[Земці]

Панас Мирний

Після присяги та молебню, що гласний піп одправив, почались вибори. Першого раяв «предводительський синок» вибрати Совинського – колишнього суддю. Тепер він був на підножнім корму: у посередники не пішов, у судді якось не проскочив – зостався на хуторі ні в сих, ні в тих… Худоби – трохи, а примхів панських – багато… Хоч у гласні треба, може в управу хоч сим-тим боком пролізти можна. Стали вибирати, – став Дмитренко крутити правого уса… Вийняли шари: тільки всього 17 білих, а то 11 чорних. «Вибрали!» – загукали і кинулись поздоровляти Совинського.

Далі вибирали Пармена Саєнка. У цього було біляків 22, а тільки 6 чорних; потім – Шавкуна сказано вибирати. Дмитренко, що рвав та крутив правого уса, – одначе дорвався тільки до 14 біляків, а 14 чорних… Пани зашамотіли, ззирнулися, один одному стали щось на ухо шептати. Шавкун стояв позад «предводительського синка» і підозвав пальцем Дмитренка. Той підійшов – і втрьох вони щось довго шепталися… Тоді «предводительський синок» сказав:

– Хто ще хоче вибиратись?..

Пани ззирнулися: усім хотілось! Мужики спідлоба дивилися – і щось думали… Тихо було хвилин зо дві.

– Моя, – каже Шавкун, – рада, панове гласні, така: коли земство всесословне, то було б не гоже управу зробити з одного сословія, хоч і дворянського, хоч і такого, що служило царю і отчизні «вірою і правдою».. Не ті тепер часи: ми самі хочемо, щоб був хто-небудь в управі і з другого стану людей… От ми і радимо подумати та вибрати ще останнього чоловіка, – та не такого, щоб він нам усякі перешкоди робив тим тільки, що ми пани, а щоб він служив громаді, як самому собі… Однаково як панам, так і мужикам…

– Ось Варениченко… – вирвалось з чиїхось уст слово. Чіпка зам’явся, почервонів трохи.

– Спасибі за добре слово! Усі пани вліпили очі в Чіпку…

– А може отця Дмитра, – обізвався городовий гласний Лейба Абрамович.

– Та про отця Дмитра, – каже рудківський голова, – діло є… Батюшка продали нашу книжечку просительну якомусь волоцюзі, – так громада жалілася… До нас і з консисторії приїздив хтось…

Отець Дмитро так дивився на рудківського голову, немов хотів з їсти або убити своїми очима. Червоний увесь, худий, довгий, з маленькою ріденькою, як у цапа, борідкою, великими, як у кабана, зубами, що на версі і сиділи, – він, вищирівши їх, як би можна уп’явся б у товсту червонопику голову… Поки голова казав, отець Дмитро тільки кректав…

– Ваша громада, – не витерпів далі, – ябедничала, писала владиці за мене, а вас підбивав ваш же таки піп, отець Михайло… Видите, – обернувся він уже до панів, що аж очі наставили, – їду я раз у Рудку, як благочинний, приход назирати… Дивлюсь по книгах: нічого не розберу… Я до отця Михайла: «Чи вам, – кажу, – не соромно таке робити? Що скаже консисторія, як я пошлю їй такі книги?..» Ну, звісно, – моє діло благочинне. Пишу я у консисторію… Таки випрохали владичине благословеніє – і перевели отця Михайла на нижчий приход у Ступки. От він тепер і підбива рудківських прихожан ябедничати! А ви їх, забувши страх божий, слухаєте, – обернувся він до рудківського голови.

– Так це неправда? – питає Шавкун.

– Та ми зараз хоч під присягу, – одмовив голова, – що отець благочинний продали нашу книгу за двісті карбованців якомусь волоцюзі з Котолупівки.

– Неправда, неправда… Чи мій благочинський сан те позволив би?..

– А моя рада, – знову Шавкун: – щоб була всесословність, вибрати… ну хоч Варениченка.

– Та ж ще є люди поважні, – каже Чіпка.

– Я прошу слова, – обізвався з Окрайців пан Слободянський, виступивши уперед. – Я вижу, что этим людям недостаточно понятна вся важность земской деятельности. И я желал бы разъяснить ее.

– За вами голос, – тихо обізвався «предводительський синок» і поглядав то на Шавкуна, то на рід свій.

Слободянський провів рукою по своїх довгих чорних лискучих кучерях, кашлянув, узявся за часову цепку і рівним, гарним голосним голосом сказав річ, де розписався про «прогрес», про «родное благо», про «интеллектуальную деятельность», котру раяв «посвятить на алтарь общественного благополучия». А в самім кінці, обернувшись уже до простих гласних і дивлячись прямо на Чіпку, карав його тим, що він не з охотою одгрібався од місця, і скінчив острахом, що як Чіпка не прийме місця, то він нанесе «сильний афронт пуризму плебисцита».

Поки Слободянський говорив, усі стояли і слухали, голови вниз потупивши. Кожен чув, що чоловік говорить, а що він каже – бог його знає! Слухали-слухали та й роти пороззявляли. Уже він і замовк, а вони все слухали… А може ще що скаже? Кожен боявся цього і слухав… Та вже мужики перебили.

– Бач, бач! – каже один кріпак другому, стоячи ззаду… – Не то, що ми нічого не второпали… Он – дивись: пани роти пороззявляли.

Останні слова сказані були упівголоса, так що. кожен поспішив стулити рота.

– Так кого ж, люди добрі? – питає предводитель.

– Та кажемо ж – Варениченка… Ви чоловік поворотний, у вас хазяйства ніякого – не те що нашому братові… От і тепер пшениця стоїть – осипається.

– Та коли людська воля та панська ласка – то хай уже і мене, – обізвався, мов нехотя, Чіпка. А проте у самого очі горіли радістю.

Стали Чіпку вибирати – і налічили йому аж 24 біляків.

