6. Піском у очі

Юліан Опільський

Недалеко Галатської вежі у кімнаті великого, просторого та пустого дому сиділо у грудні 1616 р. трьох мужів при великому, заложеному паперами столі. Жовті листки пергаміну з привішеними печатками валялись на долівці, а лиця усіх трьох мали вираз напруження, викликаний цікавістю людини, коли вона пізнає другу. Соболева шапка з чорною китицею, багата шуба та високі, смушком підбиті чоботи вказували, що один з панів приїхав щойно з далекої дороги. І справді. На просторому подвір’ї конюхи опровожали стомлені коні, челядь виладовувала вози з припасами, коврами, шатрами та подарунками для турецьких достойників, чистила збрую.

Се була дружина пана Тарговського, секретаря Польського короля, який саме приїхав до відпоручника Польщі у Порті пана Коханського. Сам пан Коханський сидів по другій стороні стола та звертався саме зі запитанням до третього товариша, яким був відпоручник Дауда-паші з Очакова – Юрко Угерницький.

– То кажеш, вашмость пан, що Аслан-керман і Тягинка вже відбудовані? – питав пан Коханський, низький, грубий шляхтич з великим сигнетом на пальці, довгою, сивавою уже бородою та червоним носом.

– Так, – відповів Юрко, відкидаючи назад себе вильоти кунтуша вишневої краски, у який одягли його заговірники.

– Ніц то! – сапнув Коханський. – Все-таки «турок» жаданих субсидій від його милості круля та їхмость панів гетьманів не одержав! А чванилися! Завсіди кажу, що остаточно супроти воєнної готовості Річи Посполитої бісурманин «дуди в мєх».

– Ба! – завважав насмішливо пан Тарговський, високий, блідий муж з великими очима та іспанською борідкою. – Був би одержав, якби у нас такі субсидії були до роздачі. Голий latronem не боїться.

– Як-то голий, що-то голий? Хто голий? Коли-сь, вашмость, голий, то не думай, що на тобі стоїть і ціла найясніша Річ Посполита, – закукурічився пан Коханський.

Але пан Тарговський не відповідав на зачіпку, тільки розчитувався у письмі Дауда-паші. Прочитавши, поклав на стіл і звернув зір на Юрка.

– То, вашмость, знаєш пашу?

– Знаю.

– Відки ж така аміціція між вами?

– У Дауда є в Теребовельщині свояки, до яких він признається, а я з ними приїхав.

– Пощо?

Юрко почервонів, мов грань.

– Що се? Допити? – спитав. – Чи я видаюся вам бути не тим, за кого подаюся?

– То ні, але вашмость супонуєш певно, що ти перший тут? Не один тут уже був. Нашої «браці» чимало всюди! І чимало вісток приносять.

Тарговський злісно усміхнувся.

– Чого ж, вашмость, сподіваєшся за свої вісті? – спитав.

Юрко зірвався.

– Пане Тарговський! Не мішайте мене зі своєю «брацєю», бо я русин, а не поляк. За мої вісті не хочу нічого, противно, у мене є ще інші відомості, якими був би з вами поділився, але коли так, то відходжу. Стелюся до стіп!

І, вхопивши шапку, звернувся до дверей. Але тут найшов перед собою грубе черево пана Коханського, який мимоволі нагадав Юркові пана Пєньонжка зі Сянока і сим розоружив його гнів.

– Pax, pax! – гудів грубий шляхтич. – Вашмость, пане секретар, трохи у гарячій воді купався, а се тут, у турцех, non licet! Ось поговорім, порадимся. Ви не знаєте ще, що післанці круля єгомості не раз годинами вичікують у селямлику простого паші або каймакама, а обличчя султана навіть не оглядають.

Усміх появився на устах молодця.

– Не гнівайся, вашмость, – докинув і пан Тарговський, простягаючи руку до молодця. – Вже в Едірне мене зачіпали «наші», що бажали продати мені «язика». Що бісурмани завзяті на нас і шукають собі тільки оказії, про се знаємо уже від півтора року через єгомостя пана Отвіновського, але що там тепер agitatur – не знає ніхто. Сідай, вацьпан, і розкажи, урази не ховай, а ми вдячні будемо і крульові єгомості про вашмость пана згадати не забудемо.

Угерницький сів та прийняв з руд пахолка кухоль грітого вина з корінням. Пан Коханський приссався також до кухля, пан Тарговський порядкував.

