14. Несамовитий післанець

Юліан Опільський

Буває не раз, що у погідний, тихий час синяві води гірської річки пожовкнуть, приберуть, заграють зично і покотяться у даль з грохотом пориваного струєю каміння та шумом запінених валів. З зачудуванням глядять ясне сонце та погідне синяве небо у скаженілі хвилі. Се наче не з сього світа картина, наче кістяк на весіллі, наче диявольська маска на вівтарі. З острахом глядить мандрівник на неї. Йому причувається грім, свист вихру, ломіт обвалів, привиджуються блискавки та велетні – смереки, що, наче члени потопаючого великана, перевалюються у руслі. Здригається душа, сумно робиться на серці – бо й справді, де є дійсність? Чи там, за горою, де шаліє буря, чи тут, де сяє сонечко? Що се таке діється? Чи не сном вона? Чи сон – не дійсність? Минає одно, минає і друге – котре з них правда?

Але ось мандрівник відвернув очі від дикої картини спустошення, тане у золотом обсипаний мір, і грудь підіймається глибоким, любим віддихом облегшення й відпочинку, змора щезає, розвівається, а шум хвилі за плечима стає музикою супроводу до зоряних мрій, до веселих вигадок. Дух находить у пропасті опору і, вхопившися за неї, каже: «Сонце світить, сонце гріє, – а буря-гроза уже чи ще за горою! То радій, серце, радістю усього сотворіння!»

Буває й таке, що деколи находить сон на очі людини – сон важкий-преважкий, страшний. Злочини, нещастя, небезпеки томлять ум страхіттями, у свідомі повної безсили намагається людина ставати до посліднього, безнадійного бою, останніми ударами б’ється у груди серце, тіло стогне, кидається, корчиться у судорогах, голова горить, і аж тоді, коли здається, що мара смерті, наче казочна гарпія, вхопила уже у свої кігті зболіле серце, що череп пукає під ударом молота, що усе тіло рветься на шматки під кігтями дикої звірюки, а усе, що ми у житті любили, пориває напропаще якийсь непонятний, незнаний та безпощадний ворог, – аж тоді останнім поривом життєвої сили людина розплющує очі…

У хаті ясно, тепло, любо, усі дорогі серцю лиця нахиляються над нею, сміх, дотепи, веселість обдають її, наче сонячний луч квітневу леваду.

– Ах, як страшно мучила мене сьогодні змора! – каже чоловік, і якесь гаряче, палке почуття вдяки до усього та усіх огорне душу.

– Слава Богу, що се тільки сон… що буря уже або ще за горами! Впереді життя! Тож живім, якби ніколи не мало сподіятися се, що приснилося. Бо усе, що впереді, – темне, замрячене, закрите! Не ждім лиха, бо воно само прийде, надіймося добра, бо тільки воно сяє, ясніє, мерехтить та пліняє зір, наче рай… або хоч би фата моргана!..

З такого сну збудилися усі у Діброві. Батько, мати, син, його суджена та її брат і отець Андрей. Вернули давні, гарні часи з-перед року, коли надія стелила усім дорогу у рай. Молодята не розставалися зі собою ні на хвилину, доки отець Андрей не покликав обоє у церков.

А сталося се уже другої неділі, бо Іван бажав ще перед осінню їхати на Січ, а й пан Василь спішився з поворотом. Голосні оклики та пальби зі самопалів привітали молодих при виході з церкви, і аж тоді побачили молоді, що батьки й слобожани зладили наскорі весілля. А що се було за весілля! З Чигирина приїхали музиканти, Ганна рядом з гайдуком Грицем давала порядок усьому у кухні та пивниці, бо у пані Марти аж руки мліли від роботи, а пан Василь втратив охоту до усього і тільки безнастанно водив очима за сином та невісткою або шептав зі зложеними руками та очима, піднятими горі:

– Нині отпущаєши…

Чого не доказували козацькі голови! Які штуки, викрутаси, підскоки виписували по долівці козацькі ноги! Скільки вигадок, дотепів, жартів сипалося довкола, а дівчата цвіли, мов мак, – гей, нема ніде у світі такого маку, як на Україні! Найстарші слобожани не тямили такого весілля.

В тиждень опісля повінчали й Ганну зі Степаном, а два дні пізніше виїхали старі Угерницькі домів. Пані Марта усю ніч лежала хрестом у козацькій церковці, дякуючи Богу та матінці його святій за щастя та добро, яким наділили її сина, і за зміну, яка зайшла в умі її чоловіка. Зразу, бач, усе ще шляхетський чортик виставляв ріжки з закутин його душі. Він бочився дещо на козаків, їх сміливу мову та привички, – але з часом привик до них, пізнавши гаразд, змінив погляд зовсім.

