1. Найдений слід

Юліан Опільський

У нідрах диявола, у бездонній татарській пащі найшов Іван Попель свою сестру Галю, наче стрілець найде навгад у гущавину пущену стрілу – ненадійно, чудно, навдивовижу. Просто вірити не хотілося у правду тої щасливої події, і обоє молоді довго гляділи на себе у німому подиві задля невислідених стежок Божої волі. Але зате й страшною вагою наляг на обох і Божий допуст – мов коли стрілець, що найде стрілу і підійме її, стане нагло перед кривавими прижмуреними очима барса, що шмагає боки хвостом та присідає на дрожачі ноги, ладячися до смертельного скоку на нещасливого нахідника. Юрко Угерницький пропав, наче камінь у воду, пропав майже у тій самій хвилі, коли найшлася його суджена.

«Кісмет», – сказав би бісурманин. «Злоба», – сказали собі Кіркор, Галя й Іван, та всі вони вірили, що кінець-кінцем таки удасться звести знову докупи то, яже сочета Бог.

Дізнавшися про нещастя, Галя отямилася сейчас і обтерла заплакані очі, щоби не бентежити своїх товаришів та не спинювати їх у пошуках пропавшого. На щастя, Юрко, йдучи до Бялоскурського, не брав зі собою грошей, і вони були у Кіркора. Порадившися та перешукавши увесь дім від гори додолу, Кіркор рішив іти до турецького валія по дозвіл перешукати пристань на базарі. За годину вернув купець, легший о яких тисячу золотих, але з дозволом та кавасом валія.

Вийшли на вулицю у саме полуднє, коли життя у місті було у самому розгарі.

У вузенькій вуличці, при якій мешкав небіжчик Акмеші-ага, аж кишіло від кінних та піхотинців. Мимо того, що Кафа була осідком генуезьких купців, населення її складалося головно з греків, татар, турків, вірмен, кавказців та жидів.

Лиш тут і там ішов пішки або сидів у носилці хтось з генуезьких nobili, одітий у чорну одежу, при шпазі та у шапочці із струсиними перами. Їх бліді лиця, наче викуті зі слонової кості, з погордою гляділи на товар прислужників у пестрих вхідних одягах, тюрбанах, чалмах. Наче колишні візантійські цісарі та патриції, заховували вони непорушний супокій серед несказанного гамору, яким окружили їх товариші. Перед ними бігли берберійські скороходи, розганяючи товпу бамбуковими тростинами, побіч них кричали, просили, плакали та розказували щось голосно вірменські та жидівські орударі та перекупні, а хитрі греки намагалися осягнути ті самі цілі кількома півголосом висказаними словами, дбаючи, одначе, щоби ті слова враз зі змістом дісталися певно і безпечно та лише до покликаних ух генуезького півбога.

Від часу до часу слоново-кістяний божок повертав голову і приговорював два-три слова, а вслід за сим розскакувалася юрба баришівників: одні бігли поглядіти до другого купця на свій товар, другі – просити іншого гуртівника о потрібну доставу, інші бігли за грішми або несли гроші – і все на основі слова генуезця.

– Ти перевезеш камінь турецьких бакалій у Перекоп і віддаси його синьйорові Джованні Монцені для князя Збаразького у Барщині, а ти дістанеш десять колод пшениці у пристані від мойого орударя Абрума. Гроші заплати вірменинові Киянові на прибережній вулиці.

Або:

– Потребую двісті люда білих татар до весел на галеру для Генуї та з десять дівчат, але справжніх дівчат, білих, молодих, ясноволосих для мойого дому… сейчас… Гроші від Кияна за посвідкою мойого євнуха Мустафи…

Раби принесли лектику, довкола якої почала вкоротці збиратися нова юрба перекупнів. Вони захвалювали кадило, тафту, адамашок, оксамит, шкіру звичайну і сап’ян, кордибан і дамасценський булат, мальвазійське вино та іспанське срібло. І знову генуезький півбог кидав слова, наче невмолимі присуди царгородського падишаха, або, не відповідаючи, глядів на вичілки-балкони, що над його головою доходили майже до ократованих вікон протилежного ряду домів і заслонювали собою вузеньку ленточку синього неба, яку видко було з подібної до рівчака вулички.