– Недобрий з тебе чоловік, мості пане секретар! – сказав пан Коханський. – Добра крапелька ніколи не зашкодить, особливо у таких трудних імпрезах!

– О, справді, що трудні се імпрези та велике завзяття бісурман на нас, – відповів поважно пан Тарговський.

– Звісно, ми є, прецінь, заборолом християнства, – сапнув пан Коханський і випняв черево, обвинене пестрим слуцьким поясом.

– Так, певно! – докинув з досадою Юрко. – Ми заборолом християнства за козацькими плечами, а за всяку ціну бажаємо згоди з бісурманом…

Пан Тарговський глянув на Юрка бистро. «Відки вітер віє!» – подумав, але заразом щезли останки сумнівів, які міг мати щодо Юрка. Круль та пан Жолкевський, які в’язалися з турками проти козаків, не думали, щоби козаки мали також бавитися у «статистів» і торгувати совістю та вірою, як вони. Доки ворожнеча козаків до бісурманів була більша від ненависті до поляків, досі не було їх чого боятися.

– Рацію маєте, вашмость, – сказав секретар короля, – тільки, бачиш, козаки – се також королівське військо.

– Ну, коли так, то чому обмежуєте його numerum та не позволяєте мешкати на волості?

– Ба, се інша справа: що козак, то не шляхтич, а коли усі підуть у козаки, то хто буде хлопом? Вашмость як шляхтич напевно се вирозумієш. Козаків треба, concedo, але їх треба до війни, а не до самоволі. Хай козаки опонуються hostibus у війні, але bello perfecto хай вертають, відки прийшли. Се порядок споконвіку у Річі Посполитій признаний. І шляхтич іде на війну, а по війні сіє гречку. Quam at rex, то не мав би сього чинити лик або хам. Скажи, вашмость?

Юркові потемніло а очах.

– Так, рація! – відповів з усміхом, стискаючи кулаки. – Тільки, бачите, шляхтич вертає до свободи, а хлоп та лик – до панщини на нужди.

– Пфуй, мості панове! – загудів пан Коханський. – Найшли собі матерію: хамську шкіру. Ось краще розкажіть нам, що бачили у Криму!

Попили вина. Юрко став розказувати усе, чого його навчили Галіль та Івашко про готовість хана та очаківські приготовання, про флот Алія-паші та похід Іскандера-паші на польських ворохобників у Мультанах.

– Бідний пан Корецький! – зітхнув пан Коханський. – На дворі його батька був я колись пахолком. Багато тоді від нього «пляг на кобєрцу» та червінців назбирав. І він-то мене, за товариша у Мультани та Стамбул посилаючи, на посла найяснішої Річи Посполитої випрошував.

– Хіба пан гетьман не піде своїм в сукурс ? – спитав Юрко. – Прецінь він недалеко, бо на Поділлі стоїть з військом.

Пан Тарговський встав і, скриплячи чоботами, став бігати по кімнаті. Вкінці махнув рукою і сів.

– Сукурс? – засміявся. – Який сукурс, яке військо? Сімсот вояків? Якраз тільки, щоби ескортувати до дивану посла з вірнопідданчим поклоном ленника, ось як волоський або мультанський чи семигородський князь.

– Все-таки у гетьмана можуть бути козаки.

– Ні, козаків нема! Вони, бач, показують уже, що вони тільки тоді, коли їм подобається, слухають гетьманських ординансів. Одначе хоч би й були, то годі було би помагати Вишневецькому і Корецькому, бо, видко, турки обернули свою увагу та велику свою силу на нас, а се небезпечно. Ще поки був Насух, Ахмед-паша, Гамза-ефенді… але тепер? Галіль, Ессад, Іскандер – се погано! Ні золотом, ні дівчиною, ні вином та дарунками… погано.

– Так, так, гине цнота у Високій Порті! – зітхнув пан Коханський. – До султана одна дорога через валіде, а пруга – через Галіля. До валіде та Галіля – через Ессада, а до Ессада хіба через Аллаха та його пророка. Пфуй!

– То значить, що Корецький та Вишневецький не удержаться? – питав Юрко наче з жалем.

– Ні! Ба, ще гірше, чим ні, – відповів Тарговський. – Гетьман буде мусів вислати певних людей у військо, щоби воно покинуло панів, і обіцювати їм платню, якої, певно, їм не заплатили.

– Може, заплатить Могила! – замітив Коханський.

