11. На ясні зорі, на тихі води!

Юліан Опільський

Весело вертали бранці на Україну. Страшна змора, яка через десять місяців давила душі нещасних, щезла, розвіялася, наче дим. Ясне сонечко волі озарило їх судьбу, забулося усе лихо, яке колись перед татарським нападом давило їх не раз своєю вагою. Забулися нагаї панських посіпак, насильства, гнет, панщина. Усім здавалося, що, вертаючи на «ясні зорі, на тихі води, у край веселий, у мир хрещений», ідуть назустріч свобідному життю без жури та тоски, у мирі та дозвіллі. Як швидко минали короткі літні ночі у степу! Як гарно сходило й заходило сонце на волі! Не сміялося, наче ворог, як колись там далеко, на кафинському березі…

Різними дорогами ішли бранці. Одні плили човнами, другі ішли берегом Дніпра або степом відділами по кількасот людей під проводом запорожців. Чим дальше відходили вони від Аслан-города, тим частіше лучалися запорозькі хутори, і ось тут починали відділи таяти та розпливатися. Ось тут уперше стрітилися п’яні свободою невільники з неумолимою, важенною правдою.

– Куди йдете? – питали їх запорожці, які по зимівниках займалися управою ріллі, пасічництвом, ловами, рибальством. – Куди? Чи назад під панський нагай робити панщину і за себе, і за сих, що згинули? Може, думаєте, що ясновельможні пани заставлять вам столи хлібом, маслом та горілкою, обіймуть вас, поклоняться і скажуть: милості просимо не гордувати, а сісти з нами, славлячи Бога за ласкаву поміч та щасливий поворот? Ха-ха-ха! Нагаєм по спині хама, раз тому, що хам, а другий раз, що вернув… дурний цапище, під нагай!

– У нас хати, хазяйство, рідня… – відповідали збентежені раби.

– Хати, хазяйство? – сміялися запорожці. – По ваших хатах ще восени вітер останки попелу позамітав, а весною щемелина, полин та лопухи виросли у ваших світлицях. У ваших стайнях усю зиму ночували вовки-сіроманці та вили ночами, бо чули під снігом кров, що всякла у землю, – кров ваших батьків, матерей, дітей, братів, сестер, свояків. Пустиня остала по проході татар, пустиня і лютий, препоганий пан, що спроваджує тепер з других своїх сіл замучених рабів-кріпаків, щоби полям, які ви кров’ю і потом окупили, не дати порости лісом.

Посумніли бранці, похнюпилися, притихли.

– Що ж нам робити? Ідемо під ярмо, але у нас є гріш…

– Для панських гайдуків! Думаєте, що старости у Черкасах, Каневі, Барі або Брацлаві оставлять вам що-небудь? Окружать посіпаками, завезуть, обдерши з усього, до дворів українських короленят, дадуть землю, але свою, і працюй, худоба, на пана, доки не здохнеш або доки знову татарва у Перекоп не забере. Ось ви оставайте тут або йдіть на волості, але не на захід, а таки тут, у Київщину, Білоцерковщину, Уманщину, пишіть себе в козаки, а сотники та полковники найдуть вам уже місце.

І юрби бранців топилися та розпливалися по широкій Україні. Одні, головно молоді, оставали у зимівниках та хуторах, інші поселялися у містечках та слободах, останні пішли у ліси, коби дальше від проклятого опиря – польсько-шляхетської змори. До Черкас дійшли уже тільки самі козаки з невеличким числом бранців, які й осіли під козацьким присудом у городі.

Юрко не вертав з бранцями. Від Таволжаного острова подався він степом на захід, правим берегом річки Сули на Саксагань, а відси лісами повз Інгульця на Тясмин. З ним було кількадесят козаків з чигиринського полку, що вертали домів. Усі вони покупили на Запорожжі татарські коні, а й Юркові удалося купити за два червінці подільського бахмата, велику, худу коняку, яка могла день у день їхати дванадцять миль, не змінивши ні в чому свойого вигляду. На ній-то їхав Юрко день і ніч, а козаки не відставали від нього, бач, і їм спішилося домів. Деколи стрічали по дорозі відділи козаків, які їхали саме туди, відки вертали товариші Юрка.

– Їдем до Царгорода! – гукали.

– Хай Бог поможе! – відповідали Юрко й козаки.

