3. Заговір

Юліан Опільський

Слідуючої днини утих дещо вітер, і галера плила вправді все ще на веслах, але о много рівніше та спокійніше. Яничари та моряки, яким нічне колихання не давало спати, досипляли тепер на помості та у своєму поміщенні на чердаці й під кладкою. Дозорці робили свою роботу, як звичайно, свист батогів не утихав через увесь день. То тут, то там треба було «помастити» колеса, щоби добре їхали, і дозорці мастили пильно та совісно.

Кухарі варили їсти, а Юрко, Степан та прочі запасні носили припаси зі складу до кухні та їду з кухні на поміст. П’ять разів на день кликав ага віруючих до молитви, і за кождим разом виходив Івашко зі своєї каюти, щоби відбути прилюдно привичний намаз та обливання.

– Собака, – ворчав Степан. – Певно, християнином не молився так набожно, як ось тепер! Але так буває завсіди: хто не слухає доброго слова, слухатиме собачої шкіри. Хай би він лише раз залишив молитву!.. Се не те, що у нас: молися, бра’, як хочеш і коли хочеш.

Море було ще дещо розбурхане, але зовсім пусте. Ні сліду кораблів або галер. Лише біля самих берегів видко у ранніх годинах рибацькі човни.

Після обіду покликав «дюменджі» до себе Юрка і Степана і приказав їм одітися в широкі червоні шаровари, папучі та довгі сині каптани. Вони мали услугувати райсові та офіцерам. Півгодини після того Степан сидів на кладці та полірував лусковий нагрудник аги вовняним платком та крейдою, а Юрко повагом напихав люльку райсові, сидячи на платформі перед каютою. Коли приніс люльку беєві, сей засміявся.

– Бачиш, вашмость, що додержую сього, що сказав. Сам вирозумієш гаразд, що більше вчинити не можу. Нині уночі або завтра ранком будемо в Очакові, а там, здається, недалеко будуть козаки…

– Козаки? – крикнув Юрко.

– Тсс! – здержав його Івашко. – Не кричи, вашмость, бо почують… Там можеш вискочити на берег – і шукай вітра в полі! Мусиш мені, одначе, приобіцяти одно.

– Івашку! – відповів Юрко, а лице його паленіло. – Не вчинив я тобі ніколи нічого злого, ні я, ні Іван – се правда. Все-таки ти міг би тепер мене не знати і посадити до весла, продати за гроші або хоч би жадати окупу. Я сього тобі ніколи не забуду, хоча й не розумію причин твоїх діл.

Усміхнене лице Івашка споважніло.

– Я й сам не знаю, але чомусь моя вроджена злоба замовкає, коли бачу перед собою людину без злоби і самолюбства. Я не завагав би ся посвятити її для своїх планів, але ніколи не зміг би без потреби їй шкодити. Кажуть, що потурнаки та інші брехуни і зрадники, – тут Івашко знову гірко усміхнувся, – не люблять чесних людей. Я чомусь ні…

– Се ти з матернім молоком виссав, Івашку! – сказав повагом, із перейняттям Юрко. – Руська кров говорить з тебе, і вона дужча, чим вщіплена ляшнею злість.

– Може бути, – сказав по надумі бей, – може. З тобою говорю – мені сейчас нагадується біла, соломою крита хатина та моя збідована мати… Забувається Аллах та його пророк, турки, османська політика… Але по хвилині привиджуються знову міські пахолки, що батька спороли нагаями, потім його смерть, вигнання матері з передміської хатини і моє блукання, моє життя у Анатолії, радісний поворот, а на родині місто радості – побої, нужда, закукурічені пани, що проклинали хама, сліпороджену худобу, копали мене ногами, плювали в лице, коли їм зле услужив… – і я знов турок тілом і душею. Вибачай, не кождий вдоволюється на смертному ложі надією на небесне царство. Я його не бачив і не розумію, та одно поняв я добре: що горе на світі тому, хто надіється на Бога! Бог – се цар якогось світа, у якому нема людей. Будь у нас Бог, не було б людей, бо Бог хіба не творив би місто людей диких звірів та не був лише осадчим пекла, помічником сатану.