Потім того вибирали в губернські земські. Перше всього вибрали «предводительського синка», далі вибрали Тихолаза – того самого, що служив при губернаторі (щоб за нас оступався, щоб обороняв нас, де треба, як казав Шавкун), потім того Лейбу Абрамовича, предводительського арендаря, Кривинського – посередника і Слободянського…

Цього насилу вибрали. Його ніхто не любив у повіті з панів. Бо він був якийсь чудний собі. Учився він десь, кажуть, дуже добре, та, закохавшись у якусь акторку, покинув науку, приїхав до себе з акторкою на батьківщину, жив не вінчаний з нею щось років з п’ять, потім розплювався, поїхав кудись і знову привіз акторку і знову щось довго не вінчаний жив. Хороший з себе, розумний нівроку, гострий, як бритва – він між усіма був замітний. Кожен його боявся, кожен стерігся…

Хазяйство у його йшло абияк, а треба ж якось жить з акторками! От він давай гроші позичати. Понапозичав стільки, що й добро усе стільки не стояло. Тоді кудись і махнув. Його піймали, задержали… Він тоді наскочив знову на якусь уже третю акторку – багачку, видурив у неї не малу силу грошей, дав одчіпного тому, хто задержав – та й був такий. Така удача стала йому у пригоді. З того часу давай він панів та жидів піддурювати, давай з ними тяганину заводити…

А добрий, кажуть, юрист був: сяде, бувало, і так у рукавичці й пише просьбу чи там що. А на виборах – гостра його бритва не втерпіла таки, щоб кого не побрити. Він панам Польським приходився і з якоїсь рідні, а проте не милував і родичів. Ті його дуже не любили… Жиди духу його боялися… У Гетьманському, як було жид бідкається, що грошей не має, сміються: «Піди, кажуть, до Слободянського – він позичить». – «Хай йому цур!.. Хай йому пек з його грісьми, – одказує жид. – Він і з душею не випустить!..»

Кінчились вибори. Пороз’їздились селяни по домівках, а пани забенкетували на радощах, що все гаразд обійшлося.

Вернувся і Чіпка додому.

– Ну, що? – вискочила Галя, побачивши у вікно.

– Добре. Тепер я не тільки гласний, а й член в управі…

– Як саме?

– Вибрали, – каже радо Чіпка.

– Кого вибрали? – почувши це слово, вийшла з хати Мотря.

– Мене вибрали, мамо, в управу!..

– І на що воно тобі, сину, з панами тягатись? Ще – не доводь господи – підведуть як… Самі ж поховаються, а тобі – буде…

– Нічого ви, мамо, не знаєте, – каже гніваючись

Чіпка

– Ще встрянеш як… – своє таки Мотря.

– На те їх воля, – одказує Чіпка. – А може я, мамо, й людям чим у пригоді стану!

– І вже, сину!.. Ти один, а їх скільки…

– Один, та добрий! – оступилася за чоловіка Галя. Чіпка замовк.

Минуло щось тижнів зо два чи зо три, поки то гласних та членів стверджено. От саме перед першою пречистою: треба б у Княжу Луку на ярмарок їхати, а тут в управу членів скликають. Чіпка не поїхав на ярмарок, а поїхав в Гетьманське в управу. Поки доїхав, сонце вже геть підбилося – запізнився трохи. В управі він застав трьох своїх товаришів: Совинського, Пармена Саєнка і Шавкуна.

Суддя, засідатель, предводительський письмоводитель і Чіпка. Оце вам і управа. За голову вибрали суддю. «Щоб добре розсуджував», – завважив шуткуючи Пармен. А за непремінного члена і за скарбника Шавкуна, бо «жив завжди у городі і всім заправляв – всі порядки знає».

Совинськии і Ша вкун прийняли Чіпку звисока, – перший навіть і не глянув, а Шавкун подивився і тільки похитав головою. Один Пармен обізвався до Чіпки з шуточкою:

– А що, козаче, заспав?

– Та од нас не блигий світ, – каже Чіпка і сміливо лізе за стіл. Шавкун усміхнувся: такий сіряк, а за столом з панами!.. От вам і всесословність: вранці кізяки в загороді чистив, а тепер в управі – член!

Совинський уткнув свої банькаті очі в «земское положеніе»; сидів і мовчав. Шавкун перечитував, які получились в управі, бумаги і одписував їх. Пармен – непосидько здавна – не всидів і тут: то він виходив кудись, то знову приходив увесь червоний, як рак, то, оддихавши трохи, знову виходив і вже не вертався. Чіпка сидів тумою в управі – не знав, що робити, з чого і як почати. Він сидів і думав:

«Ну, от мене й вибрали? Що ж? Темний чоловік – скрізь темний… От як би я письменний… О, тоді б вони мною так не гордували, носів вгору не задирали: я б їм їх понатягував. Та лихо моє!.. І як то погано чоловіку на світі божому темним…

І чому не навчать усіх людей грамоти. Тоді б, мабуть, зовсім інші порядки позаводились. А тепер що? Всяк, хто хоч трохи помазався тією грамотою, – кожен нас дурить. Кажуть: плати стільки. Що ж? Хіба ти знаєш – чи стільки треба платити, чи ні? Платиш… Кажуть: роби те! – і робиш. А може того й робить не слід.

Сказано – неграмотний все одно, що сліпий… Завезуть його видющі в яри, в бескети, – ще…, а того й не знає, що там йому й капут!.. І чому таки всіх людей не навчено грамоти? Отже москалів учать муштрі всякій, пани своїх дітей учать (тим вони і сильні), а нашого брата, простоту, нічому не навчено. А от тепер і сиди тут, як дурний, нудись світом…

Он, вони і читають, і пишуть, а ти сиди… Тим вони, мабуть, і кріпаків позаводили, що підвели так машинерію. Певно, цар би не наробив з людей яремних волів, а то все вони… А будь народ грамотний… Ого! Аби позаторік, торік? Бери землю, плати – скільки скажуть… А не хоч – москалів наведуть, переберуть кожного… Москалеві – що? Москалеві все одно – кого не перебирать, то перебирать: його на те й навчено! Скажуть: стріляй на батька! І на рідного батька стрілятиме… І мій, мабуть, батько стріляв…»

Думка в Чіпки повернула на інший шлях; давній спомин запалив його кров, аж почервонів Чіпка… І жаль його пройняв і стид. Він сумно дивився і не знав, що з собою робити?