А простір, який ділив молодця від Діброви, меншав з кождою хвилиною.

Широко розлився серед ліса Ведмедівський потік. Шувар, ситник, кліщинець, підбіл укривали пологі береги, а вода ліниво протікала поміж стеблами. Дивний се був потічок. Деколи здавалося, що там води тільки жабі по вуха, а тут, під водою, болота на сажень і більше. Подекуди знову крилася під каламутною водою глибінь на півтора сажня, і тільки козаки знали, у якому місці можна без небезпеки перебрести потічок. Тому-то мужики й козаки називали не раз сей потік ляцьким.

По обох берегах потічка виростав величезний дубовий ліс. Коренасті, крислаті велетні простягали над землею грубезне, мохом поросле гілля, груба верства листя вкривала землю та угиналася під ногою, наче зелена покрива поліського болота. Над потоком та його допливом росли бивно вільхи, а листя трепет вилискувалося до сонця, як срібло. Сріблом проблискувало й листя височезних осокорів, що росли дещо дальше від води. Околиця була скалиста, а на горбках росли столітні липи, наче величезні куполи над церквами.

Безліч всілякої пташні жило високо у гіллі, цілі громади серн, оленів, а навіть турів та медведів, стада білок, куниць, тхорів оживляли лісову пущу, а плодовита земля родила незмірне багатство всіляких ягід та грибів. Рої пчіл бреніли між цвітучими деревами та понад ковром цвітів на прогалинах, а солодкий мід наповняв собою мало не кожде більше дупло. Бувало, й у земляні дучки складають мід пильні робітниці, і під стопами мандрівників відкриється нечайно медяна криниця.

Оттут, серед оттакий ліс, переходила лісна доріжка, яка вела зі Смілої у Чигирин, а саме там, де вона перехрещувалася з потічком, стояла козацька слобода. Увесь сей ліс, положений на правому березі річки Тясмин, належав до пана Угерницького, та доперва від двох років. Щойно недавно дізналися козаки зі слободи, що вони уже не на своїй, а на панській землі сидять.

Найстарший віком у слободі п’ятдесятьлітній козак Іван Нетяга, що був колись на Запорожжі курінним отаманом, скликав тоді козаків, і усі урадили відгородити собі стільки землі й ліса, скільки кождому було потрібно для власного прибутку, а щодо прочого іти зразу з панами на згоду. Якщо згодяться, то гаразд, а ні, то завжди на сході та півдні землі доволі, а у кождій хаті є шабля, і пищаль, і списи…

Хати у слободі стояли здовж потоку по обох боках багнистого русла одна оподалік від другої. На перехресті, на сухому горбикові, стояла церковця, куди заїздив не раз з Чигирина піп вінчати, хрестити та правити поминки по померших. До Чигирина було дві милі і стільки само до Смілої, та мало хто їздив туди, бо головний тракт ішов лівим берегом Тясмину, а Смілянщину спустошили були недавно татари, тож і не було кому їздити до Чигирина. Доріжка поросла травою та бур’яном, а козацтво жило собі спокійно, складаючи тільки на воєнні потреби означену кількість земних плодів, смушків або гроша на руки чигиринського полковника Івана Гордія.

Була осінь. Ранні приморозки та дрібненькі холодні каплі осіннього дощу обголили крислате гілля дубів та лип з жовтого листя. Воно покрило собою усю свою зелень, яка горнулася ще до стін лісних велетнів; закривши отвори дупла, спали пчоли у своїй багатій у припаси теплій хаті; співучі птички полетіли у вирій, а козаки стали ладити знадіб’я до зимових ловів та ждати повороту молодих – кого з Січі, кого з запорозьких уходів.

Уже і сніг став попадувати ранками, з Чигирина та Умані приїхали купці, які купували збіжжя та садовину або замовляли шкіри зі зловлених зимою звірів. Вони і привезли козачкам і козакам усього, чого могла забажати їх душа: саєту, шовк, оксамит, ленти, коралі, намиста, гудзики, запинки, дукачі, тютюн, олово, порох, а потайки і зброю.

