2. У каторзі

Юліан Опільський

Юрко пробудився з безтями з лютим болем голови. Біль сей був наслідком ударів, якими щедро наділили його були посіпаки Івашка-бея. У його ухах гуділо, наче у млині, і довгенько не знав він саме, чи се ще доводи безтями, чи, може, вже й дійсність. По довгій хвилі рішився вкінці відчинити пухлі очі, і нагло страшна гадка прошибла усе його єство… Довкруги темрява… ще й невиносимий біль…

– Я осліп! – крикнув з розпукою і бажав руками діткнути пустих ям…

Але руки були зв’язані, ноги також. Насилу кліпнув повіками раз і другий, а рівночасно почув, що ціле його поміщення потряслося, наче порушене рукою великана або землетрусом.

І вмить молодець успокоївся.

«Можу рухати повіками, маю очі, – подумав. – Я на кораблі, який їде, ось вода б’є об стіни судна…»

Він почав рухати головою, а відтак силкувався підняти догори зв’язані ноги, щоби сісти. По довгих трудах удалося йому одне і друге. При сьому намацав ногами коло себе якісь бочки та скрині і об них оперся спиною.

Ненастанний шум у голові продовжався, та все-таки у сидячому положенні легше йому було. Поволі відпливала і кров з голови, а по якомусь часі тямка вернула зовсім. Се біль обмежився до місця ударення або зранення. Намість півсвідомих, уривкових гадок почали образи в’язатися з цілістю, молодець став собі пригадувати події й думати.

Та сумні, чужі, прикрі були сі гадки. Він тямив Галю, чув її голос, бачив, може, навіть через хвилю її злякане лице, та все се тривало тільки хвилину. Майнуло, мов привид, і щезло… Що сталося з нею? Що буде з ним?

Неймовірність стала правдою, він найшов її, свою втрачену, ба, й оплакану уже зіроньку. Але його вхопили посіпаки й затягли сюди. Що стане по смерті аги з нею? Га, певно, піде й вона на сей страшний кафинський торг, про який стільки наслухався дорогою. Невже ж він так завинив, убиваючи пана Бялоскурського? І тут почалася для молодця мука, гірша, чим неволя, біль та сей невиносимий шум. Йому здавалося, що він своєю загонистістю запропастив її долю, а й сам втонув у сьому кривавому морі без хісна і без надії.

«Себе міг я, впрочім, занапастити, – думав, – та се була, видко, Божа воля, але її… Я за сей гріх покутуватиму весь вік, та не спокутую. Що ж скажу, коли там, угорі, запитають мене: «Як міг ти для своєї месті посвятити долю та будучність такої невинної голубки, як твоя Галя?..» Моя?.. О так, моя вона була, та чиєю буде весь вік?»

Червоні, криваві плями стали мигати поперед очі зв’язаного, він гриз до крові свої зчорнілі губи, зболілі члени тіла пружилися, а ремені врізувалися ще глибше у напухлі м’язи. Лютий біль переміг його вкінці і заставив на хвилину позбутися думок. Їх низка вірвалася, біль у голові відізвався силою, і через хвилину єство молодця боролося з напором сеї хвилі тілесного болю. Аж побороло його, а мимовільні стони ставали чимраз слабшими, біль утихав.

Тоді уперше почув Юрко, що, крім шуму у голові, з обох боків його почувається ще ритмічний шум води, що ударяє об стіни судна або об неї ударяють весла. В міру того, як меншав шум у голові, ставав другий гомін щораз то сильніше, а вкоротці почув молодець і тихий свист, який у рівних відступах часу розлягався над його головою так само правильно, як і удари весла.

«Пливемо…» – подумав. І під такт весел та свиставки почала хвора уява Юрка снувати картини гарної та страшної минувшини. Мати, батько, Галя, Іван, панове Цебрівські, о. Андрей, сестра, Бялоскурський, Зглобіцький, Залушковський, Рамбулт, пані Беата, Івашко, Кіркор, Сагайдачний, Олекса – всі вони пересувалися крізь його голову, наче хмари по небосклоні, гонені на весну західним вітром. Одного лише бракувало у тих півсонних мареннях – його самого. Він неначе не існував зовсім, його не було. Голова устала боліти, руки й ноги задеревіли, очі заплющилися знову, а по якомусь часі й сі постаті, що указувалися очам його духа, блідли чимраз більше й більше, вкінці одна по одній стали щезати… аж щезла й остання. І тоді видалося йому, що паде у пропасть.

Сильний удар ногою в бік збудив його. Розплющив очі, і в сій хвилині ударило його зір світло ліхтарні, яку держав у руці високий, грубий турок, з доволі чорною бородою, у синьому каптані та білому тюрбані.

– Вставай, гяуре! – сказав турок чистою руською мовою. – Вставай і йди за мною!

Мимоволі порушився молодець, і з зачудуванням побачив, що руки й ноги свобідні від ременів. Боліли ще його вправді сустави рук і ніг, але шум у голові перестав. Не було також чути свиставки та шуму весел, лише хвиля хвилями з плюскотом ударяла об стіни судна.