«Легше б мені було загороду своїми руками чистить, з косою ходити, ніж отак, німим тумою, сидіти отут за червоним столом і не знати, з чого річ зняти… Чи я такий дурний? Чи зо мною щось сталося. На громаді, між людьми, який сміливий… А тепер – дивись: між оцими німими паперами, мов сам занімів, як язик у мене одібрало, аж розум мутиться, аж голова болить…»

Шавкун на той час підійшов до Совинського – і став радитись про якусь «сміту». Чіпка слухав – і не второпав… Ще більший сум узяв його. «Оце, – думає, – піймався: вони балакають, а я, – мов чужинець який, – не знаю й що».

Сонце вже геть повернуло з полудня, уже й їсти хотілося. Чіпка не видержав, набрався духу і промовив до Шавкуна:

– Що ж тут робити? Скажіть бога ради: чого нас сюди ззивано?

– Як чого? А засіданіє управи.

– Та вже ми сидимо тут, мовчки, відколи. Чом же ми не радимось про що?

– Яка там рада, – шавкнув Шавкун: – коли б уміли, підписали б ось оці бумажки, а то…

– То треба ж їх прочитати, – каже Чіпка.

– То й читайте, коли хочете…

Чіпку узяла злість, а проте сам бачить: ніхто йому не повинен читати.

Він повісив голову – і дожидав, що ще далі буде? Совинський усе мовчав. А це встав, витягся, узяв картуз, подав Шавкунові назад себе руку, не дивлячись на його, – той обома схопив своїми, – і вийшов. Остався Шавкун удвох з Чіпкою.

– То це вже й кінчили засідати? – каже Чіпка.

– А бачите ж…

– То й додому тепер їхати?

– Про мене, хоч ви тут і ночуйте…

Шавкун став збиратись. Чіпка взяв шапку і собі вийшов мовчки, злий, аж мурий од злості. Сів на коня, поїхав.

Через місяць земська рада – ствердити сміту. Це саме було перед Симоном Зилотом. На полі хліб у снопах стоїть, не позвожений пріє, бо дощі, – як затялися, – щодня та й щодня, а тут на зборище земське їхати!

Понаїздилось од панства 11 гласних, прийшли і 3 городові члени, а сільських всього тільки 6, а 7 справляли возовицю… Тепер вони поприїздили не до «предводительського синка», а в управу.

Поз’їздились. Повходили в хату, де посеред хати стояв стіл, засланий червоним сукном; за столом, на покуті, сидів «предводительський синок», по праву руку його – Совинський, по ліву – Шавкун. «Предвод. синок» завжди обертався до Шавкуна. Кругом столу сиділи пани гласні, між ними сидів і благочинний от. Дмитро і Лейба Обрамович – городові гласні. Заліз і Чіпка за стіл і сів поруч з Парменом. А останні гласні стояли під стінкою…

Для селян не знайшлося ні одного стільця, не поставили навіть ослона, щоб було хоч де трохи спочити. Так люди на ногах цілісінький день і простояли…

Раду одкрив «предводительський синок», сказавши, що гласних зібрали сюди задля того, щоб ствердити сміту, «яку управа составила».

Чіпка слухав і дивувався: коли? яку? А проте мовчав: побачимо, мов, що там за сміта така!

– Прочитайте, Артамон Сидорович! – обізвався Совинський до Шавкуна. Шавкун устав – і давай читати. Перша річ йшла про налоги… «Так і є», – подумали люди.

Шавкун уже від себе пояснив, що тим воно і земством зветься цей уряд, що всі датки, усі одбучі одбувають тепер земляни: хто тільки має землю, той і одбуває. Тим з землі тепер і налоги беруться.

– Наша управа поставила: у нас в повіті увести «прогресивний налог».

– Що то за налог такий, – здивувалися панки, ніколи зроду не чувши, що то за налог! Вони звикли до подушного, до земельних, а про прогресивний налог ніколи не чули.

Мужики слухали – як слухають іноді, коли німці говорять. Щось кажуть, слова вилітають з уст, а ніхто не второпа…

– Та ви нам кажіть, – обізвався Чіпка, – не так, щоб ми нічого не втропали, а так, як слід…

– Ну, так управа рішила установити прогресивний налог на землю, – не вважаючи на увагу Чіпки, удруге каже Шавкун.

– Та що ж то воно за налог такий, добродію, – обізвався чийсь голос з-під стіни.

– А ось слухайте, то почуєте, а не перебивайте, – одрізав Шавкун. – Налог це такий: хто більше має землі, той більше й платить… От, наприклад, Петро Іванович мають 1000 десятин, а козак який там (він глянув на тих, що плечами підпирали стіну) – 10 десятин. Коли взяти з десятини по 10 копійок, то їм (показав на «предвод[ительського] синка») прийдеться заплатити 100 карб., а козакам тільки 1 карб.

– Так! – разом промовило душ кілька гласних.

– Чи була б же це правда. Багатший би тоді платив у сто раз більше від бідного… От розумні люди й видумали прогресивний налог: хто більше має, той і платить більше, – через те з його треба брати менше; а в кого землі менше – з того більше.

– Як це так? – аж скочив Чіпка. – З біднішого більше?

– Та не більше… Слухайте: коли з 1000 десятин положимо по 2 копійки, то він заплатить 20 карб., а коли з того, що має 10 дес[ятин], по 10 коп. візьмемо, то всього тільки 1 карб[ованець]…

– То це так – добре? – скрикнув Чіпка. – А кому більше треба – багатшому чи біднішому – земська управа? Хто більше возить хліба по шляху: той, хто має 1000 десятин, чи той, хто тільки 10? Га? хто?

