13. Кадук

Юліан Опільський

– Страшні річи діються на світі, – говорив Нетяга до Івана, коли оба вертали домів, – а ще страшніші стоять впереді! Я чую їх, як чую ось виття вовків у лісі.

А справді, вовки вили, наче й вони чули оповідання старого Коржа та пригадували собі те, що розказували їх батьки за пир на річці Солониці – пир над тілами тисячів помордованих злочинною рукою «баборіза», побожного єзуїта, гетьмана Жолкевського, взірця польських чеснот, світила і символу польської Річи Посполитої та її післанництва на Сході.

– На жаль, не час думати про месть вже тепер, – зітхнув Іван, – а радше думати треба, встаючи й лягаючи, але заховати сю гадку на дні серця, а поки що ладити сили. Щоби відтак не було і реєстровців, і наливайків, запроданців і міщан, хлопів і шляхти, щоби не тягли кождий у свій бік, а ішли спільно, наче на прощу до цілі: з’єднання під козацькою рукою усіх станів, усіх дільниць вольної України й Руси. Ось чому пан Угерницький і я осядемо тут між вами не як пани, а як козаки…

Через зиму пізнав Іван усіх слобожан, а й вони пізнали його й Галю дуже добре. Тому-то на перший поклик Нетяги молодші, як один муж, пішли ставити хату «товаришові». Застукали топори, заскрипіли пилки. Перед Стрітенням приїхали майстри з Чигирина. Перед Великоднем хата була готова.

Стояла вона на горбочку близь церкви, біля хати старого Нетяги, та була о много більша, вища і обведена ровом, валом та частоколом, зовсім як перше-ліпше шляхетське дворище. Козаки, порадившися, самі се зробили, кажучи: «Не треба, щоби хто знав, що тут живе козак. Прийде біда, буде куди й нам з ріднею та майном заховатись, а виросте гребінь у синів або внуків пана Юрка, ну то наші сини й онуки підітнуть їм його. Що люди поставили, іменно люди можуть знищити!»

Між тим Галя поралася біля хазяйства. Декілька бездомних бурлаків та бідніших жінок і дівчат осіло у посіллі Івана помагати йому та його сестрі за річну плату. Почався у лісі корчунок під ярий посів, і Іван весь день був у лісі. Галя сиділа дома під опікою Нетяги, а Ганна була щоденним гостем у новій оселі. Вона учила дівчину вести господарку, а Галя учила її збирати помічне у недугах зілля, мережити, шити. Вкінці взялася учити грамоти Андрійка, а старий Нетяга радився зі старшими козаками, чи би не взяти на літо дячка з Чигирина або Черкас і не заснувати школи.

Сумно-пресумно минув Великдень! Увесь празник пересиділа Галя дома. Від Юрка ні про Юрка не дійшла за весь час ні одна вісточка від вірменських купців з Кафи. Чи згинув, чи помер, чи, може, вертає? Ніхто того не знав і не міг знати, тому Іван ще взимі написав до старого пана Василя лист, щоби прислав кого або приїхав відібрати з його рук поселення, поставлене за гроші його сина. З листом поїхав козак Явтух, що вибирався з Тернополя з кіньми, яких по татарському нападі на Поділлі було дуже мало.

І знову поплили дні за днями. Заспівали птички, ліс укрився розкішною зелениною, цвітки наповнили пахощами теплий маєвий подув західного вітру. Перед хатами забігала сюди й туди дітвора та огласила весь світ радощами – тільки Галя сумніла й сумніла чимраз більше й більше і марніла з кождим днем.

Аж раз, коли Іван був у лісі на «новинах», а Галя сама-одна сиділа з шитвом на рундуці дворища, побачила нагло якусь високу, темну стать, що, окружена роєм дітвори, ішла від сторони церкви до двора.

Галя думала, що се піп приїхав з Чигирина, і жваво метнулася до комори винести хліба, вудженини, меду та перекуску для духовного. Коли, одначе, вернула на рундук, застала на лаві старця з довгою сивою бородою, а довкола нього з двадцять слобожанських дітей, що тиснулися до старця, як колись давно діти Ізраїля до Христа Ісуса. Тільки що тут не було кому відганяти їх, і діти присіли старого таки добре. Двоє влізло на коліна, одно повисло на руці, а четверте таки притьмом дерлося вилізти йому на плечі. Старий гладив шовкові волоски діточок та приговорював до них, аж, почувши кроки Галі, відвернувся. І нагло випав хліб з рук дівчини, за ним тарілка з гов’ядиною, тільки мід у пляшці врятувався.

– Отець Андрей! Батечку! – крикнула дівчина не своїм голосом, кинулася старцеві на шию і удруге від повороту з неволі залилася сльозами.

– Що тобі, дитинко? Бог з тобою! Не плач, не побивайся, бо писано єсть, що хто плаче, той звеселиться! Благословен Бог Господь іже вирвав тебе з нідр диявола! Де ж дівається Юрко? Скажи або поклич його, нехай возрадується серце моє вашим щастям, – узрів чудо чудес, довершене над вами.

– Ах! Батечку! – лебеділа дівчина. – Юрко висвободив мене з неволі, та сам попався у неї. Здається, що за мою свободу заплатив своєю, а може, й наложив головою.

– Як-то? Яким світом? – запитував монах.

– Пождіть, усе розкажу, та перше сядьте й покріпіться!

Одначе старець не хотів їсти.