Не дурний се був чоловік, пан Василь! Бачив він на свойому віку різних людей і нелегко було одурити його гладким слівцем, брехнею, облудою. Одним тільки ляхам удавалося водити його за ніс, але чи се дивне? Недармо казав старий Нетяга: де чорт сам брехати стидається, там посилає ляха! Між козаками найшов пан Василь перш усього відвагу, хоробрість, воєнну готовість, яку завсіди цінить бувший вояк. Відтак бачив непоколебиму вірність святій православній вірі, вірність, якої не бачив навіть у просвіченої шляхти.

Він же сам готов був запродати свої діти у латинство за кресцитиву. Вкінці подивом наповняли його розум, дотеп, а нерідко й образовання тих «хлопів». Не один піп або шляхтич не знав стільки, що такий собі не особливий козачок. Якийсь час думав пан Василь, що се покозачені шляхтичі, але відтак пересвідчився, що так не було!

Тут, на Україні, збиралося усе: шляхта, хлопи, попи, міщани, купці, ремісники, школярі, бурлаки та усі ті, що, чуючи у собі силу й хист, не бачили перед собою долі у проклятому ляцькому топчаку. Виїжджаючи, обіймав знакомих Спирида, Явтуха, Трохима, Гаврила, як перед роком панів Казимирів, Станіславів, Янів з Дуклі, і, певно, в обіймах козацьких рамен було стільки ж щирості, любові та жалю за виїзжим, скільки у тамтих було облуди, люті, зависті.

Минулася змора – гроза, минулося горе – злидні, новий день настав у світі. У його зареві бачив пан Василь по бурливому житті погідний вечір своїх літ, а Юрко – ранок, розсвіт своєї будуччини.

Два дні після виїзду батьків зладився й Іван до дороги, щоби, як козак, відбути у Січі вишкіл у воєнному ділі. На заміти Юрка відповів коротко:

– Моє посілля в Іванівці згоріло, а, впрочім, се придане Галі, а не моє майно. Я козак, козацького хліба погляжу собі у світі. Я знаю, що ти зі мною радо поділишся, але я бажаю мати власне добро та нікому у руки не глядіти. Женитися мені ще час, та й не кожен родився на батька родини. Я чую у собі воєнний зов і йду за ним. Прощай!

Поїхав Іван, але у Діброві не посумніло від сього. Юрко узявся з молодечим запалом та усіми силами до праці. Перш усього скликав усіх козаків, які жили на просторі Тясминського уходу, на раду. Прибуло до трьохсот козаків з усіх розкинених по лісах землянок та хуторів, і Юрко візвав усіх, щоби остали надальше на своїх давніх місцях, бо він, як козак, вважає свою землю козацькою, отже, спільною. Для себе на власність одержав кождий, не виключаючи і Юрка, шмат землі і ліса, а проче мало йти на поділ між нових поселенців.

Користуватися лісом та водою вільно було усім, як давніш, одно тільки заборонено: випалювати ліс на поташ. Хто відділював сина на нове хазяйство, той мав одержати нову пайку. Відтак рішено порозуміватися межи собою щодо висилки хлопців на Січ та уходників у Задніпров’я та плавні, щоб, бач, не гинули самітно козаки у Дикому Полі воронам та сіроманцям на потіху. Зразу не дуже-то козаки примирювалися до усього того. Воля, простір, самостійність були, особливо старшим поселенцям, конечною умовою життя. Вони бочилися на «дідича» і говорили про панську неволю.

– Дай панові один палець, забудь про се на хвилю, а він гульк – вже й усього тебе у кишеню упхав! Не нашої то землі квітка, не нашої крові дитина…

Хто знає, чи ті старі, досвідні люди не розбили б були у найлуччій вірі Юркової роботи, та ось Нетяга, їх давній товариш, доказав їм, що Юрко є в списі чигиринських козаків і на своїй землі бажає оснувати нову сотню. Вмить змінилися гадки. «Де є сотня козаків, там панові годі кирпу гнути», – сказали і згодилися.

