12. Спогад про Солоницю

Юліан Опільський

На другий день по усій слободі пішла вістка, що приїхали повномочник та суджена нового дідича, одначе нема чого їх боятися, бо вони – свої люди, козаки. Заворушилося у слобідці, і перші побігли до хати Нетяги молодиці-цокотухи. Одна ішла просити старого позичити терлиці до конопель; друга несла Андрійкові пару вишиваного білля, бо, бач, старий не мав жінки, ні господині, а Андрійко – мами; третя бігла розпитатися за ціну митої вовни у Чигирині; четверта – баба сім миль з-за пекла – ішла жалуватися, що чоловік непутящий, щоби, бач, старий нагримав на нього при нагоді.

І так ішла одна по другій, кожда з ділом, а усі по те, щоби поглянути на «панночку». Кожда несла під запаскою якийсь дарунок: одна – кусок білого полотна, друга – вишивку, третя – пару рушників, четверта – сало, п’ята – пару курей… А усе те – на нове господарство для «панночки-козачки». І усі виходили від неї очаровані її красою і принадою, повні зависті, але і прихильності, а вона приймала їх сама, бо старий Нетяга казав усім, що не він, а вона хазяйкою у його хаті, а сам з Іваном балакав при чарці меду у світлиці.

Іван розв’язав мішок з грошем, і оба стали обчислювати, скільки треба буде гроша на виставлення хати та придбання хазяйства.

– За робітника не бійтеся! – говорив старий. – У нас є звичай, що слобожани без плати помагають усякому новому козакові обзавестися господарством, тож і тобі поможуть. Вони дадуть і сухих бальків, тільки до стін треба буде каменярів і майстрів з Чигирина, Черкас або Канева.

По довшій нараді рішили збудувати з дубових балів просторе дворище, яке б простояло без направи і двісті літ, а тільки прибудувати двоповерхову муровану кімнату, ніби вежу на одному крилі, де можна би було оборонятися від нападу, хотяй би і дім згорів.

Вечором пішли оба мужі у коршму, де держала край слободи, під лісом, шинкарка Ганна. Була се тридцятилітня, дуже гарна жінка, з блискучими чорними очима та буйним русявим волоссям, яке добувалося з-під червоної, мов мак, хустини. Жила вона сама-одна, бо чоловіка убили польські жовніри перед десятьма роками на ярмарку у Барі. Ганна не дуже тужила по ньому, бо Онисько Корж був пияк та непутящий чоловік, який замолоду служив козачком у якомусь дворі на Волині і там научився пиячити та гайнувати гроші.

Одначе хотяй любов до чоловіка вигасла у серці Ганни, то таки вона уже не віддалася удруге. Не раз і не два сваталися до неї люди поважні, маючі, чесні, але вона не хотіла іти заміж. Не один молодець ходив, бувало, до Ганни не день і не два, аж надумавшися та порадившися з ріднею, ішов у світ. Та молодим відповідала Ганна насмішком або дотепами:

– Тіткою нині тобі бути, козаче, а не жінкою! – говорила. – У тебе молоко на лиці, а у мене сльози, куди нам до себе!

– Але ж я люблю тебе, Ганно, мені без тебе життя нема! – каже, бувало, молодяк. – Твої очі причарували мене…

– Ха-ха-ха! – сміялася шинкарка. – Коли причарувала, то плюнь тричі через ліве рам’я і перехрестися! А ось на тобі три волоски з голови. Іди і закопай їх до опівночі на роздоріжжі, хто йтиме через них, той і залюбиться, а тобі наче рукою відійме!

Молодик відходив сміючися, але довго ще був, наче замотиличений. Усі казали, що Ганна жде на когось, та, мабуть, не діждеться, а дехто зі старших жінок твердив заодно, що Ганна – відьма, з чортом знається, та він її віддати не хоче. Раз у рік тільки ходила Ганна у Печерську лавру та там і давала на парастас по чоловікові та ще по комусь, але ніхто не знав, кого саме поминає Ганна. Заплакана і змарніла вертала шинкарка у слободу та бралася наново до своєї праці весела і безжурна на вид.

До сеї-то Ганни пішли Нетяга й Іван.

Побачивши нового гостя, гарна жінка обкинула його питливим поглядом, але не сказала ні словечка. Мовчки поставила перед обома збанок меду і сіла разом з другими до стола, зложивши руки на високій, повній груди. А між тим Нетяга зняв шапку і сказав до усіх зібраних:

– Ось, панове молодці, товариш пана Юрка Угерницького – козака нашого полку.