– Душа моя, – сказав, – возлюбила вас обоїх більше усіх дочасних справ. При вас, серед ваших чад бажав я провести немічну мою старість. Невже ж Божа премудрість рішила інакше?

Галя розказала о. Андреєві усі свої й Юркові пригоди, скільки їх знала. Коли скінчила, старий потряс головою:

– Не розумію того, – дивувався. – Юрко й Іван мали зелену шапку і пернач… годі подумати, щоби…

– У нього не було ні того, ні другого! – відповіла Галя. – Пернач, шапку й усі гроші мав Іван. Ох, батьку, його певно убили сі кляті бузувіри з пімсти за пана Бялоскурського.

Отець Андрей понурив голову. Його худе, але все ще черстве лице поблідло вмить, і у очах показалися дві сльози.

– Ох, батечку! – лебеділа Галя. – Я ще там, у Іванівці, коли пан Угерницький позволив нам повінчатися, знала, що жде мене лихо. Воно сподіялося, і коли Іван і Кіркор відібрали мене з дому аги, то мені просто вірити не хотілося, що уже прийшов кінець горю. Ох! Воліла я сто раз згинути марно, чим мав він задля мене…

– Не гніви Бога, дитино, – відповів поважно о. Андрей, – неізглубимою є його благодать, невідступні його стежки. Не уважай, а надійся! Ти молода, життя ще впереді. Смуток, жаль остав нам, старим…

– О, нема мені надії на щастя! – плакала дівчина. – Я була причиною усього горя у житті мойого Юрка, тому усе моє життя належить до нього… або до його душі. Упокій сей стане моїм щастям…

– Ні, дитино! – спротивився старий. – Бачиш прецінь і знаєш, що я волів стати мандрівником-монахом, а не вертати у монастир. Людина, яка тільки свою душу спасає за монастирською оградою, – се пропаща людина для усіх; я не раз думаю, що й Бог не поставить «одесную» тих, що, полишивши рідний край у небезпеці, святу віру у погорді, а народ в утиску, самі себе спасли за оградою, Яка ж бо є заслуга тих, що, відцуравшися людей і світа, живуть, мов святці? Амінь! Глаголю тобі, більшою буде мзда тих, що серед життєвих небезпек та трудів приносять себе у жертву за рідний край, за віру і народ, а збережуть чистоту душі. І ти, дитинко, не побивайся, тільки надійся, а якщо не можеш надіятися, так віруй і твори добрі діла, але не утікай, наче лихий воїн з побоєвища! Не похваляю я того, не похвалив би Юрко, не похвалить і Бог…

– Тяжко, батечку, жити у світі, бачити щастя та спокій других, а казати собі: пропало усе! Надія не тобі зацвіла, щастя не твою золотитиме долю, радість – се пташка у вирію гарна, співуча, та далека… Се не зависть, батечку, не заздрість, се тільки глибокий та важкий, ах, як важкий біль, що заключається у питанні: чому мені з якого величавого пира не впаде хоч окрушинка, хоч стебельце? Тільки спомин остався…

Лице старця змінилося, осунулося, поблідло ще дужче, а з очей звільна покотилося дві ясні сльози на сиву бороду.

– Не плач, дитинко. – відповів тихим, м’яким голосом. – Не ти тільки одна живеш споминами щастя! Ба, є й такі люди, у яких спомин – се не ясні лучі, а темні плями, що від них відвертається усе єство людини та тікає від них. А проте сі спомини та утеча перед ними буває не раз змістом усього їхнього життя!

Замовкли обоє та приглядалися забаві дітей, що ждали кінця розмови, щоби повторити напад на улюбленого «батька» усієї дітвори у слободі. На доріжці, яка вела з ліса у дворище, показався Іван. Він ішов зі звішеною головою у поваляному землею одязі, скорою ходою чоловіка, який несе важку вістку. Його поява перервала розмову, а і діти побігли, боячися, що «дядько буде бити». Рідним батьком не тішиться дитина так, як зрадів Іван о. Андреєм. Його засумоване лице поясніло відразу.

– Відки, батьку, Бог веде? – спитав.

– З Лаври, з Києва! Там тепер дух преподобного Антонія та Теодозія Печерського вилився у монахів, братство та козаків: Архімандрит Плетенецький заснував друкарню і взявся видавати Антологіон. Але я сказав йому, що душі православних більше нуждаються у Часослові, і він послухав мене. Вже під осінь вийде книжка з друкарні.

– Антологіон? – зчудувався молодець. – Се ж неабияке діло. Плетенецький сам хіба за десять літ його викінчить?

– Ба, він не сам. Брати во Христі Копистенський, Борецький, Беринда помагають йому при праці.

– Що ж на те ляхи, Грекович, уніати?

– Ляхи мовчать «страха ради Юдейська», уніати самі озлоблені на ляхів, бо вони й їм просвітку не дають, а Грековича на тайному синедріоні сказали козаки на смерть. Не зносити йому запроданої голови, як не зносив своєї Ходько!

Іванові нагадалося нагло оповідання старого Максима.

– Видко, не згинув ще у Києві зрадницький дух, з [15]96-го року, – завважив.

– Диявол аки лев рикая, іскій короб пожерти, блукає поміж людьми. Тому не слід нам дивуватися, якщо найде собі поклонників й у Києві. Все-таки ослабла сила папежників та ляхів у матері городів руських. Козацький меч – оборонець віри, братства, святих книг, наче Архистратиг – воріт раю.