Киваючися з вичерпання на ногах, слідкував Юрко за турком до отвору у стелі, що світився здалека. З трудом пересувалися оба поміж бочками, пачками та мішками, якими завалене було усе нутро корабля, доки не дібралися до східців, які вели угору. Станувши на помості, заплющив Юрко очі, бо соняшний блеск сонця облив його звідусіль та осліпив привиклий до темряви зір.

Коли прозрів знову, побачив, що находиться на передній часті галери. Тут здіймався обведений поруччям чердак, на якому стояли гармати. Під тим горішнім помостом чердака було поміщення для залоги: гармашів, яничарів, які саме під сю хвилю спочивали, не маючи нічого до діла. Вони сиділи біля гармат, курили люльки або стояли бездільно при дверях свойого помешкання та на східцях, які вели здолини на чердак. Вони були добре уоружені шаблями, пістолями та ножами, а рушниці стояли при осібному ставнику на горішньому помості біля гармат.

Широкі голубі шаровари, багаті пояси та високі чалми з нашитими піхвами на ложки надавали усім тим мужам вельми воєнного вигляду. З їх високих та грізних постатей так била брутальна сила бутного, жорстокого побідника, яка виступала тим яркіше у порівнянні до двісті п’ятдесятьох каторжників, що сиділи перед ними, приковані до весел. Вони сиділи на поперечних лавочках по обох боках кладки, яка лучила чердак з кермою.

Кладка ся спочивала на движимих сходах, була на хлопа завширшки і тягнулася від передньої щогли на чердаці аж до великої посередині судна. Тут лучилася з критим хідником, якого стеля була продовженням кладки. Хідник доходив, таким чином, аж до керми, де стояв керманич. Східці вели і тут на горішній поміст, де находилася каюта для райса, – з того помосту давав він прикази.

Внутрі були дві кімнатки: одна – для десятьох моряків, яких треба було до обслуги вітрил та керми, а друга – для офіцерів, тобто яничарського аги, начальника, керманича та конюшника. Передню часть кладки можна було здіймати, коли треба було усунути щогли. В звичайний час творила часть кладки разом зі стелею хідника одноцільний поміст, по якому ходили й бігали вояки, моряки й дозорці.

Весел було п’ятдесят два, по двадцять шість з кождого боку. До кождого приковано по п’ять каторжників, які хапали за деревляні ручки, приправлені до кождого весла. В жаркі дні розвивано над веслярами полотняний дах, який прикріплювано де краю помосту та вершків стінок, що ослонювали каторжників.

Під сю хвилину, коли молодець станув на помості, веслярі не працювали. Сильний північно-східний вітер дув у великі прикуті вітрила, які висіли на обох щоглах, та гонив довгу, вузьку та остро збудовану галеру, мов птицю, по гладкому морі. Весла були підняті догори, а над ними, покулившися, куняли каторжники. При виді тих нещасних стиснулося серце Юрка. Оттут бачив він уперше гирло потвори, у яке падали рік-річно тисячі молодих, здорових людей.

Життя на галері бувало страшне та недовге. Ненастанний труд, лиха пожива, часті побої вигублювали той людський товар гірш пошесті. Як лиш захворів хто з каторжників, сейчас кидали його на спід судна, і ніхто ним уже не журився. Ба, й нащо було хворим видужувати? До дальшої каторги? Вони самі радісно вітали прояви нудоти і клалися з усміхом на устах у надії на скору смерть. Для них не було ніякої будуччини, вони знали про се, і тому хотіли самі умирати. За день-два приходили моряки й викидали трупа у море. Вчасніше не приходив ніхто. Дозорці й яничари і»пали, що хворий не одужає ніколи, бо не хоче, хіба що Аллах його забажає, а тоді однако не треба недужому людського старунку. Кісмет!

На нагих хребтах веслярів видніли незліченні синці та басамани від батогів – ціла історія їх страждань. Деякі сліди ще зовсім свіжі, а там, де шкіра потріскала, роїлися хмарою мухи, щоби поживитися кров’ю та потом.

Юрко глядів у лиця каторжників, та лиць у них не було. Були лишень якісь косматі, марні, несказанно брудні маски з погаслими очима та довгим, розчірханим волоссям, яке аж капало від вошей та закривало навислими жмутками сю частину лиця, якої не закрив дикий, непорядний заріст. Крізь чорні, спрагою та гарячкою стягнені губи не добувалося ні одне слово. Усі мовчали, бо й про що ж стали би говорити та з ким? Хіба лиш від часу до часу почувався стон у грудях котрогось нещасного, що терпів від недавніх побоїв.

– Ходи за мною, – сказав наставник до Юрка і повів його кладкою на корму.

Оба пішли попри щоглу і вскорі увійшли у кормову каюту, яка находилася під поміщенням для капітана. Тут найшли керманича з двома помічниками та чотирьох дозорців, які не мали саме роботи. Їх батоги лежали поруч них, а вони грали в кості з керманичем на розстеленім коврі. Один з помічників держав у руках довге правило керми та глядів на компас, уміщений в осібній коробці.

– Бей приймає? – спитав наставник.

– Ні! – відповів керманич. – У нього інша робота! – Тут худорлявий потурнак-грек усміхнувся. Тому приказав нового весляра післати між запасних до кухні.