– Івашку! Що ти кажеш? – крикнув переляканий Юрко. – Се ж хула… Се…

– Се правда, на яку я бачив тисячі доказів, яка мене болить не менше, чим тебе. Тому, де бачу, там щезає й моя злість, бо мені здається, що сам Бог, про якого вчила нас колись мати, живе лишень в уяві дітей та в душах таких, як ти. Я не тямлю діточої віри, не розумію твоєї, але я люблю її і усіх її поклонників, бо її поклонники не є мені ворогами. О, як солодко вірувати, що не увесь світ є мені ворогом. Але ось правду сказав ти. Материне молоко обзивається у мені м’яким почуванням. Йому я не піддамся і з раз вибраної дороги не зійду. Хотяй, отже, пускаю тебе зі Степаном на волю…

– Зі Степаном?

– Так, сам-один не дав би собі єгомость пан Угерницький ради у диких полях. Не тішся, одначе, наперед, може бути, що нам і не доведеться вийти на сушу в Очакові. Тоді мусітимемо ждати до другого року. За се обіцюєш мені поїхати до Петра Конашевича. Знаєш його?

– Чи знаю? Звісно, що знаю, бо від нього мали ми пернач і шапочку…

– Ну, то гаразд! Йому поклонишся і розкажеш, що знаєш про мене. А накінці скажеш йому, що я його друг і що може на мене числити у всякій потребі, особливо, де розходиться о… ну, якби-то сказати, о боротьбу…

Очі Юрка блиснули, він поклав руку на плече чоловіка, який був паном його життя і смерті, і сказав:

– Не крути, Івашку, кажи правду, де йде о добро України! Ти потурчився, побусурманився, забув Бога, матінку його святу, та рідної землі не забудеш ніколи, бо ти, щоправда, недобрий чоловік, ворог Христа, слуга диявола, но ти не підляка – не лях!

– Гей! Не лях я, не лях.

Огонь скаженої лютості змінив лице Івашка на хвилину у прямо диявольську маску. Він вхопився за голову та зірвався з дивана.

– Судно наліво під вітром! – закричав моряк, що стояв на сторожі біля ліхтарні, яка находилася на криші каюти райса.

– Ти поняв мене, вашмость? – спитав бей, виходячи.

– Поняв!

Судно, яке стрітила галера, було великою галеоною, що везла харчі та начиння для робітників до Очакова. Від райса дізнався Івашко, що румелійський беглербег Дауд-паша велів відновити на Дніпрі Тягинку та Аслан-керман проти козаків Польщі та наругу, яка сама мала доставляти робітникам беглербега поживу. Галеона не могла з причин противного вітру доплисти до Очакова, тому намагалася доїхати у лиман річки Телигол. Івашко видав приказ плисти просто до острівця Кінбурну напроти Очаківського заливу.

Тої самої днини двох веслярів упало під нагаями дозорців – один вірменин, а другий албанець зі Скодри. Обох кинуто у спід корабля, де вірменин ще перед вечором помер, а албанця, якому розковано руки, найшли повішеним на гаку. Сейчас запасні викинули трупи у воду. Та у хвилині, коли тіла бевхнули собою у воду, заворушилася хвиля довкруги, звідусіль стали напливати якісь потвори. Їх плавці раз у раз показувалися над водою, а хвилями видко було і широко відчинені, з рядами страшних зубів уоружені горла. Були се акули, які переверталися у воді на спину, щоби досягнути здолу свою добичу. Два тіла розплинулися прямо, наче віск у сковороді. Через хвилю здавалося, що вони ще живі, – се акули рвали зубами їх на члени, руки й ноги металися, наче живі, аж усе щезло, і тільки велика, товста червона пляма остала на поверхні.

Юрко затрусився і поблід увесь, дивлячись на се; Степан похмуро відвернувся.

– Якщо останем тут ще рік, не мине і нас те саме, – проворчав.