– Ба, але Рутський захопив-таки печерські маєтки, і король потвердив їх за ним.

Отець Андрей усміхнувся.

– Ти був, Іване, при укладі поміж гетьманом і Вишневецьким і Корецьким! – сказав.

Іван кивнув головою.

– Ну, бачиш, Плетенецький силою держить маєтки, признані неправно Рутському.

– Ах! Справді? Що ж на се король?

– Нічо! О маєтки одного уніата не начне король війни з православними, а ще й тепер, коли їх потребує. Не ті то вже часи, що були двадцять літ тому.

– Що ж се за чоловік, Грекович? – питала Галя.

– Уніатський протопопа, чи, як то кажуть папежники, офіціал, – пояснив Іван. – Колись був ченцем, опісля розстригли його за непутяще життя, і він причепився тоді до Потія. Потій вислав його був – буде вже сім літ – до Києва насильно переводити православних попів на унію. Грекович приказав усім прибути у церков св. Софії. Тільки призабув, що українці – то не Литва! Хто знав, той не пішов у церков, а хто не знав, того задержували другі. Під проводом «козака Петра» окружили козаки церков та пропустили туди тільки самого Грековича. Грекович почав протестувати, але «козак Петро» щез, наче у воду канув, а усі прочі виперлися вини. Тоді взявся Грекович грозити попам, що буде їх тягати по в’язницях і побивати, доки не послухають митрополита. Та ось обізвалися козаки, що до горл своїх постоять за православну віру, а тоді й шляхта набрала відваги і виступила з протестом. Усе те не помагало, Грекович не уступав, а брався стягати оружну силу. Тоді київські козаки найшли його у Видубицькому монастирі, а якийсь козак вистрілив до нього з півгака, коли поганець появився на стінах, але не попав. Хотів, було, вистрілити удруге, але, заки набив півгак, Грекович задніми дверима добіг до Дніпра та втік з душею, а опісля відхилив усі протести і притих. Але, видко, знову провинився, коли стягнув на себе засуд смерті. Такі засуди видається рідко, але виконується завсіди!

– Справа пішла сим разом о маєтки, – додав о. Андрей, – а тягнеться від прибутія богоспасаємого патріарха Неофіта, коли-то Потій усіми способами брався ізгнати його правом, підступом або й силою. Завдяки козацькій опіці преподобний Неофіт сидить по нинішний день у Печерському монастирі, а усі маєтки, надані королем ще Рогозі, а опісля Потію, остаються за Плетенецьким. Ось на що бажали воззріти ще очі мої, заки замкнуться навіки. Бажав би я ще побачити на єпископських престолах своїх православних володарів, щоби сказати Господу Спасителю моєму: Нині отпущаєши раба твоєго со миром!

– Видко з того, що польське панування на Україні кінчиться! – відповіла Галя. – Так що ж, нема того, хто би сим найбільше радів – Юрка!..

Іван, якого розрадили та розрухали дещо вістки, привезені старим учителем, посумнів і похнюпився і не сказав ні слова. Отець Андрей мовчав також, і через добру хвилю не чуть було нічо, кромі щебетання пташок у шипі дерев та крику і сміху дітей, що гралися у садочку в піжмурки.

Вкінці Іван заговорив спроквола, не дивлячись на сестру:

– Не побивайся, Галю, за Юрком! Ти знаєш, яким він поїхав за тобою, та не знаєш, яким верне і чи верне….

Галя слухала тих слів, наче у сні.

«Чи се до мене говорять, чи, може, се мені сниться», – думала і, кліпаючи раз у раз очима, гляділа на брата, наче питати його хотіла: «Ти то чи не ти сказав осе слово?..»

Але по хвилі поняла зміст слів брата і, наче вдарена батогом, зірвалася і прибігла до нього.

– Іване, ти знаєш щось про нього, чув… бачив… скажи, чуєш, говори сейчас!

Її лице палало, груди підносилися і опадали, наче хвиля на Чорному морі, рученята затиснулися, а уста дрожали, мов від плачу. Іван узяв її за руки і посадив на лаві посеред себе і о. Андрея.

– Ось послухай, розкажу. Нині ранком був я у лісі на «новинах», де сеї осені маємо сіяти жито. Робота вже викінчена. Останні пняки порозбивали робітники та підложили огонь, і я пішов у ліс, щоби підстрілити утку або орябка у діброві. Коли ось на стежці, що веде у Смілу з Дмитрівки, почув я тупіт коней. Дивлюся… і пізнаю… вгадай, кого!.. Паню Беату Бялоскурську і пана Кровінського, якого здибали під Брацлавом. Вони говорили зі собою мов… ну, мов чоловік з жінкою, сміялися, жартували, а по дорозі оглядали ліс, а далі Беата каже: «Бачиш, вашмость, усю ту пущу вихлопотала для себе. Маю кадук на неї». – «Кадук? – питав пан Кровінський. – Прецінь, панове Угерницькі живуть». – «Ба, живуть, – відповіла Беата. – Але старий батько і не думає сюди їхати, а син потурчився і є секретарем візира чи паші, який був колись пахолком у небіжчика Яна». – «Відки се вацьпані дізналися?» – цікавився Кровінський. – «Від стражника Зборовського, – була відповідь, – що приїхав учора зі Стамбула. Треба буде перевести румаціш, бо там, у Діброві, сидять якісь свояки Угерницького та хлопство…»

– Що ж ви на те? – спитав Іван, скінчивши оповідання.

