановича Совинського; підсудками чи засідателями: Макуху, Гаецького й Карпа Саєнка; справником став Семен Васильович Кривинський, а непремінним в нижнім – Митіль. Усі свої – усіх, кого треба, кого пораяв Василь Семенович. А самого його, як не стояли рожнем Шведови, провели таки у предводителі.
Через місяць – бенкет у нового предводителя. Поназ’їздились нові виборні; понаходили чиновники з Гетьманського, станові з цілого повіту. На сей раз тільки жінок не було. Розмістили гостей на двох столах обідати. На одному столі Василь Семенович з своїм родом; на Другому – чиновники, станові. Напитків та наїдків ще більше, ніж тоді! Василь Семенович любив і сам посмакувати; любив, щоб не вставали голодні й гості з-за столу.
На кінці обіду знову лакеї обносили кришталеві чарки з шипучим вином; Василь Семенович знову пив за здоров’я славного роду панів Польських; пани Польські (бо найбільше там було родичів) знову кричали «ура», аж вікна бряжчали… Не вспіло те «ура» затихнути, як коло другого столу, де сиділи станові, заворушилися, затовпились.
– Тихше! тихше! – гукав Карпо Саєнко на всю хату.
Гомін трохи стих. Усі стояли, дивилися на Карпа. А той усе ще не своїм голосом викрикував: «тихше!» і махав рукою то на одно крило столу, то на друге… От і утихли… До столу, де сидів Василь Семенович, підступив становий Ларченко – косоокий, одутлуватий. Праву руку він держав назад себе, як деякі школярі в школі, коли їх питає урок учитель, а в лівій – шматочок списаного папірця. Ставши в кінці столу, якраз насупроти Василя Семеновича, Ларченко завів тоненьким тенорком вірші… Усі на його витріщились, далі, мов чого засоромились, потупили очі. Сам Василь Семенович стояв з опущеними униз очима… У одного Саєнка іскрили очі – не то від радості, не то від сміху.
Поки там Ларченко вихваляв «сословіє родноє» та «благородного родителя» Василя Семеновича (хоч родителя того ніхто з гостей не тільки не знав, а й не бачив), у хаті все завмерло… Як же сказав, нагадуючи панування скупеньких Шведових:
Эти годы миновали…
Предводители у нас
И францвейном угощали
Губернатора подчас… –
по хаті прошумів якийсь шелест… Василь Семенович усміхнувся. Так йому любо було слухати, як Ларченко стьобонув, мов батогом, Шведових – ворогів його. А Карпо Саєнко, як почув це, нахилився до сусіди і шептав на ухо: « А що? Добре я зробив, що переставив бутилку з того кінця столу на сей… А то б і нам з тобою довелося угощатись францвейном!» Далі Ларченко, як того й слід, зачав вихваляти самого вже Василя Семеновича – який він: і сякий, і такий, і немазаний… А на заключку становий-поет, підсолодивши голос, трохи не крізь сльози, пропищав і чолобитну, щоб Василь Семенович був «в бедах оградой, нашей гордостью, отрадой…»
– Ур-р-а-а! – закричав Саєнко й зареготався.
– Ур-p-a-a-a-a-а! – розкотилося по будинку.
Василь Семенович обняв Ларченка.
На другий місяць становий-поет уже правив станом у багатій Котолупівці.
Заверховодили пани Польські у Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович – царьок; його родичі – царські слуги; а цілий повіт – з мужиками й панами – піддані. Василь Семенович у себе в Красногірці й прийоми царські уставив. Хто б з панів не приїхав у повіт або кого б з чиновників не прислано – не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не поклонившись Василеві Семеновичу! І всяк їздив – і кланявся…
Окрім того, їздили в установлені дні. На різдво, на новий рік і разом на іменини Василя Семеновича; їздили у четвер на масниці, на другий день великодних свят там паску їли… Кожен знав, що у ці дні [повинен] бути у Василя Семеновича, не глядя ні на що. Жінка у постіль злягла, дитина ледві дише… Не можна – треба їхати! На дворі таке мете, що й світа не видно; на масниці або на Великдень така іноді калюка, що ні пройти, ні проїхати, ще й дощ як з відра ллє… Треба їхати до Василя Семеновича!
