7. На волю

Юліан Опільський

Густі хмари гнали по небосклоні. Хвилями указувався клаптик синього неба і щезав у повіні мрячних бовдурів, мов привид доброї долі. Від часу до часу, наче блеск гарматного вистрілу, падав луч сонця на розбурхані, олов’яної краски хвилі. Тоді у віддалі у тумані указувався жовтавий високий беріг, пустий, безлюдний, сумний. А море скаженіло, бушувало, кипіло. Полуднево-східний вітер шмагав поверхнею моря всупереч струї, а з сього родилися короткі, круті, зовсім покриті піною вали, які, здавалося, були не з води, а з олова – так важким та прикрим був їх удар об судно.

Наче оріховою лушпиною, кидали хвилі галерою. Оба вітрила розпущено, весла спочивали, а каторжники корчилися під острим подувом. На кладці не було нікого, тільки біля вітрильних прив’язей стояли моряки. На містку перед каютою не було також нікого, зате у кормовій кімнаті біля правила керми стояло аж чотирьох людей. Супротивність вітру та струї викликувала малі бистротечні вири, які і крутили би судном, наче фуркальцем, наколи б не керма, але при держанні її лучалося, що правило відкидало керманичів то в один бік, то у другий, мов м’ячі. Судно скрипіло, крізь кормовий отвір заливала вода хвилями поміст кімнати, керманичі сопіли і пітніли. Білі солоні бризки раз у раз заливали їм очі, а з посинілих уст раз у раз вилітали Аллах, його пророк або цілі низки прокльонів та побожних окликів.

Важко працювали моряки, качаніли від холоду веслярі, вода раз у раз заливала палубу і кладку, з чердака стікала вода, полотняні покривала на гармати опливали боною, і ні одного турка не видко було наверху. Тільки біля передньої щогли стояли Івашко і Юрко. І, певно, у сю хвилю однаке почування витало у їх душах – туга за тим далеким, захмареним узбережжям.

– Пусто сьогодні на морі! – перервав мовчанку Юрко.

Івашко кивнув головою та загорнувся тільки дужче у свій довгий плащ з верблюжої вовни.

– Погано і галерам, і чолокам, – відповів. – Бодай-то їхати галеоною! З поворотом поїду уже з яким генуезцем.

Настала мовчанка, і знову оба вдивлялися з-під каптурів у далекий беріг України. З пірваних хмар став покапувати дощ, але видуте вітрило ослонювало обох стоячих під щоглою. Галера порола носом розбурхану хвилю – то з’їздила з валу удолину, то врізувалася у бік слідуючої хвилі, то поринала задом у глибину, ніс високо торчав у повітрі, а вода з чердака спливала між каторжників. А не мали вони і тої потіхи, що Юрко, бо між ними не було українців, а далекий захмарений беріг був для них тільки одним проклятим краєм неволі більше.

– А чи вашмость пан зладили усе до дороги? – спитав нагло Івашко.

– Я? – спитав, наче спросоння, збуджений молодець. – Хіба я уже поїду домів?

І його очі блиснули блаженством, мов сей луч сонця, що час від часу розсвічував темряву.

– Так! Поїдеш, вацьпан, а я остану…

Юрко уважно поглядів на товариша.

– Від тебе зависить, чи останеш, чи ні, але що скаже твоя совість, коли оставиш недовершеною свою задачу?

– Ах, у мене нема сумнівів, брате, є тільки біль! Ще коби-то замість Агнешки був хто другий, то була би розрада, а так-то й волю, що утікла.

– То ти не шукав її?

– Навіщо? Я й тепер знаю, де вона. Я міг би обставити дім на Пері заптіями і дати пану Корецькому у Єдикулі товаришів. Тарговський держить її у себе, але вже зачуваю, що і писарі польського посольства до неї заходять. Я думав, що її краса має душу, а тут між тим найшов же першої днини у неї тільки те, що є у всіх дочок гаремів, наче вона не жила у шляхетському домі ляха, а у якомусь турецькому заперті. Самиця, та й годі! Я рад, що позбувся її. Але се дивне, – додав по хвилині, – що вона до вацьпана присікалася у Стамбулі.