– Як-то козака? – поспитали деякі.

– Козака, який вписався до полку під полковий присуд! – відповів Іван. – Я теж козак, а ім’я моє Іван Попель.

– То ви будете з Тернопільщини або Теребовельщини? – поспитав невеликий ростом, кремезний козарлюга з шрамом, який ішов через ціле лице – від лівого виска аж по праве ухо.

– З Теребовельщини!.. А ви відки знаєте?

– Я був сам у Тернополі, коли ви і ще якийсь шляхтич гостювали у Михайла Гудза.

– Ага, відси! – усміхнувся Іван, а козак так страшенно викривив лице при усміху, що молодцеві аж мороз пішов по шкірі. Здавалося, що ся половина людської голови сміється очима, а друга, долішня, корчиться у передсмертельних судорогах. Мимохіть вдивився Іван на страшну тварюку. Козаки сейчас поняли положення і зареготалися.

– Видко, вашмость пан шляхтич не бачили ще нашого… як-то його зовуть… – сказав якийсь молодий, плечистий козак, з молодецьким, горі закрученим вусом.

– Китоврася! – крикнув хтось.

– Іменно китоврася! Так його охрестив один студент братської школи зі Львова, який був у нас сього літа.

Іван усміхнувся.

– Певно, що хтось страшно вас, дядьку, опоганив?

Але, на дивне диво, козак не обурився, тільки пересунув рукою по чолі та попив меду.

– Се гусарин пана Жолкевського над Солоницею…

Наче мерлець появився усім у своєму білому покривалі. Усі замовкли, лиця поблідли, і тільки очі горіли якимсь дивним огнем. Іван споважнів також і простяг руку до козака.

– Не прогнівайтеся на мене, дядьку, – сказав з повагою, – я не бажав посміхатися з вас, а тепер прошу у вас прощення. Я, бач, не знав, що ви і були там…

– О, був! Та ніколи не повинен ніхто дізнатися від мене про се, що там діялося, бо се була наруга над Богом, людьми, добром та правдою, се був злочин, за який заплатять ще колись виновники загибеллю, бо хіба Бога не було б на небі!

Козаки мовчали, очі шинкарки широко гляділи у страшне лице козака з якоюсь тривогою, а Іван, стиснувши руку козака, відповів:

– Саме тому треба розказати усім, хто того не знає, щоби усі як слід пізнали тих, що над нами володіють з Божого допусту.

– Ба, ми не раз прохали Максима, щоби розказав про Лободу та Наливайка, але він не хоче, – замітив молодий, плечистий козак.

– Розкажіть, Максиме! – просили різні козаки, а шинкарка поставила перед нього повний збанок.

– Розкажіть, дядьку, – прохала. – Ось я вам за се чарочку одну і другу…

Але Максим тряс головою на оба боки і відсунув чарку.

– Не можу, се надто страшне! – говорив. – Воно мені душу з тіла тягне, коли згадаю.

– Сам ти казав, дядьку Максиме, що хіба Бога нема на небі, якби не було месті за солоницький злочин. Хто має бути знаряддям сеї месті, як не ми?..

Усі глянули на Івана, наче збуджені зі сну, але ніхто не обзивався.

– Гетьман Сагайдачний б’є татар, турків, і ось теперечки ні одні, ні другі не страшні нам усім, що живемо на вольній, козацькій землі, а радше ми страшні їм. Тепер черга приходить на другого ворога нашої свободи – на ляхів. Поки що збираємо сили та збираємо під свій присуд народ, попів, козаків, міщан, ба, й шляхту. І прийде колись час, коли усі ті стани постануть разом одностайно за добро та волю усієї Руської землі від Сяну по Чорне море і викинуть ворога під його голодний Краків та Варшаву. Про се ми завсіди повинні тямити та не забувати ні одної з сих страшних кривд та злочинів, яких допускається на нас сей хрещений поганець, що сів над Віслою. Розкажи, дядьку, щоби і усі молодці від тебе знали, кільки крові лежить між нами а ляхами, кільки ложі, зради, підлоти… кільки разів сам Бог відвертав лице від того проклятого народу…

Іван замовк, але усе його покрасніле лице та блискучі очі говорили далі багато й багато! Поняли козацькі серця його цілу бесіду, перечули, не знаючи усю глибину сеї святої ненависті, і забилися разом жагою месті. І старий Максим люто блиснув очима та затиснув кулаки.