– Кадука нема що боятися, бо до відібрання маєтності треба сили, якої ні пан Кровінський, ні пані Беата не має. Аж осінню, заки козаки повернуть з Запорожжя та з уходів, можна сподіватися «заязду». Та до сього часу приїде пан Василь або хто другий – не наша голова! Гірше є те, що Юрко…

Галі опали руки, вона примкнула очі і хвилю сиділа недвижно. Лице поблідло, і тільки дрожачі малинові усточка зраджували внутрішній неспокій. Вкінці відчинила дівчина очі і глянула на брата своїм отвертим спокійним поглядом.

– І ти віриш у все те, Іване? – спитала. – Мені ся вісточка приносить тільки одно: Юрко здоров, живий, у гаразді! Чи ти не розумієш моєї радості? Чи не радієш сам? Ще нині рано я поховала його. Тепер він воскрес! Хай пропаде Тясмин, Діброва, усе! Він живий, здоров, чуєш?..

І дівчина встала та, зложивши долоні, сміялася щасливим усміхом, а сльози одна по другій спливали на паленіючі щастям ягоди.

– Справді! – сказав по надумі о. Андрей. – І мені дивно, що ти, Іване, сумніваєшся о друзі своїм. Я учив його і ізучив його душу. Се адамант іже у огні щезає, і не топиться. Зборовський бреше, се певно!

– Не дивуйтеся, дорогі, – оправдувався Іван, – тільки наглядівся я ложі і облуди у світі, тільки горя зазнав, що серце моє «ісполнилося жовчи». Але тепер і я бачу, що, як усе у Польщі, так і се брехня. Пождемо, побачимо. А тепер, сестричко, ладь обід, а я загляну ще до Ганни, щоби попросила козаків зі слободи до мене на завтра. Треба порадитися. Ніхто не знає краще від нас, що се таке «експропріація рицарською рукою».

Мов серна, побігла дівчина у пекарню, о. Андрей відломив собі кусок хліба та, помолившися, посолив його і їв мовчки, а Іван сів на коня і поїхав у шинок Ганни.

Він знав, що перед полуднем у коршмі не буває нікого, тому немало здивувався, коли побачив перед хатою три коні з козацькими кульбаками. Вони стояли, поприв’язувані до стовпів, та ніхто, видко, не дбав за них, бо утомлені звірята недармо оглядалися і іржали при виді їздця, і ніхто не приносив їм вівса, ні ячменю, ні сіна. На обійстю не було нікого. Іван зіскочив з коня та прив’язав його оддалік від коней.

– Невже ж хто напав на коршму? – питав себе. – Дивно! Ганна була би, напевно, гримнула з пищалі або й так боронилася. Була, бач, з неї неабияка жінка. Пищаль, шабля, рогатина – і дівиці не новина, – казала козацька приповідка. А прецінь…

Поволі, мишкуючи поміж бур’янами та будяками, підходив Іван до коршми, аж дійшов до вікна і глянув крізь нього у ізбу. Одначе вид, який побачив, здивував його ще більше. Ганна, ся неприступна, поважна, а часами так дуже весела жінка, стояла тепер навколішках перед сивавим уже козаком, який сидів на покуті, і ридала, обіймаючи його коліна.

– Степаночку, голубчику, – лебеділа, – то ти, серденько, не забув… вернув до мене, серденько, вернув до своєї Ганни – вдовиці, що тебе вже оплакала та присягла сльозами живитися до смерті! Степаночку, соколику, скажи мені хоч словечко. Ось я говорю, вітаю, плачу, а ти мовчиш. Не любиш мене вже? Правда? Стидаєшся? Не стидайся! У слободі є отець Андрей, то завтра звінчає нас. Добре?

Увесь сей час сидів козак, закривши лице руками. Вкінці відняв їх, і тоді побачив Іван, що се ще молоде лице, здорове і ладне, тільки марне. Видко, багацько горя та труду переніс на собі козак… У очах козака також блестіли сльози. Він поклав руки на головці Ганни.

– Не плач, Ганно, і не побивайся! – сказав тихим голосом. – Але і не надійся! Бачиш, я вертаю старцем! Се турецька каторга виссала з мене молодість, а старця тобі не треба…

Та тут почувся від дверей сміх.

– Ха-ха-ха! Старця! Брешеш, Степане, та не перебрешешся. Що волосся посивіло – се пусте. Всади голову у комин, то буде, як було, ось що! А ти, Ганно, встань та прийми сватів, як ялося!

Слова ті казав нестарий ще козак з величезним червоним носом та довжезним оселедцем, закрученим аж тричі довкола лівого уха. З ним був ще другий козак, може, вісімнадцятьлітній молодець.

Іван усміхнувся. Він тепер одинокий у усій слободі знав, на кого ждала, за ким тужила та кого поминала у Лаврі Ганна. Із усміхом увійшов у коршму саме у сю хвилю, коли Степан, за намовою товариша, рішився додержати умови Ганні і брав її в обійми.

Вмить зі заплаканої, зворушеної жалібниці зробилася весела, дотепна Ганна і, відповідаючи дотепами на замітки козаків, давала себе досхочу вицілувати свойому соколикові. Та коли побачила Івана, відскочила і засоромилася.

– А, пан Попель, – сказала, збентежена, – вибачайте, вашмость. – Се Степан Корчинський, мій суджений… з каторги вертає.