– Та за те ж багатий і платить удвадцятеро більше, ніж бідніший.

– А має у сотеро, у тисячу раз більше! – скрикнув Чіпка.

– Та чого ж ви кричите на мене? Хто вас злякався? – каже Шавкун. – Чом же ви в управі нічого не казали, як сміту робили?

– Ви самі мені нічого не сказали, чи ви робили ту сміту, чи ні!

– А я ж вам давав читати… Чому ж ви не читали?

Чіпка не знав, що йому відмовити на це. Він справді пам’ятав, що Шавкун казав йому, коли хоче читать, хай читає. І його ще більше злість розібрала.

– То секретареве діло – читати, а не моє! – насилу вимовив Чіпка і засвітив на всю хату очима.

– Секретар бумагу пише, а читає той, хто підписує, – завважив Совинський.

– Та в нас же, Мих[айло] Иванович, – обізвався Пармен, – ще й секретаря немає: у нас Артамон Сидорович і член, і скарбник, і секретар…

Совинський тільки глянув спідлоба на Пармена і нічого не сказав.

– Ну, так згода? – питає уже предводитель.

– Коли б мене на шибеницю вели, – завважив Чіпка, – то я б і тоді не згодився на таке здирство. Що це справді? Де б з убогшого менше драти, а вони – хочуть з його й шкуру…

– Так згода, панове дворяни? – незважаючи на Чіпчині слова, предводитель.

– Тут немає дворян, – увернув Чіпка: – тут всі рівень… Ми тут всі гласні – однакові!

– Так згода? – питає втретє предводитель.

– Ні, Петро Васильович, – обізвався Пармен… – Не по правді то буде, коли ми з бідного більше візьмемо, що б тільки багатому було легше.

– Бач!.. – каже Шавкун: – а чому ж ви, Пармен Петрович, в управі цього не сказали? Вам би тепер не слід і пари з уст пускати: адже ж ви підписали нашу сміту?

– Та підписав же, бо підсунули… Я кажу: на що це я позавчора вам здався в управі. Аж воно – он що?

Поки Пармен змагався з Шавкуном, Чіпка устав з-за столу, підступив до селян і став їм розказувати, що то за прогресивний налог.

Пани тим часом самі між собою щось балакали нишком. По хаті голос, гармидер… Предсідатель продзвонив у дзвінок. Затихло трохи… Пармен тільки стояв коло Шавкуна і, весь червоний, щось йому так вичитував, так вичитував… Той тільки, як гусак на морозі, переміняв ногу на ногу та сичав… Як затихло трохи, предводитель нахилився до Совинського, щось йому сказав нишком – той махнув головою; тоді він повернувся до Шавкуна, взяв його за плече, повернув до себе і шепнув щось йому на ухо. І Шавкун щось йому шепнув.

– Я пускаю на голоси прогресивний налог! – каже предсідатель.

– На голоси! на голоси! – загукали гласні, що обсідали кругом столу.

– Не треба нам такого налогу… Це не налог – це кара божа! – кажуть з-під стіни.

– Це розбой! Це здирство панське! – зіпає Чіпка і розмахує руками.

Пармен дивиться на всіх – і сміється.

– На голоси! – знову гукнули сидячі.

Пустили на голоси і ствердили регресивний, а не прогресивний налог 13 голосами проти 7.

– Оце так! Буде ж тепер од громади, – чухали потилиці селяни, їдучи з управи. – Як його хвалитися?

– Скажіть, що панське здирство настало, – каже Чіпка. – Та не таке, як колись було… Ні, тепер здиратимуть шкуру вашими руками.

– Та й тоді вони здирали нашими, бо їх тендітні до сього діла.

– Тоді було не те… Тоді вони сильні були, тоді вони над нами були поставлені, а тепер – ви самі над собою.

– Оце так! Оце так! – гомоніли селяни.

– Ото, щоб знали, як усе собі та собі, – каже сердито Чіпка. – Чому ваші не поприїздили? Га, чому?.. Возовиця?.. Ну, тепер знатимете возовицю? А як би всі зібрались: тоді б одних наших було 14 голосів та Пармен Петрович. Тоді б наша взяла. А тепер – на три годи платіть на здоров’я за панів грошики на земство.

– Та що правда, то правда, – кажуть селяни, чухаючись.

– Та ще вам трохи… Нехай з вас шкуру здирають, нехай печінки видеруть… Тоді, може, ви оханетесь, що чуже лихо – своє лихо. А то ви всі такі, всі! Тим вам і є!..

– Чого це ти, козаче, так кричиш, кров нівечиш? – каже, усміхаючись, Пармен, виходячи з управи.

– А ви вже й забули – чого? – сердито одказав Чіпка.

– Та хіба ж тобі не все одно: адже в тебе землі своєї нема?

– То що, що нема? То нехай з людей і шкуру поздирають? їм що? Аби їм тепло, аби їм добре. А там, хай мужик робить, як не перерветься, та оплачує і подушне, і земське за всіх… Йому тільки, як волові, треба їсти давати: аби не здох. Ще трохи сліз та кривавого поту поточили? Ще трохи?.. А тепер дурного мужика якимись кумедними словами лякають. Якийсь прогресивний налог видумали… Щоб вам не діждати його одбирати!

– Плюнь ти, козаче, на їх з їх налогами! Плюнь і на мужика! Мужик – свиня, дурак!..

– А як та плюватина позаливає нас, назад вернувшись річкою крові?.. Що тоді буде? га?..

– Нічого не буде… Поюртуються, виб’ють їх добре та й заплатять.

– Ще трохи били… Не діждуть! – гримнув Чіпка.

– А про мене – байдуже! – каже Пармен, усміхаючись. – Я сам маю 10 десятин поля, незаставленого, ну й заплачу… Кат їх бери! Обідати час та пропустити чарочку, бо аж коло пупа нудно – так і пече…

Пармен пішов, Чіпка сів на коні і поторохтів додому. Одні тільки великі пани зраділи та кріпше давили, зустрівшись, один одному руки.