– Га, коли так хочете усі, то слухайте! – сказав. – Та не моєю буде виною, як від моїх слів загориться у ваших серцях огонь ненависті та не дасть вам радіти життям, дружбою, ріднею, миром…

Не стану я розказувати за початок війни, ні за її причину. Ся причина була, є й буде завсіди, доки не скінчиться панування гнилого польського панства над руським народом. Без ніякого поклику може кождий з нас вхопити за шаблю, та ні один лях не спитає нас про привід до сього. Се горить у крові, пливе водою, летить повітрям, росте з травою. Козацтво вхопило за зброю і обсадило Україну, Поділля, Волинь, а коли надійшов за Наливайком Жолкевський, ми побили його під Гострим Каменем.

Ба, не було у нас єдності. Лобода бажав тільки слобід від короля, Шостак та Шавула думали тільки шляхту заступити козаками, а шляхту прогнати геть, Наливайко і Кремпський кричали на все горло: «На біса нам поляків і Річи Посполитої, ми можемо стати знову самостійною державою, як були колись. І німецький цісар, і московський цар, і хан признають нашу самостійність і поможуть нам!» Наливайко задумав піддатися під руку котрогось зі сих трьох володарів, зате Кремпський бажав цілковитої свободи й самостійності.

Оттаке-то було між нами безголов’я! Аж серце рвалося, коли погадаємо, кільки сили та завзяття, кільки людей та крові пішло тоді намарне, гей! Гей! Коби-то ми були мали у той час нашого Сагайдачного!

Лобода був заслабкий, замало рішучий. Запорожці ішли собі у свій бік разом з наливайківцями, а реєстрові козаки та волосні – у свій. Одні других не любили, бо ж се хіба кождий знає, що голяк дукача не любить. Але лишім се!

Гетьман Жолкевський наступив на нас з весною так нагло, що ледве мали час піти за Дніпро і станути під Переяславом. Усі човни позабирали ми у Києві та других містах на лівий бік ріки, а більші – каїки та байдаки – потопили ми при березі. Кремпський збирав у Києві усіх утікачів з України враз з жінками й дітьми і висилав усе те до нас під Переяслав. Хто з козаків жив по сей бік Дніпра на волості, той утікав до нас, бо куди перейшли польські війська, там не оставало нічого, кромі пошматованих тіл та грязюки з попелу, замішаної кров’ю.

Ні жінки, ні дитини не оставало у козацьких посіллях, наче не були се посілля тих самих людей, що тільки разів ставали у пригоді саме тому польському війську. Татари хотяй декого в неволю візьмуть, то може викупитися; ляшня різала усе, не перебираючи, наче се не люди були, а вовки. А там ви знаєте ляхів, а, радше, ви не знаєте їх.

Лях – се звір, хижий, трусливий та кровожерний звір, одітий у кунтуш, повний латини, великих слів, обігранок… але у нутрі нема ні крихітки правди, ні стебелинки людськості! Се гадюка пестра, лискуча, що боїться прута, гине від нього, слабшого жалить смертельно.

З другої сторони, гетьман Жолкевський брався усіма способами перетягнути на свій бік усіх учених або заможних людей між козаками, ось як князя Ружинського. Та се йому зразу не удавалося. Все-таки обіцянки могли слабшим показати надію на прощення «вини» та довести їх до зради…

Під час, коли наші полковники радили раду, стягали поживу і всякий припас та надармо старалися о піддержку по містах а навіть селах, Ружинський й Вишневецький напали на Кремпського у Києві. Полковник не сподівався нападу, київські міщани не сповістили, бач, його про прихід ворога. Все-таки він оборонився, але мусів покинути город.

Жолкевський увійшов у місто на сам польський Великдень, і річкою поплила кров у Дніпро. Усі приятелі козаків наложили головою. Не подаровано ні старцям, ні жінкам, ні дітям. Озлобилися кияни, та було запізно. Піянство, насилля, убійство, грабіж – ті невідлучні товариші польського жовніра, осіли настало у городі, а відси розплилися по тихих водах, попід ясні зорі, на увесь хрещений мир…

Повитягано човни, затоплені Кремпським, але козаки поставили на березі гармати – годі було переїхати на той бік. Тоді саме під’їхали і запорожці чайками під правий беріг, щоби покарати міщан-зрадників. Гей, коби-то вони так боронилися були перед ляхами, як боронилися від нас! Не було б польського духу на святих київських горах! Полковник Підвисоцький мало сам не втопився, коли поцілили його чайку. Нас відбили, і так станули ми напроти себе: ляхи на правому, а ми на лівому березі ріки.

