[Де сонце сходить?]

Панас Мирний

Отак розмовляючи з бабою про всяку всячину, наслухався Чіпка про ту сторону, де сонце сходить. Що як сходить воно, то всякими цвітами грає, везуть його вогняні коні, запряжені в золоту карету. І дуже йому забажалося побачити тих вогняних коней, що з ніздрів полум’я паше, і ту золоту карету, у якій сонце їде – притьмом заманулося. І от одного літнього ранку прокинувся Чіпка до зорі: почало на світ благословлятися. Устав та прямо з хати – на поле. Біжить. Невмитий, нерозчесаний, заспаний, сорочка чорна, розхристана…

Біжить, малими ногами куряву зачіпає; біжить – тільки очі, як дві жарини, горять у лобі, напрямлені на червоний край неба. Біжить Чіпка. Верстов зо три убіг, задихався, засапався… Небо почало ще дужче червоніти; ранній легенький вітер подихає. Підтюпцем перевів Чіпка дух трохи – і вп’ять майнув. А ось почало і сонце сходити. Як діжа, червоне викочується з-за гори і горить вогняним світом. Боляче у воці, на нього дивлячись; оже Чіпка не зводить очей з нього та все біжить. Біг-біг, – десь ломака узялась під ногами, спіткнувся Чіпка та – геп! так з усіх чотирьох і брьохнувся на землю… Забився тяжко; насилу підводиться; сіда на курному шляху – і зводить очі на сонце. А воно вже підбилося геть угору.

«Де ж ті коні і де ж та карета? – дума Чіпка. – Так само сонце світить і сяє, як і дома. А не бійсь – казали – що?!..»

Устає він на ноги, дивиться кругом себе: тільки поле зеленіє та блищить роса по траві, як зорі на небі темної ночі. «Де ж це наша хата?» – дума Чіпка і повертає назад. Ішов, ішов – хати не видко; давай підтюпцем. Біг, біг і знову упав – уп’ять забився. Сів серед шляху та й плаче.

Поплакав трохи, підвівся, роздивляється: Кругом ані духа! Сумне і мовчазне поле зеленіє своїми ланами; блакитне і привітне небо синіє над головою; а хати – не видко. Знову сів Чіпка і знову плаче, і плач його розстеляється по траві, і слухають його синє небо та ясне сонце.

А дома прокинулись – нема Чіпки. Шукати – пошукати – немає. Питали-гукали – не обзивається.

– Боже ж мій! де це воно? не дай господи, забіг куди або завіз хто? – і Мотря вдарилася в сльози. – Тільки ж і утіхи, тільки й надії було; задля нього й жила тільки!..

Бігає Мотря всюди по селу, розпитує встрічного й поперечного: чи не бачили де? чи не йшов куди? Пішла у поле аж геть за село, кричить, гукає: «Чіпко, Чіпко!» Немає, не вертає. Плаче Мотря, Оришка й собі сумна ходить, хоч і твердить Мотрі:

– Та не плач, дочко, не вбивайся! він найдеться, не плач! Зайшов може куди, заховався, загрався, – втішає. – Хіба ти не знаєш, який він у тебе старий? Підожди, схоче їсти – вернеться.

Ждати-пождати, уже сонце підбилося геть, уже й рання обідня пора настала – немає… Голосить Мотря і на роботу не йде; засумувала і Оришка.

– Треба, дочко, у волость об’явити, – каже Мотрі, – уже ж щось воно за знак, що його так довго немає.

Пішли у волость. Волость заперта. Поцілували в замок та з тим і назад вернулися. А в селі тільки зачули, зараз і розгвалтували, а найбільше жінки.

– А що? от бач, Явдохо, – гука старенька жінка через тин до своєї сусіди, – от бач; казали люди, що москаль непевний! Воно таки так і вийшло. Пропала дитина у Мотрі, – як лизь його злизав! Ніхто не знає, й не бачив, нігде й сліду ніякого немає. Якби воно людське – де б йому дітись? а то… і родилося, прости господи, так і пішло, бог його знає куди!