Тоді візвав Юрко козаків до вибору сотника, і козаки радилися три дні, кого вибрати. Одні бажали старого козарлюгу, як Нетяга, або старого полковника Гордія, але молодші переголосували їх, що їм дідів треба на полковників та до ради, але не на сотників та осаулів. Вкінці Степан Корчинський, який, повінчавшися з багатенькою-таки Ганною, став одним з найпередовіших козаків, встав і сказав:

– Панове! Не ті часи, що бували. Не гаразд вибирати нам старого, що знає тільки уходи, стежки, підступи і воєнні способи. Не треба нам і молодого, який тільки за ворогом нюхтить, наче собака за зайцем, а треба молодого, хороброго, але й тямучого чоловіка, який бував у світі, полизав дещо письма й науки і бачив, як летять стріли з лука Сагайдачного не тільки залізні, але й паперові… Словом, вибирайте пана Юрка.

– Ба, дідич, – загули козаки, – пан, зроби його сотником – сейчас угонориться.

– Від сього є козацька рада та й полкова старшина, щоби не вгонорився, – відповів Степан. – Сагайдачний який, а козацької ради слухає.

– Бо мусить! – відповіли деякі.

– Іменно мусить! Чи ви думаєте, що короп не мусить того самого, що мусить щука?

– Славно! Славно! – засміялися козаки, і «короп» став сотником.

Ще рік тому був би Юрко обидився за такий вибір. Нині сміявся разом з другими і прийняв. Сейчас роз’їхалися козаки кінчити жниво, а Юрко, зібравши до п’ятдесят безрільних уходників, поїхав з ними сипати граничні кіпці від заходу й сходу, щоб, бач, на його землі не садили сіл або містечок польські пани. Грамоту основання сотні списав Юрко сам та переслав Гордієві у Чигирин. Дві неділі тривав об’їзд Тясминської «пустині». По сих двох тижнях докладний опис усієї землі подав Юрко у гроді до актів та полковникові до відома.

За сей час, наче пташки, утомленої мандрівкою, розвеселювала його молода жінка і брала живу участь у його праці. За її заходами та при помочі о. Андрея приїхав десь коло Спаса з Черкас дячок і взявся учити дітей слобожан, а разом з дітьми й декілька старших, особливо дівчат. Розглянувшися у слободі, дячок рішився невдовзі осісти при церковці та попрохав козаків поставити йому попівство.

Сміялися козаки з того рішення, бо знали, що не церков та гріш, а своячка Ганни, Маруся, причарувала веселого та дотепного собі школяра-дячка. Мимо того, згодилися поставити хату та відказали якусь частину плодів попові, щоби дітей грамоті учив та правив обідню і слова Божого научав по неділях. Перед Різдвом мав Гнатко – бо так називався дячок – поїхати у Київ та вернути отцем Ігнатієм Плискою, приходником у Діброві.

Оттак розвивалося життя у слободі – у мирі, праці, нарадах та Божій хвалі. Так минуло літо, і знову пестра осінь завітала у ліси. Збірщики козацького податку від’їхали уже з підводами, навантаженими хлібом, зібраним по закону від людей, і вернули уходники, і сотник велів усім зложити дещо гроша від осінніх зарібків з продажі плодів на купно пороху, олова та зброї.

На горбку у глухому лісі вимурували свої таки люди простору, суху пивницю з критим ходом, куди мали зложити козаки свій припас. Заворушилося між козацтвом, старші почали заходжувати до сотника, а він усякому пояснював, що припасу ніколи нема забагацько, а як прийде війна за рік, два або десять, то, певно, нізвідки буде його роздобути, бо ляхи зброї та пороху на Низ не пустять. Кивали козаки головами на таку прозорливість свойого отамана і казали:

– Пізнати сейчас, що учена та бувала голова. Дай же ж йому, Боже, здоровля!

І давали двічі й тричі тільки, кільки правив сотник. Припаси мали купити пани Цебрівські у Львові за поміччю Кіркора та Гошовича, а Явтух з молодшими козаками поїхав з підводами й листами від Юрка до Кровінки та Лошнева.

Так-то на усі сторони кидався молодий сотник, і повага та значіння Смілянської сотні росли з дня на день. У лісах стали появлятися зголоджені, обдерті утікачі з заходу, з впалими очима та дрожачими руками і прохали хліба. Деякі були з жінками, та майже усі без дітей – померли, бач, по дорозі з нужди. Юрко осадив їх на пустирях над річкою Цибульником, а слобожани заосмотрили їх в усе потрібне на зиму.