Підвисоцький з човнами станув при устю Сули. З ними та з Кремпським були усі запорожці та усі молодці козаки, а у таборі – наливайківці і братство з волості, невправне, невоєнне, малодушне. Почалися знову наради, як його бути. До десяти тисяч жінок та дітей було у нас в таборі, багато було й старців і баб, а усе те в’язало нам руки гірш татарського лика. Одні радили йти сейчас усім табором під білого царя, другі радили йти у степи до татар, інші бажали боронитися до загину у Переяславі, деякі несміло, щоправда, піддавали гадку, щоби просити ласки у поляків. Божевільні!

Вкінці порадив Лобода попробувати переговорів. Переговорювати, мовляв, можна завсіди, бо се до нічого не обов’язує. Усі вчепилися тої гадки, мов спасення. Більшість не бачила уже можливості побіди, а бажала тільки якось відкараскатися від ляхів. Ми пустили на воду колоду з листом, і то так, що вона доплила до ляцького боку. У листі було запитання, на яких умовах Жолкевський помириться з нами. Тої самої днини надоспіла відповідь.

Жолкевський домагався видачі Наливайка, Лободи, Шавули, Кремпського, усіх гармат, цісарських прапорів і чайок. Лобода відповів сейчас, що на усе згодив би ся, тільки на видачу старшини – ні. Почалося листування, а між тим у таборі почали полковники ладитися до походу у степи. Гадку сю піддав Наливайко: коли, мовляв, ляхи боялися у минувшому році іти за ним в Уманські пустарі, то й тепер не підуть на Засулля.

Воно було правда, й козаки знали про се, але знав і проклятущий ворог. І, як звичайно, ляхи взяли нас брехнею, коли не зуміли силою. Та ба, коби се була тільки брехня, а там було ще щось так нескінченно погане і підле, що назвати того у нашій мові нема як…

Жолкевський вів переговори зі старшинами, а за сей час вислав пана Потоцького з військом під Трипілля, а вчинив се так хитро, що його власні вояки думали, що справді усе військо піде туди, а не на Київ. До нас підіслав пан Жолкевський двох буцімто утікачів, а на ділі зрадників, і сі оповіли нам те. На нас впала тривога, бо ляхи, обійшовши нас, напали би на переяславський табор, а тоді і живого духу не осталося б з наших жінок та дітей.

Ми полишили Лободу й Наливайка кінчати переговори зі старостою брацлавським Струсем, але наказали їм не годитися на видачу старшин та цісарських прапорів. Самі подалися ми у табор, і тут виправили Кремпський і Шостак усіх волосних козаків домів. Вони роз’їхалися, хто куди знав, а ляхи не могли того спинити, бо навіть неприхильні нам шляхтичі, хлопи й міщани закоштували вже ярма польських освободителів від «козацького свавільства» і приймали наших як мучеників. Ба, коби вони були вчинили се раньше.

Між тим переговори пірвалися, і Лобода з Наливайком прибули до табору. Вслід за ними йшов Жолкевський. Тепер він не боявся уже козаків, бо з Литви прибув до нього Огінський з трьома тисячами війська, так що усеї ляшні було до шість тисяч, а три рази тільки таборових чурів, слуг тощо. Було се уже військо неабияке, чотири рази сильніше, чим наше, а, що найважніше, не було у нього жіноцтва та дітей.

Дайте найзавзятішому воякові під бік дружину та дитину – і де дінеться його завзяття та сила? Вона переміниться у страх – дрожання за життя того найдорожчого, що дав козакові Господь!.. З найкращого бойовика вчиниться лихий, трусливий – хіба що у нього нема серця, нема душі, нема Бога! А того не виречеся ніколи ніякий козак на Україні!

