В дорогу!

Панас Мирний

Замість передмови

1

Ти до мене приходила вранці і ввечері, Сестро-співухо!.. Молодий та палкий тоді був я. Все мені кидалось в вічі, западало на думку: і твоє личко свіже та красне, і твоє вбрання пишне та рясне.

Не квітка рожева, розпускаючись ранком, красувалась і брала на себе мої здивовані очі – то ти між гадками моїми зоріла своєю красою. Не килим цвітний та шовковий, не грядка квіток у садочку – то рясні та пишні убори обгортали тебе, моє диво!

А пізньої ночі, як усе затихне й обляже, як сон почина закривати мої натомлені очі, а чудні марева заснують у темряві, лякаючи острахом душу, – невидимкою ти прилітала до мене, чиста та ясна, на своїх легесеньких крилах.

Ти опускалась на землю… Тихо підкрадалась до моєї оселі… Нишком пробиралась в убогу хатину… Так потай від матері і людей прокрадається мила на любу розмову з коханцем.

Боязко ти підступала до мене – ледве шамотіли рясні твої збори. Ти щось мені шепотала тихенько… Від того шелесту й шепоту кидалось моє злякане серце і, – розбуркані, наче спросоння, – здіймались у йому невідомі й чудні почування.

Ти прихилялась до мене… Радість світилася у твоїх очах; вітання весни-чарівниці грало на твоїм личку; щастя пори молодої тхнуло з палкого дихання… І які-то рожеві надії обхоплювали тоді молоду мою душу! Які прудкії гадки здіймалися вгору і заносились геть аж за хмари!

Я приникав до твого лона – слухав, як билося серце… В чудних перебоях його вчувались мені заводи перших пісень… В гомоні слів твоїх любих я чув шепотання коханців… В шелесті тихім одежі – їх поцілунки, обійми… І моя роздрочена думка все те складала в якісь божевільні пісні про любощі, про долю та волю, про безкраї заміри й надії!

2

Минули ті роки щасливі… Весно-чарівнице! Де ти їх поділа, куди ти замчала від мене?.. Втомилося серце від бур та негоди, довідавшись першої зради… Меркнути стали ясні надії. Буйні гадки почали осідати на землю. Доносився лемент з рідного краю… Я кинувсь-жахнувся… Сестро кохана! Де твої веснянки молодії?

Нема їх – минули… А чий же то голос здалека доходе до мене? Чия довга та жалісна пісня голосе? То ти мене, Сестро, задумала втішити піснею горя людського – журбою мого безталанного краю.

Ось він увесь перед нами… Літа за літами минають, віки за віками проходять – неволя та кривда панує, а доля, знай, плаче-голосить, все правди у господа просить: не дає заснуть козакові!

Носить вона скрізь небораку: по широких степах, на конях баских – на безвідді та спеці; по глибоких морях – на човнах-байдаках, у кипучій та пінявій хвилі; і у січі завзятій-палкій полива його кров’ю людською.

І ти всюди за ним… Невидимою тінню чи страшною марою носишся там, де тебе вороги і не ждали… Закликаєш людей на криваву розправу за обкрадений край, за поламану правду та віру святу, за братерство та волю.

Обізвались непрохідні бори, одкликнулись яри та діброви, і безкраї степи одгукнулись… Піднялось догори бойове знамено… Захитався бунчук у ворожих руках і схилився… Підлетіла ти бистрокрилим орлом і вхопила його в малосилії руки… "Ось він – дивіться!" – скрикнула ти, підіймаючи високо вгору.

Забили в литаври гучні; заграли козацькії сурми… Загула-загукала лицарська слава над Дніпром аж до синього моря… "Та не буде жида, та не буде ляха!.." – гукала. Навіщо?.. Для чого?.. "Рано прийшли ми!" – промовила жалібно ти – і перекинула бунчук до сусіди…

3

Не той тепер став я… Молодеє завзяття підкосило лихо та невдачі; високі заміри зламало життя й потрощило; гарячеє серце втратило багато сили й запалу… Зневірилось все мені в світі – і те недовір’я, мов шашіль, наскрізь проточує мою немічну душу… Постарів я та зубожів, як і край мій убогий.

