9. «Тебе, бога, хвалим!»

Юліан Опільський

У глибокому мовчанні збиралися чайки довкола галеон. Дивно виглядали сі неподвижні великани посеред вертких, в’юнких чайок, а ще більше похнюплені лиця яничарів та моряків у порівнянні до веселих, бадьорих, жвавих козаків. Одначе й козаки мовчали. Утих і вітер, який від двох днів постійно віяв з заходу. Здавалося, що весь світ жде на якесь слово, якийсь знак, який відчинив би усі уста, промовив до усіх сердець та виразив усе те, що крилося у душах. І слово те найшлося.

На кормі найбільшої галери, відки розмовляв синьйор Франческо Пізані з Пашковським, появився рослий, стрункий муж у довгій, темній козацькій киреї та високій шапці: гетьман Конашевич.

Орлиним зором обкинув козацтво, у понурому мовчанні стоячих бранців, розбурхане море та пірвані хмари, крізь які раз у раз проглядало голубе небо, і зняв шапку. Наче вихор повіяв понад козаками, в одну мить усі поскидали шапки, і скрізь одна при другій показалися підголені голови з довгими чубами, чола, поорані кулями та шаблями, Обгорілі шиї, довгі, звисаючі вуса, виразисті, наче з каменя писані, черти і добрячі, щирі, діточі очі, сі очі спокійних людей, що їх голубина душа нічого не знає про криваве ремесло, якому мусять віддаватися руки. Бо ся душа оставала чистою серед геройських воєнних походів, серед убійства і огню.

Гірка судьба обездоленого народу дала їм до рук меч на оборону свободи і віри міліонів, та не могла опоганити їх самих здичінням. Тому не тріумф, не радість з нанесеної смерті та ран роз’яснили ті очі блеском одушевлення. Вдяка, Глибока, щира вдяка Божому провидінню наповняла їх слізьми зворушення та захвату, бо отеє отворилася їм дорога ген у Кафу, у сю потвору, яка поглинала рік-річно тисячі невинних жертв самого цвіту нещасного народу.

Тисячі пропащих мужів, жінок, дітей, які томляться в убійчій, а, що гірше, часто і соромній неволі, – вернуть отеє знову «у світ веселий, у мир хрещений». Так, бо ніхто не спасе тепер бісурманських та генуезьких баришівників перед гнівом львиці, яка йде визволяти свої молоді… І чи ж се не причина до радості, о Боже?.. До радості, яка запирає віддих у грудях, здавлює на устах кожде слово, кромі слова найвищої вдяки, а очі наповняє слізьми?

Могутній, зичний голос залунав з корми:

– Панове товариство! Перш усього подякуймо і честь віддаймо Богу у тройці святій єдиному та матінці його святій, що покровом своїм ослонила мало не всіх нас перед силою та злобою поганців. Обітуймо не чаші, не ікони, а викуп для тих, що томляться у далеких… землях, куди не доведеться нам ніколи самим бувати… – Тут гетьман підняв руки горі. – Горі іміїм серця!

І тихо, нечутно, наче гомін прибою, затягнуло козацтво непевним від зворушення голосом пісню, сю пісню пісень, яку співає душа у хвилі найвищого щастя:

«Тебе, Бога, хвалим!..»

Голоси кріпшали, пісня розвивалася – пішла, наче стяг у вітрі буйному, аж ударила об небо, наче гомін прибою о скелі Чатир-дагу.

З похиленою головою слухав гетьман сю пісню і знав, що Бог на небі чує її. І тому не обтирав сліз радості, які спливали з його темних очей на козацькі вуса…

Прогомоніла пісня, і гетьман підняв голову. Беззвучно, з напруженою увагою ждали козаки дальших слів вождя.

– Удруге, – сказав гетьман, – пом’янім душі братів наших, яких не сподобив Господь святкувати сеї побіди, бо їх життя було окупом за неї та за долю тисячів. У свої лики ангелів прийняв Він, всесильний та всемилостивий, козацькі душі, бо смерть за віру – врата у Царствіє Небесноє. Тому упокой, Господи, душі усопших рабов твоїх, «ідіже ність болізни, ні печалі, но жизнь безконечная!»