– Бувало і таке, – відповів Юрко, – та се буде, може, й причина, чому вона втікла до Тарговського.

– Ага! Я, бач, дивувався, що вона не лишилася при тобі, і позволив їй до тебе ходити, бо думав, що… то й заспокоїться. Але, бачу, краще повірити несторіанському мужеві, чим повнокровній жінці. Недармо кажуть турки, що легше упильнуєш мішок з блохами, чим непутящу жінку… Та й каже арабський поет:

Жінки – се чортом сотворені на нашу погубу.

До Бога тікаємо перед путами диявола.

Вони є початком усіх людських лих

У справах світських і у справах віри.

– Ба, не всі такі…

Івашко засміявся.

– У Польщі? Горе народові, що з таких жінок родиться!

– Яке дерево, такий клин! – докинув Юрко. – Се правда. Не дивно, що у Польщі не найшов я ні одного справжнього мужа, ні одної чесної жінки, ні одної людини зі серцем – чуттям.

– Тому я й волію жити в Туреччині, чим у Польщі, а вертати туди бажав би я хіба як мандрівник, який їде у святу землю поглянути на місця, де небесний огонь потопив Содом і Гоморру.

З усіх слів Івашка звучало таке завзяття, така злість і ненависть, що Юрко аж здригнувся. Але тепер уже не дивувався. Не був то уже той сам молодець, що, п’яний з розпуки та жадоби месті, розторощив злодія о бронзовий ліхтар. Його око глянуло у глибину життя народів, у причини і понуки, які викликували записувані з історії події. У його умі рисувалися зовсім ясно страшні ворожі сили, між якими виростала нова воля його народу. І ясно, виразно бачив він, як благородними є основи сього нового світа. Непорочна, свята велич народного стремління – се, наче Божа воля, яка з нічого творить світ, вливає у серця мужів, які володіють сим світом, велич і розум, та не засорюють джерела річок народної будуччини підлотою…

Під вечір, як далеко оком сягнути, пожовкло море від намулу великих рік України, які весняні свої води вливають у Чорне море. Вода, яка заливала хвилями поміст, була майже солодка. Дощ устав, бо вітер перемінився і подув просто з полудня. Паша приказав звинути вітрила, а веслярі прийнялися за весло. Вчинили се тим радше, що рух розігрівав заков’язлі члени тіла. Кромі сього, Івашко мав те дивацтво, що своїх веслярів кормив доволі добре і дбав про чистоту між ними. Взимі давано їм навіть овечі шкіри на хребет, так що його чотири галери, які звичайно стояли у Трапезунді, визначалися між усіми справністю в рухах та скорістю ходу. Тому-то й тепер помчалася галера по розбурханих хвилях, мов дельфін. Морські ластівки та чайки зі скиглінням літали понад водою, а високо горі попід хмарами летіли з криком та курликанням журавлі з вирію.

Тихо, без вечірньої зорі запало сонце за хмарний овид, а коли на землю й море налягла ніч, галера колихалася при набережній очаківської пристані.

Абазе-паша заїхав у конак Алія-паші, якого флот стояв у очаківській пристані, чатуючи на козаків. Сторожі у Аслан-кермані та Тягинці, як також безліч сторожових човнів, мали дати йому знати про наступ козацьких чайок. Татари, які пізньою осінню ходили у Молдову, вибиралися весною на Польщу, і у степах аж роїлося від чамбулів та чат. Відділи баші божуків та сіпагів і навіть кілька сотень яничарів були у замку, а капиджії день у день стріляли для вправи зі замкових гармат та робили собі знаки у поземеллі довкола замку. Мегендиси оглядали земляні роботи, рови, окопи, редути, уставляли тяжкі топи – словом, турки ладилися не на жарт вкоротити «своєволю козаків» і через те підготовляли «забрання Ляхистану».