Кухня находилася назаді корабля під каютою керманича. Тут царив кухар ашджі Ахмед з чотирма помічниками і варив у казанах страву для всієї залоги, а осібно у сковородах та горшках – для райса та офіцерів. В куті стояла величезна діжа, в яку зливано усі помиї та відпадки, – се була їжа для веслярів.

Крім п’ятьох куховарників, сиділо на східцях, що вели на поміст, ще кількох каторжників, одітих лише у полотняні штани, а впрочім, нагих. Се були запасні веслярі, до яких причислювався поки що й Юрко. Здебільшого були се албанці та греки, і один з них з довгою, сивою бородою подобав на українця.

– Здоров був, козаче! – сказав, коли наставник віддалився.

– Здорові були, батьку! – відповів молодець.

Старець засміявся нишком.

– Хе-хе-хе! Батьку, кажеш! Ні, не батько я, не батько, гей, ні! Мені щойно тридцять п’ять літ мине на зимного Миколи. Що чорна борода побіліла, се не диво, коли біла спина почорніла.

– Ти тут довго, брате?

– Два роки, і вже найстарший каторжник, тому-то й взяли до запасних.

Дістатися між запасних, а потому при найближчій нагоді між портових робітників було верхнім бажанням каторжників, та ось у сьому й біда, що хіба один на тисячу добився такого вивищення.

Замовкли оба та стали собі приглядатися. На Юрка зробив сей молодий старець у порівнянні до своїх товаришів велике корисне вражіння. Перш усього його зверхній вигляд носив сліди завзятої боротьби з вошами та брудом, чого не було ні в албанців, ні у греків. Тіла одних, як і других, були просто дозвіллям для всіляких насікомих, а при тім складом бруду, незмиваного місяцями.

Лице каторжника було погідне, вправді не тою погодою молодості, що, повна надії, глядить у будуччину, але погодою діда-козака, який, погубивши молодість, здоровля, силу у лютій боротьбі з ворогами свойого племені, заніс своє останнє добро, непорочну душу дитини за монастирську ограду, щоби так само постала, якою вийшла з лютих боїв, віддати Всевишньому з живо забутої у житті заслуги.

Була се людина, за якою замкнулося життя, наче червона книга. Вона велика, груба, важка, та не видко її жовтих чи сірих листів, лише золотом кований та самоцвітами прикрашений предмет. З потаєним жалем глядів Степан Корчинський на молодця та дивувався, що у нього оставили одіж, білизну і навіть чоботи. Се йому видавалося вельми замітним, і він став запитувати Юрка, яким світом дістався він у каторгу. Коли Юрко оповів, лице Степана прояснилося.

– Ага! То значить, що райс візьме за тебе окуп, се очевидно. Молися, козаче, і уповай, а, певно, вернеш, відки прийшов. Бачиш, ось і одіж тобі не забрали.

– Ах! Бог би з тебе говорив, Степане! – закликав Юрко і перехрестився.

А Степан посумнів та покивав головою.

– Так, так, так, – сказав спроквола… – вернеш, вернеш на ясні зорі, на тихі води, у світ хрещений, побачиш рідню, Дніпро, Тясмин… Гей, Тясмин!

– Тясмин? – запитав Угерницький. – Чому ж саме? Відки ти знаєш?

І Степан бажав саме розказати дещо про себе, коли на помості заграла трубка наставника. Запасні каторжники вмить вхопили котли з поживою для яничарів та моряків і понесли їх на чердак. Кухтові понесли поживу офіцерам у сковородах та горшках, а сам кухар у великому коші на тарілках та полумисках поніс вечерю райсові у каюту.

Юрко пішов зі Степаном, щоби його не спарували з ким другим, і ніс разом з ним чималий казан баранини з рижом. Коли ішли по східцях, замітив Юрко, що носильники раз у раз погружали руки у гарячий риж та добували відти кусні м’яса.

– Бери й ти кусень! – шепнув Степан. – Краще хай з’їдять по тобі, чим ти по них.

Юрко послухав, хотяй при сьому попарив собі руку. Одначе аж опісля поняв, що се значить мати дещо кращої поживи, коли побачив за півгодини обслинені та обпльовані кості та вишкребки рижу, які кинено у цебри, призначені для каторжників.

– Бачиш, – сказав тоді Степан, – се наша пожива!

Юрко глядів з відразою на брудні, неозначеної краски помиї та бридкі охляпи, що становили цілу поживу веслярів.

Чотирьох хлопців треба було, щоби двигнути цебер з тою поживою, за ними поступав дозорець з батогом та помічник кухаря з великою деревляною варехою. Увесь той похід поступав здовж помосту і зупинювався поруч кождої лавки. Тоді п’ять чорних, брудних, жилавих рук протискалося з несказанно брудними, бо ніколи не митими мисками настріч надходячим. Велика вареха поринала у казані і наливала у миску повно юшки з якимсь навгад захопленим відпадком та кількома кусниками розмоченого хліба. Се було все.