Перед ним татарські погоничі ослів хапали за хвіст свої звірята та били їх палицями, жидівські перекупні тиснулися до стін та брам, ховаючи піднос зі скрутками тютюну та овочами. Лише арнаути, каваси, яничари та турецькі урядники не вступалися, лише дотикали чола, уст і грудей пальцями, знаючи, що той півбог, який має у кишені їх зверхників та власть над підданими своїх довжників, все-таки й потребує їх і завсіди готов полатати своїми аспрами та динарами їхню нужду та вдовольнити бажання розкошей султанів з казок 1001 ночі…

Над усіми тими людьми між високими стінами на європейську моду побудованих домів лежав удушливий сопух. Давляча духота полудня розпарила відпадки ярини та м’яса, які кождий викидав на вулицю, відходи ослів, волів та людей, звірячий та людський піт. Все те мішалося з туманами пороху, які повставали з висушеної та розтертої ще весняної грязі у напівсталу мішанину, яка давила грудь та дразнила ніс препоганою вонню.

Недалеко пристані воня ставала просто невиносимою задля гниючих здохлих риб, раків та скалок, полишених рибаками, або відпадків варених frutti di mare, які генуезька кухарка викидала під ноги людей та звірят по обіді чи вечері. Божок у лектиці підносив до носа шовкову хустку, напоєну амброю або рожевим олійком, а Кіркор з товаришами затикали носи, переходячи.

Вкінці вийшли з вулички на малий базар. Був се давній базар генуезької колонії – торжище, подібне до західноєвропейських торговищ. Лише що тут не було купців у беретах, що сиділи за столами за рахунковими книгами, не було купців сукна, заліза, ароматаріїв та шкірників, тільки поважні бородаті лиця вірмен, жидів, турків та греків, які сиділи і приймали покупців чаркою та люлькою, наче гостей при похоронному обряді.

Ні продавець, ні покупець не показували по собі, чого їм хочеться. Вони мовчали, пили та курили і аж опісля, згадуючи багацько разів Аллаха та його пророка, торгувалися о ціну товару годинами – вони ж мали час! Спішитися не стоїть в житті на землі, бо усе записано в книзі призначення… Тому-то товар, оцінюваний купцем на 100 динарів, продавався по двох годинах за 30, по годині за 80, а потім таки за 100, залежно від того, чи купуючий мав час, чи ні та чи потребував товару конечно. І знову згадували Аллаха, у якого не вірив ні один, ні другий, бо один був вірменином з Самсуну, а другий греком з Євпаторії.

Під аркадами, що окружали всю торговицю, продавано усі багатства Сходу, усі вироби Заходу, усі овочі Півдня та далекої Півночі: кадила й пахощі, дамасценки, фландрійські сукна, венеційські скла й кристали, московські й сибірські соболі, дактилі, фіги, помаранчі, шкіри тигрів з Мазандерану, риж, пшеницю, оливу, вина, черкеські дівчата, чорних євнухів-різанців, порох, олово, золоті ковтки, персні, діадеми з індійськими самоцвітами, бірюзою та жемчугами, сріблом ковані предмети з Медіолану, з Біпокані та Мостару і много-премного усяких плодів та виробів…

Під невеликими шатрами при дубових стовпах сиділи міняйли-генуезці, які щойно дороблювалися майна, ошукуючи недосвідних обрізаними цехінами, дукатами, луїдорами, дубльонами та пістолями. Наче різні роди збіжжя, у шкіряних мішках стояли довкола них турецькі динари, аспри, дирхеми, угорські та польські золоті дукати і тинфи, німецькі таляри, московські гривні та рублі.

На столах видніло чимало фальшивих монет, які ошуканий міняйло поприбивав цвяшками, щоби буцімто показати міняючі гроші, яка судьба стрічає у цього купця підроблювані монети. На ділі у кождому мішку було фальшивих грошей більше, чим волосся у бороді пророка, – коби Аллах умножив йому у безконечність блаженства свойого раю. Усе те було невідлучне від діл міняйла, як невідлучною є тінь від дому кадія, що судив обманців своїм правим судом. Суд сей опирався на обчисленні, чи позивальник або пізваний віддасть більше правдивих грошей до оцінки писареві суду султана, – якому коби Аллах давав завжди побіду над невірними.

