7. У тіні падишаха

Юліан Опільський

Серед дніпровських плавнів виріс на острові високий, крислатий дуб. Широко розклалося понад землею його розлоге гілля, а під його тінню розвернувся цілий світ різного-прерізного життя. Рої комах наколюють листки, виводять гусільночки, кукли та служать поживою сотень пташок, що гніздяться у дуплах та розвалинах галузок. Їх хори пліняють ухо, їх краски – око прохожих, які і не бачать спорів, бійок та колотнеч, що вибухають щохвилини між пестро опіреними любимцями людей.

Грабіж, убійство, зрада бувають між ними мало не щоднини, а часами страшні трагедії розграваються під зеленим склепінням, якщо на вершку дерева загніздиться канюк. Розкішно сидиться у тіні дуба, любо та тихо пливуть у ній думки та мрії утомленої дорогою людини. Тому-то й любовні пари саме тут назначують собі сходини, мандрівник спочиває тут по дорозі, а й інші люди, глянувши туди, кажуть: «Ах, се той дуб на острові, се чудове місце, бував я там не раз!»

Усе на світі переживається, перериваються і форми, у яких виступає державне та духове життя. І коли сі форми заскорузнуть, зігниють, заражуючи усе довкола себе, тоді з-посеред придавленої, на позір бездушної та мертвецьки спокійної товпи встає обновник-реформатор або проповідник нової віри. Високо стане він над товпою і запалить своє світло від небесного, Божого огню. Наче комета, явиться він на небосклоні та осліпить своєю появою усі уми…

Але що ж? Діло велике, спасенне, новий закон, нова віра остануть наче дорогою поволокою, та сам її творець умре. І що ж діється? До поволоки з невільничим почитанням у словах і лакомством у підлих серцях підходять ті, що весь вік жили у тіні великого чоловіка, бо, щоби поняти духа сих фраз, на се треба було його ума. Співаючи гімни, з кадильницями у лівих руках підходять жреці до великого діла архієрея і, добувши правою рукою з-за плечей ніж, крають сей безцінний твір великого творця собі на ганчірки…

І ось покривається туманом нове божество – Будда, Ісус, Аллах, а місто них являються легіони богів, святих, факірів, місто святих книг – цілі валяви пояснень, місто віри – забобон… Бо людство подивляє і боготворить ідею, та не розуміє її.

Сіла над Босфором велична столиця Сходу, забезпечена полчищами яничарів, сіпагів, мамелюків, зі золотим мечем-півмісяцем на шпилі. Заснували її великі мужі, наповнені святим одушевленням для віри пророка. Вони ішли у бій пересвідчені, що сповнять Боже післанництво на землі, розбиваючи темне, зледащіле, десятками єресей роздерте східне християнство та пережитки блискучої держави сельджуків. Той, хто в’їхав по тілах вірних і невірних у Айя-Софію, – се була наче рука, що держала кривий меч-півмісяць пророка над зледачілим світом, се був той дуб, що крислатим галуззям сягав неба, а був його новий пророк, що голосив нову правду між розбратаними братами.

І високо виріс падишах! Наче півбог, засів він у золотій хмарі, так, що з-поза нього не видко і меча пророка. Але і його не видко, бо ось поміж нарід а володаря всунувся новий світ – світ жреців, які крають власть султанату, його майно та багатства, його ласку й неласку на ганчірки… Гарем, євнухи, диван, намісники, улеми – усе те розбиває велич султанату на кусочки, з великого льва робить опиря, який ссе кров власних підданих, виморює цілі села й городи, ограблює цілі краї, ослаблює цілу державу і всі навколишні краї. Усі ненавидять його, гидяться ним, а якби не боялися, то роздавили б без жалю й пощади, бо усі ті звірства в ім’я сих перших ширителів ісламу – усі вони стоять у тіні падишаха.