– Ха-ха-ха! Вацьпан з місяця злетів на наш «паділ», коли не знаєш, як-то воно буде. Могила віддасть усе панам, а пани позволять воякам грабити, а гроша не дадуть з рук. Гріш вартніший, чим Могила. Військо розлізеться, а як прийде ворог, то найде тисячу-дві козаків – і тільки усього.

– Шкода! – не витерпів Юрко.

– Чи одного шкода? Мир мусить бути задержаний, бо недостатні vires, щоби починати страшну війну. А війна з турецькою потенцією вельми важка та periculosus. Турки, бач, не воюють так, як Цезар: veni, vidi, vici! Тільки поволі посилають пашу за пашею з баші божуками, сейбанами, спагами, і коли сили, а що найважніше, терпець ворога вичерпується, тоді приходить візир або й сам падишах з яничарами – і кінець! Гей, здається мені, що вже бачу голову магната на Баб-і-Гумаюн. Коби лише і наш великий гетьман не пішов тою самою дорогою… Не завсіди удається здурити пашів челяддю, пахолками та шляхетською збираниною, яку показують йому з-за Дніпра, як воробцеві страхопуда.

– Так, так, – замітив Юрко. – Пісок у очі добре сипати другим, але якщо вітер відвернеться…

– Слухай-но, вацьпан! – звернувся нагло Тарговський до Юрка. – Чи Дауд-паша має вплив на Галіля?

– О, і великий!

– Так ти Даудові виреплікуй, що гетьман тому не пішов проти Джанібека, бо держав сили проти турецьких військ над Дністром та проти султанських ворохобників. Тому caveatis, щоби їх Іскандер-паша не вернув без голови до Стамбула, та хай не надіються найти Ляхистан непідготованим. Розумієш мене, вашмость, ходить о здурення ворога, а до сього бісурманина – се ж заслуга перед Богом та маткою його пречистою. Поможи нам, а ручу тобі за Чигиринське староство.

– Чому саме Чигиринське? – вмішався пан Коханський.

– Бо я, будучи секретарем круля єгомості, знаю, що якийсь Угерницький дістав у нагороду за воєнні заслуги Тясминські уходи. Маючи в родині Чигиринське староство, вашмостьове до десятьох літ покумаєтеся з Калиновським або Конецпольським.

Юрко усміхнувся.

– Коли мій батько воював, – відповів, – обіцювали йому староство, а по війні дали пустиню. Цікавий я, що дали би мені за мої брехні?

– Се зовсім друга річ; тамта воєнна заслуга, яку віддасть хто-небудь – німець, мадяр, чех, але се треба справжньої amo patriae і статистики, а до сеї не кождий надається.

– Все одно! – махнув рукою Юрко. – Дауд-паша має вплив на Галіля, але я на Дауда не маю! Ось що. Все-таки попробую повідомити йому дещо з сього, що тепер почув, а він певно «в мислі» інтенцію вельможних панів інформувати не залишить капудан-пашу.

– Певний можеш бути, вашмость, королівської протекції. Memento: готовість наша велика! Caveat est!

Юрко кивнув головою і попив з кухля.

– А що казати про козаків? – спитав.

– Звісно, що! їх знищиться…

– Но так, – вмішався пан Коханський, – але великий візир і диван бажають знати, що се за люди – козаки та чиї се землі, де вони сидять.

Пан Тарговський задумався.

По хвилі став говорити.

– Козаки – не наші люди, се сволоч, заволоки з цілого світа – з Московщини, Криму, Мультан. Ми за них не відповідаємо, але їх землі – се наші землі, і про се знає кождий, тому зась військам султана до них.

– Добре, але чому козакам вільно там сидіти? – питав Коханський.

– Бо вони пильнують наших границь від татар – така є королівська воля.

– Значить, вони є королівським військом?

– Звісно, що так!

– Як же ж се погодити з експлікацією і екскузацією короля?

Пан Тарговський скривився.

– Немудрий ти, вацьпан: у сьому саме штука, щоби вони повірили у ті суперечності. Дотепер се удавалося, турки вірили у нашу силу, добру волю та у наші толкування. У сьому штука, щоби і тепер повірили.

– Хай помиляється, – проворчав пан Коханський. – Діру у совісті треба чимось залатати. Дотепер латали ми різними речами.

– Ну то тепер треба полатати страхом.

– Перед сімсотьма вояками, – закпив Юрко.

– Mundus vult decipi, – усміхнувся Тарговський.

– Ergo decipiatur, – докінчив пан Коханський і сапнув з вдоволенням.