Вкінці і над’їхали з Січі опалені вітром та сонцем молоді козаки у кармазинових жупанах, з турецькою зброєю, а часто-густо з в’ючним конем, з якого здіймали клунок з «турецьким добром», тобто добичею з анатольських городів або кораблів. Уходники з Самари та плавнів везли шкіри, рибу, сіль або гроші, які узяли за добуті плоди. Деякі вертали тільки з душею, ограблені татарами або пахолками польського старости, деякі не вернули зовсім, і імена їх прийшлося попові згадати при панахиді, яку відправлено за усіх, не вернувших на празник св. Димитрія. Та хотяй не завсіди добрі вісті приносили мандрівники то про сього, то про того, все-таки на загал у слободі було любо й весело, а за грубою загатою козацької хати било більше щасливих сердець, чим у палатах вельмож.

Аж ось вечором, у сам день святого Архістратига Михаїла, перед хату Івана Нетяги, що стояла напроти церковці, приїхало від сторони Чигирина двоє людей.

Старий Нетяга вийшов та попросив у хату обох, поклонившися в пояс гостям.

– Милості просимо вашмость пана не погордити козацькою стріхою та користуватися нею, поки воля, – сказав.

Двоє молодих людей увійшло під низьку стріху, а козак, увійшовши за ними, засвітив каганця з оливою та докинув дров до огню, на якому варилася каша.

– Слава Богу! – сказав прибувший, поклонившися до образів на покуті.

– На віки віков амінь! – відповів козак і зрадів. – Бачу, ви православний! – замітив.

– Так, православний і русин, з Теребовельщини, моє ім’я Іван Попель, а се моя сестра Галя.

Дівчина скинула з голови каптур та хустку, і старий Іван аж ахнув з зачудування, коли побачив її личко, злегка покрасніле від морозу.

– Святий Боже! – прошепотав. – Невже ж твій ангел завітав під мою стріху! От раз дівчина!

Але Галя не чула слів, ані не бачила вражіння, яке зробила її поява на козакові. Вона клякла перед іконами та, закривши очі руками, заплакала тихо.

Іван Попель та Іван Нетяга стояли мовчки, шануючи горе дівчини, яке вона ось бажала виплакати перед лицем Господа.

Але ось із-за печі вийшла дитина, прегарний маленький шестилітній хлопчик, чорноокий, повнолиций, несміло підійшов до Галі і цікаво став їй приглядатися.

– Остав, Андрійку, тітку, вона молиться, – пробубонів Нетяга та бажав здержати хлопчину, Але сей скорше, чим хто міг подумати, прибіг до Галі та обняв її за шию своїми короткими, грубенькими рученятами.

– Тітко! Тітко! Не плач! Ні, Бозя не любить, щоби плакати. Ти попроси Бозі, чого хочеш, а Бозя дасть тобі. Ну, не плач, не плач, бо і я плакатиму.

Голосок дитини задрожав. Галя підняла голову і з усеї сили пригорнула до себе Андрійка.

– Дитинко моя кохана! Хай тобі Бозя дасть щастя на весь вік за твоє добре серденько! Так, я не буду плакати, тільки попрошу…

Але тут цілою хвилею бризнули сльози з її очей…

– Милості просимо сідати, а я сейчас зладжу дечого покріпшого, – просив Нетяга і зі стінної шафки вийняв пляшку угорського вина. Вилляв вино у мідяний кітлик, всипав меду та коріння, долив води і усе те приставив до огню. Галя обтерла очі та балакала з дитиною.

– Тіточко! Ти відки приїхала? – питав хлопчик. – Я тебе ще ніколи не бачив. Але ти гарна, і я люблю тебе!

– Любиш, дитинко? О, люби мене, кохання, люби дуже, бо і я тебе любитиму, якщо будеш чемний.

– О, я завсіди чемний, тільки коли ляхи прийдуть, то ні.

– Ляхи? Які ляхи?

– А ось такі, що не хрестяться до образів, тільки дуже чогось заглядають понад голови людей і дуже-дуже крадуть. Вони дуже люті, коли нема старших, і б’ють дітей.

– Чи і тебе вибили?

– Мене ні, але коли мого тата вбили татари, а маму вкрали, то мене дуже-дуже вибили в лісі.

– У лісі?

– Так, я ішов, ішов, довго-довго, бо у нас село горіло, і я у ліс утікав. Аж у лісі над’їхав один лях на коні, а два були піші. Один побачив у мене на шиї хрестик… мама дали… такий жовтий, лискучий. Один лях узяв його, я почав просити, а далі хотів йому вирвати з рук, бо се було від мами. Тоді оба почали мене бити ось таким, як дядько б’ють ліниві коні.