– Со духи праведних! – заспівали козаки.

Розриваючи серця, пісня понеслася своїми чудовими переливами звуків по хвилях. Посумніли козацькі лиця. Сто п’ятдесятьох козаків лежало у човнах або вже й у морській глибині з очима у стовп, блідими лицями, з застиглим грізним виразом бойового завзяття у сціпенілих чертах. Усім було жалко за ними, та ніхто не жалів їх. Вони сповнили свою задачу у житті, душу віддали за віру, за народ та за його долю. Тепер вони у «місці світні, місці значні, місці покойні», праворуч Спасителя та Матінки Його Святої…

– А тепер, панове товариство, – заговорив гетьман утретє веселим, бадьорим голосом, – мусімо відвезти отсих бісурманських недобитків на Тендрів, тому дамо їм один човен, яким можуть возитися на Кінбурнську косу хоч би й тиждень. Часу мають доволі. А ми поїдемо здоганяти наші галери!

– Слава гетьманові! – гукнув нагло якийсь голос.

– Слава, слава! – закричали козаки, і вмить щезли смуток та жаль з їх лиць.

Гетьман подякував і зліз із галеони у чайку, де сейчас розтягся на чердаці спати – утомився, бач, не сплючи вже два дні й дві ночі у ожиданні відповідної нагоди до нападу.

Писар Пашковський, Мамаєвич і Юрко зайнялися виповненням даних приказів. Около вісімсот турків було на галеонах і їх висадили сейчас човнами на Тендрів. Вони благали і просили, щоби їм лишили кілька човнів, але козаки лишили тільки один, мов на сміх.

– Джамбойлуцька орда недалеко! – говорили. – А щоби з нею покуматися, на се доволі й одного човна.

Перевіз турків на Кінбурнську косу почався таки сейчас, але козакам було се байдуже, як се відбувається. Вони виладовували галеони. На кораблях найдено перш усього більше чим двісті гармат. Гармати ті козаки поздіймали з лож та поспускали у човни. Відтак поплили до найближчого піщаного острівця і позакопували гармати глибоко у пісок. Опісля найдено у порохових коморах чимало пороху та олова. Була се вельми цінна добича, бо козакам нелегко було роздобувати воєнний припас з Польщі. Вони узяли зі собою тільки небагато, от тільки, кільки треба було на дорогу, а прочі бочки з порохом та мішки з кулями поладували на човни.

Зате забрали козаки зі собою збрую розоружених турків ту усю, яку найшли у галеонах, бо вона могла придатися. Вкінці забрано усі гроші, дорогоцінності, поздирані з одягів та чалмів турецьких офіцерів, розкішну посуду, коври, занавіси. Усе те списав писар Пашковський і велів перенести на човни, яких було при кождій галеоні по кілька. Нелегка була се праця. Добре надвигалися козаки, доки не повиносили усього. Могли вони були до того ужити полонених турків, але сі, певно, були би що цінніше покидали у воду або поховали у кишені чи уста, а тоді хоч заглядай у зуби чи у штани усякому бузувіру!

Аж під вечір поплили козаки дальше. Гетьман збудився і сейчас почав видавати дальші прикази. Мамаєвич дав знак, і усі чайки поплили вперед. Тільки чотири остали при Тендрові, разом з човнами, щоби відвезти ранених та «турецьке добро», тобто добичу, до найближчих островів, де мали на них ждати козаки Яцка Бородавки та Богдана Барабаша.

Був вечір, коли з чайок побачено сторожові огні напроти Очаківського лиману.

– Ану, хлопці, запалім козацьку ватру собі на славу, бісурманам на глум! – гукнув Мамаєвич.