Ми рушили у степ понад Сулою, якраз туди, де Олександр Вишневецький садив саме нове місто Лубни і збудував був на річці Сулі довгий міст. Якщо удалося б було скинути за собою міст, урятували б ми були усе. Під Києвом, Каневом, Білою Церквою збиралися уже свіжі ватаги козацтва. Чернь і міщани ворохобилися уже також; на Волині, у Брацлавщині горіли уже двори…

Тоді пан староста кам’янецький Тульський написав лист до Лободи, що буцімто переговори можна б підняти наново. Пан Тульський іменував себе старим приятелем козаків, а що жінка Лободи, з дому Оборська, була у свояцтві з паном старостою, то й гетьман дав себе взяти на підмову, наче молодий воробець на полову. За сей час Струсь з частиною війська перейшов Сулу за Лубнами і зайшов нас від Дикого степу з полудня. При переході напали на нас ще під час переговорів польські полки і не дали знищити мосту. Вони погасили підложений огонь і направили в’язання. Жолкевський осягнув ціль переговорів. Дурні козаки дали себе обійти від степів, а за собою лишили ворогові дорогу до себе.

Аж тоді скинув польський гетьман маску, і рівночасно звідусіль ударила ляшня на наш табор… Але дивно! У сій страшній хвилі, коли здавалося, що усі ми видані напропаще скаженому ворогові, – де не взялася у нас сила й відвага. Гірко поплатились ляхи за сей напад. Згинуло доволі наших при нечайному нападі кінних на неослонену піхоту, але ж поляків згинуло щонайменше удвоє тільки…

Ми заложили табор над річкою Солоницею. У п’ять рядів поставили ми вози та обсипали землею. Посередині були набиті землею зруби, а на них гармати. Зад обпирався об багна, а усіх трьох проти боків боронили щонайлуччі борці – ляхам не було туди доступу. Почалася облога. Що розженуться поляки – все спіймають облизня. Гинули й гинули, аж вкінці не хотіли уже дальше штурмувати і перестали. Тоді ми почали робити випадки та ночами не раз добре тріпнули мості панів. Завсіди, одначе, більше робили ми бешкету, чим проливали крові, бо переговори знову йшли та йшли… Не знали ми ще, з ким боремося…

Аж ось надоспіли польські гармати, і почався обстріл табору. Аж тепер прийшлося нам гірко! Кулі убивали козаків, жінок, дітей, під їх ослоною ляхи не пускали наших волів ні коней на пашу, відтяли нас від доброї погожої води. Ми мусіли брати воду з баюр – почалися недуги. День у день гинув товар сотками, десятками гинули й умирали люди. Ніяк було хоронити трупи, страшний сопух душив груди, запаморочував голови, наповняв розжарене серце розпукою: що буде з тими, які ввірили нам перед Богом і людьми свою долю – з дружинами й діточками?

А попри те бігали післанці Жолкевського до Лободи, але бігали й до нас: сіяти незгоду! Обіцювали одним гроші, другим гонори-почесті, третім, більш трусливим, – гетьманську ласку. Зате наливайківці вказували на Лободу, як на спричинника усього лиха. «Не будь проклятих переговорів, – говорили вони, – не було б і облоги…» Се була правда, і тоді поміж наливайківцями а наполоханими та уведеними реєстровцями почалися спори.

Запорожці, Кремпський та наливайківці і не тратили відваги – у них не було, бач, рідні! Прочі хотіли миру! Відси прийшло у таборі до сварки та бійки і кінець-кінців Лободу вбили! Добрий се був козак, щира душа, золоте серце, та зам’який на такі страшні часи! Та й ся жінка Оборська… ах! Проклін усякому, хто пов’яже себе з ляхівкою на весь вік! Не виглянути йому з пекольного огню по день суду, як не знати миру ні щастя у сьому світі!

Наразі переговори урвалися, зроблено вилазку, і багато ляхів, особливо з-поміж людей пана Струся, поплатилося за гріхи неславною смертю кертиці, задушеної у власній норі. Гетьманом вибрали Кремпського, і він вхопив залізною рукою керму табору. Настав, на сподив, лад і спокій, та потайки реєстрові Лободи ширили тривогу, жінки й діти вмирали або кричали й плакали і відбирали у багатьох останки відваги…

Поляки стріляли на табор безвиводно, раз у раз падали кулі, убивали людей і товар, розривали не раз жінку на очах чоловіка, дитину – на руках матері. Поляки не стріляли на вози, де стояли ми, а на осередок табору, де були жінки, діти та баби. Знали, чортові діти, кого полохати!!!