– Чули?

– Чув! чув!

– Синок не уступить батькові…

– Та хіба то він? То все Шавкун… Голова, а не чоловік!

Мілкопомісні дворяни, невеличкі панки, полупанки загвалтували, закричали.

– Оце самоуправа! Хай бог боронить од такої. Ще цього не було, щоб, не сором’ячись, прилюдно прямо в вічі казали: хто має десять рублів, з того бери рубля, а хто тисячу – копійку. А тепер, при самоуправі, діждали!..

– Нашим салом та по нашій шкурі, – завважив хтось.

– Ні, не салом, – одмовив якийсь старенький панок, видно з воєнних. – Колись у нас у полку так було. Як треба кого вибити – розтягнуть його, як кота; два на ноги, два на голову, а два дубасять… А тепер – не так: нові, кажуть, порядки… тепер кріпаки все одно, що пани, нікого бити не можна. Що ж? Хіба, думаєш, тепер краще? не б’ють?

– Де воно тепер краще. Все пішло шиворот-навиворот.

– Еге ж. Тоді хоч одних хлопів били, а тепер усіх… Тільки й то, що тоді прутом, а тепер рублем… А хто скаже, що більше дошкуля.

– Так, так… То було здеруть шкуру, та вона знову наросте. А тепер – печінки витягнуть поборами…

– Та я й кажу ж: тоді били одних кріпаків, а тепер – всіх… Та ще, кажу, й по-новому. Тепер так: роздягайся! – роздягся. Піди прута принеси! – пішов. Бери прут! – узяв. Бий себе! Хоч не хоч, треба бити. От вам і земство. Своїми руками самі себе дубасимо. Хто ж командує, тому бач і нічого, а нашому брату – дошкуля, до живого доходить! З чого його. То було хоч які там не є три своїх роботники, а тепер? Що ти з 25 десятинами зробиш?.. Та ще треба ж найти їх зорати, засіяти, вижати. Ох!

Селяни ж вели таку річ про те саме.

– Бач, не казав, – мовить кріпацький староста, – оце вони земське вигадали, щоб полатати себе… Цар одібрав людей; цар волю дав. Як же їх так і випустити? Коли не роблять, так хай же хоч платять! Оце вам і земське…

– Так, так. Окружний було дере з нас, дере, – обізвався козак, – а тепер оце управа… Це справді управа: вона наші кістки повиправляє – не то що! Це ще тільки цвіт, а ягід і ніт… Що ще далі буде?..

– Та й далі те саме буде, або ще й гірше, – увернув Чіпка: – Поки самі себе не глядітимете, поки один за одного не будете стояти… А то, – скажіть, люди добрі, – чи воно так годиться? Ваша ж старшина, як ішлося до вибору, піддрочувала: своїх, своїх… А вибрали, – на перший раз тільки поїхали в управу, мов на кумедію дивитись. А як прийшлося до діла, так всяк пошкодував робочого дня угаїти. Чи то воно по-громадській так роблять? За те ж вам таке і є! Коли ви самі не шануєте, самі не стережете себе, то ніхто вас не пошанує!.. Ото вам ваша старшина!.. Дурисвіти, а не громадські люди! А піймався їм свій чоловік у руки – кишки вимотають, живйом вимотають… Ну, а тим і на руку ковінька. Їм що? Хай дурний мужик за всіх робить, як той віл, хай за всіх платить, одбучі одбуває… Вони своє панське діло знають, не бійсь, добре! От і тепер здирщину установили… – Та так і піде і піде вичитувати. Люди стоять похмурившись, слухають, і тільки, чухаючи потилицю, дехто промовить:

– Так, так!.. Правда, правда!..

Дійшла чутка про гарячі Чіпчині речі і до управи. Шавкун не втерпів. Завернув якось Чіпка в управу, – він до його:

– Що це ви робите?

– Як що?

– Та де ж? Скрізь по повіту тільки й речі, що про вас… Ви, кажуть, всюди по ярмарках їздите та гудите управу, лаєте прогресивний налог, що сама ж земська рада установила?

– Підвели, то й установила.

– То ви людей підводите, а не ми! Ой, постережіться! Ви знаєте, що за бунт людей буває?

– То ви їх бунтуєте, а не я!

– Я вас остерігаю, як доброго… Ось подивіться: каторга!

– А за те, що людей піддурюють, – що там написано? – обізвався Чіпка і глянув гостро прямо Шавкунові в вічі. – За те, що темноту зобіжає… Га? Що тим є?

– Купаються собі, як вареники в маслі, – каже усміхаючись Пармен.

– Добре!.. Коли б тільки їх не викупали в чому іншому.

Перезимували. Настала весна. Тають сніги, біжать річки, розносять греблі, містки. А тут чутка: губернатор буде! Справник в управу: лагодьте містки, гатіть греблі, рівняйте дороги! Сам приїхав до Совинського, побалакали вдвох, написав бумагу: чотири, мов, містки зовсім рознесло, а три зруйновано… Лагодьте швидше, бо через місяць або два буде губернатор! Скликали управу. Шавкун і Совинський рають оддати підряд жидові Лейбі Обрамовичу, пана Польського арендаторові. Чіпка з Парменом опираються – кажуть: як таки його оддати підряд, не бачивши, що там і як там треба лагодити. Пішла перепалка! Оже на сей раз Чіпчине зверху. Сказано – одложити підряд, а спершу обдивитись, що лагодити.

Хто ж поїде дивитись? У нас і під суху путь дороги де-где такі, що хіба тільки пройти, а проїхати і не думай!

А тут – весна, розпустило, розквасило, розмісило… Сказано: не проїхати, не пройти! Кому ж його? Хто при такій дорозі прийме на себе муку?..