І хлопчина показав рукою на дротяний нагай, що висів біля дверей.

– А що ти, Андрійку, тітку мучиш? – засміявся Нетяга. – Не гнівайся, вашмость панна, на дитину, але се справді його історія. Татари вбили родичів. Де жили, як звалися, один Бог на небі відає. Хлопчина побіг у ліс, там напали на него ляхи, і, звичайно, ляхи здерли з дитинки золотого хрестика, що дала мама: видко, не зовсім простого роду ся дитина; а його самого побили нагаями до безтями – видко, боронився. Але як виростемо, то ми їм покажемо, правда, козаче?

Тут старий козак насупив брови і підняв руку догори, наче до розмаху.

– О так, я тоді відберу у них хрестик, я так поб’ю, що, певно, вже будуть чемні.

– Певно, що будуть! – згодився дядько і пильно мішав у кітлику своє вариво.

Між тим Іван вийшов, а по хвилині вернув у світлицю, несучи в’юки з коней та великий мішок з грішми Юрка. Зложив усе те у куті, а по хвилі кітлик з пахущим напитком стояв уже на столі. Нетяга узяв з мисника три срібні кубки розкішної турецької роботи і подав гостям. Перемерзлі та утомлені не дали себе довго просити і, заки старий висипав кашу на миску та виніс з комори сала й вуджениці, огріли себе солодким та міцним питвом.

Мовчки повечеряли, а коли наситилися усі, старий зладив на полу постіль з вовняних пірників і подушок для Галі та Андрійка, а сам з Іваном усів при огнищі.

– А тепер, пане Іване, – сказав весело, – якщо не дуже втомився, розкажи, відки йдеш та чого хочеш.

– Не утомився я дорогою, бо їду щойно з Чигирина, де звідувався за тясминську пустиню. Тепер бачу, що тут уже люди є, то легше буде й мені, і пану Угерницькому, якщо тільки поверне.

Старий дрогнув.

– Пан Угерницький? – спитав. – Новий дідич нашого уходу?

– Так, моя сестра – се його суджена, а він сам у неволі, та ледве чи верне.

Старий понурив голову. Його доволі сиваві вуса звисали з-поміж пальців, а великі сині очі вдивлялися через хвилину в огонь. У хаті посумніло, наче чорний ворон перелетів попід образами.

– Так, отже, се правда? – заговорив по хвилі. – Скінчилася наша воля, зачнеться тягання по гродах, може, ще й гірше. Га! Божа воля!

Іван усміхнувся.

– Я так собі й думав, що ви, батьку, зажуритеся вісткою, та, їй-Богу, нема чого. Пан Угерницький козак, як ви або я, і стільки лишень землі возьме, скільки кождий з вас. У гроді запишемо усе на нього та підчинимося у всьому полковій старшині. Я вже і вписав Юрка й себе до полку, і полковник Гордій післав мене до вас.

Лице старого поясніло.

– Га, коли так, то хай Матінка Божа хоронить вас та пана Угерницького й щасливо приведе його сюди! Нам тут треба православної шляхти та учених людей, бо приходить час поладити з ляхами, як поладили з проклятою татарвою га турком. Хай же вас Бог наділить добром та щастям… А здається, щастя буде, – додав по хвилі, – бо ось Андрійко перший привітав вас бажанням добра, а така золота дитина багацько може у Всевишнього! Отець Андрей казав, бувало, завсіди…

– Отець Андрей? Чи сей товариш монаха Вишенського?

– Так! Він був тут рік тому, ідучи з Лаври на Поділля, і казав, що Андрійко багацько може у Всевишнього, бо він невинна дитина, яку тяжко скривдили вороги св. Христа – поганці і папежники. Тому його молитві отвором стоять ворота Божого Царства.

– Отець Андрей – се мій і пана Угерницького учитель від дитинних літ, – відповів Іван.

– А, тепер уже розумію, що ви інші, чим звичайні шляхтичі, і знаю, що не запродасте нас у неволю, – сказав старий поважно і простягнув широку, дебелу руку до гостя.

Примітки

Правим берегом річки Сули – здається, помилка в географії.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 431 – 437.