Наливайко задумав тоді пробитися ніччю оружною рукою разом зі своїми. Звісно, що полякам нічого журитися чужою ріднею, тим більше, що не їхнього отамана вибрали гетьманом. Не навчилися ми від ляхів підлоти, брехні, нахабності, але навчилися безладдя, неслухняності, кирині…

Але не знали ми, що у польському таборі коїться неабияке лихо для Жолкевського, – лихо, яке могло спасти нас та жінки й діти наші. Жовніри негодовали, бо їм не заплачено, гинуло їх чимало ніч в ніч від наших вилазок, а там і голод шкірив уже жовті зуби мості панів, челядь стала тікати, військо могло розлізтися леда день. Та тоді польські полковники розпустили вістку, що козаки тому так завзято обороняються, бо у них є великі скарби з турецьких походів…

Поляки аж спалахнули від жадоби наживи, бо нажива – се для ляха Бог! Вони не розуміли, бач, що є найбільшим скарбом українця після свободи. Любові до своїх, людських почуваннів до друзів або милосердя над безоружними жінками та слабими діточками не розуміє, бач, польський вояк зовсім. Рівночасно нав’язано на нові переговори. І Кремпський здобувся на геройство. Бачучи смерть безсилих та безоружних, судороги недужих, розпуку матерей та батьків, безсильних супроти недуги та смерті, – прийняв умови Жолкевського видати себе, старшину, гармати, прапори за безпечний поворот усіх у таборі на Низ…

Старий Максим спинився у оповіданні і обтер піт з чола. Серед гробової мовчанки слухали усі крутої історії змагань козаччини з-перед двадцяти літ, і у всіх мимохіть родилася думка, що через тих двадцять літ козаччина не спала та що тепер козак, хлоп, міщанин, шляхтич – то одно серце, один дух, одна воля… й сила! Але ось тихим, слабим, дрожачим голосом став Максим кінчити оповідання:

– Був понурий, хмарний день, коли ми виходили з табору. Поперед ватажки Шавула, Шостак і Наливайко зв’язані, за ними прапори, гармати, труби на конях та ще кількох наливайківців, які не хотіли видати свойого ватажка. Треба, бач, було звести з ними аж бійку! Але де сам гетьман не щадив своєї дорогої голови, там Наливайко не мав права берегти своєї…

Ватажки йшли по смерть, страшну, люту смерть в муках та у ще гіршій від мук нарузі. Але ішли усі три бадьоро. Кремпського між ними не було, бо він давав лад усьому при виході з табору. За ватажками ішла довга передова громада реєстровців і прочих волосних козаків з жінками, дітьми, старцями, каліками, на кінці Кремпський з запорожцями та деякими другими.

Жолкевський зі Струсем, Потоцьким, Тульським стояли на боці у окруженні ротмістрів та полковників, а польське військо товпилося довкола походу безоружних козаків, щоби пізнавати та відбирати свої річи, забрані у битвах. В одній хвилі се пізнавання і відбирання перемінилось у грабіж. Жовніри виривали у жінок та калік кожухи, чоботи, клунки з поживою, аж ось один вхопив завинену у ганчірку дитину, яка прийшла на світ вже у таборі. Пізнавши помилку, кинув дитиною об землю так, що біднятко і не зойкнуло.

Я стояв при сьому, бо проводив вдову Коршуниху з хлопцем Олексою – він тепер осавулом при гетьмані. Я вхопив ляха за горло, та тільки в руках і хруснуло. В сій хвилі бачу, аж малий Олекса паде від шаблі, залитий кров’ю, а мізок з черепа Коршунихи, розбитого чеканом, оббризкав мене цілого. Я кинувся взад ід гетьманові, між людьми знявся крик розпуки, між ляшнею залунали дикі оклики тріумфу та сміх… ах, що за сміх!

Коби ви чули той сміх – сміх дикої звірюки при виді безоружної жертви, у яку можна встромити кігті та хляпатися у теплій крові досхочу – та ні, пусте торочу! Куди звірові до такої радості! Звірина тільки заспокоює голод, на такий сміх спосібні тільки деякі люди – вони ж гірш звірів!..

Гетьман під’їхав до Жолкевського і, безоружний, як був, заговорив, що діється кривда його людям від польських вояків.

– Ми, ясновельможний гетьмане, – сказав, – додержуємо своїх умов, додержіть же ви ваших!