На базарі Кіркор увійшов до кількох склепів, яких власники, побачивши арнаутів та каваса, добували з сандиків мішечки з бакшишем для представників власті, бо думали, що Кіркор шукає у них украденого товару. Скільки такого товару у них було, того не знали ні вони, ні валі, бо лише Аллах є всевідучий і всемилостивий, тому все-таки краще було забезпечити собі прихильність тих, що могли навіть зі заплаченої куплі зробити вкрадене, укравши її таки на очах. Великою бо є сила арнаутів, а ще більшою – ласка падишаха на тих синів Ібліса, сатани, чи як там звати його бідному купцеві.

На жаль, у всіх купців, знакомих і незнакомих, не найшовся ніякий слід, хоча Кіркор не лише обіцював, але і давав (і то у неприсутності каваса) суму, за яку кождий був би йому радо відступив найкращу 14-літню черкеску або цілу партію тугих українських робітників до огородів чи до весла.

– Нема його тут! – сказав до Івана. – Вони сказали би, що хтось має молодого шляхтича у полоні, бо знають, що я заплатив би за нього і їм, і власникові бранця. Видко, він або на базарі рабів, або у пристані.

І усе товариство подалося широкою прибережною вулицею на базар, який знаходився близько Керченської брами, на сході, у магометанській ділянці города. Тут видніли білі, а, радше, жовтаві та брудні кам’яні брили без вікон та вичілків, з плоскими кришами, над якими простягнено полотняну занавісу для охорони від лучів сонця або від дощу. То ще бруднішими вуличками, чим у генуезькій частині города, снувалися худі, вимоклі, шолудиві собаки, нюхаючи за відпадками у поросі та грязі або заводячи криваві бої з зайшлими з других вулиць чужими псами.

Ся частина міста була наче кусень Стамбула, перенесений з-над Золотого Рога над чудовий кафинський залив, лишень що у ньому недоставало того безвивідного гамору вільного міста, яке було мостом між Європою а Азією та столицею наймогутнішої держави світа. У магометанській Кафі усе життя збиралося на базарі біля Керченських воріт. Тут починалася також і тягнулася перснем довкола генуезько-грецько-вірменської та турецької частини татарська дільниця, положена на узбіччях горбків, яких верхами переходила наїжена вежами городська стіна.

Оттут всуміш з татарами почасти ще у місті, почасти уже за воротами жили тисячі всіляких волоцюг-голодранців, циганів, черкесів, курдів, потурчених болгар та сербів, прогнаних з орди за трусість або кражу, ногайців і особливо багато обіднівших польських потурнаків, що у країні падишаха та хана найшли намість сподіваного візирату лише бастонаду та нужду. Усі ті людці містилися у неймовірно маленьких норах, всуміш з худобою та дітьми якогось бідняка-татарина, який служив гамалем у пристані або був рибаком.

Величезний торг невільниками та всілякими плодами, потрібними до виживлення голодної татарви, удержував усі ті тисячі і, певно, дав би їм був з часом і добробут, якби не десятки шинків, каварень та всіляких плюгавих яскинь у приморській частині тої дільниці.

Тут-то теж, як і в Аккермані, організувалися по найбільшій часті походи на Україну, Подоння, Поділля та Волинь. Великі генуезькі купці та багаті польські потурнаки скликували при помочі ось тих подонків міського гультяйства всіляких других бідних, обдертих кримців, що примирали з голоду в своїх аулах, попродававши коні, збрую, а часто навіть і дітей. Ось там, у тих подібних радше до пропастей, чим до вулиць, переулках, організувалася виправа. Учасники діставали коня, кожух, мотуз, лук, аркан, кинджал, часами шаблю, спис або стару, заржавілу пищаль, більш небезпечну для стрільця, чим для ворога, вибирали ватажка, заключали перед кадієм умову з сим, що давав їм потрібні припаси, і серед свисту сопілок та крику усею зграєю п’яної товпи загін виправлявся у похід.