– Як ти казала, Ганно? – питав між тим Степан. – Попель зветься сей шляхтич, може, ще й Іван, Іван Попель?

– Так, дядьку! Або що? – спитав Іван.

– То у мене є до вас від пана Юрка Угерницького вісточка.

Наче у сонце глянув Іван, почувши сі слова. Він так і припав до Степана.

– Що ж він? – допитувався гарячково. – Живий, здоров, веселий, куди дівається, що робить?.. Чи не потурчився де по дорозі? – додав по хвилі, ніби з усміхом та якось непевно.

– Потурчитися то він не потурчився, але скозачів зовсім, мості панство погубив дорогою геть, відцурався маєтку, дівчини, радощів, бо ось козаки вибиралися у Кафу, то він з ними й пішов…

Дальше розказувати не дозволила Ганна, ставляючи на столі збанки з вином, калачі, м’ясо та яйця.

– Ви, вашмость, мені мойого Степана не мучте, а дайте йому по довгій дорозі спочити й покріпитися. А й вас милості прошу не погордувати хлібом-сіллю. Попоїсть, то й поговорить.

Іван остався. Його душа плавала у захваті, що його друг не зрадив козацької слави, а зависть огортала його на гадку, що Юрко пішов з козаками у бій під час, коли він мусів тут, у мирі та дозвіллі, орати поле…

Після обіду усі п’ятеро пішли у садок, і там став Степан розказувати про свої переживання. Козаки пили, Іван слухав слів, наче проповіді, а Ганна обтирала сльози.

Вкінці Степан пішов у хату, де зложила Ганна усі клунки своїх гостей, і виніс відси чималий шкіряний мішок.

– Ось бачите, вашмость, сей мішок, – сказав. – У ньому має бути десять тисяч червінців. Се передає вам і вашій сестричці пан Юрко, щоби ви устелили йому гніздо у слободі на поворот. За три-чотири неділі надійтеся його з походу.

Аж пізно вечором вернув Іван домів, та довго опісля горіло світло у дворищі. Нетяга, о. Андрей та Іван радилися, що почати з грошем Юрка, а що з кадуком пані Беати.

І так минуло шість неділь серед звичайних занять та очікування. Пусто та глухо було у місяці липні у городі Чигирині. Панські доми стояли пусткою, тільки безробітна служба тинялася по шинках або грала в кості на рундуках великопанських. Довкола базару розсілися зате густо жиди зі своїм крамним товаром, жінками та дітьми і затроювали повітря помиями та всілякого роду відпадками, які звикли були викидати на вулицю. Собаки, безроги та брудніші ще від них жидівські бахори поралися у сих відпадках або приглядалися до п’янюг, які ще з ночі валялися у грязюці та поросі перед порогом шинків.

Від часу до часу вулицею проходив старостинський пахолок, заспаний або запитий, у замараній, затовщеній киреї, з нагаєм в руці, або «непослушний», тобто під козацьким присудом живучий міщанин, у довгій капоті, при шаблі, у високій шапці на голові. Оба, себто пахолок і козак, гляділи на себе, наче пес на кота. Тільки лях боявся зачепити козака, а козак у почутті своєї сили не чіпав слабшого. Над усім осередком города лежало важке, душне, вонюче повітря, що аж дрожало від жари полудневого сонця.

Дещо дальше, по окраїнах города, стояли хати міщан, ремісників, козаків. Городи, сади, цвітники обдавали пахощами прохожого. Жінки в узірчастих платтях та вишиваних сорочках поралися біля хат, горшків та кругленьких, чистеньких діточок. На приспах розклалися ремісники зі своїми приладдями та роботами, старці курили люльки, гуторили, гралися з дітьми, наймити і наймички ладили їду для женців у поле або направляли упряж та вози під снопи.

Саме з-посеред передміських хат виїхала ляндара, запряжена чвіркою баских коней. У ляндарі сиділо двоє старших уже людей – шістдесятилітній старець у кармазинах та сорокакількалітня жінка у високому очіпкові та просторій, широкій «матеріальній» сукні. Двадцять тугих парубків зі самопалами, шаблями, пістолями, у шоломах та панцирах окружало ляндару та шість високо навантажених брик. Видко, хтось неспроста приїхав у город Чигирин.

З переулків вибігло усе, що жило. Панський двір у сю пору був у Чигирині незвичайною появою. Сотки пейсатих жидів та жиденят виставляли з вікон, дверей та з-за углів голені голови, пахолки кланялися в пояс, тільки козаки-міщани гляділи рівнодушно на людей, коні на ляндару або посміхалися.

– Бачите, куме? – говорив до кравця Реп’яха дячок Трохим Витрішка. – Будь у ляхів хоч до двісті таких Ноєвих ковчегів, не треба би було й комісій. Поставити їх від порогів, то й до Винниці сягне.

– А що се таке – «ковчегів»? – питав Реп’ях, високий, худий, тонконогий козак з задертим носом та викоченими губами. Він, бач, не розумів учених слів дячка.

– Еге, братіку, – відповів дячок та завернув круглими, постійно витріщеними очима, – заки я тобі розтолкую, ляндара готова в’їхати у Тясмин та загатити воду, і буде повінь. Треба поглянути, куди вона їде.

І дячок побіг, а кравець, попльовуючи, пошкандибав назад на свій тапчан, на якому пришивав саме зовсім криво новий рукав до старої чамари для гродського писарчука пана Юзефа Крентарського.