І цілий повітовий уряд їздив у Мекку; кожен підслужувався, піддобрювався… Кого Василь Семенович підхвалить, той аж мов виросте. Усі дивляться й думають: виріс чоловік від одного слова! На кого ж Василь Семенович гнів положить – лихо [тому] тяжке! Хто знав, то одвертається…
За те ж він і правив Гетьманським повітом, як своєю батьківщиною. Що Василь Семенович скаже, так тому й бути. Як Василь Семенович загадає, так і станеться. Одному йому годили й служили, та ще хіба його орандареві Лейбі Оврамовичу – зятеві старого Лейби, генеральського прикажчика… Та як його й не слухати? Свої слуги, свої й прислужники! Хай би хто слово сказав насторч – тільки б і місце мав! Сказано: ніхто у Гетьманському не знаходив місця без волі Василя Семеновича; ніхто не пристроїв дочки або сина «на казенный счет» без його [волі]… Хоч не хоч – годити треба!
Минало три роки. Нові вибори. Знову своїми позапихали уряд. Тільки й переміни, що Семен Васильович з справника став суддею, а Гаврило Иванович з судді – справником! Пішло усе по-старому, по-давньому… Через три роки знов вибори. І тепер – те ж саме… Сказано: захопили пани Польські повіт у свої лапки! І всі кругом мовчали, терпіли, слухали й робили на великий рід панів Польських та ще нижче кланялись голові його – Василеві Семеновичу… Такого він холоду нагнав на гетьманців! Тільки всього раз наклюнулась громадська зрада.
Жив у Гетьманському небагатий панок Петро Колодязь. То був чоловік високого росту, тонкий, сухий, мов засушений, з рівною, як дощечка удавлена всередину, грудиною, з блискучими чахотними очима, з зачісаним догори чубиком, як у голуба. Учився він десь, кажуть, у Москві, служив у Петербурзі, та покинув службу, приїхав на батьківщину, одружився на хорошій панночці та й зажив собі тихо та гарно, одно читаючи, одно щось пишучи…
Між сусідами Колодязь славився як чоловік дуже розумний, з дуже гострим язиком, а до того ще й масон. Кажуть, що його й рід масонський був. Через це усяк масона наче чогось стерігся – може, боячися, щоб самим не помасонитись… Одначе він успів заробити собі й шану, й повагу. Підібрав собі невеличкий кружок товариства – з полупанків, як сам. А між ними найприязнішими були до його Петро Озерський та Петро Степанидко. З ними, бувало, Колодязь і водиться, бо й вони десь трохи науки понюхали.
Сидять якось наші приятелі у Колодязя за чаєм, гуторять то про се, то про те. Зайшла річ і про панів Польських.
– Те «сонмище» швидко у розбій пуститься, – заговорив перший Колодязь, – все готово – тільки в розбій…
– Еге ж, – піддакнув Озерський.
– Сказано: шайка! Свій суддя, свій справник, свої засідателі, станові…
– Й опекуни свої, – додав Озерський. – Ти повіриш, Петро Данилович, де тільки зосталися маєтки багатих сиріт – усі в свої руки захопили!
– А на мені по Ліщині опека нащитала, – обізвався Степанидко. – Не дав хапуна Макусі – узяв та тридцять карбованців і нащитав… Шутка? Тридцять карбованців як одна денежка!
– Що ж ви? – питає, затягаючись люлькою, Колодязь.
– Заплатив… не що.
– Чом же ви не жалілися?
– Куди його нам, Петро Данилович, жалітися… Він і з губернатором запанібрата, його скрізь по губернії знають…
– То що, що знають? І добре, що знають… більше сорому!
– Бодай же його не позиватися, – сказав Степанидко й замовк.