Десь після Покрови їхав Юрко сам-один лісом, щоби оглянути землянки, у яких розташувалися на зиму поселенці. Був ранок, і далеко на сході десь з-за горішнього Інгульця криваво сходило сонце. Білий мряк устеляв землю та снувався, неначе павутиння, між гіллями дерев. Пестре листя властивим собі гострим запахом наповняло повітря, а у гіллі перескакували білки, несучи горішки та жолуді на зимовий припас до своїх тепленьких гніздечок. Веселі та любі гадки налітали у голову козакові. Думав про Галю, посілля, згадував лихо, небезпеки, неволю і радів миром, добром, надіями… Звичайно, молодий, здоров, дужий, без докорів совісті за минувшину, а з ясною дорогою впереді.

Втім заіржав його кінь, а у гущавині зачорніло щось перед ним – видко, їздець, бо вскорі почулася відповідь на іржання Юркового бахмата. Юрко здержався і добув з-за плечей пищаль, оглянув гаразд замок, чи не перемок підсипаний порох, і ждав. З-за дерев виїхав козак, високий, чорнявий, зі списом та арканом, шаблею та рушницею, як справжній запорожець, що їде на волость спочивати зимою у теплій хаті по цілорічних воєнних трудах.

Глянувши у лице козака, Юрко здригнувся. Сі чорні очі та густі брови, сей короткий вус та буйне, наче крило крука, чорне волосся бачив він колись уже, але де, не міг собі нагадати. Перед його очима пересунулися усі знайомі козацькі лиця, але того не було між ними. Між тим козак під’їхав близько і підняв руку горі, і у сій хвилині нагадав собі Юрко, хто се. Так само підіймав руку…

– Слава Богу! – повітав козак Юрка.

– Навіки! Відки Бог привів?

– З Ечміадзіну!

– Ах! Ти від паші?

– Так!

Бистро оглянувся Юрко довкола. Післанець усміхнувся.

– Не оглядайся, ефенді! Афран та його люди обсадили усю дорогу від Цибульника аж по Діброву.

– То тобі Афран на ім’я?

– Так, ефенді! Афран або Селім-ага, як волиш!

– Не бачив вас ніхто?

– Ні! А як хто й побачить, то ми з Канева до Каменця, люди пана старшого Конашевича, веземо Джанібекового чауша до ясновельможного гетьмана коронного Жолкевського.

– Письма маєте?

– Від запорозького гетьмана маємо і від хана, а від ляшні обороняють нас власні пищалі, шаблі, ну, і, сподіюся, ти, ефенді!

– Від Тясмина до Інгульця не стане вам ніхто на дорозі, а від Інгульця по Дніпро уже козацька земля… Маєш лист?

– Маю! Ось він.

І їздець подав Юркові кусник пергаміну з печаткою, на якій видніли хрест і бунчук. Пергамін був зовеш чистий, але Юрко, научений Івашком, знав, що робити. Він зіскочив з коня і, згорнувши дещо сухого листя, підпалив кресалом та губкою. Коли листя загорілося ясним полум’ям, Юрко подержав письмо над огнем, і на пергаміні показалося кілька стрічок жовтавих букв.

«Його милості пану Юркові Угерницькому у Діброві в Смілянщині!

Біля Святоіванівської каплички напроти Смілянського замку, по правому боці Тясмина, відвали камінь під хрестом, з якого п’ють птиці, а що найдеш під ним, передай Афранові. Призначення хоче, щоби безпощадно гинули усі, хто стане в дорозі сповнення того бажання. Ні тобі, ні Афранові не вільно щадити нікого. Бережіться Зборовського. Івашко».

Юрко прочитав письмо і кинув в огонь, а коли з сиком та тріскотом згорів пергамін до решти, задумався на хвилю.

– Що ж, ефенді, їдемо? – спитав Афран.

Юнак наче зі сну збудився.

– Так, їдемо! Мене нині дома не сподіваються, маємо перед собою увесь день і ніч. Але ти не скликай своїх людей, тільки прикажи їм слідкувати за нами. Поживу маєте?

Ага кивнув головою.

– Вони й так мають приказ іти за мною гущавиною. Харчі й вози їдуть лісною доріжкою, за годину будуть тут. При них є сих чотирьох людей, що то…

– Сих, що вбили Мустафу?

– Ти знаєш, ефенді!

Юрко скочив на коня, а коли над’їхали люди з возами, поїхав передом. Афран слідував зі своїми за провідником, не кажучи ні слова. Вони минули слободу, якої дими уносилися над лісом та мішалися з останніми клаптями мряки у повітрі, минули пусті, спокладені поля та в’їхали знову у ліс. Немало труду стоїло переїхати убрід Ведмедівський потік; броду не знав Юрко зовсім, треба було глядіти, міряти, пробувати. Насилу перебралися на той бік і сіли обідати.