Сестро убогих! де ти? Куди ти замчалась від мене? По яких сторонах, по далеких краях ходиш-блукаєш?.. Прийди! Хоч на часину прилинь! Руку в недузі подай і поможи нам знайти стежку в забутий наш край!

Довго ми – ой, як-то ще довго! – тинялись в чужій стороні, пестили думки чужі, співали пісні не свої… Чи не пора нам завернути додому?

І ти, моя доле слухняна, послухалась побратима старого: ти знову зо мною, знов коло мене… Де ж твої, Сестро, блискучі та пишні убори? Де краса молода твоя ділась?.. Де твій голос дзвінкий та приязний?..

В простій, старенькій спідниці, згорблена-зморщена, як та бабуся, ти підступаєш до мене… Личенько зсушене, мов та оцвівшая квітка; голос – наче листя сухе шелестить восени, опадаючи тихо додолу… Чи все те пожерла чужа сторона, чи тяжке лихоліття забрало?..

Ти прихилилася до мого уха… Шепчеш мені слово надії… Глибоко запада в мою душу те слово! Серце як не вискочить в грудях: віра в йому оживає на іншую, кращую долю, а роздрочена думка, знай, вимахує крила, щоб залетіти за хмари… Годі, дурисвітко! Опустися на землю, гаразд подивись кругом себе!

Як у чистій та тихій воді одбиваються гори й долини, так в твоїх очах мені видніється світ увесь… Бачу я нелюдську людей жизність та муки голодного брата, безпомочні сльози вдови, плач малих діточок, зраду своїх і чужих, муки пропащих надій, лихої долі заміри… Буде! Дай одпочити моїм втомленим очам!

4

Чую я, чую, Сестро-співухо, як ти голосиш… Та ба! Ніхто тебе слухать не хоче… Не диво, якби то було серед лісу, старого столітнього бору, темного та непрохідного, чи серед моря безкрайого та безвидного, або серед пущ та нетр непролазних, а то – серед людей!..

Ми одинокі з тобою… Блукавши по світу широкім, своїх розгубили, а чужих не придбали… Землякам, бач, не рідні наші найкращі бажання, не свої наші святії надії, для чужих ми недовірками стали…

Хто ж нашу пісню-голосіння послуха? Хто до нас серцем приникне? Кому нам сповірить журбу нашу й сльози?.. Чи не тим гречкосіям убогим, орачам неосвітним та темним, що й мення позбулись у своєму рідному краї?.. Чи до кого нам тепер повернутись?

Сонечко красне з високого неба поглядає на землю. Світить однаково на лихих і на добрих, живить і гріє кожну билину… Є йому доволі роботи! Місяць, прокравшись крізь густі віти, зирне на нас оком холодним – і покотиться геть собі далі… Він поспіша за прудкою землею! Боязка зірка виткнеться з хмари – і з переляку погасне… Вітрець повійне – зашумить, зашепоче… Хто розбере їх тихую мову?! А люди? їм за гармидером ніколи слухати нашої пісні!

"Рано ми вийшли на поле жати, рано й пісень заспівали!" – утішаєш ти мене, Сестро, щоб заспокоїти хоч трохи моє розраджене серце… Що ж нам зосталось: прокльони складати чи плакатись на гірке безталання?.. Шкода заходу, Сестро! Наші прокльони зникнуть, як дим той на широкім просторі, а сліз наших ніхто не обітре… У всякого є своє лихо: багато добра свого в світі… Не до пісень тепер голосних-обжинкових!..

Коли ж так, моя втіхо-порада, – коли час для пісень тих минувся, – не мороч голови нічиєї! Краще розказуй ти людям просто й правдиво про буденне життя мого краю… Помагайбі – в дорогу!

Примітки

Вперше надруковано у виданні: Панас Мирний, Серед степів. Оповідання, Львів. Накладом Українсько-руської видавничої спілки. 1903, стор. III – VIII. Подається за першодруком, звіреним з автографом (ф. 5, № 14). Дата в автографі: "Июнь, 1883 г. Полтава – Киев".

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 263 – 266.