Усі козаки поглянули на чердак гетьманської чайки, де сидів недвижно у задумі погружений полководець. Почувши оклики козаків, звернув голову і обкинув зором усе окруження. Кілька червоно блимаючих смолоскипів пояснило йому наміри підвласних, він усміхнувся і кивнув приязно своєю львиною головою. Притьмом кинулися люди зі смолоскипами на галеони, які під напором струї плили котра боком, котра передом або задом майже рівно з чайками. Вкоротці загорілися на палубі малі огники, які чимраз кріпшали та поширювалися чимраз більше й більше. За годину вигоріли помости, щогли та уся снасть, але зате унутрі, де дерево було сухіше, чим зверха, обняла пожежа усі перегородки та стіни, а полум’я буяло високим стовпом аж під небо.

Між тим запала ніч. Серед темряви світилися тільки два сторожові огні у Очакові, а напроти них шість величезних кострів – горіючі галеони. Здалека приглядалися скаженіючі з лютості турки на очаківському березі, а з другого боку козаки, які, погукуючи весело та стріляючи зі самопалів, «воздавали ясу» гетьманові.

Нагло бухнуло високе полум’я на одній галеоні, наче бажало дістатися до хмар, спалахнуло й погасло. Зі сиком шубовснула вода між попукані обсипанки, і з величезної галеони остав тільки невеличкий вир на воді та обгоріле вугілля, що плило за струєю, наче останки пастушої ватри, що забере зі собою прибуваючий потік. Одна по другій тонули галеони у лимані, аж щезла й остання, а й на небі погасло зарево. Пітьма укрила собою усе, у віддалі щезли сторожові огні… Козаки плили далі.

– Шкода гарних кораблів! – сказав гетьман до Пашковського і Юрка, які сиділи враз із ним на чердаці. – Скільки-то добра можна б ними перевезти, будь у нас хоч би такий Очаків над морем.

– Як-то? – здивувався писар. – То ваша ясновельможність думають, що нам треба би пускатися на море у таких чудовищах?

– Звісно! Море – се уста народу, якими він може говорити з усіми, се його багатство, яке може добути собі торговою виміною. Ось бачиш, пане Пашковський, як то зле, що Польща не дбає про море. Ліса, збіжжя у них доволі, але усе те продають німцям за матерії, срібло та вино у Гданську. Через те у німців розвинулися науки, штуки, прийшло багатство, а у поляків п’янство, парадництво, розпуста. Будь у них власна пристань, вони б самі бачили світ, училися, пізнавали добро й лихо, поучали би інших та самі тим користувалися б, а так дивляться тільки на себе, знають тільки себе, а свої багатства розкрадають самі. Будь у них Очаків, Чорне море стало би знову Руським морем, як було ним колись… Ми взяли би усі бариші з усеї торгівлі зі Сходом, як брали колись, а тоді Київ чи Львів не були би пограничними гніздами, а столицями багатих просвічених країв, як за святого Володимира або князя Льва…

Писар слухав виводу гетьмана з невдоволенням.

– Ет, – сказав по хвилі, – бариші – се не козацьке діло!

– Дурний ти, пане писарю, – була відповідь, – а чи на Україні тільки козаки живуть?

Юрко поняв сейчас гадки обох мужів. Один бачив очима свойого духа будуччину цілої України, панів, козаків, міщан, хлопів, чужинців, купців, ремісників, хліборобів, учених, а другий бачив тільки козацтво. Ось і два світогляди, з яких один міг стати основою держави, а другий вивернути своєю тісною головою горі дном усі творчі змагання першого.

– Так! – сказав голосно. – Я се бачу виразно, що козаки як військо – се підпора держави, але козаки як держава – се загибіль народу і свободи.

Гетьман кивнув головою.

– Так, се саме бажав я сказати. Бачу, що вацьпан розуміє мої думки,

Писар глядів з подивом на молодця. У Сагайдачного, бач, нелегко було діждатися похвали. У тісній голові пана Пашковського не могла, одначе, ніяким способом зміститися гадка, що не записані у козацтво хлопи або міщани чи купці потрібні у світі нарівні з козаками.