Для непознаки для проїжджих або прихожих не варили у казані козацьку кашу з бараниною, але Афран добув з мішків для Юрка вуджену козину – турецькі бакалії та баклагу з густим грецьким вином. Коли пообідали оба, чотири товариші пішли у ліс, а вкоротці стали серед дерев показуватися їздці, які один по другім під’їздили до ватри та набирали каші у горшки, які кождий мав зі собою. Всі вони однозвучно відповідали, що не стрічали у лісі нікого та з ніким не говорили. З’ївши, щезли знову у гущавині, аж вкінці остав Афран з чотирма товаришами і Юрком. Що сили в конях пігнали далі на захід доріжкою, яка вела до перевозу у Смілу.

Сонце сідало уже за ліси, коли перед їздцями зачорніли вільхи, осокори й лозина, що росли над руслом Тясмина. По той бік ріки на горбику сіріла вежа Смілянського замку, по тому боці стояла тільки хата перевізника та маленька капличка з іконою святого Івана. Але хатина була пуста, бо мешканці Смілої не запускалися від року у сьогобічні ліси. Їм, бач, багато діла було дома, бо треба було відбудовувати попалені татарвою хати, а тому й перевізник покинув житло та пішов ловити рибу на Саксагань.

У сій хатині засіли прибувші дожидати ночі, тільки Юрко пішов глядіти вказаного у письмі місця. А найшов його без труду. Яких двадцять кроків від каплички лежав великий камінь з проверченою дірою, у якій стремів невисокий камінний хрест з віночком всохлих цвітів. Перед ним видовбав добросердний каменяр у камені коритце, яке наповнювали дощі на водопій пташкам. Видко, колись було тут поле біля каменя й каплички, але у сю хвилю там заросло орішником, а камінь мохом.

Темніло. Біля хати перевізника стали збиратись їздці один по другому, хлоп в хлопа, тугий, дебелий, мовчаливий, наче відбитки Івашкової вдачі. Видко було між ними головно вірмен або черкесів, абхазців, від яких Івашко собі й ім’я позичив, назвавши себе Абазе-пашою. Він не бажав, бач, щоби хто знав про його руський рід. Абазином гордилися абхази, руського потурнака прокляла би уся Україна! Усі вони знали українську мову й звичаї, бо жили з запорожцями та донцями, а за своїм вождем пішли б усі у огонь і воду. Вони мовчки збиралися при хаті і ждали, доки посліднє зарево не погасло на заході. З полудня повіяв вітер теплий, але сильний, і голосним говором заговорили прибережні дерева та очерет.

– Час, ефенді! – проговорив вкінці Афран, підійшовши до каменя, на якому сидів Юрко, понурий у задумі.

А думок було-багато-багато. Ось тут під ним спочиває скарб, мільйоновий скарб, за який купили б, може, пів, а може, й цілу польську Річ Посполиту, – скарб московських царів, украдений поляками. Будь на місці Юрка який-небудь лях, – гей, вистало б було гукнути на козаків: «Бий невіру!», і ні один з післанців паші не вернув би у Ерзерум з вісткою про зраду…

Гей! Коби тут був який лях!.. Московські царі збирали самоцвіти, жемчуги, золото, бірюзу, зберігали їх як святощі у святому Кремлю, за вкраденою скринею шукали польські королі, гетьмани, воєводи, військо, магнати, шляхта – й усе даром. Зручним, бач, крадієм був небіжчик пан Ян…

Зручним, але немудрим, бо знав украсти, втічи, сховати, вибрехатися, та не умів ужити того гроша ні на що. Неначе замість скарбу закопав камінь… Задля того скарбу утікла пані Беата від чоловіка з татарського табору, покинула дочку у багні розпусти та гаремової гнилі, щоби свобідно шукати за скарбом у посіллі чоловіка. Пов’язалася з паном Кровінським і Зборовським на загладу того, що улегшив їй сю утечу, але й те даром.

Кожде з них троїх готове було без спротиву пожертвувати обоє чи обох других за сю солодку, оп’яняючу наживу! І що ж?.. Юрко сидить на камені, що накрив собою ті міліони, відкопає їх, наче домовину, і віддасть другому, що, і не глянувши на них, скує з них каменюку, через яку провалиться всесвітній великан – Туреччина. Що за пропасть між обома тими намірами – ляцьким та козацьким!

Юрко усміхнувся.

– Час, час, Афране! – сказав. – Тільки у мене сумніви, чи скарб справді належить віддати вам, чи кому другому.