У городі Очакові кипів мимо вчасної пори року чималий рух. На базарі продавано поживу, напитки, одіж, збрую, порох, олово і навіть предмети розкоші: коври, пахощі або дорогоцінності. На майдані біля замку продавали татари невільників з Молдови та Волощини. Вони продавали дуже дешево, бо запотребування не було велике задля тодішнього пребагатого жнива на Україні. Але і з сього скористали, як всюди, так і тут, генуезці і скуповували усіх рабів, яких тільки захопили, а транспорти посилали на Перу і Галату до Стамбула, бо знали, що султанський флот потребуватиме вскорі великого числа веслярів-каторжників.

Зате тодішніх рабів, накуплених у Кафі, задержали купці таки там, у Кафі, у своїх домах, бо знали, що дрантивий товар з Мультан не найде покупу у порівнянні зі здоровим, спокійним, сильним та роботящим рабом з України. Перегодувати через рік сих двадцять – до тридцять тисяч бранців не робило трудності генуезько-кафинським дукачам, а зате які бариші добудуть вони по заключенні миру з Польщею, якщо король заплатить татарам щорічний «упоминок», себто гарач. Дивувало се, щоправда, усіх, що вірменські купці у сьому році не купували рабів, ані не виправлялися з товарами у Польщу, – але пояснювали собі се тим, що грозила війна.

Усі ті подробиці оповідав Івашкові та Юркові слідуючої днини язіджі Дауда-паші, який остав у Очакові через зиму. Івашко усміхався злобно і тільки раз перервав оповідачеві, звертаючись до товариша зі словами:

– Чуєш, вашмость. Торішній ясир остав у Кафі; не сумніваюся, що прокляті гяури, яких нехай Аллах нагодує чортячими головами у Джегенні, знову зароблять великі суми гроша на правовірних.

Юрко бажав саме щось відповісти, коли у кімнату увійшов Мустафа. Язіджі віддалився, а татарин сів на подушці, вказаній йому пашею, і ждав запитання.

– Не хабер? – спитав паша.

– Ти знаєш, пане! – була відповідь.

– Найшлася ханум Корецького?

– Ти сказав, пане! Найшлася, пане… тільки… тьфу – о Аллах, бережи нас перед тричі укаменованим шайтаном! – вона вагітна.

– Вагітна? З ким, з чоловіком?

– Йок… то єсть… тьфу!.. Та знаєш, пане!

Івашко зареготався.

– Чуєш, вашмость, що сталося. Дочка мультанської долини, жінка польського магната вагітна з татарським конюхом. Ха-ха-ха! У Стамбулі понадриваються сміхуни.

Юрко поблід.

– Гріх тобі, пашо, сміятися з сього! Хіба ти не бачиш цілої огиди безмірного нещастя? – спитав дрожачим з обурення голосом.

Паша злобно глянув на молодця.

– Таке нещастя стріне кождого, хто довірить себе опіці ляха. Пірватися з мотикою на сонце, накоїти злочинів, від яких волосся дибом піднімається, а відтак падькати: ах, що за звірство, що за нещастя, що за кривда! – ось що уміють ляхи. Тільки, бач, світ – се не Польща. У світі підлота завсіди підлотою, злочин злочином, чи його поповнить лях, чи перс, я або ти. Тому коли з підлоти, нахабності, злочинів прийде кара, то не нам жаліти покараних.

– Ах! Се передвидів уже Сагайдачний, – відповів Юрко. – Він навіть передсказував Корецькому, що його жде, якщо не послухає гетьманської ради.

Івашко знову усміхнувся.

– Видко, отаман добре знав, що його не послухають, коли тільки жмінку козаків післав Могилі. Не бійтеся, вашмость, добре він знає тих, з ким грає у м’яча, і відіб’є кождий мет з місця.

Відтак звернувся до Мустафи.

– Візьмеш її і передаш агентові Граціянія, а він заплатить тобі двадцять тисяч дукатів.

– Чи маю їх принести сюди?

– Ні, лишиш їх собі у нагороду за усе, що зробив для мене, і на будуче.

Мустафа упав Івашкові до ніг.

– О могучий пашо! Хай усі блага неба…

– Встань! – крикнув гостро паша. – Даю тобі, бо знаю, що ти бідний, а можеш мені придатися. Ось передовсім одвезеш того оттут молодця, висланця могучого капудан-паші Галіля та особистого приятеля румелійського беглербега до козацьких чат. Знаєш, де вони?