Серце рвалося глядіти в сі глибоко позападані, мутні очі, що хвилями горіли дикою жадобою їди, їди якнайбільше, хоч би й сеї прегидкої юшки, щоби лишень залляти та зацитькати сього найлютішого ворога усеї живини – голод. Веслярі дрожали під ударами батогів, які розтинали, мов ножем, шкіру на тілі, тряслися, наче від пропасниці, зуби ударяли об себе, мов у дикої звірюки, що ладиться до скоку, а очі гляділи, мов на ворога, на того, що одержав більшу кістку або більший кусник хліба.

Здавалося, ось-ось кинеться зголоджена людська собака на товариша та вирве йому з рук сей кусник завидної страви. Але й про се подбали мудрі слуги падишаха, у якого було чимало знаменитих шмагальників. З неминучою точністю спадав кінець батога на хребет саме того, хто хоч би лишень одним движком оказав непослух чи невдоволення. Удари такі сипалися на каторжників при всякій нагоді як кара, упімнення або й простий поклик, і за кождим разом оставали по них криваві пасмуги.

По випорожненні одного казана приносили запасні другий, третій, доки вкінці кождий каторжник не одержав повної миски. Остаток віднесено назад до кухні, де кождий з носильників міг поживитися досхочу. До того одержували вони ще часами кусник сухого хліба, жменю фіг чи що інше. Се були також привілеї, на які завидували усі каторжники запасним.

На превеликий подив Юрка, набрав собі Степан повну миску «страви», а й Юрко вчинив те саме, хотяй і не знав, нащо се. Коли вже оба опинилися на східцях, які вели з кухні на поміст, відставив Степан свою миску і, добувши з кишені вкрадене м’ясо та хліб, з’їв усе дочиста. Те ж саме вчинив і Юрко.

– Тепер віділлємо дещо юшки з наших мисок, буцімто ми вже з’їли, – пояснив Степан, – а проче роздамо нашим, яких тут є добра половина. На других галерах у Кафі є їх ще більше, але наша приїхала сюди зі Стамбула, де бувають греки, албанці, серби, волохи, мадяри, венеціани. Наші є, бач, найбідніші, бо у них найбільше сили та витривалості і їх беруть завсіди до весел, а тамтих прочих до легших робіт. Тому-то їх більше й гине…

– А чи дозорці не заборонять нам давати милостиню? – запитав Юрко.

– Ні! Віра Магомета о много краща від віруючих, Вона каже давати милостиню, і ніхто не заборонює давати її навіть злочинцям.

І Степан з Юрком пішли на поміст. Дозорець, перед яким станув Степан з мискою, махнув лише головою і відійшов хмурно геть. Степан знав напам’ять усіх земляків на галері, а вони знали його. Та ніхто з них не рвався до їди, бо всі знали, що одержать її найслабші. Погляди глибокої, несказанної вдяки винагородили Степана й Юрка за їх добру волю, і були вони такі щирі, такі м’які, такі якісь… дивні, що, вертаючи, Юрко мав сльози у очах. Довго глядів на нього Степан, а далі поклав йому руку на плече й сказав:

– Добрий ти чоловік, Юрку, шкода лишень, що тут пропадеш, як і я, наче собака під тином. Тому мені здається, що ти повинен би попробувати виплутатися. Поговори з райсом, напиши лист до хати, може, що з того й буде. Бачу, що ти не простий чоловік, може, навіть шляхтич, а се завсіди щось значить у тих панів з Ляхистану.

– То наш райс? Як називається? – спитав Юрко, який не знав, що Івашко є райсом галери, бо при приході на корабель був непритомний.

– Абазе-бей!

– А…ба…зе…? Ага?

– Та ти його знаєш?

– Знаю! Се гайдук Бялоскурського, Івашко, він не лях, а русин.

– Гм! Тепер то вже розумію, чому-то він тебе не посадив відразу на лавочку та ланцюг. Ну! Торгуйся з сим окаянним, а якщо й він тебе знає, то, певно, погодиться… Відки ти його знаєш?

Юрко став оповідати усі свої пригоди. Мовчки слухав Степан оповідання, а далі каже:

– На сих землях, що тобі дав король, за сей час осіла чимала козацька слобода, а я саме з неї походжу. Саме як я вибирався на Січ, донеслося до нас, що наші землі віддали якомусь там панові, тому чимале було у нас із-за того збентеження.

– Як-то, чому? Що вас обходить пан?

– Пан, звісно, скаже робити панщину або забиратися геть, щоби на землях осадити підданих. Звичайно, піддані, яких привезе пан зі собою, розлізуться йому до року, нових дасть Біг, з Поділля, а тоді приходиться спроваджувати нових або продавати майно якому вельможі, що одержує цілу армію гайдуків та придворних козаків, а сі не пускають підданих з села. Лише деякі не рухають козацьких слобід та хуторів, а зате завсіди за гріш, кожух, мірку гороху, фунт олова чи відро горівки найдуть доволі бідняків-козаків, бурлаків, утікачів, які беруть землю на відробок або й стають на панському лані як робітники, та таких панів мало. Се православні дисиденти або чужинці, а таких між панами небагато. Ось чому й ми непокоїлися і благали Бога та Матінку Його Святу, щоби той пан, заки заїде на Тясмин, скрутив собі карчило десь у самітньому куточку. Тепер, бачу, що нічого було боятися. Напротив, не прийдеш ти, прийде другий, а той не буде такий добрий, як, напевно, був би ти.