Очі вірменина заблистіли.

– Кому?

– А хоч би післанцеві московського царя!

Афран поблід.

– Ефенді! – сказав зміненим голосом. – Я не знаю, що було написано у листі паші, але ти знаєш… Ти розумієш мене… Я можу вернути без скарбу, але ти не вернув би домів живим.

Юрко усміхнувся.

– Не бійся, Афране! І не закривай своєї боязні грозьбами! Грози ляхові, туркові, татаринові, тільки не мені! Ти був необережний, що позволив мені поїхати попри слободу. Одним вистрілом міг я скликати своїх, а я є отаманом цілої сотні. А й так я можу збрехати, що скарб є тут або там, де мені було би вигідно позбутися тебе і твоїх. Правда?

– Ти не вчиниш того, ефенді, – відповів на се Афран, – тому вибач мені, що дав себе звести обаві. Я повинен був знати, що ти ближчий паші, чим я, бо ти знаєш місце, а я ні.

– І се була ошибка паші, що не дав тобі прочитати листа, заки його вислав. Бо ану ж я став зрадником? Ану ж мене вбили, ранили? Я міг захворіти, вмерти, а хто тоді поміг би тобі відшукати скарб?

– Правда і се! О, тепер бачу, ефенді, що ти наш і ближчий нам, чим не один з наших земляків. Букви твойого імені повиснуть ковані з золота на іконі Спасителя у Ечміадзіні!

– Так, Афране, ви оба були необережні – і паша, і ти. Але я не зраджу вас, хотяй, властиво, повинен я тепер, коли знаю, де скарб лежить, віддати його правному власникові, тобто цареві. Тут іде річ о добро усього людства, над яким висить поганська змора, о добро мойого народу, о свободу вас усіх, тому не віддам сих міліонів цареві, який знову сховав би їх у скриню, як пан Бялоскурський у землю, ні собі на користь, ні людям на пожиток, ні Богу на славу. Відваліть камінь!

– Ось сей?

– Так!

Послушно підбігли товариші Афрана і, підложивши коли й ратища під каменюку, підважили її і відвалили на бік.

– Тепер копайте! – приказав Юрко.

Шаблями, ножами, руками стали помічники розкопувати землю, доки якийсь ніж не зломився на чомусь твердому.

– Сундук! Скриня! – почулися голоси.

Ще хвиля – і з ями видобули важенну скриню завбільшки в здорову діжу. Була вона сталева, але покрита якоюсь червонавою поволокою, так що не заржавіла ані не пропустила води. Замка не було, а як був, то хіба якийсь тайний. Одначе ніхто не брався її відчиняти.

– Що там є усередині? – питали копачі один одного.

– Хіба не бачили ви на ньому проклятого знаку гяурів, який є на усіх їхніх мошеях та гробах? – відповів Афран. – Се той сам знак, що на генуезьких байраках! А ось се олов’яна домовина батька нашого паші, яку він бажає мати у Ерзерумі.

– Валлах! – заговорили абхази! – Як же ж стане він на день суду з такої замкненої коробки?

– Не ваша голова! Беріть домовину на віз і їдьмо! Бісміллагі ар-рахмані-ер-рагімі!

Оклик повторили усі присутні, і вкоротці скриня найшлася на одній з підвод. Абхази запрягали коні та ладили свої, а Афран бистро розглядався довкола. Нагло здригнувся.

– Ефенді, чуєш? – спитав.

Оба з напруженою увагою стали наслухувати у темряву. З віддалі доходили сюди якісь крики, зойки, вкінці блиснуло на тому боці річки раз, другий, третій, а по хвилі грянуло стільки вистрілів з рушниць.

– Що се? – питав Афран.

– Пробі! – прошепотів. – Се у Смілянськім замку! Їдьте скоро, якнайскорше! Ти, Афране, сідай у днину на віз, як чауш, а твої люди хай не відступають від тебе ні на крок. Тут, за річкою, видко, є поляки, бо хтось грабить і мордує, їдьте впрост на Саксагань, тою самою дорогою. Польські глейти маєш?

– Звісно! Старостинські сторожі при замках пропустять за гроші навіть муфтія з Кораном.

– Ну гаразд! З Богом! Скажи паші, що я жду від нього не слів, а діл.

Подяка тобі, ефенді, від усіх поневолених османами народів! – відповів Афран. – Своїм ділом змазав ти гріхи усього твойого роду до десятого покоління. Оставай з Богом!

І, заки Юрко міг отямитися, Афран зігнувся і приложив уста до його руки.