В сій хвилині увійшов у кімнату ротмістр ескорти, яка привела була пана Тарговського. Побачивши його, Юрко зірвався, наче опарений, – пізнав пана Зборовського, що подер був королівський лист пана Бялоскурського у Сяноці. Але стражник Зборовський не пізнав Юрка, але бачив і тямив його лице, тому радісно звітався.

– А! Гора з горою не зійдеться, а шляхтич завсіди найде другого, де і не надіявся. Кілько земель, гір, рік…

– То вашмость пан ротмістр знають пана Угерницького? – зацікавився пан Тарговський.

– Ще би! Багато значних переваг разом ми довершили! Ось ми разом з паном Бялоскурським… ага! А де пан Ян? У мене було би до нього діло.

– Бялоскурський? – запитав живо пан Коханський – Ми так і думали, що він тут десь вирине. Що з ним діється?

– Помер, а радше, загинув, – була відповідь.

Наче хто знічев’я батогом швяхнув пана Коханського, так живо зірвався з лавки. Пан Зборовський почервонів, а очі його засвітилися.

– Коли, де, як? – почулися питання.

– Минувшої осені у Кафі вбив його якийсь приватний ворог, а відтак прийшов каді і забрав усе майно на основі султанського приказу про приятелів Насуха.

– Рани боске, рани боске! – закричав нагло пан Тарговський, неначе нагадав собі щось. – То той сам Бялоскурський, що то в Москві?..

Блідий, мов смерть, пан Коханський кивнув головою наче над власною домовиною.

– Пропало, пропало! – бубонів. – Треба списати акт зейстя, щоби відтак не думав хто, що ми поділилися скарбом, за яким і король, і сойм, і московські посли попитують. Турецькі власті потвердять сей акт.

Настала мовчанка, Пан Тарговський сидів при столі та тер чоло руками, пан Коханський стояв з заломаними руками, наче над могилою первенця, тільки пан Зборовський усміхався хитро.

– Не слідно по вас, ясновельможні, звичайної у так високо поставлених персон експерієнції, – сказав по хвилі. – Я знав свєнтей памєнці єгомостя пана Бялоскурського дуже добре, ми були з собою на «ти» і мало було у нас «арканів», які б не знали оба. Коли по поході на Москву рознеслася вістка про вкрадені клейноди, спитав я Янка, чи се правда. Він засміявся і сказав, що ні. Якби було справді ні, то він був би закляв, а не сміявся. Значить, він сі клейноди має або мав і продати не міг, бо донині у Стамбулі не був, а нікому не був би хіба їх повірив. Вони ще десь є і хтось їх колись найде. Не треба, одначе, щоби їх найшли турецькі власті, бо вони також зуміють їх украсти незгірше нас… так, незгірше нас, бо хіба ніхто з панів не думав би віддати їх бородатим кацапам для того, що крульові єгомості забаглося їхнього престола. Для того перешукаймо гаразд дім пана Бялоскурського у Кафі, перекопаймо огород, але без відома султанських чаушів та кавасів.

– Хто ж буде, властиво, глядіти тих скарбів? Може, вацьпан? – питав їдко Тарговський.

– Може, і я, може, вашмость пан, або пан Коханський, або і пан Угерницький, який також знає способи небіжчика Яна.

Юрко обурився і зрадів рівночасно, бачучи долю Польщі у таких руках.

– Встид і сором вам, панове, говорити про чужі гроші, коли наша спільна отчизна в небезпеці! – крикнув, коли по бесіді пана Зборовського усі три стали радитися над столом. Ні один з панів і не глянув на нього.

Аж коли став збиратися до відходу, підійшов до нього пан Тарговський і просив ще раз о поміч у благородному ділі сипання піску в очі бісурманам та о заховання тайни скарбів московських царів. За се обіцював Юркові знову протекцію короля й гетьмана, то є найясніших та найнепопулярніших одиниць у Річі Посполитій.

У дільниці Єні-Капу, поміж вірменським патріархатом та церквою і вежею Белізара, поміж сотками інших домів, будованих по найбільшій часті з дерева, стояв тут, хотяй невеликий, мурований будинок з великим огородом. Огород окружала висока, груба стіна, вершок якої їжився рядом довгих, гострих залізних кільців. Сам огород здичів був зовсім. Видко, нечасто жили тут дбайливі люди. Зате розрісся на славу. Величаві явори, кипариси та розлогі буки стояли по окраїнах упродовж стін, а посередині вибуяли лаврові та оріхові кущі, що приглушували собою прочу рістню.