– Біда з панами та й з дячками не рай! – воркотів. – Лизне, псявіра, азбуки та раба Божого й за Боже пошиття не має!

А ляндара заїхала між тим перед коршму Сруля, що держав заїжджий дім біля кам’яниці Вишневецького. Пахолки мигом вигнали жида з коршми, вистелили коврами дві кімнати, наставили у мисник посуди, на полицю – пляшок, слоїв, казанів з поживою й напитком, розпрягли коні, вичистили нечищену від півроку стайню – словом, розложилися надобре. Жидові, що, зігнувшися у три погибелі, благав паню о позволення забрати свою смертельну сорочку та шабасову шапку, кинув старий перзонат звиток червінців і сказав, що на ніч їде далі, і по хвилі затихло усе, бо пани пішли спати. Тільки жиди допитувалися пахолків, хто се їде, відки, куди, за чим, – звичайно, жиди.

– Се пан Василь Угерницький, дідич Тясминського уходу! – відповідали пахолки, і у незвичайному оживленні розбіглися діти Ізраїля по брудних хатах.

По хвилі появився з новозаложеного конвенту отців бернардинів короткий та нечувано грубий монах зі запитим лицем та маленькими очками. Він дріботів своїми коротенькими ніжками та пихтів, наче безрога, везена на маковійський ярмарок у серпневу спеку, і раз у раз обтирав кругле, мов кавун, лискуче лице затабаченою платиною.

– Laudetur – почав солоденьким голосом, побачивши пахолків. – Ясновельможний дома?

– Вибачте, вашмость! – відповів старший кремезний гайдук з сивавим уже вусом та темним, диким лицем. – Ми вашої ляцької латини не розуміємо! Ясновельможний сплять.

– То коли зволить збудитися, перекажи, що патери бернардини готові поділити з ним своє скромне житло у домі його ясновельможності пана гетьмана великого коронного Жолкевського.

– Ади! – засміявся гайдук. – То «баборіз» уже й вас сюди знадив? Так ніби мишку у клуню! Ну нічо! Я панові скажу, але ледве чи вони схочуть, бо ми вечором їдемо.

– То, може, хоч вина з нашої убогої пивнички на дорогу…

Нагло гайдук догадався, що се може бути квестар, тобто прошак, який видурює у людей гроші на кляштор.

– Тьфу на твойого батька! – гукнув. – Щезай, макогоне, бо випущу з тебе усе лишнє сало!

І так справно свиснув нагаєм у повітрі, що квестар відскочив, наче на власну могилу натовкнувся.

– Apage, apage, satanas! – перехрестився і ще скорше, чим перед тим, потьопав геть.

Голосний регіт пахолків та злобні замітки жидків супроводжали його.

Втім з напроти коршми вийшов козак у синьому багатому кунтуші і у кармазиновому жупані, з багатою шаблюкою при боці.

– Добре, Грицьку, бігме добре! Так їх, собачу віру, усіх! – крикнув.

І нагло жидики розскочилися, мов жаби, коли між них упаде камінь, коли побачили, як сей страшний, суворий гайдук кинувся до козака.

– Панич, їй-Богу панич! – репетував і усім розмахом гепнув собою до ніг Юркові:

– Панич, панич! З мертвих воскрес! – гукали й собі гайдуки і в млі ока окружили прибувшого.

У сю хвилю відчинилися двері кімнати, у якій спочивали панство Угерницькі, пан Василь станув на порозі поглядіти, що се за гамір. І нагло подався взад, а уста ледве прошепотіли слово: «Мій син!»

За хвилю батько, мати та син лежали собі у обіймах та серед сліз, окликів, питань, безладних відповідей, беззв’язних слів віталися, наче воскресший з живими. Бо й справді. По листі Явтуха пан Василь втратив надію побачити сина та їхав тільки на Тясмин, щоби тут, у пущі, скоротати останні свої дні. Полишив у Лошневі дочку у щасті та здоровлі, а за безпеку ручило село, гріш та свояцтво з кровінським дідичем Цебрівським та його героями-синами. І ось тут, при воротах кладовища усіх своїх надій на велич і значіння роду, стрінув Юрка живим, здоровим, багатим, щасливим. Батько їхав на похорони, син – на весілля.

Довго молилися усі троє у кімнатці, заки успокоїлися дещо серця й уми та почалося оповідання. І батько не пізнав свойого сина. Перед роком виїхав з Лошнева повний розпуки самогубця, сліпий та глухий на усе, крім свойого горя. Тепер ось вертав сподвижником гетьмана, який був, без сумніву, найбільшим мужем у Річі Посполитій. Переборов усі небезпеки, сумніви, довершив геройських діл, намість втратити – роздобув майно а, що найважніше, заплатив рідному краєві та святій православній вірі затягнений батьком довг.

– Що ж, стара, – сказав з ясніючим лицем до жінки, коли Юрко скінчив оповідання, – можемо вмирати, правда?

– Ні, Василю! – відповіла мати. – Юрко вернув, видко, Бог простив тобі гріхи та добром наділює наш рід. Тому і нам належиться ще одно велике-превелике щастя! Та ти, звісно, воєнний чоловік, тобі се не в голові!

– Що ж се таке? – питав пан Василь, дармо силкуючися відгадати, якого-то добра йому ще нестало.

– Звісно, що – внучата! – усміхнулася пані Марта.

Юрко почервонів, мов грань.

Після обіду пішла гутірка між батьком та сином. Одначе немало здивувався батько, почувши погляди сина на господарювання на Україні.