– Мені кажеться, що справді інші стани є потрібні на світі, але хіба тільки на те, щоби служити козаками, бо тоді лише буде у нас сила.

– А навіщо нам тої сили? – спитав з усміхом гетьман.

– Як-то навіщо? Ось хоч би бити бісурман.

– А відтак, побивши бісурман, піти на приказ польських комісарів на панський лан, правда? – спитав гетьман.

– Ба, хто не злякався турка, сей не побоїться і ляха.

– Хай буде і так! – згодився гетьман. – Поб’ємо ляхів, що ж далі?

– Звісно, що! Запануємо самі на нашій землі!

– Ким? Чим? Хто навчатиме наші діти Закону Божого? Хто постарається о книжки, одіж, збрую, порох та кулі? Хто привезе товари та гроші? А вкінці хто заступить нас перед іншими народами? Хлоп і козак не збудує держави. Доки буде з ким воювати та кого ограблювати, козак буде боротися і виборе волю народові, а хлоп вигодує козака. Але що далі? Усе те, що виборов би козак і хлоп, маємо подекуди якраз тепер. Нарід – се не військо, а збір тружеників, які стремлять усі до одної цілі різними дорогами. Хто ж має назначувати напрям сього стремління? Козак, що вміє тільки боротися, чи, може, хлоп, який дбає тільки про жниво? Душа людини не у череві, ані у п’ястуках! Нам треба на Україні усіх станів. Хлопи мають усіх годувати, козаки боронити. Ми мусімо самі собі вистачити, а не позичати людей у поляків, московитян або греків!

Гетьман запалився до теми і говорив ще далі, але недовго. На овиді показалися ліхтарні на щоглах галер, які стояли при малому острівці Кінбурні, біля якого перепливав уже раз Юрко з Івашком минулої осені.

– Ось і наші! – загули козаки.

Одна за другою впливали чайки у вузький пролив між косою а острівцем і ставали рядком одна біля другої. Як пчоли з уликів, висипали козаки з чайок та тягли зі собою колоди або дошки, повирубувані з галер. Інші бігли з ножами за очеретом або таволгою, якої росло чимало на острівці.

Вмить запалало кількасот кострів – аж зарево блиснуло на темному небі. Голосні оклики лунали усюди. Біля пристані вирубали козаки таволгу та лозину на чималому просторі, висікли очерет, і так постав доволі великий майдан. На нього ступив тепер гетьман в окруженні курінних отаманів з Січи та полковників і сотників з волості. Вправді, розділ між запорожцями і волосними козаками був завсіди доволі різкий, але під рукою такого гетьмана, як Конашевич, усі козаки збиралися на Низу без різниці і слухали приказів без спротиву.

Перед гетьманом стояло до трьох тисяч обдертих, несказанно брудних, нужденних людей – каторжників з десяти забраних галер. Олекса Коршун вийшов напроти гетьмана і поклонився:

– Ось, ясновельможний пане, наше перше жниво, – сказав грімко, – є до тисячі козаків запорозьких і інших, до сімсот наших-таки мужиків, а прочі – се волохи, болгари, серби, греки та перси. Знатнішого нікого між ними нема.

– Певно, що ні! Минули часи Самійла Кішки! – усміхнувся гетьман і звернувся до каторжників.

– А що, хлопці? Не виссала з вас каторга ще козацької сили?

Ніхто не опише одушевлення, яке огорнуло козаків-каторжників та українських мужиків. Вони кричали, ревіли, підскакували, падали гетьманові до ніг, цілували край його одежі.

– Гетьмане, – лебеділи, – батечку рідний! Ні! Не виссали ще! Як віри не взяли, так і сила остала! Зброї дай нам, козацької зброї, а життя покладем за тебе, для тебе…

Хвилю глядів гетьман зворушено на висвободжених каторжників, відтак покликав Пашковського.

– Ти, пане писарю, впишеш у кодекс усіх, хто забажає, але тільки людей нашої віри, даси їм зброю і сякий-такий одяг з турків, що були на галерах. Де ж вони?