Юрко усміхнувся.

– А навіщо вам там у степу пана? Не буде доброго, так злого по шапці – і кінець.

– Та воно так буває не раз. Найпоганіший лях мусить у нас зм’якнути, бо у нас свойому чи чужому кривити душею не вільно, а як вільно, то тільки один раз… Але, бачиш, добрий, розумний пан на Україні – се вельми потрібна людина. Він у нас швидко сотником буде або й полковником стане, він даватиме усьому лад, а що у нього і власна сила, і вплив є чималий, то він нашого брата-козака старостам чи підстаростам або й звичайним собі панкам в поталу не дасть, вдову оборонить, сироту пригорне, у татарву з гармат плюне, бо куди там нашому пограничникові до гармат!

– Тому-то й Конашевич так намовляв нас поселитися на Україні.

– Весла в руки! Разом берись! Готово! Раз, два! Раз, два! – залунав голос із помосту.

Корабель заколихався, обертаючись боком. Сухий гомін роздався на помості, плюск та скрип весел, удари босих стіп на помості, відтак проймаючий свист сопілки – один, другий, за третім усі весла рівночасно ударили об воду.

– Ходи на поміст! – сказав Степан. – За хвилю й так покличуть.

– А ти відки знаєш?

– А ось чуєш – вітер.

І справді, вітер, який увесь час дув з північного сходу та ніс галеру на своїх крилах, мов ту птицю, ставав тяжким ворогом з хвилею, коли ніс корабля звертався на північ. Заки галера не сховається за полудневий виступ Криму та не попливе здовж побережжя, треба було позвивати вітрила та познімати щогли.

– Спускай вітрила! – загримів голос керманича. – Запасні, киньте поміст!

Шпортаючися та падаючи, побігли запасні нагору. Оттут в одній хвилі усе змінилося. Довгі прапори, що перед тим гордо повівали з вітрильних жердок, тепер вертілися та лопотіли, наче під ударами батогів. По щоглі та щоглових линвах спиналися моряки, наче малпи. Уся галера працювала, мов божевільна, по хвилях, що рівномірно, під подувом одностайного сильного вітру укладалися у подовгасті, рівнобіжні, на позір легкі та низькі вали.

Коли, одначе, галера станула боком до вітру, довгий, низький її дзьоб врізувався в сі вали, наче клюв птиці, а тоді нагло, немов який злий дух вселювався у ту хвилю, з шумом, гуком, мов скажені, запінені вали гнали приступом на боки галери і з ломотом ударяли об судно. Їх бризки обдавали веслярів, заливали лавки та витікали відпливовими отворами назад. Тіла веслярів, потяті батогами, корчилися та здригалися від морської води, що, наче огнем, палила їх рани. Уся галера раз у раз похилялася вліво під напором хвиль і вітру, і було очевидним, що недовго видержить той двійний приступ живлової сили.

Вкінці зі щоглів стали поволі опускатися вітрильні жердки разом з вітрилами і сейчас почули й полегшу. Корабель, щоправда, скакав, мов навіжений, та вже не хилився так небезпечно набік. Моряки позбирали у брижки вітрильне полотно та поприв’язували його до жердок, а тоді кинулись запасні виймати ставні, що підпирали передню часть помосту між чердаком і середущою щоглою. Ставні розібрано вмить, поміст щез, а у свобідне місце, наче застава на рогачці, стали опускатися щогли. Поверх них наскоро поклали знову дошки помосту, і на кораблі успокоїлося все. Яничари повиходили зі свойого поміщення під чердаком з малими коверцями в руках, а рівночасно з корми почувся добре звісний Юркові голос Івашка.

– Правовірні! Ось сонце заходить, пора і нам подумати про магріб, щоби наші стежки були стежками тих, яким Аллах дає свою ласку, а не стежками тих, на яких він гнівається та які блудять навмання. Хвала Аллахові, панові світа всемилостивому й милосердному, цареві у день суду! Йому служимо та його взиваємо на поміч! Наче спіле колосся, похилилися усі чалми й тюрбани, й усі поклякали чи, радше, посідали навколішки з лицем, відверненим від заходячого сонця.

Рівночасно з-за плечей Юрка піднявся ага яничарів, з довгими струсиними перами на чалмі і заспівав дзвінким чистим голосом вечірню молитву вірних:

– Ас-салям алейк! Алейкум салям! Аллагу акбар! Хаййя іаля-с-салят! Ля іляга Ілля Алагі, Мохаммед расулю-ль-лягі! Аллаг акбар! Хаййя аля-с-салят! Ля іляга Ілля Алагі!