– Бог ласкав! – відповів Юрко. – Хто знає, може, й незадовго покинемо каторгу та знову побачимо наші зорі, води й рідню. Не кидай, брате, надії!

– Бо тобі, може, воля цвіте, мені вже ніколи! У тебе є гріш, свояки, а у мене «шапка-бирка, зверху дірка, соломою крита, вітром підбита». На нас, бідаків, нема Божої ласки у недолі! – Степан махнув рукою.

– Гріх тобі таке казати, Степане! Ось послухай!

І він розказав товаришеві сю частину розмови з Івашком, це сей обіцяв їх обох випустити на свободу. Сей аж остовпів, почувши те все, день ходив, мов запаморочений. Кілька разів обірвав за се батогом або папучом, одначе усе те не робило на ньому вражіння. Коли запала ніч, він вийшов за Юрком на кришу каюти, і там ждали оба дня. Каторжники напереміну спали й гребли веслами усю ніч.

Аж ось на сході зарожевіло небо, свіжий, холодний уже вітер подув сильніше зі сходу – і перед очима товаришів розвернувся вузький довгий півострів Ялі-Комлі, порослий лозиною, піщаний та плоский. Був се просто відсип Дніпра, який саме тут осаджував та згортав пісок і намул. Коли сонце зійшло, оплила галера далеко у море, у сягаючий пригірок, і вплила у залив, у який вливаються Дніпро, Березань, Бог та Інгул.

На кінці півострова лежав маленький острівець Кінбурн, низенька піщана надма серед мало що солоного моря. На острівці аж роїлося від шатер, човнів, людей. На березі Ялі-Комлі видко було також цілі каравани верблюдів, возів, ослів, навантажених чималими в’юками. Мимо вчасної пори човен та пороми возили ненастанно ті в’юки з Ялі-Комлі на Кінбурн, де переладовувано на широкі, плоскодонні байдаки.

Всюди видко було галери, які пильнували роботи та стерегли її від нападу. Навантажені байдаки їхали на веслах угору заливом у дніпровське гирло. На березі стояли рядом гармати на лорах без коліс, видко, приладжені до перевозу у замки. Всюди видніли шатра старшин зі золотими півмісяцями на шпилях. Крики наставників лунали у воздусі та мішалися з криками мев, чайок, пеліканів, диких гусей, журавлів та всілякої другої пташні, яка летіла у вирій, а у перелеті тут усіла для відпочинку та набирання сил.

Аж тепер нагадав собі Юрко, що вже настає осінь, і там, на півночі, жовтий лист устилає землю, а зимові ворони крячуть на оранці. Оттут не було ще її. Коли втих холодний північно-східний вітер, потепліло відразу, і дружини робітників весело хляпалися у воді. Послушна кермі галера полишила направо усю юрбу робітників та кораблів і поплила просто на північ.

Не була се легка плавба, бо маса води, яку приносили ріки України, перепливала заливом на отвертий простір… наче яка велетенська ріка. Напівперек струї прямувала галера до вузького в’їзду в Очаківський лиман. По обох боках здіймалися понурі темно-сірі маси – се прибережні форти, ще дальше за ними на стрімкому узбіччі велетенська маса мурів з півмісяцем на шпилях веж – се Очаківська твердиня. З темних амбразур визирали чорні гирла гармат, а вершками пересувалися тюрбани варт, які безнастанно пильнували тої головної опори султанської власті на Білому Березі.

– Ело гашт улє іллаї, – закликав райс, коли портові варти спустили ланцюги, якими був замкнений в’їзд до пристані.