– Уже приковані до весел, – відповів Олекса.

– То добре! А скільки їх?

– Нема і п’ятсот!

– То мало. Треба поки що попросити прочих каторжників, хай послужать нам, хоч і без кайданів, за гроші, одіж, страву та добре слово, а відтак і вони одержать свободу. Поняв?

– Поняв!

– А тепер, братчики, – гукнув гетьман, – вечеряймо та ідімо спати, бо немала нас жде завтра дорога.

Несказанна втіха запанувала у зборищі козаків. Біля кухарів, які варили кашу з салом, збиралися гуртки та розказували собі про битву, тішилися з побіди, поминали упавших або розшукували між бранцями-каторжниками знакомих. Каторжники – усі молоді люди, бо на галері ніхто не старівся, – були неабиякою поміччю для козаків. Замість півчверти тисячки було їх тепер п’ять тисяч оружних мужів, хоробрих, завзятих, карних. Було вправді між ними до сімсот мужиків, але вони щезали у козацькій воєнній товпі без сліду, попри се тілесна сила й жадоба месті заступають не раз військову справність неабияк. Дотепи, сміх, наче хрущі, літали у воздусі від гуртка до гуртка; хто мав, строїв бандуру, дехто добував сопілку.

– Ади, як дрібненько грає! – сміявся рослий, плечистий козак з гарного, стрункого чорнявого хлопця, який, сівши на піску, вигравав козачки та чабарашки, що аж в ухах лящало.

– А як тоненько! Думав-бись, стара баба пищить від соняшниць, – докинув молодий, безвусий ще отаман, якого тому й назвали у Січі «Цицька».

– Свищу, бо голоден! – відповів козак. – Кому кишки у пузі витягають «алілуя», той хіба інакше не втне!

– Ба, коби так отаман Мосій Рило затягнув… у нього сала хоч куди! Був би голос, як з бочки!

– Отаман, як отаман, але його пузо!

Козаки зареготалися. Мало було, бач, між ними отилих людей. Бували такі на волості між сотниками, полковниками, які займалися більше управою та судами, чим війною, але ті на море не ходили. Тільки бідний Мосій Гречаник не міг позбутися свойого черева, а від волості тікав, наче від пошесті. На біду, ще й мав звичай прозивати ляхів і бісурман рилами. Ось так з Гречаника зробився Рило, тим паче, що не старий, бо сорокап’ятилітній козак поїдав при січовій трапезі неймовірні кількості їди, та й тому й нагадував своїм кругленьким лицем з маленькими ясними очима… іменно рило.

– Невелика штука! – крикнув Мосій, почувши як його підтягають. – Не бути бузькові пеліканом, та все-таки кпить, наче жердка до шмаття зі скрині на алтембас.

– Іменно скрині! – підхопили козаки.

– Куди там скрині! – сміялися другі. – Хіба діжки!

– О, не згадуйте діжки, бо нагадується хліб! – розлютився голодний мужик та знов забирався до сопілки.

– А сухаря не ласка? – спитав хтось.

– Дай і сухаря, трястя матері його!

– Еге, братіку! Дам, дам, та не тепер.

– А коли? – питали козаки.

– Дома у средопістя!

Сміялися козаки зі себе, з других, з цілого світа, коли нагло з різних сторін почулися оклики.

– Каша, каша упріла!

Вмить змінилася картина. Кухарі величезними варехами розділювали кашу по казанах, які завсіди возили зі собою козаки. Кождий десяток мав свій казан. До каші була ще й баранина і хліб, який найдено у галерах та галеонах як страву для турків та каторжників. Усе те поділили досвідні у сьому ділі, щоби вистало на кілька днів. Сьогоднішню пайку уплітали козаки на усі заставки серед сміху і дотепів. За сей час догасали ватри, і тільки вартові докидали раз у раз дров, ріща або очерету до деяких огнищ, які мали горіти усю ніч.