– Ти знаєш, пане, що я знаю усе, про що ти хочеш знати, – була покірна відповідь.

– Пек єї! Що каже хан на козацьку готовість?

– Джанібек-Герай відкликується до волі всемогучого та всемилостивого Аллаха, який при помочі самих гяурів вигубив невірних у кримських городах. Ба, й забагато рабів є у Кафі, тому впала ціна на свіжих невільників, а через постій війська і флоту вельми подорожіла пожива від Перекопу аж по Феодосію. Страшне буде літо, якщо не змилується Аллах. Хай буде його свята воля, Джанібек не стане напівперек дороги кісмету, якщо він має постигнути турецькі городи.

– Пек єї! Ти мудро говориш, Мустафо. Джанібек повинен би зробити тебе мурзою…

Очі Мустафи засвітились якимсь фальшивим блеском ні то радості, ні то злоби.

– Аллах, пророк і хан – се три степені служби, яку несу їм удень і вночі! – відповів, прикладаючи руку до чола і грудей.

– Так, ти розумний і зручний чоловік. Проведи човен поза Аслан-керман а одержиш нагороду.

Коли Мустафа вийшов, чорні брови Івашка стягнулися на хвилю:

– Так, ти розумний і зручний чоловік, одначе ти знаєш забагато…

Тої самої днини перед вечором Мустафа приніс до конаку два великі мішки цехінів, які одержав від орударя Граціянія як одкуп за жінку Корецького. Перед домом, куди завели Корецьку заптії, зчинилося збіговисько. Вуличні хлопці, чури, конюхи, татарчуки кричали, свистіли, ревіли та реготалися не своїми голосами, виспівуючи наскорі зложену пісеньку, яка не благословила Іссу бей Маріям, що дав їй по різних панських присмачках татарську юшку, хоч не пахучу та не дуже чисту, але зате здорову…

Бліда, мов смерть, поступала Корецька за кавасом беглербега, а, увійшовши у сіни дому, упала без чуття на долівку. Італійський наймит, татарський посіпака та український потурнак висвободили з соромної неволі дочку мультанських господарів, горду Могилянку, яку занапастив лях. Замість престола та княжої ложниці – вонючий барліг татарина, замість величі – неволя та насмішка озвірілої товпи поган.

Мустафа не займався бранкою та її почуваннями. Він спішив зложити гроші до переховання у Абазе-паші та сповнити його приказ. Чому він саме до нього їх заніс, не знати. Здається, тому, бо знав, що Івашко його не обкраде. А може, бажав усипити тільки прозорливість паші, щоби відтак зрадити його… Не знати!

Івашко велів гроші поставити у скриню, а сам пішов прощатися з Юрком. Прощання було дивне. Юрко бажав, було, висказати паші подяку, та зворушення не дало йому промовити ні слова. Мовчав і Івашко, тільки глибокий смуток малювався на лиці сього дивного чоловіка. Ті оба мужі, так різні від себе – вірою, поглядами, стремліннями, – полюбили себе взаїмно.

– Не забудь Сагайдачного і Смілянського замку! – проговорив укінці Івашко з трудом.

– А ти не забудь обох опирів, що п’ють кров твойого і мойого народу…

І нагло оба кинулися собі в обійми. А злучила їх спільність ненависті та спільність любові – найсильніші понуки людських діл та почуваннів.

По якомусь часові сімох їздців виїхало з конаку доріжкою, що вела у пристань. Були се Юрко, Мустафа, Степан та чотирьох тугих мужів, видко, вірмен або курдів. Вони їхали чвалом, не зупиняючися навіть біля варт, які мали, видко, приказ пропустити їх без перешкоди. У пристані сіли на велику чайку, у якій лежало доволі об’ємисте човенце та сиділо сорок веслярів. Посередині була щогла з великим трикутним вітрилом. Попутний вітер пігнав чайку горі лиманом у сторону устя ріки. Яничарський червоний прапор повівав з вершка щогли, а біля нього висіла велика червона ліхтарня.