– Та вже ж не куди, – на те сусіда, – як не до того… Туди йому й стежка: відкіля прийшло – туди й пішло!

– Господи! Мати божа! Заступи і сохрани! – замолилася старенька жінка на таку річ – та й перехрестились обидві. – А що ж то тепереньки батюшці буде? Він якось довго і хрестити не хотів… Що ж тепер буде? уже сього утаїти не можна.

Як голосний дзвін, обігла ця чутка усе село з краю в край; усіх зворушила: гвалтують, лементують люди усюди.

А Мотря та Оришка – самі не свої, повиходили за двір, посідали коло воріт – за сльозами світа не бачать… Так їх і вечір застав.

Сонце зовсім сіло у курі та пилу, червоно западаючи та неначе кров’ю обливаючи увесь світ. Люди верталися з поля. Тихо виступали сірі воли шляхом, тягнучи за собою важкі вози, повні чоловіків, жінок, дівчат. Видно, тяжка праця не відібрала в людей веселої розмови, бо чутно раз поз раз вони заливались сміхом. Де-где вчувався брязк пісні: то підпивші по парі йшли або гурт дівчат з заквітчаними головами. І все те ішло і їхало поуз Мотрин двір, збиваючи на шляху кіптюгу; і все те в кіптюзі тій за гіркими сльозами здавалося Мотрі та Оришці за якісь тіні, котрі, знай, снували, тяглися цілою чередою без перестанку, без угаву.

– Ач, як люди пустилися з роботи, – вимовила сумно Оришка. – А ти сьогодні, Мотре, й не була! А на завтра богзна-яка година буде; глянь, як червоно сонце сідає.

Мотря на це не сказала ні слова: голос задавили сльози. Вона дивилася і нічого не бачила. Тільки крик, співи та гомін людський, що перед ними проносився, одгукнувся в голові в неї, гули, як рій жуків.

Коли це: «Ото і наша хата!» – донеслося до уха Мотриного. Сльози, що застилали їй очі, як горох, скотилися по сумному виду… З-за пилу видко було чоловічу постать коло пари добрих волів, запряжених в порожній віз. І їй здалося – віз той до них котився, а з воза учувся рідний їй голос, знайомий… Мотря аж на ноги скочила. Вона і зраділа і злякалась. Разом насторочила і очі і уші, та за пилом нічого не видко, а за скрипом та гуком не чутно… Оже вона вже не спускала очей з чоловічої постаті, з волів та воза. А воли собі тихо йшли і тихо наближалися до двору.

– Оце, оце наша хата! – донеслося до Мотрі. «Прр-у!» Воли серед шляху стали. Чоловік, одрізнившись од воза, ішов до двору. Мотря назустріч.

– Добровечір вам! – промовив чоловік, зійшовшись з нею.

– Добровечір.

– Ідіть, візьміть дитину… Чи не ваша, бува? Мотря, а за нею і Оришка разом кинулись до воза.

Серед воза сидів Чіпка й, усміхаючись, дивився то на Мотрю, то на бабу.

– Де ви його взяли? – питає Оришка чоловіка.

– На полі.

– Чого ти туди зайшов, вишкварку проклятий! – гримнула Мотря і вдарила Чіпку кулаком по спині.

Чіпка закричав, залився сльозами. Мотря не м’яко зняла його з воза додолу.

– Куди ти ходив, проклятий! Де ти був, – кричала Мотря, – іди у хату. Та ляпасом його, ляпасами ззаду. Біжить Чіпка до хати та кричить не своїм голосом.

А Оришка розпитує чоловіка.

– Скажіть, будь ласка, де ви взяли його? де він був?