Усі правовірні били поклони, підіймали руки горі та молилися, веслярі гребли в такт веслами, вітер свистів, хвилі ритмічно розбивалися о бік судна, а дзвінкий голос співаючого яничара панував над усіми сими гомонами, наче скрипка над музикою. Солодкі тужливі звуки молитви дозволяли глянути в усю глибину магометанської релігії, яка виросла в душах її творців-арабів серед безводних піскових пустинь, де людина почуває себе так безмірно одинокою та безпомічною супроти величі та всесилля грізного, меткого, караючого божества…

Також на чутливу душу Юрка вплинули звуки молитви і розжалобили його. Після душевних та тілесних болів огорнули його безчуття, якась душевна втома. Та втома, що налягла на його серце, наче шкаралуща, була наслідком сього досі невиданого, нечуваного і так ворожого окруження, у якому не находив він навіть найменшої дрібниці зі свойого дотеперішнього світа. Навала вражінь – се найкращий лік на усі душевні болі. Аж ось почув він молитву – пісню, співану молодцем, хто знає чи й не української крові. Слів не розумів і так, та розумів усю тугу, увесь крик пригнетеної життям людини, що крилися у переливах мелодії.

І вслід за тим, наче степовим вітром навіяне, військо привидів та марень обсіло його душу тугою. Очі бачили останні лучі заходячого сонця, які наповняли розплавленою міддю долини гір валами хвиль, та дух буяв десь зеленими степами, сідав при самітньому огнищі та слухав дивовижних казок про турків, татар, відьом, опирів, чортів, ляхів та всіляку іншу нечисту силу або линув ще дальше і несміло сідав у іванівському садку, куди так гарно заглядали вечорами зірки та куди вела доріжка до Галі.

– Ось що гарне у турків – се їх побожність! – перервав Юркові Степан. – Бач, й не диво. Лиш одна віра держить усі ті народи під кормигою падишаха. Не будь її, усе те розлетіло б ся. Він, бач, не лишень цар, но й патріарх своєї віри.

В сій хвилі намаз скінчився, і турки-яничари та моряки пішли спати, зробився рух на помості. По кладці збігали дозорці й веліли по двом або трьом веслярам заснути. Прочі гребли дальше, але удвоє поволіше. На щастя, судно пливло уже під ослоною кримського берега. Від берега ішла з вітром хвиля, та не така уже висока, а й вітер ломився об гори. Галера поплила рівніше та тихше.

Юрко й Степан вибралися й собі спати, коли нечайно надбіг кухтик від райса і приказав Юркові іти у каюту. У першій хвилині Юрко стиснув п’ястуки, кров ударила йому до голови й затьмила зір, але він опанувався швидко, згадавши свою цілковиту безсильність. Смілим кроком увійшов на корму і застукав у двері.

– Гір! – почувся голос зсередини.

Юрко увійшов.

На червонім шнурі звисала від стін каюти срібна лампада, у якій горіла олива. Лагідне світло обдавало струнку стать Івашка, що сидів з підігнутими ногами на пурпуровому дивані. Стіни та підлогу вкривали рівно ж червоні коври, завішані турецькою збруєю. На сьому тлі дуже виразно виступали острі черти смаглявого мужа. Ніхто не сказав би, що сей турецький капітан не турок, ні албанець, лишень українець з Руського воєводства. Напроти входових дверей були другі, які вели у властиве мешкання райса. Ся правдива кімната була лишень селямликом, де відбувалися наради і де видавано прикази.

– Добрий вечір вашмості! – сказав Івашко приязно. – Милості просимо сідати.

Юрко задубів. Як-то? Сей злючий чоловік вітав його так по усьому, що було між ними? Прецінь було очевидним, що Івашко ворогує на нього, і то неабияк. Відки ж се привітання? Аж язика забув у роті молодець, так що Івашко засміявся.

– Дивуєшся, вашмость, що я до тебе говорю, мов до людини? Я міг би говорити, як з собакою, – нагаєм. Ну, сідай, то й поговоримо саме про те, чого нам на будуче держатися. Бач, усе довкола змінилося, тож варто над тим і подумати. Слава Аллахові, що змінює усе, хотяй сам не зміняється.

Юрко отямився, до чого найбільш причинився послідній висказ Івашка.

– Добрий вечір тобі, Івашку! Сідаю, бо собі сього бажаєш, і балакатиму, доки захочеш, бо твоєю є сила. Але не вимагай від мене, щоби я лукавив перед тобою, як ти ось переді мною, взиваючи Аллаха, у якого не віриш. Тому доки балакатиму – досі говоритиме Юрко Угерницький, а не запасний весляр твоєї галери.

– Ха-ха-ха! – зареготався Івашко. – Вибачай, вашмость, але я не бачив ще людини, яка так дуже упиралася б при свойому. Ну, хай буде по-твойому. Я знаю усю твою минувшину і знаю, що ти справді так живеш, як кажеш. А що я саме таких людей ще не бачив, тому запросив тебе сюди. Я бачив, що ти у одному напрямі сим, чим я у другому. Ти мені не заважаєш, ані не шкодиш, а людини убити в Теребовлі не убив. Тому не думай, щоби я тебе посадив до весла або бив канчуком…

– В такому разі я справді не знаю… – начав Юрко.

– Як і чому сюди дістався! – докінчив за нього Івашко. – Ось я тобі розкажу і те, та перш усього напийся вина та закуси досить!