Тільки перед самим домом стояло чотири крислаті каштани, а під ними збудовано колись бесідку. Сумні порохняві її останки грозили ще й тепер заваленням усякому, хто забажав би, може, тут спочити. Дім той подарував Галіль-паша Івашкові, бо конечним було, щоби намісник Ерзеруму мав у Стамбулі власний дім.

Ще не наспіли ніякі звісні післанці з Арменії, а вже Абазе-паша обняв рішучою рукою керму справ свойого пашалику. Був у вірменського патріарха, говорив з вірменськими купцями Ерзеруму, Халебу, Трапезунду, Синопу та Смирни, і сейчас опинилася у його руках величезна сума готового гроша у турецьких та перських монетах. Рівночасно у таборі в Халебі явилися перед Дамад Мухаммедом-пашею добровольці з Арменії, які бажали взяти участь у поході на Персію.

Одначе вслід за сим відкликано похід, бо дервіш Галіб вичитав у звіздах, що не годиться починати походу перед мартом. Добровольці відійшли, але по дорозі стрітили курдів еміра Сідхана, який забажав використати зиму та вірменським жнивом заповнити курдистанські саклі. Прийшло до боротьби, у якій курдів розбито. Будучи під приказами візира, не могли вони жалуватися, а пашалик Івашка уйшов на сей рік нападу курдів і позискав військову залогу, щось вроді сейбанів.

Зарадивши те, Івашко прилюдно викинув з хати вірмен і греків, які прийшли жалуватися на кривди від мусульманів, пожежі, морди, насильства. Він сказав їм, що невірні є гірш звірів і не мають права до життя, хіба що одержать його з ласки «віруючих». Тому усякому вказана дорога до переходу на іслам. І дивно, вірменські та грецькі міліонери не пішли на скаргу ані до візира, ані навіть до Ахмеда-паші, ані до Граціянія, тільки покірно згодилися на се і зложили ще раз чолобитну новому паші.

У тому самому місяці вбито на паль в Ерзерумі п’ятдесят розбишаків, одітих у вірменські шапки та каптани. Та лише дехто з покликаних знав, що се були дев’ятнадцять курдів, один потурнак-грек, один жид, двох поляків, двадцять п’ятьох яничарів, які пустилися на розбої з зимівлі у Ван, і двох заптіїв Івашкового попередника. Між вбитими на паль була половина злочинців, перед якими дрожала уся немусульманська людність Арменії та Курдистану.

Попередники Івашка замість їх нищити ділилися з ними добичею так, як польські старости з пограничних замків відбирали козакам-уходникам частину добичі, здобутої на татарах. По такій масовій казни віддихнули усі спокійні люди на східних окраїнах султанських земель, а останки розбишацьких ватаг, яких сотні укривалися під кришами намісників у тіні падишаха, покинули мерщій Арменію. До Стамбула прийшов звіт про казнення вірменських ворохобників та успокоєння пограниччя, тому муфтій, кізляр-ага та їх приверженці на всі лади славили нового пашу. Дехто говорив навіть, що було би добре довірити такому діловитому чоловікові провід у перській війні, але се говорили тільки люди, які стояли поза тісним кружком нової двірської партії. Провід остав при візирі.

Через усю осінь та початок зими піші та кінні післанці бігали з Ат-Мейдану до Єні-Капу, з Єні-Капу до Ескі-Сераю. Найшвидші галери їздили у Синоп та Трапезунд, аж одною з них від’їхав Івашко.

Дім у Єні-Капу опустів. Остав тільки нечисленний гарем, у якому верховодила Агнешка, та старий євнух, що привіз Галю у Кафу. Він мав приказ не перепинювати зносин «ханум» з Юрком, бо вони, мовляв, брат і сестра. Ось тут дізнався Юрко про цілу подорож Галі з Іванівки у Крим, але так уже навчився панувати над собою, що ні словом не зрадився, що Галя є його суджена. Несотворені речі розказував євнух про доброту та красу дівчини і жалував за нею.

– При ній був би я мав щодня плов, кускус, каву і солодощі у яка велика паша, вона ханум, а я кізляр-ага, її ту вона пішов, а я тут, о язік.

– Чи тобі тут так зле? – запитував Юрко.

– Зле? Йок! Не зле, добре!

– Так чого ж хочеш?