Усі вірні поклякали на своїх коврах і прославили ім’я Аллаха та його пророка, а хвилину опісля галера причалила до набережної. Миттю піднято щогли та вітрила, вивішено прапори, попідношено весла. Мов мертві, повалилися каторжники біля своїх весел на поміст і позасипляли камінним сном. Одначе ніхто зі залоги не вийшов на сушу, тільки кухар з двома кухтиками на купно свіжої поживи та райс з двома яничарами та Юрком, що ніс за своїм паном дорогу, самоцвітами та золотом прикрашену наргілю і невелику шкіряну подушку. Він ішов просто до твердині, якої спустний міст опустився перед ним…

Та все-таки не удалося йому увійти до самого беглербега Румелії Дауда-паші, бо сей ще спав. Ніхто з придворних беглербега не знав Івашка, а його ім’я не було йому звісне. Мимо того, найстарший євнух Дауда не рішився піти будити свойого пана, але тоді Івашко сказав спокійно й рівнодушно:

– Не моїм чубуком поторощать тобі п’ятки каваси, коли не послухаєш: тому й мені нічого спішитися. Шкода було б гарного чубука, – розсміявся, – правда?

– Аллах акбар! – закричали раби беглербега і стали напирати на євнуха, щоби той збудив-таки пашу.

Між тим Івашко сів собі на свою подушку, взяв наргілю, подану йому Юрком, і під час, коли оба яничари станули по боках його, наче вартові з мушкетами, бей окружився клубами пахучого джебеллі.

Але недовго прийшлося йому ждати. Може, за чверть години прибіг той сам євнух і, шатнувши глибокий поклін, заговорив:

– Прости, ефенді, що собачий твій раб не пізнав твойого високого достоїнства. Звольте, газретін, увійти до селямлику беглербега, який дожидає дорогого гостя.

Мовчки пройшов Івашко у супроводі євнуха й Юрка через майдан твердині, де саме відбувалися ранні вправи яничарів. Мимохіть здержався і з дивним блиском очей приглядався довгим лавам рослих мужів, які на даний приказ з математичною точністю виконували військові рухи, їх бутний вигляд та войовнича стать мусіли кождому подобатися, та не видко було уподобання в очах Івашка. Він пересунув рукою по чолі, немов відганяючи якийсь прикрий спомин, чоло насупилося грізно, а кулаки стиснулися.

Зі зачудуванням глядів Юрко на нього, але бей швидко отямився і увійшов поважним кроком через укриту браму на друге подвір’я твердині, яке лежало вище, чим перше. Оттут, у властивому замку, був селямлик Дауда-паші. Румелійський беглербег пробував у Очакові лишень короткий час, тому й не мав зі собою усеї двірні. Євнух, панський повірник Кяс, язіджі, кілька рабів та одна чи дві невільниці – се було все. Тому-то він і не мешкав у палаті, яка стояла посередині вищого замку, лишень у вежевих кімнатах північно-східної башти. Вправді, Алі-паша просив його до конаку у гостину, бо Дауд-паша був висланцем падишаха та стояв вище від нього, але Дауд чомусь не захотів з того користати.

Вузенькими східцями серед темних, понурих мурів вийшов Івашко на третій поверх вежі. Тут не було нікого, лишень при вході стояли вартові арнаути. Тут пустив євнух Івашка передом, а сам станув поруч вартових, щоби не допустити нікого до дверей пана.

На м’якому коврі сидів, спершися на шовкові подушки, споро сороклітній чоловік, видко, вірменської крові, з чорними лискучими очима та чорними бровами. На ньому був багатий турецький каптан та широкі сині шаровари, в руках люлька та чарка з кавою.

– Сагагі газднейніз хаюр плеун, ефенді? – поклонився Івашко поважно, але не невільничо, от як молодший поклоняється старшому.

– Не хабер?

– Сен білірсін, ефендім!

– Приходиш від Галіля-паші?

– Ти сказав, пане!

– Чому не приходиш сам, без рабів?

– Се не раб, а, впрочім, він і так не уміє по-турецьки.

– Чок єї, пек єї! Відправ його.

– Ти знаєш, пане, що його нам буде потреба.

– Так? Ну, сідай та покріпися!

Івашко сів побіч паші, налив собі кави у чарочку та звільна, покурюючи люльку, смоктав її, видко, з розкішшю.

– Приходиш від Галіля-паші? – спитав Дауд.