– Та вже не хто, як наші козаки, – каже Шавкун Совинському. – Вони бунтувались проти підряду, хай самі й їдуть. До того ж вони призвичаїлись: один знай по ярмарках їздить, під лихою годиною кисне, а другий у козаках (Пармен у козаках служив) призвичаївся до того… Нехай, – каже, – коли хочуть, їдуть…

– Так ви їм напишіть «поручение».

Шавкун написав, Совинський підписав – і «два козаки» поїхали. Обдивились, аж тільки всього один місток зовсім рознесло, а три поруйновано. Щоб полагодити, оцінували всю роботу у половину менше, ніж брався зробити підрядчик. Вернулись, доложили управі. Совинський, як рак, став червоний, Шавкун тільки плечима здвигнув, а предводительський орандар, Лейба Абрамович, аж бороду почесав.

– Нехай же вони самі і строять! – каже, показуючи на Пармена та Чіпку.

Нігде дітись – треба строїти. Чіпка покинув і по ярмарках їздити (бо весною які вже там і ярмарки), накупив дерева, найняв сільських майстрів, і через місяць скрізь містки – хоч гармати коти!

Після того Чіпка найняв тих самих майстрів у себе комори строїти. Як дізнались про це в Гетьманському – так і заговорили: «Чули? Он чому він не хотів підрядом строїти! Самому краще… Одні майстри й комори йому строять – певно на земські гроші».

Чіпці раз натякнув про це й Шавкун. Оже, мов, і те кажуть про вас.

Так Чіпка, як опечений, скочив:

– Собака бреше, вітер несе! – скрикнув він і глянув на Шавкуна так, мов по щоці увірвав. Той аж очі опустив в землю.

Містки полагодили, а за шляхи – одклали. Поти одкладали, поки справник, запихавшись, прискочив в управу: через тиждень губернатор буде! Що його робити?..

– Позгоньте, – каже Совинський, – мужичйо, хай рівняє.

– Та більше тепер нічого не остається, – завважив справник і поїхав.

На другий день скрізь по повіту од станових приказ: шляхи рівняти!

Давай одривати людей од гарячої весняної роботи та згонити земську одбувати.

Чіпка нічого не знає, – тоді тільки довідався, як уже всі дороги порівняли одні селяни, мужики, а пани і пальцем не кивнули… Чіпка в управу:

– Що це за земство? Хіба одні мужики по дорогах їздять? А пани ні, що одні мужики дорожну одбули одбучу?! Як це так!.. То заплатіть хоч за те!

– Коли у вас багато грошей, то й платіть їм!

– А земські гроші на що?

– Знайдемо їм місце!

– Скажіть ви мені на милость: що це ви робите? – витягтись в струнку, підвівши голову, питає Чіпка. – Де ж та правда на світі! Скажіть мені, де вона?

– Чого ви до мене пристаєте, – огризнувся шавкун. – За вами нам життя немає. Там за містки баталію збили – тепер за шляхи… Що б ми не зробили, ви все нам на перешкоді… Тільки народ бунтуєте… Доведеться писати губернаторові… Це за вами життя немає!..

– Пишіть хоч самому цареві! Так і пишіть: є, мов, у нас член в управі Варениченко, котрий не дає нам над земськими грошима руки гріти та за убогих людей оступається, не дає їх на поталу. Пишіть, кажу! Хіба мені страшно!

Перелітували. Чіпка зробився похмурий, злий – знай усе чогось сердився, юртувався, лаяв земство, лаяв громаду, лаяв усіх. Тільки й жалував одну Галю та матір трошки.

– І охота тобі, брате Чіпко, – каже Грицько, – з ними лаятись!

– Не можна ж утерпіти, – одмовляє Чіпка, – ніяк не можна!

– Та ти плюнь на них!.. Хай їм з їх управою, з їх земством!

– А громада на що мене вибрала?

– Та й на громаду плюнь, своє діло лежить, а він за чуже клопочеться!..

– Не можна, Грицьку! Гірше буде. Тепер вони все-таки хоч трохи нас з Парменом Петровичем побоюються, а тоді їм – лахва буде, як нас не стане!

– Дивуюсь я, Чіпко: чого вона до тебе так пристала – громадська послуга. Адже тобі ніхто не служить…

– Нічого ти не тямиш, Грицьку, як я бачу! – каже розсердившись Чіпка. – Громада у нас – темна, з нею, що хотять, те і зроблять оті дуки… Хто ж за неї оступиться? Скажи мені: хто?

– Та хай хто хоче! Чого ж це тобі випало?

– Того, що я громаді присягав… Того, що вона мене вибрала, щоб я служив їй, не вона мені.

– І охота ж чоловікові, – дивувався Грицько. – Колись тобі ота громада ввіриться… Знатимеш її…

– Ні, Грицьку… Громада – великий чоловік.

– Та великий же. Та й пани, бач, великі, а неправдою живуть!

– Громада ніколи не живе неправдою, Грицьку!

– Побачиш!

Незабаром справдились пророкування Грицькові: Чіпка побачив і громадську неправду.

Чіпка був на ярмарку. Приїздить додому – таке і таке, кажуть! Ліс горить уже другий день, а ніхто й не думає тушити… Чіпка попрохав сусіду, дав свого коня і послав в управу – сказати. А сам – зібрав людей, обіцяв, що їм заплатять за ті дні, що вони прогають, з земської казни. Люди послухали. Тушили ліс щось чоловіка, може, до сотні, чотири дні і чотири ночі. І Чіпка за все це время, може, спав всього тільки чотири години, а то все порядкував між людьми. Ліс потушили. Чіпка поторгувавсь з людьми за роботу, виторгував з 500 до 300 карбованців, через тиждень обіцяв заплатити, і поїхав у Гетьманське в управу. Розказує там, яке лихо скоїлось, а разом просить, щоб 300 карбованців заплатили людям за труди.

– З якої речі? – питає Шавкун.

– Як – з якої? За людські труди, що сотня душ чотири дні й чотири ночі не спочивали, одежину попалили, руки попекли.