Після звичаю взяв сам з підносу, який стояв перед ним, кусень баранини, а проче лишив гостеві. Вина не пив, бо пророк не позволяє вірним пити шайтаном та гяурами видуманий шарап, зате гостеві налив повну чарку. Юрко не хотів пити, одначе випив одну, другу чарку зі смаком та слухав уважно слів Івашка.

– Вашмость убив Акмеші-агу, мойого тестя… Так, не чудуйся, вашмость, – мойого тестя, і тому заслужив ти на кару, і то кару смерті перед законом. Одначе понад людським та Божим законом є ще вищий закон – се воля або, що більше, забаганка падишаха, коби Аллах не скупив йому радощів а вічної щасливості у сьому житті! А саме ся воля падишаха засудила на смерть Насуха-пашу та усіх його поклонників, до яких належав і «свєнтей памєнці» пан Бялоскурський. Сповняючи волю падишаха, ти вчинив прислугу державі, а я вище ставлю її добро, чим власну пристрасть.

Тут по лиці Івашка перебігла насмішка.

– Попри се вчинив ти прислугу й мені, бо зробив мене наслідником чималого-таки майна аги, яке хто знає кому було б дісталося, якби не твої дужі руки та бронзовий ліхтар. Прислуга та і тим більша, що я не знав, що рішення султанського дивану про майно приятелів Насуха було вже в руках кадія. Тому думав я аж за кілька днів або тижнів, тобто, коли рішення прийде, поділитися майном з кадієм, виконавши попередньо присуд падишаха.

– То, знати, ти сам убив би був його? – крикнув наляканий Юрко.

– Чи ти, праведнику, що знаєш більшість справок Бялоскурського, станеш, може, його боронити? – закпив Івашко.

Юрко замовк.

– Ага був і так пропащий, а його майно і дочка мені вельми потрібні…

– Ти раз уже говорив про се…

– Так! – перервав Івашко. – І тепер теє виконую, що задумав. Я завсіди осягаю свою ціль, бо не перебираю в дорогах, які до неї ведуть. Ти, вашмость, завсіди добираєш дороги, якими у світі не ходить ніхто, хіба ваші легковірні та легкодушні брати на Україні, з яких луплять шкіру ляхи, литовці, турки, татари, навіть жиди.

– Що ж сталося з Агнешкою?

Івашко указав на двері до своєї кімнати і засміявся.

– Вона там… платить данину морю. Кара Деніз не жартує, а непривичному усі кишки переверне догори ногами. Ти і їй вчинив прислугу, бо батько обнижував її вартість, як деревляна оправа цінний діамант.

– Чи се лише діамант?

– Ха-ха-ха! Може, й ні! Се може бути і звичайне собі скло. Та у сьому не біда. Його завсіди можна буде зі зиском поміняти на щось друге. Жіноча краса у Туреччині – се цінніший товар, чим у вас у Польщі індигенат. Але я вертаю до свойого. Бачиш, вашмость, що я не міг як правдивий турок покарати того, хто пророчим духом передчув волю падишаха. Вправді, я міг би був покарати тебе й мимо сього, але саме падишах подбав про тебе, посилаючи кадія і Кіркора. Ти найшов сестру, Кіркор підплатив кадія, який добре бачив, що вже майном аги не поживиться, тому я приказав тебе вкинути сюди. Я не знав, що мене вишлють таки тої самої днини до Очакова і Стамбула та що я мало не усе майно аги буду міг забрати зі собою. Маючи тебе, міг я Кіркора зацитькати або спонукати до сього, щоби він заткав рот кадієві чи валієві. У найкращому случаї міг я сподіватися через тебе впливу на окруження хана. У тебе й Івана був, бач, пернач та зелена шапка, а сього у Криму кому-будь не дають. На всякий случай міг я сподіватися високого окупу…

– Та от помилився, Івашку. У мене було всього кілька тисяч дукатів на викуп Галі. Їх мав Іван. Але так чи сяк окуп одержиш, якщо забажаєш, чи від нього, чи від Кіркора, який стягне собі відтак гроші від батька та Цебрівської.

Івашко махнув рукою.

– Тепер, коли усе складається так, як я хочу, не треба мені окупу вашмості. Скажеш мені, вашмость, одну річ, а я тобі до весни верну свободу та велю відвезти на Україну.

– Питай, відповім!

– Де Беата? – спитав Івашко і вп’ялив зір у лице молодця, мов бажаючи відгадати з нього відповідь.

А Юрко не відповідав. Наче лискавка майнула йому крізь голову. Івашко, видко, знав, що вони стрічалися у степу. Відки? Певно, від татар, яких розбили бранці під проводом Олекси. Будь-що-будь він знав, що вона жива, і бажав лишень знати, де, щоби її ограбити. Тому, намість відповісти, спитав:

– А нащо тобі сього?

Лице Івашка потемніло.

– Видиш, вашмость, я міг би тебе присилувати сказати те, що хочу, але я сам не роблю сього, бо знаю, що ти скажеш се добровільно, і тому тільки прошу тебе замість приказати.

Голос Івашка ставав з кождою хвилиною гострішим, але Юрко не багацько робив собі зі сього. Ясним поглядом глянув він у вічі Івашкові, і сей, наче нечиста сила при виді хреста, спокірнів умить.