– Ну, вона була пек гюзель і така… така якась… мов гурія у раю… мов ангел… що то душу вийме тобі з грудей, і гладить рука гладенька, мов крілик або киця…

Ох, що у Галі душа м’яка та сильна, наче шовк, тканий золотом чесноти та сріблом чуття, про се знав Юрко найкраще. Він опер голову на руку та казав раз у раз.

– Шкода, шкода.

– Єввет, ефендім! Шкода! Вона там змарніє, жінка козак, шляхтич, хлоп – пфуй! Вона тут ханум велика паша, а я кізляр-ага! Гей, пропало!

– А чи моя кіз кардаш не є гюзель? – питав Юрко, який також дещо по-турецьки підівчився у Стамбулі.

– Пек гюзель, чок гюзель, але нема того, що там, ти знаєш, ефендім: крілик-киця.

І старий євнух засміявся сумно.

Так-то, коли надворі шалів вітер, а зимний дощ зі снігом шмагав безлисті каштани перед домом, сидів Юрко перед залізним кошем, повним вугілля, курив люльку, балакав з євнухом або мріяв сам про Галю. Вражіння новості, яке зразу відривало його ум від жури та грижі уступало звільна, а місце цікавості та спокою зайняв тихий смуток – туга. І він сам не знав би сказати, що йому долягає.

Вправді не міг був уосени вертати на Україну, але знав зовсім певно, що верне з весною як не кораблем, то з паном Тарновським і Зборовським. Вони, бач, не раз з ним сходилися у домі біля Галатської вежі, пили вино, курили люльки та балакали про війну у Мультанах та воєнні приготування Туреччини.

Юрко бачив, як Івашків посів приносить плоди. Іскандер-паша розгромив поляків та Могилу, посадив Томшу знову на престолі у Яссах, Корецький сидів у Єдикулі, а його молода жінка пропала безслідно. Вишневецький помер, війська султана ждали тільки першої трави, щоби рушити на Дністер. Панове Коханський і Тарговський виреклися в імені короля пана Корецького, а коли він сам просив їх о викуплення з неволі, заявили прилюдно, що він є зрадник і не може глядіти помочі у Річи Посполитої.

Мимо сего, пробували усіх способів, просьб, підкупства, намов, погроз – усе безуспішно. Усе розбивалося о опір партії муфтія Ессада та султанки Валіде, яка не давала себе ніякими скарбами купити. Ба, Галіль-паша заявив їй навіть через Юрка, що скаже їх під ескортою відставити до Хотина, якщо не покоряться султанській волі.

Тоді оба посли рішилися на крайність: освободити Корецького силою. Пан стражник Зборовський мав тим зайнятися, а Юрко мав бранця переховати у Івашковому домі. На жаль, пан стражник одержав на ту ціль двадцять тисяч дукатів, а слідуючої днини бачив його Юрко, перебраного за грека, на кормі генуезької галери, що плила до Афін. Пан Тарговський і Коханський найшли тільки лист, у якому пан стражник ротмістр Зборовський заявив, що не може, як вірний підданий Річи Посполитої, до так нечуваного crimen admittare manu. Тому виїжджає, щоби здати у Варшаві звіт з підпільної діяльності польського посольства гетьманові і канцлерові.

Сього звіту вправді посли не боялися, але все-таки двадцять тисяч дукатів і справа Корецького пропала. Так само не удалося найти слідів полоненої пані Корецької, і польські посли втратили вкінці усю надію, а тільки пильно помічали усі признаки тучі, яка збиралася над Річчю Посполитою.

Серед таких проб та старань минула зима, і настала коротка, бурхлива весна. Дощі та вітри вчинили немислимим вихід з хати, і більше, чим коли-небудь, сидів Юрко дома, ждучи вістки від Івашка.

Аж ось одної днини станув перед ним у довжезних шароварах та кольчузі, ковпаку та чоботах сивавий уже, але жвавий ще чоловік, і Юрко одним скоком найшовся при ньому.

– Степане, то ти? Відки тебе Бог веде?

– З Ерзеруму, з листом до тебе.

– Давай!

Далі післанець Абазе-паші зняв ковпак й з-за плюшівки добув суверток паперу, заліплений воском. Мигом розломив Юрко печатку.

«Вельмиповажаний вашмость пане Угерницький! – писав Івашко. – Військо Магомеда-дамада вигинуло від пізніх морозів, вогкості та голоду. У мойому пашалику лад і готовість до виступу майже уже цілковита. Звісти про се Галіля. Від минувшої осені козаки не покидають очаківських степів, але нападу на Кафу не було. Кіркор вернув у падолисті до Теребовлі, Іван Попель є у Діброві під Чигирином разом зі сестрою, де ждуть на тебе. Тому ладься до виїзду на май, бо я мушу бачитися з вашим гетьманом ще перед походом на Польщу. Оставай у здоровлі. Івашко».