Якщо виправа не згинула у степах, розбита козаками-запорожцями або придворними козаками польських пограничників, то вертала домів з ясиром. А тоді знову зачинався для усіх тих голяків час наживи при продажі, перепродуванні або купівлі рабів-невільників та невільниць.

Але найбільше свято наставало для всіх, коли хан з усіми мурзами та ордами вибирався походом у землі Річи Посполитої. Не один з сих обідранців наложив при тому головою, проте не один вертав з майном. Польські потурнаки були тоді провідниками загонів і самі наводили кровожадну татарву на села та двори. А при повороті скільки-то гроша плило у діряві кишені кафинських подонків, які зміни можна було побачити у їх одіжі, поведенні, у їх хатах, їді, напиткові, привичках – хвала Аллахові, що змінює усе, хотяй сам остає незмінним!

Вчорашні обідранці походжали нині повагом, з довгими люльками, у шовкових тюрбанах, атласових фереджіях або золототканих турецьких каптанах, голодомори сиділи по каварнях, п’ючи каву та їдячи татли по ситім та п’янім обіді, а бездомні замешкували у ханах, куди замовляли собі їду, шарап, музику, цвіти, дівчата.

А всі ті зміни завдячували кафинські подонки тій сірій кількадесятьтисячній масі рабів, зігнаній на величезну торговицю біля Керченської брами.

«Оставте всяку надію усі, що увійдете сюди», – написав на високій, у мавританському стилі збудованій, величавій в’їздовій брамі базару геній многотерпимої, бездольної України. Усі ті маси ясиру, чоловіків, білої челяді, дітей – се цілопальна жертва усього народу за будуччину. Так, за будуччину, бо по сих тисячах людського товару мусіли прийти тисячі свобідних людей-месників та поселенців-хуторян, щоби зібрати багате жниво з политої рідною кров’ю землі, а, станувши на домовині проклятого опиря, що її виссав, виглянути крізь вікно руського моря у світ свободи…

Цілопальна се була жертва, уособлення посвяти та самопожертвування, яке виявляв геній народу, – бо ледве чи з того дантівського пекла коли-небудь хоч якась вісточка, не кажучи уже людина, вертала на тихі води, на ясні зорі, у край веселий, між люд хрещений – або й там дальше, де зі стягненими бровами та здавленими кулаками дужався молодіючий народ з одітим у ярку кирею величі опирем лядської підлоти, нахабності та варварства.

Оставте всю надію!.. – кликало до тих тисячів безхмарне небо, яркі краски одягів купців, дивовижні будівлі, чужі лиця… кликали круглі, вибалушені очі вірмен, греків, жидів, їх незрозумілий шваркіт, а такту додавав свист дротяного батога, що спадав з неминучою точністю на спини і лиця усіх, що не бігли куди слід за проводирем – скіснооким жовтолицим татарином.

Увесь базар був обведений високим парканом, якого вершок був наїжений гострими ключами. Здовж нього ходили варти – арнаути валія та вартові, удержувані купцями а набирані до стереження бранців. При вході сидів при віконці маленької будки базарджі, що відбирав торгове від купців та доставників.

Цілий майдан посередині ділився на кілька співосередних кругів, обведених балясами, подібно, як по українських торговицях на худобу. Здовж тих балясів стояли рядами шатра, у яких сиділи купці, а до балясів прив’язувано непокірних бранців, яких сковували по два. Прочі сиділи спокійно, без прив’язі, під вартою стражників, поділені за статтю й віком.

Оттут саме побачили Іван і Галя річи, які їм досі й у сні не снилися. Страхіття нападу забулися, а, впрочім, пам’ять та вражіння наглих ударів судьби затираються у людській пам’яті розмірно швидко. Сердешні рани гояться, остає лише свідомість, що ніхто у світі не витерпів ще такого лиха. Душу людини налягає смуток, а довкруги уст являється постійно морщина сумного усміху.