Тоді побачив я на лиці Жолкевського усміх, приязний, звичайний усміх спокійної людини. І ніколи не забуду його слів.

– Мості пане старший! – сказав він тоді. – При пактованні забув я навіки просити пермісії, щоби українські земляни могли розшукувати не тільки своє добро, але і хлопів, бо хлоп – се таки власність пана.

– Як-то? – закричав гетьман. – Се зрада! Хочете брати ватажків – беріть, ріжте на шматки, але від бідного народу вара!

– То, вацьпанове, не годитеся? – скипів тоді з усмішкою Жолкевський, а між тим зойки та крики ставали чимраз голоснішими.

Кремпський втратив тямку зі скаженості та остовпіння, яке огорнуло би кождого, хто поглянув би у ту безодню – таку безодню підлоти сього єзуїтського ката.

– Ні! – гукнув і хотів було ще щось додати, та гетьман Жолкевський діткнув рукою соболиного ковпака, який мав на голові.

– Га, коли так… то бороніться! – зареготався і махнув рукою.

А тоді, наче пекло відчинилося і вергло на світ усі свої потвори, випльовувало усю їдь, злобу, жорстокість, скаженину, підлість – тисячі озвірілих польських вояків кинулися на безоружну товпу. Почалася страшна, безпримірна, безпощадна різня жінок, дітей, старців, калік…

Волосся стає дубом на голові, коли згадаю сю подію. Ще нині бачу роззвірені тварюки польських чурів та контушових, благородних шляхтичів та найпосліднішу голоту, як усі наввипередки різали безоружних, мов о заклад. Чого не нагляділися там очі! Порізані на шматки тіла мужів, порозривані та пообдирані трупи жінок, поторощені об вози та об землю діти (деякими гралися вояки, підкидаючи та ловлячи на списи) укривали собою мало не цілу милю простору.

Кремпський кинувся між тим між останніх козаків.

– До зброї, брати, ляхи зрадили нас! – крикнув.

Вмить вискочили шаблі з піхов, і, мов буря, впало сих дві тисячі козаків між ляшню. Але і се передвидів Жолкевський. Видавши приказ вирізати жінки і діти, на самих козаків мав ще військо. І тоді на отвертому полі завершилася страшна, нечувана битва – бій одного проти десяти, легко одітого або й голого проти опанцирених ворогів. І поляки не видержали напору. Сотками устелили поле панцирі пана Потоцького, до двох тисяч самої челяді впало від наших шабель, а за сей час утікали наші недобитки, жінки, старці, а діти ховалися у траві, наче перепілки.

Аж зібралися усі ляхи довкола нас, а тоді Кремпський кинув шапкою у сторону, де з козацького табору, який був на горбку, стояв Жолкевський.

– Пропадай, «баборізе», – крикнув, – кате дітей, падлюко шолудива, здихай, як жив у погані, та собаки хай поминки по тобі справлять, як по здохлій скотині! Вперед, браття!

І нечуване, неждане сподіялося на моїх очах. Несповна півтори тисячки легко оружених козаків – бо тільки їх уже було осталося – розбило і розірвало перстінь панцирних ляхів і утікло. За ними остало побоєвище чи, радше, різниця. У сьому останньому прориві ударив і мене якийсь панцирний мечем по лиці, кров залила мені очі, але браття піддержали мене і вивезли ось непритомним у степ. У ляхів не було уже силі, гонити за нами. Так що ж! До двох тисяч козаків і чотири – так, поверх чотири тисячі жінок, старців і дітей згинуло у сій різні! І коли нині погадаю собі ті хвилі, то серце, мов собака, скавулить у грудях від скаженості і…

Максим урвав і закрив лице руками. Мовчанка лежала над зібраними козаками, здавалось, наче духи сих, побитих на ріці Солониці діточок та жінок, плачуть у воздухах – се вітер свистів у порожньому гіллі дерев. Десь далеко обзивалися вовки-сіроманці жалібним виттям… Вкінці підняв голову Іван.

– Браття! – сказав дрожачим голосом. – Ся кров лягла між нашим і польським народом непроходимою рікою, сі трупи – се труп згоди, ласки, прощення. Вони теж згинули у сій різні. Остається для нас усіх одно тільки месть!

– Месть, месть! – закричали в один голос усі. Один тільки Максим не кричав. Він плакав, а нігтями рвав шкіру на лиці, аж показалася кров.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 437 – 448.