Юрко аж сплеснув у долоні. Радість огорнула його, мов полум’я. Обняв та обцілував Степана, наче рідного, велів принести їду та напитки і не впускати нікого. Але заки далі сів до їди, перш усього скинув зі себе ковпак, фереджію та каптан і плюнув з досадою вбік.

– Тьфу на Аллаха та його пророка, на всіх халіфів та падишахів. Мушу перш усього виплюнути усю погань, якою каляв рот через два місяці. Тьфу, тьфу! Ох, аж легше стало православному християнинові!

– Ну, розкажи тепер про Івашка та його дорогу, – просив Юрко, коли Степан наївся досхочу.

Степан потягнув здорово грецького вина зі збанка, посмакував і начав:

– Цікавий то собі чоловік, сей наш паша. Нібито не християнин, а на ділі чортзна-що у ньому сидить. Виє до Аллаха п’ять разів у днину, постить, а вечером їсть свинину та п’є вино. Але також і наших свят не святкує, не говіє, не молиться. Раз тільки сказав до мене, коли бачив танцюючих дервішів: «Бачиш, що з людьми зробить божевілля, зване вірою? Тільки вони мудріші за нас, бо у нас не ноги, а душа іде у переверти». І засміявся, а я не знав, що відповісти, але скажу тобі, Юрку: він не вірує у ніщо.

– Ах, прецінь сам казав, що вірить у душу.

– Я казав йому якраз те саме, а він на те: «Душа є у всьому – се правда: у рослині, звірові, у людині, у цілому світі є душа, але де є те, до чого моляться люди?» Одначе покиньмо те. Приїхавши до Трапезунду, покликав усіх вірмен і наложив на них діш парассу у нечуваній висоті, але вони сейчас зложили гроші без спротиву. Дивне, правда? Відтак відправив велику молитву у мошеї та босо відправив прощу до гробу якогось там марабута. Страшно з того тішилися турки. Але в кілька днів по приїзді почали щезати заптії та каваси паші. Почалося слідство і відкрито заговір поміж арнаутами і якимись опришками; арнаутів вирізали наші сейбани, а опришки утікли. Ті опришки – се були перебрані вірмени. І так у цілому пашалику нема майже ні одного мусульманського вояка, а паша сипле грішми поміж турків та яничарські загони у замку, молиться, а сам розсилає післанців на усі боки, дає провідників та поживу для армії і будує мошеї. Коли прийшла весна, вислав у Кафу з Трапезунду кілька галіон з вином, але у бочках був порох та кремені до рушниць. Тепер ладиться у дорогу, але я не знаю, куди. Може, ти знаєш, то скажи!

– Я думаю, – відповів Юрко (у голові його аж хлипала радість), – думаю, що повезе нас на Україну.

– Ах, Боже! – крикнув не своїм голосом Степан. – То він справді думає нас пустити на волю?

– Так, у мене з ним є умова.

Степан встав від стола і пішов, не прощаючись, у кімнатку, яку призначили для нього. Але не спав. Довго чув Юрко ще стук поклонів, які бідний каторжник бив з вдяки та радості.

І Юрко не спав. Він передумував усі подробиці, подані йому Степаном, та старався розв’язати загадку: яким світом відішле його паша на Україну тепер, коли татарва рушає з Перекопу, а флот Алія-паші пильнує Дніпровського лиману? На залізному коші багаття вкрилося золою, і тільки лампада розсвічувала дещо темряву. У мальоване вікно раз у раз вдаряв дощ, а вітер шумів та свистів у тиші каштанів. У кімнаті було тепло, тихо, привітно, і Юрко з душею, повною тихої радості, збирався до молитви та сну.

Нагло легкий шорох заставив молодця відвернутися. Перед ним, одіта у довгу, темну, рисячим футром підшиту фереджію, стояла Агнешка. Один рух – і з плечей та повних рамен дівчини опало покривало, і вона станула перед молодцем у тому самому одязі, у якому звела була з ума Івашка у Кафі. Від її появи повіяло амброю, змішаною з запахом молодого, сном розігрітого тіла дівчини. Ті пахощі наповнили вмить собою усю маленьку кімнатку, і Юрко зірвався і подався взад.