– Тим вам так і є, що ви мовчите…
– А то ось ще! – зачинає Озерський. – Живе коло Хитунів, коли знаєш, мій далекий родич Щавельський – рядом з Митілями: ліси з лісами сходяться. От, цієї таки осени, Митіль узяв та й звелів Щавельського ліса рубати. І вирубали – може, з десятину вирубали… чистого тобі дуба! Щавельський до митіля: «І що це ви, добродію, мій ліс вирубали?» – Який ваш! – Митіль йому. – «Мій, – каже Щавельський, – з діда-прадіда мій!» – Чи ви в своїй сорочці? Йдіть собі геть з двору за доброї години! – каже Митіль та й двері розчинив – «А! Коли ж так, – думає Щавельський, – знатимеш же ти мене!» – Плюнув та на коні, та до Ларченка – «Таке і таке!» – Не моє діло, – пропищав той. – Жалійтеся в суд. – Щавельський у суд. Що ж ви думаєте? Оце позавчора рішили: так як Щавельського ліс не одведений канавою од ліса Митіля (а в того – черт батька зна, який чагарникі Ще за Василя Семеновича ліс на винницю вирубали…). Так, коли – рішили – не окопав, а «по показанію сусід» (їй же богу нікого не питали й не думали питати) – ліс той здавна Василя Семеновича (чуєте, куди вернуть?) і достався Митілю за жінкою, то Щавельському «иск» отказать, а за проїсти й волокити взискать з нього сто рублів!
– Шкода – трохи? – уставив, осьміхнувшись, Колодязь.
– Сказано: ворон ворону ока не виклює! – закінчив Озерський.
– Так треба не одного ворона, а всіх перестріляти, – загарячився Колодязь.
– Кому ж його? Такого й стрільця не знайдеш…
– Нам треба!
– Щоб уже його з дужчими не биться, а з сильними не позиватися, – увернув Степанидко.
– А ви їм покажіть, що й у вас сила є! Що й ви дужий!.. А не ховайтесь у себе в Степанидівці…
– Де у нас сила? яка у нас сила?
– Де?.. Отут! – Колодязь показав пальцем на лоба.
– І, вже!..
– За силою журитись?.. От ваша сила: пишіть й пишіть та ще пишіть! Лякайте їх хоч тим, щоб про них усе знали.
– Так, так, – каже Озерський.
Степанидко мовчав, тільки раз по раз затягався. Колодязь і собі вибив люльку, наложив тютюном, запалив, потяг раз, удруге і, присмоктуючи, зачав:
– От недавно були вибори..? Що то за вибори? То шахер-махер… Де ж? Уже третє трьохліття своїх вибирають, їм тільки того й треба! Не так їм жалования, як те, що свої на місцях. Свій за свого завжди руку тягне. Один одного виручає… Чому їм не робити, що хотять! Кажу вам: я ще дивуюсь, чом вони у розбій не йдуть! Вони сильні, бо їх сила! А ви – що? Кожен сам собі… Аби мені затишно, а там – хай хоч цілий повіт виріжуть…
– Та що ж нам робити? їх сила – їх і правда! – каже Степанидко.
– Брехня, а не правда! Кажу вам: пишіть… жалійтеся… от що! Підпишете жалобу – я сам напишу?
– Та воно й страшно… Все-таки Василь Семенович – великий чоловік.
– Наплюйте йому на голову! – гарячився Колодязь.
– Якби то достати!..
– Так згода?
– Та вже, як ти, Петро Данилович, підпишеш, то й ми від тебе не одстанемо, – каже Озерський.
– Глядіть же, – казав увечері Колодязь, виряджаючи своїх однодумців. – Не поламайте союзу трьох Петрів.
Через кілька день везла пошта з Гетьманського «жалобу» на скривджені вибори. І оцирклював же в ній Колодязь панів Польських!! Та що з того? Так та жалоба й згинула, мов її й не було ніколи. Тільки місяців через два Василь Семенович кликнув до себе в канцелярію Степанидка і Озерського. На першого, кажуть, гримав дуже, сердився – і вийшов Степанидко з кабінету червоний-червоний, як той рак, витягнений з юшки. З Озерським після того була тихша розмова: ніхто не чув і не бачив, що там між ними було.
Швидко після того Степанидко з Озерським були в Гетьманському. Оже ні один, ні другий не заходив до свого давнього приятеля Петра Колодязя. Скоро Колодязь почув, що Озерського зробили опікуном над великим добром сиріт Мочарських. А Степанидко, де не бував, скрізь хвалився, як Колодязь підбив «жалобу» підписати.
Так і минулася громадська зрада, задушена сильними руками ще в сповитку.