– Ні, я доперва туди їду, бо прийшов час сповнення його і твоїх мрій з часів Ечміадзіну.

Наколи б їдовита гадюка була вранила пашу, не підскочив би був вище, чим ось тепер. Його очі засвітили, борода затряслася, ніздрі дрожали раз у раз під напором здавленого віддиху.

– Як єй? Що то? Язік! Він зрадив мене, він – Аванес?

– Єввет, ефендім! – усміхнувся Івашко загадково. – Зрадив вас на своє і твоє добро.

Вірменин вхопився за голову.

– Що він знає про мої наміри? – говорив не своїм голосом.

– Нічого, але у дивані «ніщо» не одному скрутило в’язи. Шовковий мотузок також ніщо, а все ж…

Івашко повагом простяг руку до паші. У руці видніла маленька, чудовими браслетами та золотим філіграном викладена проста безцінна ікона… з Ечміадзіну.

Вид тої ікони поділав на пашу, наче олива на розбурхане море. Він вхопив ікону, притис її до лона і уст, сховав її на серце за пазуху, а відтак довгу хвилю сидів недвижно з головою в руках.

– Коли ікона у тебе – значить, ти один з наших. Чому ти, одначе, не говориш мовою вірменів? Не забув її і я, не забув і Аванес чи там Галіль-паша.

– Ні, я не з ваших, але я з України.

– Лях? – кликнув з переляком паша.

– Ні! Не лях, а русин, а ось тепер те саме, що й ми всі, – турок, підданий падишаха, якому най Аллах дає побіди всюди, лишень не там, де нам її не треба.

Паша віддихнув:

– Бісмаллах! А я уже злякався. Сеї ляшні тут між нами, наче вошей у правовірного, наче піску у морі. Кождий торгує душею і продає її за охлап з панського стола, а за гріш – любов, зраджує усіх і завсіди, хоч би й десять разів на добу. Проклята, підла грязюка людського роду!

– Що ж хочеш, пашо! Тому у цілій Порті нема у вищих урядах ні одного ляха. Найпідліший грек не зважиться повірити ляхові хоч би жіночі шаровари… Та ти мені повір, я справді той, що має дати знак до бою.

– Що ж приказує Галіль?

– Не кінчити самому замків на Дніпрі, тільки здати вистачить на оборону Алієві. Сам, забравши усе військо, особливо усіх яничарів, вирушиш до Персії вже тепер, щоби на тебе великий візир не ждав.

– Не розумію! Прецінь, як ми ударимо тепер, то персів розженемо на чотири вітри, і війна скінчиться за кілька місяців.

– Галіль постарається, щоби ви того року не билися, а дали час персам та георгійцям приготовитися.

– Ага!

– Наколи б не удалося, то знаєш, може, зиму у вірменських горах. Твоєю річчю буде звести похід ні на що. На весну він і так розлізеться з голоду, несподіваних морозів та вогкості, про яких ніхто з яничарів не знає і не сподівається. У поході усе залежатиме від проводу. Тому ти найкраще візьмися до якоїсь облоги. У переведенні намірів можеш повірити лише Сідханові, емірові курдів.

– Хто ж ще має брати участь у поході?

– Ділавер-паша з Діярбекіру і Текелі Мухаммед-паша з Вану.

– Текелій? Його можна би мати за деякі уступки.

– Без сумніву, се мадяр, дай йому багатий пашалик, дівчину, вино, то усе вчинить для тебе.

Паша кивнув головою на знак згоди.

– До справи берися по-вірменськи, а не по-турецьки, їдь завтра…

– Ще нині!

– Нині не можеш, бо мусиш того оттут молодця з товаришем відіслати козакам.

Дауд-паша глянув уважно на Юрка, відтак усміхнувся, але заперечив головою.

– Ні, не можна, жалую, але се ні на що не придалося. У степах роїться від татарів, над долішнім Дніпром є тепер до тридцять тисяч робітників, перевізників, моряків та вояків. Козаки пішли уже домів і перед кригою на весну не покажуться. У нас тут ще тепло, але там, на півночі, вже осінь. Тепер ніхто не переб’ється відси на Січ.