– Що робиш, чоловіче! – крикнув, змішаний.

– Се тобі, ефенді, а се – твоїй жоні!

І, поклавши на коліна маленький заверток, Афран скочив на коня та поїхав за своїми, що від’їхали були уже на кількасот кроків.

Юрко, не думаючи про те, що робить, сховав заверток у кишеню і оглянувся. Був сам-один, а довкола було темно, глухо й пусто. Тільки по той бік ріки світилося у замковій вежі, і то в усіх вікнах. Крики, стріли, ломіт та тріск раз у раз різко переривали тишину ночі, аж затихли. Почувся якби скрип зле мащених возів, тупіт коней, вкінці знову якісь крики і ще один стріл. Аж усе утихло, тільки у вікнах горіли світла та кидали рефлекси на білу мряку, яка стала підійматися з ріки. Видко, північ уже минула, і ранок був недалеко.

«Іти туди чи ні? – вагався Юрко. – Хто там міг бути у сю хвилю – Беата, Кровінський, Зборовський? Ба, хто б там і не був, певно, нема приятелів, тільки вороги!.. І піду, наче у гніздо шершенів. А згину я, згине й уся моя праця, усі мої заходи. А Галя?»

Юрко здригнувся на саму гадку, що сі якісь опришки чи убійники могли би її зробити вдовою, а сиротою його будуче дитя… Ні, він не має права наражувати себе. Коби-то ще була боротьба за віру, рідний край, за волю, але так… Ні, він не піде туди нізащо.

Оглянувся. За ним на сході ясніло уже небо, біліли уже нічні опари, за годину, певно, сонце зійде. Юрко пішов відв’язати коня, щоби їхати домів. Ще раз глянув на той бік ріки. У темній стіні ночі, наче очі казочної якоїсь потвори, блистіли вікна рівним жовтим світлом. Впрочім, мовчало усе, немов закляте. Юрко усміхнувся.

«Трусість мене облітає! Юрку! Юрку! А то з тебе справжня баба! То у Кафі не боявся тисячів поган, а тут боїшся кількох опришків? Сором тобі, сину! Ти ж якийсь сотник, та ще й неабиякий. У тебе триста шабель наготові. Щоправда, то їх тут нема, але ти є, і саме тому повинен ти, а не вони дізнатися, хто там сидить за рікою. Хто нині напав на Смілу, той може бути завтра у Діброві. Ано! Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа!»

Кинув шаблю і самопал, сів на коня і за кілька хвилин брів уже водою до другого берега. Води у річці було мало, бо осінні дощі ще не упали – навіть чобіт не промочив. Обережно крадучися попід лозиною та вербами, зближався Юрко до замку. Не хотів він наблизитися до частоколу від сторони ріки, а з противної, від заходу, тому обійшов довкола горбок, на якому стояв замок. Усе довкола було спокійне, але наче гріб. У непевній сірині ранку почувалося тільки деколи крякання заспаних ворон у вершках дерев.

Аж гульк – вийшов на дорогу, що вела зі спаленого, пустого містечка до замку. У сірому поросі чорніло щось, ніби чоловік. Підійшов ближче і поглянув. На потоптаній, поораній, наче серед завзятої боротьби, землі лежало тіло чоловіка -у пірваній, пошматованій одежі, з пообриваними гудзиками і шнурами, без зброї, чоботів і шапки. Велика калюжа крові змішалася з порохом у чорну липку грязюку.

Юрко діткнув рукою тіла – було ще не зовсім застигле. Видко, таки зовсім недавно згинув сей чоловік, бо з деяких ран плила ще кров. А ран було багато, усе тіло оплило кров’ю, так що Юрко, дотикаючися у різних місцях тіла, замазав собі пальці. Між тим розсвіло, і тоді Юрко жмутком трави стер з лиця кров, яка плила з великої діри у чолі і ціпеніла на лиці. Та вчинивши се, аж крикнув з зачудування: у чертах лежачого пізнав зів’ялі, поморщені черти лиця пана Зборовського.

Юрко став надумуватися. Видко, на небіжчика напала ціла ватага ворогів і убила його вистрілами та шаблями. Се були, очевидно, ті послідні гомони, які донеслися були до його ух. Чи Зборовський напав на дворище пані Беати і там його побили, а тут замордували громадою утікаючого? Чи се, може, була зрада товаришів?