Зостався Петро Колодязь на цілий повіт – один супротивник, сам собі, як гілка одірвана від дерева. Так же й гілка та була гостра та колюча, як терен. Де було кого не встріне Колодязь, з ким не забалакає, за що не прийметься (а любив таки всюди встрявати й балакучий був), та все про панів Польських, усе про них. Не зосталося у них кісточки цілої – усе перетер, все перемняв завзятий масон. Гарячий був, як огонь, а сміливий, як чоловік великого розуму і кріпкої волі. Коли що задума, як за віщо прийметься, – хоч от по сю, а буде вернути на своє. Як ділом не допече, то словами. Він ото й прізвища подавав: цілий рід Гетьманського царька прозвав «сонмищем», а Красногірку – «Меккою»!
Та нічим він так не допікав панів Польських, як тими «вольними». Тільки було й робить, що кріпакам волю одшукує. Де було, звідкіля хто не вирветься, що не хоче панові служити – преться на волю – зараз до Колодязя. А той у себе в столі держав і гербовий папір… Зараз сідає та й пише…
Піски, між другими селами, багато йому давали роботи. Як генерал покинув Лейбу на господарстві, в Пісках оселилося ще скілька сімей захожих. Пани Польські наложили й на них свою ведмежу лапу: «живеш на моїй землі – значить мій!» Так не так оцих надоумив Колодязь: він їм радив «пошукати волі»… І справді: одного визволив. І-і! Пішла поголоска на цілий повіт: «Колодязь волю одшукує, Колодязь з неволі визволяє… До Колодязя!.. Ходімо в Гетьманське до Колодязя!..»
То це – під ярмарок або під празник – дивись: навернуло до Колодязя кріпаків повен двір. А Колодязь, як хто його медяниками годує, – кожному порадить, прикаже й розкаже, а кому слід, то и просьбу напише… нігде і не служив, а роботи в його з ранку до вечора. Пише та й пише! Якби не жінка придалася хазяйка, то, мабуть би, дописався до того, що всю худібчину спустив. А то жінка – невсипуща хазяйка. Мали вони собі невеличке хазяйствечко та своїх людей було, може, душ на десять, вони з того й жили та дітей учили. Тільки тим обоє і тішились, що дітям, може, буде краще.
Правда, не раз вибирали Колодязя й у службу – тільки таку, де жалування не було… Оце: затесалась у Гетьманське холера, людей душить… Треба щось робити! Заворушилися… Треба «комітет» заводити… Хто ж його візьме безплатну роботу на себе? Хто? – «Петро Колодязь робитиме. Вибирайте Петра Колодязя!» Вибрали. Кидає Колодязь своє діло, забуває про дітей, про жінку, – давай від холери людей рятувати… Минула холера; не треба комітету – не треба й Колодязя! І Колодязь знову «волю одшукує»… Така вже уїдлива душа в того Колодязя!!
Не жалували ж і його пани Польські, як свого кревного ворога. Коли б здужали, вони б його на шматки розірвали; якби можна, в ложці води втопили… Та – ба!.. Нічого з таким колючим не подієш: прилюдно такого й зачіпати страшно! То вони хоч нишком рили під його. І дорили до того, що зовсім від його панків одбили. Хто його знав – став цуратися, щоб не прогнівити бува всесильного гетьманського царька. Одні тільки полупанки та гетьманські міщани не цуралися Колодязя, та кріпаки щонеділі, щоярмарку ходили до його волі одшукувати.
– Який сам, з такими й знається! – казало «сонмище», як заходила річ про Колодязя.
– Ябедник! – рішив за всіх Василь Семенович.
Так і знемоглося під тяжкою нудьгою громадського горя, так і зачахло невеселе життя Колодязя. Ніхто його не пригрів, не пожалував, не приголубив… Не подарували йому провин його і після смерті. За убогим гробом ішла його заплакана жінка з малими сиротами; коло неї – всього тільки одним-один лисенький панок, з хлопчиком-сином, та ціла юрба гетьманських міщан… Кріпакам було не до того: вони працювали на панщині… Тоді саме пронеслася чутка про волю… Пани думали свого надолужити…
Примітки
Вперше неповністю та з невірно прочитаними словами надруковано у книзі М. Марковського «Як утворивсь роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» П. Мирного та І. Білика», К., 1925, стор. 138 – 149.
Друкується за текстом автографа (ф. 5, № 59, стор. 95 – 105).
Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 2, с. 397 – 409.