Нагло якийсь могутній голос від гетьманської ватри затягнув грімко пісню «Под твою милость прибігаєм!», і, наче найвправніші співаки, пристали до нього козаки. З п’яти тисяч грудей плила молитва у небо та неслася по хвилях у тьмаву віддаль, серед якої чатували на співців рани, смерть, неволя, тисячі небезпек, труди, невзгодини. Але безпечно засипляли козацькі голови під Покровом Богоматері. І в голову не клали, що вони, і тільки вони, у всьому світі мають силу і відвагу світити в очі пожежею турецькому великанові…

Над раном зірвався знову вітер, який зразу віяв тільки леготом, та кріпшав з кождою годиною. Але сим разом ішов він з півдня, з-над теплої Анатолії, не було чого боятися хмар або дощу. Весело та моторно повставали козаки з очеретяної постелі, попоїли киселю – та у чайки! Одна за другою випливали з пристані, а за ними плили галери. Але сим разом не чуть було зітхань та стонів, не чуть було і свисту батогів. Приковані турки боялися нагаїв і гребли, як найняті, а свої веслярі, хоч приходилося гребти проти вітру, співали до такту веселі пісні. З подивом гляділи на козаків давні каторжники з інших народів, які були при веслах.

Коли над Кінбурнською косою піднялося сонце, чайки плили уже до західного берега Криму. На сході щезав уже той беріг у віддалі, тим більше, що і сонце стояло з лівої сторони.

Плавба була доволі важка. Чималі гребенясті хвилі раз у раз обдавали козаків холодними бризками та гойдали чайки ненастанно. Вони то поринали у проваллі поміж двома ходами хвиль, то перерізували, наче ножем, високий вал і їздили, наче санями зі сугроба удолину. Але рівномірово ударяли весла об воду, вправні керманичі добре знали, що на морі, неначе у горах, ходити треба долинами та оминати зручно більші вали. Швидко плили чайки. Високі галери ледве могли надоспіти і чимраз більше оставали позаду. Тоді половина козаків перестала веслувати, і галери поволі порівнялися з чайками.

На носу своєї чайки сидів гетьман. Ні одне словечко не вийшло з його затиснених уст. Аж вечором, коли побачив у віддалі галеону, яка, замітивши найстрашнішу язву Чорного моря, усіми силами намагалася втікти, гетьман встав і прислонив очі рукою. Усі жижки задрижали у козаків. Деякі отамани, з запорожців, розуміється, дали уже приказ ладити усе до атакування ворожого судна: довгі клюки висунулися з чайки, наче списи, козаки закочували рукави, брали шаблі, ножі, топори та набивали пістолі – одначе гетьман підняв руку і покивав нею на знак заборони.

Нерадо послухали козаки. Кому іншому, може, й не повинувалися б були, але Сагайдачному противитися – значило попрощатися з головою… А гетьман глядів довго за судном, яке вскорі щезло з очей, бо лучі заходячого сонця не позволяли нічого бачити на західній стороні. Золоті лучі відбивалися від кождого вершка безчисленних хвиль міліонами рефлексів та кидали сей невиносимий блеск у очі видця. Із усякої заглибини між хвилями виповзали рівно ж міліони тіней, які видавалися привиклим до блеску очам ледяними, мов ніч. З них творилися більші та менші плями, які дивовижним своїм видом закривали овид.

– Наколи б хто тепер поїхав на нас зі заходу, – обізвався писар, – то ми б хіба задом боронилися. Страх, як сліплять зір і сонце, і море.

Гетьман кивнув головою, але не відповів ні слова.

– Цікаво було б знати, що наша січова лисиця задумує? – обізвався отаман Цицька, який плив щойно у другій чайці. – Галеони не дав забрати, а дивився за нею, наче за рідною мамою.

– Пожди, побачиш, – відповів Мосій. – О, бачиш? Сміється. То значить, що видумав щось вельми важне й корисне.

– Хай його бог благословить! – заговорили козаки.

І плили далі.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 407 – 416.