Коли запала ніч, запалено ліхтарню, а то на те, щоби сторожові човни не займали подорожніх. І справді, їдучи, зустрічали вони галери, вітрильні чайки, сторожові човни, на берегах раз у раз показувалися огні варт, та ніхто не спинював їдучих. На чердаці уклався Мустафа спати, а Юрко та Степан сиділи біля керманича. Вони не спали. Якась гарячка огорнула обох, по лиці Степана спливали сльози одна по другій, наче у важкому горі, Юрко аж дрожав з нетерплячки.

Жовта вода несла зі собою ще криги леду, які таяли від теплішої морської хвилі та холодом обдавали тіло. Щохвилі пропливали попри чайку пні дерев, гиляки або цілі плаваючі острівці, зложені з гілля, порохна, намулу, в’ялого листя та моху. Вартові довгими держаками віддрулювали сі перепони, і чайка плила дальше. Крім вартових, спали усі у човні, загорнувшися у кожухи. Пізно вніч шум води, лопотання вітрила та одноманітний свист вітру приспали і Юрка, тільки Степан не спав…

Аж засіріло на сході небо, і пітьма ночі стала звільна відпливати на захід. Вітер утихав звільна, і чайка чимраз повільніше плила наперед. Перед нею з-посеред розбурханих вод підіймалися перші острови Дніпра. Тоді вартові розбудили Мустафу. Сей протягнувся, зівнув, відтак укляк на чердаці з лицем, оберненим ід сходові, та відправив приписаний намаз. Опісля добув із-за пазухи свиставку і свиснув тричі.

На сей знак зірвалося усе, що жило, і кинулося до весел. Стрілою понеслася чайка по запінених хвилях назустріч островам, а Мустафа взяв з руки правило керми і правив чайкою, ждучи на сніданок, який ладили його товариші, привезені від Абазе-паші. Вони поклали на лавку грубий шмат дернини, а на ньому розвели огонь. При тій ватрі пекли товсту баранину на вербових прутиках, а коли м’ясо пришкварилося, збудили Юрка. Усілися на кормі снідати, і аж тоді розглянувся молодець довкола. А вид був справді величавий.

По синьому зводі неба переганяв вітер цілі стада хмар, а їх тіні пересувалися по поверхні землі, мов похмурість по лиці людини. Як оком сягнути, покривала усе вода – але не синя вода моря, що, розбурхана піною, обдає плавця та ворочає судном, наче лушпиною, на всі боки, ні – усі ті води кинула у одному напрямі якась велетенська сила, і вони стремлять у один бік, наче пручи приступом по приказу полководця. Зі страшенною вагою пруть вони вперід ненастанно, безпереривно, уносять зі собою усе, що спинює їх у дорозі. Ті води – се море, яке велетень переливає відразу з одного місця у друге.

Ні одного, ні другого берега не було видко – вони губилися у ранніх опарах, які приймалися з водяних мас. Коли судно підходило до правого берега, почувався клекіт води та гук обвалів. То шуміли води по струях, то валилися у русло підмиті стрімкі береги. Тут і там з-під води, наче рамена мерців, простягалися чорні, перегнилі гиляки осокорів та верб і навіть дубів, які весняні води звалили у ріку на Козацькому острові, або на Тавані, і принесли сюди. Здовж того берега ішла головна течія ріки, і годі було чайці, що плила горі водою, держатися тої сторони. Вона відпливала на схід до лівого берега. Та тут губився моряк зовсім…

На милю-дві ішли тут бунчами ріки плавні – ся безліч рукавів, річок, протоків, затонів. Тут не шуміла вода, тут співали лишень комиші, троща та очерет журливу думу про козацькі походи, бо тут, у тому хаосі острівців, лісів, лугів, піскових лав та річищ, виростала та розживалася козацька сила. Міліони птиць підлітали угору хмарою при появі судна та опускалися знову на воду. Гуси, качки, бекаси, слукви, пірникози, гупала, чайки, хохітви, бузьки, чаплі, журавлі, пелікани та безліч других крилатих мешканців плавні наповняли криками повітря, а з боліт і ліса обзивалося хрюкання кабанців та глухий рев тура.