– Що-то?.. – белькотав… – Вацьпанна тут… о сій порі?

– Так… тут… о сій порі, а коли відси вийду, се від тебе залежить, бо я приношу тобі свою любов…

І рухом розпещеної кітки умостилася якраз у тому місці, з якого перед хвилиною встав Юрко, а відтак розсміялася тихим серебристим сміхом, тим сміхом, що зводить з ума усякого, хто не має на голові снігу з сімдесяти зим.

Кров ударила молодцеві до голови. Ось удруге кличе його ся красавиця, та не так, як першим разом, там, далеко, у Коросні. Се не була дівчина, яка з бажанням та жахом ждала любові. Се була дозріла жінка, яка свідомо тягне його у свої оп’янюючі обійми, жінка, яка не скривала під скромним одягом своєї блискучої краси, а розвертала її, як пропасть, що тягне до себе недосвідну людину, як жона Потіфара невинного Йосифа. Страшна се була спокуса, та ледве чи хто й опер би ся їй…

– Ходи! – прозвучав знову серед сміху голос дівчини. – ходи, не бійся… – І дрожачою рукою стала розв’язувати пояс, який вільно обтягав її божеські бедра.

Але ось сей рух без стиду чи сміх у такій хвилі вернули молодцеві утрачену тямку.

– Агнешка! – застогнав. – Не муч мене! Ти не знаєш, може, що у мене є суджена, яку я люблю більш усього життя. Се та сама дівчина, задля якої я вбив твойого батька.

– Ха-ха-ха! – сміялася Агнешка. – А мені яке діло до неї? Я хочу тебе, тебе! Я хочу з тобою геть відси їхати з сього пекла для жінок, а за те жертвую тобі себе саму, бо більше нічого не маю. Усе узяв Івашко. Я підслухала тебе і Зборовського і знаю, що ти міг би їхати з послами у Польщу…

У млі ока змірив Юрко усю безодню, у яку щойно не покотився, і очунявся зовсім. Минула хвиля слабості.

– Добре! – сказав. – Я поговорю з пашею…

– Ах! – крикнула Агнешка і поблідла уся. – Він споре мене нагайкою.

– Ні, не споре! Йому ні на що не придасться жінка, яка його не любить…

– Ах, я люблю його, він такий гарний, такий сильний, але він не дбає про мене!..

– То се така любов вацьпанни, що валяється по чужих спальнях без пояса?

Мов опарена, зірвалася Агнешка з подушки.

– А що ж то вацьпан – євнух чи проповідник? – спитала насмішливо.

– Ні! Коли б тебе любив, то доказав би, що ні одно, ні друге, але у мене є, крім крові та пристрастей, ще й честь.

– Ах, вацьпан, удаєш, бо боїшся Івашка, ха-ха-ха!

– Що його не боюся, се хіба знаєш найкраще сама, але я не хотів би його скривдити, хотяй би навіть і не любив своєї Галі, бо він вчинив мені добро.

– А, то ви сей Юрко, про якого Галя говорила…

– То вона про мене говорила?

– Але ж говорила, говорила, якраз таке саме, як ви. Але що ж се пошкодить Івашкові, тобі або їй, що ми будемо любитися або поїдемо разом домів? Прецінь на мені вже, хвала Богу, знаку від сього не буде.

Юрко схилився і підняв зі землі фереджію Агнешки.

– Ось одягнися, вацьпанно, прилично і слухай, – сказав рішучим голосом. – Мені від твоєї краси чорно у очах робиться, у мене нема у тілі квасного молока, тільки кров, а я не бажав би, щоби вона взяла верх наді мною. – Тут заждав Юрко, аж Агнешка одягнеться у фереджію, а відтак продовжав:

– Я поговорю з Івашком, а якщо він згодиться, то попрошу пана Тарговського, який вертає до Польщі, а він візьме тебе.

– А який сей Тарговський? Молодий, гарний?

– Молодий і гарний!

– Ах, так? Не говоріть Івашкові нічого, та й я мовчатиму. Добраніч, «цнотливий Юзефе»!

І, злобно усміхаючись, вибігла.

Довго сидів Юрко, наче довбнею по голові ударений. Відчинив вікно та пустив у кімнату свіжого, холодного повітря і уклався спати.

Слідуючої днини Агнешка щезла з дому паші у дільниці Єні-Капу без сліду, а в день опісля пропав і євнух з обави перед карою.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 359 – 374.