Але ось досі потрясло душею щось нечуване, страшне, якесь горе, яке о ціле небо перевищує усі болі людини. Вона забуває тоді за себе та своє лихо; се незрозуміле для неї задля своєї величі нещастя потрясає її так, що вмить забувається власне її, а серце отворяється на горе ближніх. Сумне лице Галі поблідло, вона зітхнула важенько і, обкинувши зором базар, сказала до своєї душі:

– Встаючи й лягаючи, дякуй Господові, що не дав тобі засісти під тими шатрами… Твоє горе – се травинка супроти лану пшениці…

Довгими рядами сиділи та стояли парубки, мужі та підростай, одіті лишень у короткі штани, щоби не закривали в’язів та грудей. Вірменські, грецькі, італійські, жидівські купці зганяли бранців то по одному, то по кількох при помочі найнятих у татарській дільниці посіпак та показували їх купуючим.

Купуючі, то купці зі Стамбула, Синопу, Трапезунду, Самсуну, з грецьких островів або Італії, – були се здебільшого турки, греки або вірмени. Вони клали головну вагу на силу невільників, яких потребували до весла, ношення тягарів та води або до управи ріллі. Бранці мусіли підіймати приладжені заздалегідь тягарі, тягнути за мотуз, прив’язаний до тугої сталевої пружини, для спроби сили.

Ті купці купували й жінок, і то, може, ще радше, чим мужчин. При цьому не гляділи вони, одначе, на красу, зате оглядали бедра і груди, рамена і стегна. Тих жінок потребували вони до розплоду рабів на продажу та до домашніх робіт дома та в городах. Холодним зором обкидували вони товар оком знатоків, спорили про їх силу, відпорність, але ні одному з них не прийшло на гадку, що той товар – се люди.

От і купив якийсь генуезець кількох мужчин та дві жінки і заплатив ціну купцеві. Слуги генуезькі добувають м’які кайданки, щоби закувати куплю та погнати її на корабель… Коли нагло нелюдський рев роздається між оставшим «товаром», і з-поміж зовсім спокійних бранців вискакує молодий ще чоловік, кидає на землю посіпаку, який саме заковує у кайдани одну з жінок, а, вирвавши йому з рук ланцюг з перстенями, обіймає лівою рукою жінку за стан, а правою розмахує і кричить:

– Се моя жінка! Кому яке право до неї? Вона моя!.. Хочете, беріть нас обох… здохнемо де-небудь все одно, але разом, так, як Бог приказав!

Йому відповідає ридання жінки, що горнеться ще востаннє до тієї могутньої груди. Рівночасно, на відгомін ридання, у довгих-довженних рядах бездольних почувається якийсь ні то плач, ні то зітхання, якесь ніби скавуління здихаючої собаки. Се не вираз співчуття, а звук звірячого ляку перед розлукою дітей від матерів, чоловіків від жінок, братів від сестер, се вираз самолюбного жаху людини, яка бачить перед собою власну будуччину…

Нечуваний поступок раба заставляє враз усіх задубіти з чудування та замовкнути, і через хвилину здається, що ось уся тисячна товпа людського товару прокинеться, неначе спросоння, і стане в ту мить хижим звіром, що, смертельно ранений, розриває останки сил підступного побідника…

Витязь обкидає зором окруження, глядить помочі для себе, але находить лишень злякані погляди рабів, розпукою та жалем скривлені уста жінок, бліді личка дітей… Годі ждати підмоги від овець проти вовків… І голова мужа наклонюється над жінкою, а уста його простягають до її чола останній поцілунок…

Бо ось роздається хриплий голос, а вслід за тим паде аркан на шию витязя… Одначе і ремінь рветься у могутніх руках, мов павутиння… Тоді хильцем підступає ззаду якийсь посіпака, і нагло побідник своїх катів підіймає руки високо вверх, наче бажаючи насилу дістати з неба помершу Божу справедливість, і валиться коміть головою у порох торжища. З плечей булькає кров, ноги копають через хвилину землю, жінку насильно тягнуть за собою слуги… Чути свист батогів… А по хвилі двох гробарів тягнуть гаками стерво у пристань для акул та крабів. І знову торг пішов далі своїм ходом…

У довгих, фалдистих одягах походжали по торзі поважні, бородаті купці з Анатолії, Сирії, Персії, Єгипту. Вони гляділи тут звинних та зручних хлопців до коней або верблюдів, орударів до купецтва, наставників над муринськими рабами у гарячому підсонні. Вони казали купованим бранцям бігати, скакати, ставили їм через переводчиків-поляків різні питання і часто-густо вислухували і їх просьби купити разом з ними ще кого – як батька, маму, сестру чи брата.