– Якби ти мене бажав силувати, то дав би доказ цілковитої глупоти. Такі люди, як я, дуже добрі і податливі, але вони бувають і страшно вперті. Згадай Бялоскурського, Зглобіцького, татар, ну, або хоч би й себе в Теребовлі.

Івашко мовчав.

– Та я, бачиш, сказав би тобі, де Беата пробуває, хіба з вдяки за те, що ти мене «трактуєш», як шляхтича і як чоловіка, хоч міг би мучити нарівні з каторжниками, тільки, бачиш, я не знаю, де вона ділася…

Івашко підняв голову.

– Я знаю, що вашмость за нею не побіг, – перервав, – і тому хочу лишень знати, як-то вона втікла від татар і куди менше-більше звернулася…

Друга лискавка роз’яснила Юркові думки. Івашко був, прецінь, у порозумінні з Беатою, вона сама йому те сказала там у шатрі за Проскуровом. Видко, Івашко бажає їй дати знати про смерть пана Яна…

– Гаразд, Івашку, я скажу тобі, що знаю, бо вже й догадуюся, нащо саме тобі того потрібно.

– Догадуєшся, вашмость? То дивне! – завважив злісно Івашко.

– Так, Беата говорила мені про пакт між нею а вами…

– Пов’язався кіт з лиликом… – кпив Івашко.

–…А що пана Яна нема, то ти хотів би її найти. Правда?

Вираз зачудування появився на лиці Івашка. Його злісний вираз уступив швидко. Він усміхнувся, наче жаліючи Юрка за його добродушність, і сказав:

– Так, так, саме тому треба мені се знати. Половина достатків пана Яна, які переховує ще пані Беата, належать до мене. Якщо вкажеш мені, вашмость, до неї дорогу, одержиш свободу без окупу, бо якщо я сам о ті гроші не упімнуся, то їх, певно, не побачу. Вашмость знає, прецінь, паню Беату та словність польської шляхти.

Не дуже бажалося Юркові вірити Івашкові. Нагла зміна на його лиці повчила його, що поза сими надіями має Івашко ще інші плани, яких не зраджує поки що та на яких йому більше залежить, чим на особі бранця. Тому рішився використати се хвилеве корисне бажання.

– Добре! Я вірю тобі, Івашку, хоч се доволі рівнодушне чи таки справді, може, тільки так. Тому скажу тобі навіть, куди удалася пані Беата, розставшися зі мною, одначе під умовою…

– Ов, ще й умова? – не витерпів Івашко, і знову потемніло його лице, мов чорна хмара.

– Так, умова! Я мушу знати, що сталося з Галею, яку пан Ян у себе держав, та де поділися Кіркор, Іван та вірменська каравана. Я се мушу знати, бо від сього зависить стійність мого життя, яке ти мені даруєш.

Івашко вмить успокоївся.

– Каравана остала у Кафі, і дівчина аги є у ній…

– Ах! Господи, слава тобі! Тому слухай.

І він розповів Івашкові про стрічу в шатрі біля Проскурова. Коли згадав Смілянщину, Івашко встав і підійшов до маленького круглого віконця у стіні.

– Смілянщина, Смілянщина, Тясмин, ліси! – бурмотів крізь зуби і раз у раз бігав по кімнаті туди й назад, наче укладаючи який новий план.

Між тим Юрко вкляк біля дивана, на якому сидів і молився довго Богові, дякуючи за спасення своєї Галі. По добрій хвилі встав, а Івашко, який нетерпеливо ждав кінця сеї розмови з Богом, заговорив сейчас живо:

– Ну гаразд! Спасибі тобі за вістку! Вона для мене дуже гарна й корисна, тому випущу вашмость на волю з весною, поки що останеш як помічник Степана, хіба що волів би на сей час убрати тюрбан та відчинити очі на світло, що йде з Мекки.

Тут Івашко з посмішливим виразом лиця склав руки на груди, похилився до сходу і додав:

– Без того я не посмів би невірному жити свобідно між яничарами та моряками. Хто знає, може, між ними є будучий каймакам або старший візир.

– Ні, ефенді! – відповів молодець. – Навіть жартом не можу сього вчинити, бо з віри, хоч би й чужої, не годиться кпити, я не рукавичка, ані брудна сорочка, щоби її раз у раз міняти. За такий жарт міг би й мені колись хтось жартом сказати: «Ти для лакомства нещасного, для вигоди потурчився, побусурманився, ти потурнак, зрадник, гірш католика і потурнака!» І що я тоді відповів би йому?

– А що ж відповім я, Чікалі-паша, і тисячі тисячні? – спитав хмурно Івашко.

– Нічого! – відповів Юрко. – Нічого, бо вам, туркам, ніхто сього не скаже у краях падишаха.

– Значить, вашмость, нізащо не остав би в землях султана навіть за вигляди на візират?

– Борони мене, Боже, та Його провидіння, щоби я покинув рідну землю, тоді коли вона збирає усі свої сили до бою з заклятими своїми ворогами, польськими та татарськими опирями. Добраніч, ефенді…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 303 – 319.