– Тут, у нас, нема що господарювати крепакам на усьому просторі нашої пущі. Може, вдасться осадити одно-два села, але не більше, а й то не крепаками, а тільки віднаємцями, які платитимуть скільки там до скарбу збіжжям, медом або грошем. Під боком козаків панщина не може процвітати! Кождий тільки дещо більш тямучий мужик іде у козаки, у «послусі» остане хіба крайня дрянь, бурлаки, втікачі, а й ті тільки так довго, доки не почують на спині цілого кобеняка, а на ногах чоботів. Зате не можна спинювати козацьких поселенців, противно – позволити їм осідати поза нашим власним посіллям, де тільки захотять.

– Як-то? – не годився пан Василь. – На нашій землі?

– Земля Божа, не людська! Прийде завірюха, змете з лиця землі села і двори, і хто тоді запитає, чия се була земля?

– Яка завірюха?

– Війна, батьку, війна з Польщею – одна, друга, може, й третя, доки не захлиснеться власною кров’ю другий опир, що ссав досі кров нашого народу. Нашим першим законом на Україні – іти з народом, з козаками, з хлопами й міщанами, духовенством, а не проганяти одних і визискувати других.

– Ба, але ж жити треба, збирати майно собі й дітям! – опирався пан Василь.

– А чи то ми наймитів не добудемо, кільки треба буде? А там і козацький хліб чи торговля, певно, більше нам принесуть гроша, чим соха й плуг. Ось погляньте, батьку, на Вишневецьких, Збаразьких, Конецпольських. Не панщиною вони ростуть і, певно, коли захотять колись завести панщину, то покрутять голови. Не у нас, батьку, володіти нагаєм! У вас, в Теребовельщині, добрий пан – се невидальщина. До них усякий горнеться, бо не у кождого найдеться сила й спромога глядіти волі на сході. Тут інше діло. Не на се тікав мужик з-під нагая, втратив майно, часом жінку й дитину, щоби знову йти під нагай.

Довго думав пан Угерницький над словами сина.

– Значить, ти, сину, стаєш козаком? – спитав.

– Я уже й є ним, а, дасть Біг, за рік стану сотником у нашому Смілянському окрузі. А сотник, батьку, часами й тисячу шабель має на поклик. Чи ви розумієте се? Під польським правом той тільки паном, кого пильнують гаківниці, самопали, заборола та сотка гайдуків. На Україні і пану Жолкевському з усім компутом опришків нема приступу до козака – хіба що сам козак мимря або недоляшок.

– Що ж ти, сину, тут робитимеш? – спитала мати. – Невже ж будем вічно служити на пограниччі, боротися з татарами без відпочинку, без хвилі спокою?

– Ні, паніматко! Службу проти татарви несуть запорожці або добровольці, і тільки при більших залогах ідуть і волосні козаки у степи. У мене інша задача. Ми маємо тут, на волості, пильнувати наших стародавніх прав, добувати нові і збирати силу, зброю, порох, олово та припаси чи то для Запорожжя, чи для недалекої вже, може, війни…

Дальшу розмову перервав Грицько. Якісь два шляхтичі бажали розмови з паном Василем.

При вході у кімнату Юрко мимоволі здригнувся. У одному пізнав пана Кровінського, у другому – предивне диво… – пана Зборовського. Він зірвався з лави, на якій сидів, вхопив за шаблю і відкрив уже уста, щоби гукнути на пахолків, коли нагло пан Зборовський подався взад і, заки хто зміг отямитися, щез за дверима. Кровінський остав сам. Його лице поблідло, мов стіна. Він увесь затрусився так, що аж оперся об стіл, а між тим Юрко вибіг за Зборовським. Але уже і п’ят пана стражника не було видко у найближчому переулкові.

– Що ж приносите, вашмость пане Кровінський? – спитав, стаючи перед шляхтичем, який подумав, що ось йому таки сейчас прийдеться згинути від того козака; він, бач, не пізнав Юрка у козацькому наряді.

– То в… вельможний п… пан, м… мені зд… здається? – поспитав, дзвонячи зубами.

– А вашмость мене забув? – була відповідь.

– Дуже жалую, але не пригадую собі.

– А ось буде сьому рік, за Баром під татарським кошем…

Кровінському очі вийшли наверх, наче в агонії.

– То-то, вашмость, знаєш…

– Усе знаю! Але се діло ката і собак, які колись порозтягають стерво вашмості. Я тільки козак, до гроду не піду, але за хату з шаблею наголо можу хотяй би і сейчас.

– Юрасю! Змилуйся! – крикнула пані Марта. – Що вчинив сей чоловік?

– Не дивуйся, мамо, се гадюка з того самого гнізда, що й Зглобіцький.

– Ах! – крикнула мати й вхопилась за серце.

– Як так, сину, то бий його! – сказав спокійно пан Василь, а його бліде лице прибрало нагло зовсім той сам вигляд, що колись там, далеко на півночі, у королівській службі.

Кровінський упав на коліна.

– Панове! – благав. – Я ж вам нічого не винен.

– Нічого, злодію? – крикнув Юрко. – То ти уже забув, що мене і товариша бажав втягнути в банду опришків, яка мала, вдаючи татар, пограбити ті села, які вони пощадили?

– Ах! То вашмость були там?..

– Так, я!

Кровінський встав і, видко, успокоївся.