– Чуєш, вашмость? – звернувся Івашко до Юрка. – Не маєш чого висідати на берег, не переб’єшся. Козаки вернули домів, аж до весни нема чого їм надіятися. Але я попрошу пашу о листи до Стамбула, і вашмость поїде з нами як висланець Дауда-паші і до польського заступника у Порті. Згода?

Світ померк у очах Юркові, але згодився. На приказ паші принесли слуги стрій генуезького нобіля для Юрка, а язіджі виготовив потрібне письмо до пана Коханського, у якому поручав пана Юрія Угерницького його ласкам. Юрко мав привезти пану Коханському відомість, що замки на Дніпрі вже ставлять та що турки жадатимуть від Польщі покорення козаччини на Україні тоді, коли турки подбають про замкнення Дніпрового переходу у султанські землі. Оба потурнаки повчили Юрка про весь дотеперішній хід подій у дивані, про упадок Насуха, який бажав війни з Польщею, та про нового великого візира Мухаммеда, який пер до війни з персами.

Аж тепер відчинилися очі молодця на значіння Івашка та його плани. Він стремів попросту до розбиття Польщі при помочі Туреччини та до розбиття турецької імперії через збільшення значіння поодиноких її частин. Тому пов’язався з могучими вірменськими потурнаками Галіль-пашею і Дауд-пашею, які мали спонукати Туреччину до війни з Польщею, поваливши візира. Сам Абазе-бей мав стати намісником Ерзеруму, зібрати усі війська зі своєї провінції і під яким-небудь предлогом підняти хоробрих проти султанської власті. З сього могла випасти свобода для вірмен, несторіан і монофізитів у Сирії, независимість України та знищення кримського ханату.

Тому саме постарався Галіль-паша для Івашка про місце райса при флоті Мехмеда Чікалі-баші, який опікувався чужинцями зі західних держав у Стамбулі. Чікалі вислав його до капудан-паші Галіля з просьбою прислати більший флот проти сподіваного весною нападу козаків, а Івашко скористав з того і вступив до Очакова, щоби почати перші кроки по стрімкій стежці, що вела або високо, мало що не на престіл суверенної держави, або ще вище – на гак у Стамбулі.

Юрка просто осліпила велич замірів сеї дивної людини, у якій усе було загадкою, осліпила його тим більше, що він виразно бачив, як румелійський беглербег, найстарший між усіми намісниками в Європі, є, властиво, тільки сумирним знаряддям в руках райса звичайної собі галери…

Ні яничари, ні арнаути не дивувалися зовсім, побачивши зміну в одязі та становищі Юрка. У краях султана такі зміни лучалися часто. Нині робітник, завтра бей, позавтра баша, візир, а там – і шовковий шнурок або шкіряний мішок чи отруя: усе те по заслузі, усе в ім’я державної мудрості прибічної ради падишаха. Язіджі беглербега ніс за ними у шовк завинене письмо і аж на кормі віддав його молодцеві з поклоном та словами покірного прощання.

Дозорці, які ще попередньої днини вважали його тільки напіввільним слугою райса, клонили тепер голову перед висланцем беглербега. Івашко, за яким тої самої днини ранком Юрко ніс наргілю, ішов тепер з Юрком запідруку і гуторив з ним, мов із рівним. Одні яничари дивилися косо на гяура, але ось, заки ще кухар вернув з міста з кошами та мішками, надійшов приказ, щоби усі яничари з агою висіли на берег, їх місце мали зайняти звичайні баші божуки Алія-паші. Ага послухав сейчас і вивів своїх п’ятьдесяток мужів, а тридцятьох пестро одітих та всіляко уоружених піхотинців увійшло на їх місце. Півгодини опісля галера відчалила від берега та розвинула вітрила. Вітер, який стих був дещо над ранком, повіяв знову, і судно стрілою понеслося по плинних валах – до Стамбула.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 319 – 329.