– Платіть, коли маєте з чого, а земство не заплатить.

– Як не заплатить? чому?

– А тому: чому ви спершу не спитали управи – чи згодиться управа заплатити, чи ні?

– Чи ви в своїй сорочці? – гарячився Чіпка. – Ліс горить, уже з десятину викотило: займалось все далі і далі. Коли ж тут було ще розпитуватись? Спасибі людям, що послухали… А то біди б наробило такої, що й у 100 тисяч не одбуло б…

– Кажу вам: управа не розрішала – я вам не видам!

– Та я не вас прошу, ні – я управу прошу, – гарячився Чіпка…

– Та й управа вам нічого не зробить: було б спершу спитаться!

– Так це нехай цілий повіт горить, а поки не попитаєш вас, тушити не смій?! Так, по-вашому, чи що?

– Та-а-к, – процідив Шавкун.

– Щоб же вам на собі довелось того лиха спробувати!.. Що вам? Ви з людей ссете кров – то вам і нічого… А, може, в кого тільки й худоби, що шматочок ліса… Так нехай і той вигорить!

Шавкун пішов у другу хату до Совинського.

– Душогуби! Блюдолизи! – посилав їм навздогінці Чіпка.

Шавкун мов не чув. Чіпка поюртувався ще трохи і поїхав додому ні з чим.

Вернувся додому злий, як змій… Мати стала йому радити, прохати, вичитувати: чому він не покине своєї «служби», котра йому здоров’я тільки збавляє, та не глядить свого діла! Галя мовчала і не обзивалася. Мабуть, і вона згоджувалась з матір’ю, та боялася Чіпку прогнівити. А Чіпка справді розсердився на матір, гримнув на неї, щоб «не мішалася не в своє діло», злагодився і поїхав ще у Хамло на ярмарок.

Це було саме на Параски. З людей стали викупні, земельні збирати. Піднявся гвалт, крик, почулися жалощі бідноти… Немає Чіпки день, два, а тут схопилося – аж два лиха разом. Одно лихо: Максим занедужав, ледве дише, а вернувся – руки й ноги повикручувані: видно, що в добрих лабетах побував!

А друге – трохи селяни Чіпчиної хати не розвалили, Мотрю, Галю перелякали… На третій день після Чіпчиного виїзду, як прикрутив їх Дмитренко з викупними та з земельними, зібралися вони – і пішли до Чіпки грошей правити. Приходять – немає Чіпки.

– Ага? Сховався, вражий син!.. Сховався…

– Та він поїхав у Хамло, на ярмарок, – каже Мотря перелякано.

– Брешеш, стара відьмо! Подавай сина! Гроші давай! Робиш-робиш, та й не заплатять! Як це він собі дума?

– Та бог його зна… Прийдете, люди добрі, як він приїде з ярмарку: може, він і оддасть вам. Я не знаю…

– Ні, ми не одступимо од хати, поки не дасть грошей… Що це він? Дурисвіт, як і всії з нас деруть, і ми свого не попустимо…

Простояли так аж до ночі, викрикуючи та вигукуючи. Галя ж – у батька, одна Мотря дома – ні на кого й хати покинути. Добре ще, що Христя навідалась і пішла сказати Грицькові, щоб ішов обороняти. Грицько побіг до волості. Волосні здвигнули плечима і просили пождати до вечора, «може, вони переказяться». Ніч справді порозгонила цілу громаду кріпаків, п’янюг. Хазяїни ж пішли додому, проклинаючи і ліси, і земство, і панів, і Чіпку, а п’яниці – в шинок. Тільки світом поприходили додому, а дехто – у жида під лавою звалився та й захріп.

На другий день знову зібралася громада – і знову підступила під Чіпчин двір. Одначе тепер далеко вже менше прийшло. На той саме час налетів на Піски становий Дмитренко і став правити викупні та земельні. Тупав ногами, лаявся, одного навіть по уху заїхав, кричав, що коли до вечора не будуть податки внесені, то завтра їх корівки і одежу попродають…

Люди почули це – та врозтіч: один туди, другий туди. Поховалися, щоб не чути бридкої лайки Дмитренка та не покуштувати важкої його руки. А він позіпав-позіпав та й попер назад та справникові соцького: «Таке й таке, піщани не платять ні земельних, ні викупних, а бунтуються – коло Чіпчиного двору цілою громадою збираються». Справник до предводителя; предводитель – за Шавкуном.

– Якби нам отого бузувіра з Пісок виперти, то все б гаразд було!.. – каже Шавкун. – А то все через його… то все він! Там така запекла душа… А ви, Петро Іванович, ще його нам порадили…

– Та хто ж його знав? Чи я знав, що він такий луципір? – виправлявся Дмитренко.

– А нам тепер життя з ним немає… Який неотеса, який сіряк… а от – і Пармена Петровича піддрочує… Та вдвох нам всякі перешкоди тільки роблять… Я вже не знаю, що воно далі буде…

– То стойте, – каже справник, – ми його налякаємо… Скажемо: як не подасться в одставку, то донесемо, що народ бунтує – тоді піде на каторгу…

– Та там така запекла душа, що йому й каторга не страшна!.. Та він таки її й не втече…

– То я завтра ж напишу губернаторові…

– Напишіть, та не пропишіться, бо кажу вам, що він такий запеклий, що до самого царя полізе!

– Та вже я скажу Хведору Андреевичу: він сам напише…

– Хай чернетку до мене принесе!

– Добре!

Увечері, пізно вже, вернувся Чіпка додому. Таке і таке лихо!

– От, дурні! – скрикнув Чіпка. – Ні, ще їх мало били, ще мало карали…

Та швидше до Максима на хутір. Тільки й того, що застав ще попрощатись. Як прокричали перші півні, у глупу ніч, старий москаль і богу душу віддав…

Вранці Чіпка вернувся у Піски попорядкувати – і аж зблід: перед його двором стояла громада і гомоніла. Ще він не доїхав до двору, а вже кріпаки закричали:

– Стой! Стой! – і хотіли коней спинити.