– Коли так, то пропоную вашмості сим разом ясніший уклад і spero, що його не відкинеш. Уклад сей буде заразом покутою за мої гріхи… Хто ж їх не має!

Юркові видалося, що чує слова небіжчика пана Бялоскурського.

– Панове! – начав тоном бесідника. – Concedo, що не раз у житті бувають терміни, у яких назавсіди можна рицарський гонор, так дорогий кождому польському шляхтичеві, сальвувати з обєжи. Одначе, коли той сам шляхтич прийде і вдариться в груди, чи не простите йому?

Лице молодця аж посиніло з лютості. Здавалося, він ось-ось скочить і уб’є ляха, як собаку, як колись Іван татарина Арслана, але ось пан Василь зацікавився справою і вмішався до розмови.

– Пожди, Юрку! Я хотів би знати ще дві речі. Хто був сей другий шляхтич?

– Се пан стражник Зборовський, великий персонат і потентат у Річі Посполитій, а мій личний друг, – відповів Кровінський, надіючися, може, з сеї сторони помочі. Але завівся.

– Стражником є від року хто інший! – відповів пан Василь. – Пан Зборовський є тепер під баніцією і інфамією за обиду маєстату і окрадення сяніцького скарбу!

– Ба, він украв і гроші рідні пана Корецького, призначені на викуп його жінки з татарського ясиру.

– Лайдак! – вирвалося у пана Кровінського.

– Чи тому, що не поділився з вашмость паном? – поспитав їдко Юрко.

– Ні! Кленуся Маткою Боскою та збав’єнєм душі, що ні! Я жалію тільки, що компанував зі злодієм і інфамісом!

– Ов? – обізвався пан Василь, і то таким тоном, що Кровінський порозумів його гадку і без слів.

– Не вірите, ваша милосте? Ну, гаразд! Я докажу вам, що я не з того самого кодла, що він. Пані Беата Бялоскурська має надання на Тясминський округ. Яким способом добула його, не знаю, і саме з сим прийшов до вашмостів, щоби перешкодити насильному забранню вашої землі.

– Кадук, значить? – спитав пан Василь.

– Так!

Але Юрко засміявся.

– Не з сим вашмость до нас ішов, тільки по те, щоби або купити від нас за собачі гроші, за відчіпне землю, або продати нам кадук, правда?

– О, яко живо, що ні! У ваших руках розцвіте ваша віра, виросте ваше багатство, слава і рицарські прикмети, а у руках нашої браці земля спустіє, поллється кров… ви ж знаєте!

Пан Василь глянув на сина.

– Пан Кровінський має рацію! – сказав. – Де ж є сей кадук?

– Можу вам його принести, як мене випустите.

– Ага! – усміхнувся Юрко. – Ні, єгомость, не здуриш воробця половою! Пішлеш за кадуком післанця, а сам останеш у залозі в Діброві.

Усміх появився на устах пана Кровінського.

– А якщо одержите грамоту, – спитав, – чи дасте пароль, що відійду ненарушеним?

– Чи сумніваєтеся, вацьпан?

Кровінський поглянув на обох.

– Ні! Я знаю, що ви не станете стримувати грішника, який спокутував гріх. Ось тут є грамота!

І достойним рухом вийняв з-за кунтуша звинену у трубку грамоту надання.

Пан Василь поглянув на неї, і нагло лице його почервоніло, мов грань. Перед ним лежало таке саме надання, як одержав був колись за криваві заслуги королеві і Річі Посполитій. За гріш канцелярія короля плодила такі кадуки десятками, а власники вимушували відтак від окрадених гроші за відчіпне або й викидали слабшого з посілля, якщо мали силу. Пан Василь не раз чував про се, та аж тепер бачив таке на ділі. Тільки, що він заплатив за кадук дешево, бо тільки життям одного злодія.

Кинув і Юрко оком на надання і нагло поклав руку на ньому.

– Кажеш, вашмость, що се надання для пані Беати, та я не бачу тут її імені…

Пан Кровінський засміявся.

– Недогадливий молодче! Невже ж ти думаєш, що жінка може одержати мандат заселювати пустиню? Се надання, се придане пані Беати для її чоловіка! Впишіть, панове, у порожне місце своє ім’я і занесіть у гроді, а ніхто не посягне утретє по те саме добро у королівській канцелярії, хіба за якийсь час, якби котрий з панів попав під баніцію та інфамію або, не дай Боже, помер…

– Про се поговоримо вже після смерті вашмості! – закпив Юрко. – Тому не тратьте часу і йдіть її глядіти! З Богом!

Наче чортяка зі свяченої води, вискочив з коршми пан Кровінський, а панове Угерницькі стали ладитися у дорогу.

Тої самої днини святим хрестом вітав о. Андрей брата Василя, а Галя мліла в обіймах свого вибраного.

Примітки

Антологіон – збірник текстів релігійного змісту. Перше видання його було здійснено в Києво-Печерській друкарні у 1619 р. Переклав тексти з грецької мови Іов Борецький. Передмову і післяслово до антології написали Єлисей Плетенецький і Памво Беринда; останній разом із Захарією Копистенським здійснив остаточне редагування збірника;

Часослов – богослужбова книга християнських релігійних пісень та молитов для щоденних церковних відправ, у тому числі т. з. часів (звідси – і назва книги); у давнину правила і за читанку для навчання грамоти

Чамара – правильно: чумарка – старовинний чоловічий верхній одяг, пошитий до талії, із фалдами ззаду.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 449 – 466.