– Та на моїй ниві. Кошу я собі ячмінь, слухаю, немов дитина плаче. Де воно взялося, думаю, та іду на голос. Доходжу: справді дитина; прихилилося личком до землі та так плаче, так плаче. – Чого ти плачеш? – питаю. Мовчить. – Відкіля ти і чий? Мовчить він, плаче. Узяв я його за ручку, підвів – не пізнаю. Я одвів його до воза, нагадував. Перестав він плакати. Давай я знов його розпитувати. Так що ти у дитини випитаєш? Мовчить та дивиться. – У тебе, – питаю, – батько є? – Ні, нема. Був, та пішов у москалі. – А мати? – Мати є і баба є. Як же твою матір звуть? – Мати. – А бабу? – Баба. От ти і знай, думаю, і допитався. – А як твоя баба кличе матір? – питаю. – Мотре, каже, іди сюди. – Думав я, думав: якої це Мотрі; перебирав, перебирав, бог його знає; хіба мало є Мотрів. Може і не з Пісок, а з другого якого села. Та вже ж, думаю, він нашої волості; уже коли що, то у волості дознаються. Ото діждав вечора та й їду додому. Коли він і пізнав свою хату. От тепер, думаю, і я знаю, якої Мотрі, а то бог його знає якої!

– Так, такі – одмовила баба. – Спасибі вам, що довезли. А ми тут такий струс зробили. Де ж, лягали – була дитина, устаємо на ранок – немає. Шукати – шукати – немає та й немає, як у воду впало! Мотря ходе та голосе: пропала! пропала! а я думаю: куди б йому таки дітись!

– Еге. А він, кажу, на моїй ниві був. Прощавайте ж! – попрощався чоловік та й побіг до волів.

– Щасливо. Спасибі вам, – і Оришка пішла у хату. А з хати чутно: Мотря кричить, Чіпка репетує.

– Де ти був? куди ти ходив? Через тебе, сучого сина, день угаїла, страху всякого набралась. А він? подумай! пішов, бог його знає, куди й що… Де ти був, питаю тебе, – гримала Мотря. Чіпка кричав і не казав нічого. Мотря починала бити: їй хотілося допитатися, куди ходив Чіпка.

– Та не бий його! – каже Оришка. – За що ти його б’єш?

– Ще такого не бити? Як такого не бити? – та знову за своє.

– Та геть к бісу! – гукнула Оришка, одпихаючи Мотрю. – От заходилася коло дитини! Ти б його сперше попитала, чи їв він що, та їсти б дала, а то зараз бучу збила!

– Йому їсти, йому? та я йому, сякому, такому синові, три дні їсти не дам! Я його голодом заморю! – і знов кинулась бити.

– Та піди собі к чорту… навіса! – розсердилась Оришка. – Цить, Чіпко, цить, мій голубе! – пестила вона дитину.

– Так, так! Отак ви ж його і повадили. Через це він і ухом нікого не веде.

– Та за що ж, скажи, бити так? Ти ж мати!

– Я його уб’ю, сучого сина! Моїй душі легше буде!

– Тю-тю, навіжена… розпалилася, не зна, що й каже! Та обидві, розсердившись, і замовкли. Чіпка уже не

кричав, а тільки схлипував.

– Цить, мій сину, моя люба дитино, – умовляє Оришка, – цить, не плач! Ти їв що-небудь? їстки не хочеш?

– Не хо-чу, – крізь плач розтягає Чіпка.

– Цить же, цить, мій любий! Ти спатки хочеш? Ляж спатки. Ну я простелю тобі.

Прокинула ряднину на полу, послала у голови свитку, положила Чіпку і сама коло нього сіла. Скоро Чіпка після того і заснув.

На другий день уже допиталась Оришка Чіпки, де він був. Посміялися удвох з Мотрею та й годі.

Примітки

Вперше надруковано у книзі М. Марковського «Як утворивсь роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» П. Мирного та І. Білика», К., 1925, стор. 81 – 84.

Друкується за текстом автографа другої редакції (ф. 5, № 56, арк. 16 – 19).

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 2, с. 392 – 396.