Сим покупцям треба, бач, було не лише праці, но і вірності купленого раба. А вірність ся була дуже дешева. Кількадесятьтисячна юрба невільників обнизила їх ціну дуже сильно. Де хліба було доволі, як саме у тих панів, там не тяжко було купити намість одного раба хоч би й десятьох. Завсіди можна було відпродати їх опісля з зарібком.

Купивши когось з рідні раба, набував за те купець необмежену власть не лишень над тілом, але й над душею рабів. Як-то вже він йому дякував! Як обіймав та цілував руки та ноги свойого добродія! Як малої дробинки щастя треба на те, щоби бездольному пекло раєм вчинити!

Молоді італійські nobili та старі грецькі й жидівські купці заходили зате у шатра засібніших продавців, куди провадили їх найняті фактори, і там при спущених занавісах відбувався торг дівчатами та хлопцями, яких уже по дорозі відділено від других і які визначалися красою. Оттут відбувалися оглядини, яких уся безсоромність була для незіпсованих жіночих умів просто незрозумілою.

Купуючий оглядав кожду подробицю купованого тіла, бо кожда недостача жіночій красі впливала на ціну. Вкінці кладено найбільшу вагу на те, чи продана людина була ще дівчиною, чи ні, і тут стрічалися оба, купець і купуючий, з рішучим опором навіть тих, що, дотикані грубими руками, ціловані нечистими устами та биті батогами, утратили по дорозі свою жіночу стидливість. Та тоді приступали два або три євнухи, яких держав кождий продавець одалісок, і насильно переходили оглядини, які убивали у дівчат останки встиду і заміняли їх у податливий знаряд розкоші для пересичених і часто статево звироднілих власників гаремів.

По торзі ходили також у супроводі арнаутів та кавасів орударі капудан-паші, які купували рабів до каторги на галери. Вони не торгувалися, лише вибирали на око потрібне число веслярів і платили, скільки хотіли. При сьому звичайно зрікався купець заплати під умовою, що йому заберуть лишень двох-трьох рабів. Таким чином, великі суми, які виплачував султанський скарб на флот, оставали наполовину в руках дефтердара та великого візира, третю четвертину задержував капудан-паша, а останньою ділилися райси з кавасами. Купець позбувався немилих гостей дарунком кількох рабів, а флот падишаха був завсіди на час заосмотрений у потрібні мотори.

Скільки страшного, несказанного горя міститься оттут, на сій брудно-білими шатрами покритій площі! Скільки лютого-прелютого болю зродилося у серцях сих хвилевих її мешканців! До сліз за погибшими батьками, дітьми та рідними долучувалося ще море кривавих, гірких сліз тих, що плакали за живими. Варварська катівська рука розривала найсвятіші вузли крові та любові і кидала батьків і дітей у безвихідну чужину, де без роду й імені доводилося погибати всім, мов здихаючим собакам у степу.

Батько гнив живцем у робітничих будах Синопу, мати колисала татарські діти у вбогім домі Яйли, кості сина покоїлися у сірім намулі Нілу або біліли у сипучих пісках Сахари, а непорочна, мов весняна фіалка, краса дочки, обпльована, опоганена старим, знищеним, заслиненим та каправим розпусником, в’яла у півтіни бездушного гарему в Хорезмі. І сліду не остало по тих тисячах, які, приковані до весел, возили довгі бистрі галери по синьому, наче небо, Середземному морі. Вони валилися один по одному у сині хвилі, у пащі акул, у кліщі крабів, у дзьоби восьмиротків, а на їх місце ставали другі. Хто полічив ті хороводи душ, хто змірив сі ріки крові, які виссав сей страховинний опир з родючої української почви?..