Чайка в’їхала між острови, і вид відразу змінився. Замість отвертого моря бачило око уперше щось подібне до ріки. Дубовий ліс вкривав острови, але окраїни їх стояли глибоко під водою. Раз у раз зачіпали весла об вершки дерев, одначе не були се дніпровські гнилі, а живі верби, вільхи або зарості, що у звичайний час віночком окружували діброву острова. Так-то плила чайка горі річкою аж до Талинки, де станула коло полудня.

Тут задержалася, і Мустафа висів під час, коли товариші обідали. За годину вернув татарин з містечка, яке лежало на березі ріки між балкою річки Талинки а руслом Дніпра, і привів зі собою других сорок гребців. Дотеперішні висіли і пішли у городок, а чайка поплила далі. На березі не видко було ні пастухів, ні купців, ні хліборобів. Крутилися тільки турецькі баші божуки та сіпаги очаківського беглербега – видко, спокійна людність покинула городок на воєнний час.

На укріпленнях видко було чимало гармат, які вимірено на ріку, куди мусіли би перепливати козацькі човни. Між лівим а правим берегом ненастанно їздили сюди й туди вартові човни, а на більш отвертих місцях, горбках, пригірках стояли фігури, тобто маленькі помости з дашками на кількох височенних стовпах. Під дашком стояв вартівник, розглядаючися на всі боки. Довга драбина лучила помостик зі землею.

Під вечір чайка плила здовж лівого берега острова Тавань, на якого горішньому кінці стояв замок Аслан-керман. Побачивши стіни та земляні вали кріпості, закликали усі подорожні: «Ель гамду іл-л-іллях!», а веслярі підняли весла. Вони обтирали піт з чола, бо праця то була чимала – плисти проти течії. Тому живо заговорили між собою по-турецьки та серед сміху й дотепів спускали на воду човенце. У нього сіли Мустафа, Юрко, Степан і чотирьох слуг Івашка. Чайка завернула вліво, до замкової пристані, а човен поїхав вправо, до лівого берега ріки горі водою. Коли чайка найшлася у значнішому віддаленні, запитав Мустафа слуг руською мовою.

– Розуміє з вас хто по-руськи?

Гребці переглянулися поміж собою і живо забалакали якимсь зовсім незрозумілим язиком.

Тоді Мустафа повторив питання по-турецьки.

– Йок, ефендім! – відповів найстарший з них, високий муж з орлиним носом та чорними очима хижої птиці. – Ми курди з Діярбекіру.

– Пек єї! Дуже добре! – замітив Мустафа. – Паша – се обережний чоловік, не любить, щоби йому хто заглядав під кубок з кістками.

Слова ті звертав Мустафа до Юрка, пристроївши лице приязним усміхом.

– Як-то? Під який кубок? – питав Юрко.

Мустафа засміявся голосно.

– Ти знаєш, ефенді, що грач-костира перемішує кістки, а відтак викидає на стіл, але не відкриває кубка, доки противник не покладе своєї ставки на стіл. Тому, бачиш, на галерах Абазе-паші, ні між його двірнею нема ні одного русина, ні ляха.

Юрко задрожав. Мав би, може, сей брудний, дрантивий татарин відгадати гру Івашка?!

– Абазе-паша, – відповів на вид спокійно, – сам походить з руської землі, тому русинів не любить. Се не дивно. Наколи б ти, Мустафо, прийняв нашу віру, то також не бажав би стрітити другого такого самого перевертня.

Мустафа обкинув Юрка хитрим, фальшивим поглядом.

– Йок, – сказав, – се не те. Ось видите, що вас він не боявся, а при сьому він не позбувся руських рабів, продаючи їх, тільки пустив їх потайки на волю… ефенді! Старий Мустафа добрі ще має очі і бачить много більше, чим хто думає…

Юрко зблід. Рука його мимоволі сягнула за пояс за кинджалом, але Мустафа зі своїм найсолодшим усміхом поклав руку йому на плече.