– Чого ви? Я й не тікатиму! – каже Чіпка, злазячи з повозки.

– Як це воно так, Никифор Іванович! – обізвався улесливо передній. – То це ми так пекли-пекли свої руки, нівечили одежину, та дурно?.. Те, що обіщане, – так обіцянками й зосталося?…

– Та ви ж знаєте, люди добрі, що управа ще не розрішила…

– Що нам управа… Ми управи не знаємо!.. Нам ось управа: уже двічі конокрад був, кричав, лаявся, що не платимо викупних, земельних… Казав, що як сьогодні не заплатимо, то буде коровки продавати… А з чого нам платити? Самі знаєте, з чого?

– То, може, я переговорю з ним…

– Та яка тут розмова: подавай податки, та й годі!

– Та хіба він не знає… Я йому скажу: ось люди получать з управи – тоді й оддадуть…

– Та кажемо ж, що нам немає ніякого діла до тієї управи… Може, вони й вас дурять… Може, й ви нас дурите.

– Хай той здуріє, хто вас дурить!

– Та дай господи!.. А все-таки ви нам що слід заплатіть…

– Постойте ж хоч до завтрого: поки тестя поховаю…

– Та що нам до тестя?.. Самі наймали, самі й платіть! Ми вже так і наважили: не одійдемо і од двору, поки не заплатите… Ми вже знаємо: яке то завтра… З нас деруть, і ми свого не попустимо!

– Шкода – чом вони з вас шкур не поздирають…

– Та ти бо, Чіпко, не дуже… – обізвався хтось із середини. – Пам’ятаєш: як тобі зідрали… гарно воно було?..

Чіпці стало якось ніяково слухати про ті давні тяжкі пригоди: він почервонів, поблід, засвітив очима, вийняв 300 р[ублів] з кишені – і дав… Громада узяла гроші і понесла у волость, а сама, рада та весела, пішла по шинках…

Поки це робилося, приїздить од губернатора чиновник, а коло його брат, чи що, питає: чого кріпаки бунт підняли? Призиває і Чіпку. Чіпка розказав, як і що було, доточив до того усе про управу. Чиновник поїхав. А через тиждень-два усі Гетьманські пани, ціле сонмище лаяло і Чіпку, і чиновника. Чіпку за те, що розказав про всякі порядки, а чиновника за те, що приїздив з якимся братом, а той про все те описав десь у газетах… Ну, та що з того! Полаяли так, полаяли, та зажили знову по-старому, по-давньому.

А Чіпка, поховавши Максима, перевозив тим часом усе його добро до себе в Піски, а за тим добром і тещу. Хатні клопоти трохи одірвали його од земства. Одначе, пристроївши усе, як слід, Чіпка поїхав в управу. Тут на його мокрим рядном напустилися: Шавкун звав його «ябедником», за що Чіпка оддячив назвою «блюдолиза». Вернувся додому аж ввечері, голодний, ні ріски в роті за цілий день не було, аж помарнів.

Галя зустріла його на порозі і злякалась.

– Чого ти такий? – питає вона. – Ти нездужаєш? Чіпко?

– Нічого, – одказав Чіпка. – їсти хочу. Дала йому їсти.

Він сидів і мовчки їв. Пообідав уже як сонце зайшло, схилив на руку голову, обперся об стіл – і сидів, як той сум, хмурий, насуплений… Галя дивилась на його і стиха плакала. Чіпка угледів.

– Чого ти, Галю? Галя мовчала.

– Скажи мені, моє серце, чого ти?

– Ти мене зовсім забув…

– Як забув?

– За тим земством ніколи й слова не скажеш… Аж сам помарнів…

– Та таки правда, що воно отут аж у мене сидить] – він показав на серце.

– Чого ж ти його не покинеш? – крізь сльози одмовляє Галя. – Чи воно тобі не обридло? Он трохи голодранці хати не перекинули. Матір перелякали. Якби не Грицько, то, може, і живої не оставили, а то побоялись чоловіка.

– Одного тебе прошу, сину, – каже боязно, несміливо Мотря: – покинь ти земство! Бач, до чого воно доводить!

– Та покинь, Чіпко, покинь! Хіба воно легко сказати: 300 карбованчиків, – завважує Явдоха. – Адже пропали!

– То що пропали, то пропали, – каже вже м’якший Чіпка.

– А коло хазяйства скільки пішло так. Скільки втеряв через те, що не одного діла глядиш? – знову Явдоха.

– Мені уже страшно стає, – каже, плачучи, Галя, – як я гляну на його. Який був, а який став через те земство.

Чіпка нічого не одказав і вийшов з хати покурити в сіни люльки.

Довго він там стояв, курив і все думав. Перелетіла його думка змалку до сього дня, заглянула, назирнула усяку значну пригоду життя його.

«Скрізь неправда, скрізь! – шептав він. – І пани такі і мужики не кращі. І що його робити, що його казати? Нема правди, та й годі. Що ти подієш сам, один, коли коло тебе і кругом тебе кривда та й кривда!? Якби можна – виполонив би увесь цей світ, а виростив би новий. От тоді б, може, і правда настала».

Увійшов у хату, полягали спати. Галя ще раз плакала і просила покинути земство, бо він її зовсім за ним забуде!

– Добре, покину, – каже Чіпка.

І на другий таки день поїхав у город і подав просьбу увольнити.

Вся управа зраділа, тільки Пармен пожалів.

– Не буде тепер мені, козаче, товариша! – каже Чіпці на прощання.

– Паркою волів хліба не доробишся! – одказав Чіпка і, поцілувавшись з Парменом, поїхав додому.

Примітки

Вперше неповністю було надруковано у книзі М. Марковського «Як утворивсь роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» П. Мирного та І. Білика», К., 1925, стор. 118 – 131.

Друкується за текстом автографа (ф. 5, № 56, арк. 154 – 168).

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 2, с. 415 – 435.