Плачі, зойки та стони, свист батогів, проймаючі верески дівчат, крик дітей, накликування дозорців, брязкіт гроша… Господи! Де ділася твоя всемогучість, доброта, милосердя? Невже ж ти лишень фантом або глухий кумир, якого рушить з місця хіба топір іконоборця? Чим є лови на невільників у Африці супроти тих тисяч часто-густо навіть письменних людей, яких вирвали хижі руки з лона родини та одним махом змінили у звірят? Як страшною є відвічальність тих, що, оборуживши сі тисячі народу, не мали сили захистити їх від того страхіття!

Горе! Горе! Горе!

Чим відповісти на се нечуване, неймовірне насильство? Чим заповнити ту страшну щербу в народі, чим загладити сором, чим усмирити біль? – Га! Хіба прокльоном, страшним прокльоном умираючої людини, який сповнюється завсіди безбожною хулою шанованому Богові, а винуватим – смертю!

Дійшовши до середини базару, Галя станула і, поблідши, вхопилася за серце, наче мліла.

– Що тобі, доню? – спитав Кіркор, якому вдача дівчини й вона сама вельми подобалася.

– Страшне, се страшне, се нечуване! – проговорила по хвилині, запинюючись.

– Так! Се страшне, – підтвердив вірменин, – а найстрашніше тому, що за кілька день з усіх тих тисяч ні сліду не остане в Кафі. Усе розпливеться, наче весняний сніг, і потоне у державі падишаха, перського шаха, в Італії, Іспанії та Хорезмі, наче жменя камінців, кинена у море. Одначе не сумуй! Бог у свойому милосердю не допустить до того, щоби сих сорок тисяч невільників пропали для рідної землі…

– Як-то? – запитав Іван з оживленням, яке вказувало наглядно, яке вражіння зробили на нього картини з усього дантівського пекла. Його очі заблистіли, а рука мимохіть вхопила за плече поважного купця.

Той усміхнувся.

– Пожди! Побачиш незабаром, а поки що глядіть того, за чим прийшли.

– Ах! – відповіла Галя. – Серед того горя мовкне власний біль у грудях.

– То недобре! – замітив Кіркор. – Бо ніхто не знає, кому писана гірша доля: тим тисячам бранців чи Юркові!..

Галя не відповіла, бо навіть не зважала на слова Кіркора, бо ось бистрий зір її побачив нечайно при вході у якесь шатро вірменського міняйла малого хлопця у червоних штанцях та синьому, шнурами нашиваному каптані.

– Халі! – крикнула.

Хлопчина відвернувся а, побачивши її, притьмом прибіг до неї.

– Халі! Дитинко моя, скажи мені, ти знаєш, що сталося у домі аги, правда? Дістанеш цілу жменю червінців, якщо розкажеш усе…

У гнилому окруженні гарему Акмеші-аги та других потурнаків вирослий, скороспілий хлопець підняв свої лискучі чорні очі на дівчину, і збиточний вираз, який у них постійно звик був малюватися, уступив місце якомусь м’якому, ласкавому поглядові зрілої людини, що гляне на справжню непорочну красу. У ньому відбивається і уподобання, і живлове спочування, і радість, і… півсвідома любов.

– Я скажу тобі, – відповів хлопчина по хвилі, а його голос дрогнув. Так любо та солодко не говорив, бач, до нього ще ніхто. – Я скажу тобі, та ти не давай мені червінців, а поцілуй мене, як… мати!

Судорожно обняла Галя Халія, а її пекучі сльози змішалися зі сльозами бездомного хлопчини.

– То ти, синочку, знаєш, де є той, що вбив агу? – спитав Кіркор.

– Знаю, бо я біг за тими, що його взяли і повезли галерою.

Світ померк перед очима Галі.

Примітки

Дирхеми – на поч. 17 ст. не карбувались.

Московські гривни – ніяких гривень у Московській державі ніколи не існувало. Перелік монет у Ю. Опільського рясніє анахронізмами.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 292 – 303.