– Не бійся, ефенді, не хапайся за ніж, Мустафа не зрадить паші, бо Мустафа татарин, а не турок… Його величність хан – коби Аллах обсипав його усіми благами Едему – також не забув заходів візира Насуха скинути його, і престіл в Бахчисараю горить зараз під ним. Тому він бажав би його укріпити під собою. Усе те нитки основи, які держу в руках. По них міг би дійти до тканини, та волів би, щоби паша сам показав мені її, кажучи: «Ось, Мустафо, мій верстат, чи бажаєш стати одним з ткачів?»

Очі Мустафи блистіли у темряві вечора. Він пильно вдивлявся в Юрка, наче бажав вглядіти в його очах розв’язку тайн. Сей погляд притягав до себе зір молодця, мов очі гадюки, і Юрко чув, як слабне його відпорність.

– Вибачай, Мустафо!

– Ефенді! – крикнув нагло на нього провідник човна, який сидів попереду. – Ходи сюди, тут щось пливе на нас, чи не човен?

Юрко вигнався прожогом туди сам, бо Мустафа не міг покинути керми, і став вдивлятися у темряву ночі. З-за пірваних хмар виглянув на хвилину місяць, а у його світлі побачив молодець величезну колоду, яка несеться течією просто на човен.

– Позір , Мустафо! – гукнув. – Бухта вліво! Ще трохи, так!

Величезний дуб, вирваний з корінням, проплив попри човен, зачепляючи галуззям об весла. Небезпека минула, та в тій хвилині почув Юрко побіч себе шепіт провідника.

– Не бійся, ефенді, ми не мурзи, тільки вірмени. Абазе-паша знає, що Мустафі не побачити уже Аслан-города…

Молодець оторопів.

Коли тигр у плодовитій землі Мазандерану збирається напасти на оселю, то крутиться довго довкола неї, досліджує усі стежини, переходи, корчі та криївки і ніколи не дасть людям захопити себе небачно. Кождий його рух напору обчислений, кождий крок обдуманий, а кождий скок смертельний! Таким видався Юркові Івашко серед своєї високої гри. Справді, усі митарства, каверзи, заходи та міркування польських статистів, усі головачі дивану не зуміли відперти удару, який задумав їм нанести сей тигр Мазандерану. Справді, безпечно було усякому у його тіні, а горе ворогові.

Зовсім успокоєний вернув на керму, де Мустафа балакав зі Степаном про Україну.

– Вибачай, Мустафо, – сказав йому, – але ти думаєш, може, що я маю яку участь у планах Абазе-паші. Ти милишся. Паша є моїм другом з давніх літ, але тепер поміж нами нема спільності. Я християнин, а він бузувіра, мені з ним лучиться годі.

– Хай буде і так! – відповів Мустафа, який, певно, подумав, що небезпечно було би наставати дальше. Він і так осягнув свою ціль, пізнавши по збентеженні молодця, що не помилився у своїх підозріннях. А чи самого підозріння не було доволі, щоби перевішати половину дивану та з десятьох беглербегів? Чи за підозріння не платить не раз Алі-паша більше, чим за доведені факти? Доведена річ є звісна. Кождий знає, що з неї може бути. Але хто обчислить наслідки підозріння?

Між тим чайка плила здовж лівого берега Дніпра. Величезний комиш стояв тут стіною, а нічний легіт шумів серед сухої торішньої трощі. З-поміж неї виростали бивно молоді гони. У світлі місяця блистів ярко молодий шувар та світилися сочні листки іреня, наче посріблені. Вода плила спокійно і не була глибока. Вона переливалася тихо поміж островами водяних ростин, а місячне сяйво покривало блеском брудну краску води.

Юрко вдивився у сю картину, наче у півсні. Ось се знову його рідна земля довкола нього. Висісти на берег та полинути ген далеко у Діброву до Галі… Нічого вже не спинить його. Турецькі загони, замки, татарські чамбули остали за ним. Перед ним Дніпро, степи, воля. А там далеко, над синім Тясмином, ждуть на нього сині оченята його вірної дівчини – уся безкрай несказанного щастя, спокою, земного раю! Аж там ждало його життя у цілій повні. Там козацький лад без панів та рабів, безпека, мир, (там жадано сили усього народу, жадано самостійності. Ось з ними, козаками, піде і народ по славних слідах князів, про яких розказував йому і Галі о. Андрей у далекій Іванівці…

Нагло почувся за човном плюск весел та шум води. Рівночасно просто нелюдський крик вирвався з грудей Степана.