Юрко пішов далі, крадучися у корчах, щоби не звертати на себе уваги. Коня прив’язав до дерева у гущавині. Одначе, на превелике диво, найшов браму, відчинену нарозтвір, одно крило виломане, а біля брами замість вартових – два трупи. В одній хвилі майнула перед очима душі картина у дворі пана Залушковського, і сміло увійшов Юрко на двірський майдан. Кілька небіжчиків, обдертих до нага, валялось у траві і поросі, а при стовпі, до якого прив’язували коні, висіла якась кривава маса, ніби чверть обдертого зі шкіри вола. Глянувши у лице висячого, мимоволі подався Юрко взад. Пізнав пана Кровінського. На його хребті не було ні шматочка здорового тіла. Усе спорене дротяними нагаями, яких кілька валялося навіть довкола стовпа.

– Пробі! – прошепотав молодець. – Невже ж одна жінка…

Він думав зразу, що то пані Беата прийняла так своїх гостей. Але загальне знищення усього, порозбивані двері та вікна, брак коней, возів та товару у стайнях поучив його, що тут щось інше сподіялося. Зі зброєю наготові увійшов у сіни двора. На комині догасав огонь, накладений зі смільних колод, кілька свічок допалювалися на столі, а від стелі – Боже! правда то чи сон?! – висіло за виломані узад руки тіло жінки, пані Беати. Вона висіла кілька цалів над землею, а ноги були завуглені від огню, яким їх припікано. Замість грудей видніли тільки дві червоні плями, їх припалено головнями, а черево покрите було раз коло разу басаманами від батогів.

Страшні муки витерпіла ся нещасна жінка, доки смерть не закрила їй очей. І за що?.. Безрадно блукали очі молодця довкола, глядячи серед сих страхіть пояснення. І нагло замітив він порозкопувану долівку та порозбивані стіни.

Загадка була розв’язана. Зборовський напав на Беату і Кровінського, бо думав, що вони укривають у свойому посіллі той сам скарб, який покоївся через стільки літ о кількасот сажнів дальше… Не видобув тайни ні батогами з Кровінського, ні тортурою з пані Беати. Вона знала, що скарб є, але де саме, не знала, бо чоловік не зраджував перед нею таких тайн. Батогами та муками видобув тільки життя обоїх спільників, а скарб, призначений на розпусту та розтрату, помандрував у світ дати волю міліонам пригнічених християн. І, видко, спільники пана стражника налякалися власних діл та покарали смертю того, хто їх до них намовив…

Юрко підступив ближче і одним махом відтяв тіло пані Беати від мотуза, а відтак, наче усі чорти за ним гнали, прожогом кинувся у двері, ослонюючи голову руками.

Ні! Такої погані, такого страхіття не бачив він ніде у світі. Скочив на коня, переїхав убрід ріку і, позбиравши розкинену біля хати перевізника зброю, пігнав чвалом у ліс.

Величні дуби, явори та в’язи, підшиті орішником, закрили його вкоротці від очей усіх і від його очей картини нечуваного звірства, на яку глядів перед хвилиною.

Криваво сходило сонце над лісом, у гіллі крякали ворони й чорненькі галки, білки перескакували з дерева на дерево, а снігурі висвистували всілякі пісеньки. На відкритих місцях бивно цвіли пізньоцвіти та верес, гострий запах в’ялого листя наповнив повітря. Мирно, тихо, сонячно довкола. Там, на заході, остав сей страшний світ, населений опришками, опирями, що ссуть кров з усіх а, не маючи іншої жертви, самі над собою відправляють дикі, звірські оргії. Перед ним у безсмертній красі пишався осінній ліс, а за лісом тихе, тепле посілля, залишене сотками вірних до гробу геройських грудей синів святої України.

У тих грудях билось серце без ложі, брехні, облуди, серце, яке не знало підлоти ні звірства, серце, для якого друга людина не була ніколи Богом, але й не була бездушною скотиною. Між тими людьми билося ще одно серце, та вже тільки виключно для нього. Він виповнив його собою, а й воно стало йому усім світом. І у найдикішій зморі не простило б їм таке, яке сталося по той бік Тясмина…

З переданого Афраном завертка видобув Юрко якісь чотири дрібнички. Се була пара ковтків, запинка та чільце чудової філігранової роботи, все викладене бірюзою та висаджуване алмазами. Був се справді царський дарунок, і серце Юрка заясніло гордістю та радістю.

– Се для моєї Галочки! – прошептав. – Як чудово прибере отеє жваву красу мойого золотого серденька! Спішім же домів!

І чвалом полетів у Діброву.

Примітки

Гарпія – за грецькою міфологією, казкове чудовисько з обличчям жінки і тулубом хижого птаха.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 466 – 479.