– Наші, наші! – лебедів. – Братіки, други… скільки літ… сліз, крові, сердешні мої, ми тут… тут… – і хлипання замкнуло йому уста.

З-поміж очерету висунувся на чисту воду човен, у якому сиділо кількох мужів. На головах видніли високі смушеві шапки зі заломаними вершками. Лучі місяця грали на блискучих дулах самопалів.

– Стій! Стій! – гукали голоси. Весла піднялися горі.

– Піддавайся! Клади збрую!

– Підходіть безпечно! – вигукнув Юрко. – Ми свої!

– Який біс тобі свій? Хто ви?

– Невольники, які втікли з ясиру!

– Брешеш, сякий-такий сину, ану перехрестися.

– Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Слава тобі Господи, що сподобив нас почути хрещену мову! – крикнув Степан.

Човни пристали до себе, і Юрко зі Степаном перескочили у козацьку чайку. Степан тягнув ще зі собою доволі великий мішок, але Юрко не бачив того. За ним стояв Мустафа та вихваляв Аллаха і його пророка за поміч у виконанні приказу паші.

Одначе, коли тільки козаки замітили, що у човні є турки, сейчас придержали його гаками.

– Що се за люди? – питали Юрка і Степана.

– Се добрі люди, які нам помогли. Бувай здоров, Мустафо, – відповів молодець, – і не заглядай Абазе-паші під кубок, щоби не побачив замість виграної кістки – Азраїла!

– Аллах, Аллах, Аллах! – закликав наполоханий татарин, але в тій хвилі на знак отамана, що сидів при кермі козацького човна, козаки підняли клюки, і течія понесла турецьке судно долі водою. Юрко кляк посередині човна і став молитися. Степан плакав, сидячи на лавці, козаки мовчали, бо шанували зворушення утікачів. Судно пірнуло знову в очерет, тільки на дзьобі стояв вартовий, поглядаючи понад очерети на ріку.

Юрко встав.

– Добрий вечір, Юрку! Не пізнаєш нас, старих своїх друзів? – почувся нагло голос отамана.

Молодець здригнувся і подався у сторону керми. Отут на лавочці, курячи коротку носогрійку, з рукою на правилі сидів Олекса Коршун. Довго не випускали себе оба з обіймів. Відтак став Олекса розказувати усе, що знав про Івана і Галю. Вони осіли в Діброві у Тясминському уході та за частину Юркових грошей розводили господарку між тамошніми слобідками. Прочі гроші віддав Кіркор вірменським орударям, щоби винайшли і викупили Юрка з неволі, але невелика була на се надія…

Оповідання Олекси перервав якийсь далекий крик, наче крик убиваної людини. Юрко затрясся.

– Що се таке? – спитав Олекса.

– Ах, сей крик – се послідний відгомін турецького світа, що доходить до моїх ушей, – відповів Юрко і розказав укоротці усе, що пережив у Туреччині.

– Сей крик, що ми чули, – се крик Мустафи, якого Івашко велів убити своїм посіпакам! – закінчив оповідання.

Довго розказував Юрко, а Олекса слухав уважно.

– Гаразд! – відповів. – Гетьманові виплатилася зелена шапка та пернач. Таких вістей, певно, і він не сподівався. Поїдемо до нього, через день переспишся у чайці, а хіба я уже зовсім не знаю нашого Петруся, як не накаже нам вечором походу.

На даний знак човен помаявся вузькою протокою поміж очеретом, відтак переїхав чимале озерце, окружене лозиною та шуваром, і в’їхав у устя невеликої річки. Аж вкінці зашуміли осокори, і на малому півострівці побачив Юрко відблиск огню.

– Ось там гетьман! – сказав Олекса.

З шуршанням виїхав човен на пісок. Олекса, Юрко та Степан зі своїм мішком висіли на беріг.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 374 – 387.