На терасі величавого кіоску у Ескі-Сераю, на грубому коврі під синім шовковим наметом на пуховиках сидить жінка. На лиці її, побіч слідів минулої краси, хвилями появляється неначе відблиск гніву та ненависті. На колінах, одітих у широкі шаровари, покоїться голова середнього росту мужа з довгим туловищем, короткими ногами, довгою сивавою бородою та впалими очима…

Видко, одначе, що зів’ялість лиця, і очі, і волосся не є наслідком літ, тільки страшного, гнилого життя у гаремі. Султан Ахмед не вдоволявся одною або кількома жінками, але у тихому гаремі святкував оргії, які підкопали його здоровля та завели на край могили. Воля, сила, діловитість – усе те потонуло у пуховиках одалісок та ічоглянів.

– Ана! Чому ти не пестиш мене? Я утомився, сумний, бідний, а ти сидиш, як мій покірний ходжа, і не говориш ні словечка.

Слова сі виходять, наче з уст розпещеної дитини.

– А чим ти втомився, джан?

– Ах! Сими персами, козаками, ляхами, одні у дивані пруть до війни на Сході, другі хочуть, щоби я йшов на Захід, а мені не хочеться ні сього, ні другого. Я спати хочу!

І султан клонить голову на коліна султанки валіде, яка усміхається згірдно та худощавою рукою гладить волосся сина.

– Я казала тобі, сину, – говорила тихим, солодким голосом, – що недобре є віддавати власть одному мужеві та його приверженцям. Тепер усі невдоволені і просять тебе, щоби ти вкоротив власть сього, кого сам вивищив, правда?

Дитина на колінах мами стала кривитися і сопіти, наче її різало у череві.

– Аллах! І ти також те саме кажеш? – застогнав. – Прецінь сей «хтось» є моїм зятем.

– Саме тому! Ти занадто перехилився в сторону великого візира.

– У-у-у-у! – забубонів султан, наче невдоволена дитина. – Мухаммед-паша є мій дамад. Невже ж маю його скинути з візирату, як Насуха?..

– Та ні, але відсунути на якийсь час…

– Йок! Не хочу, він мій зять. Що скаже Фатма…

– Фатма ще дитина.

– Але вона колись виросте, а тоді що вона скаже, коли почує, що я без причини її чоловіка усунув з візирату?

– Дивний ти собі, джан, їй усього п’ять літ.

– То що з сього? Він мій дамад.

Лице валіде виражувало нетерплячку і злість.

– А знаєш ти, джан, казку про лисів та вовка?

Лице султана заясніло.

– Казочку? Ах! Ана, розкажи мені, розкажи!

– Годі тобі, джан, слухати казок. За годину треба буде іти у диван. Музеллі-чауш приїхав з вісткою від Польщі, господаря мультанського з пильними вістями. Але я розкажу тобі, що є у сій казці.

– Розкажи! Розкажи! – репетував султан і знову поклав голову на коліна.

– Одного разу найшли лиси здорового верблюда, – розказувала мати. – На радощах почали вони пирувати. Але вскорі показалося, що сильніший відбирає пайку слабшому, а слабший гине з голоду. І сказали вони: виберім собі султана, який ділив би між нас по рівній-пайці м’ясо і не давав кривдити слабших. Усі згодилися і вибрали султаном вовка. Першої днини ділив вовк усе як слід, і усі лисиці раділи зі справедливості султана. Але вже другої днини подумав він собі: на Аллаха! Ось я верховоджу над дурнями, а сам є хіба найдурніший зі всіх. Хто ж присилує мене ділитися з сею слабиною? І тої самої днини прогнав усі лисиці, які прийшли до поділу. Обманені своїм султаном, думали лисиці зразу, що він, наївшися досхочу, другої днини знову стане ділити м’ясо. Але другої днини було те саме. Тоді звернулися лисиці до льва, який недалеко сидів у своєму леговищі. Сей озлобився і пішов зараз проганяти вовка. Як тільки вовк побачив льва, пустився тікати, тільки се не помогло йому. Лев наздогнав і роздер його на шматки.

Ахмед не відповідав, тільки лежав зі замкненими очима; валіде питливо гляділа у його лице, намагаючись відгадати відповідь. Вкінці голова порушилася.

– Твоя казка, ана, гарна. Але вона приходить запізно.

– Запізно? На добро і навернення зі злої дороги ніколи не є пізно!

– Вовк – се Насух, лев – се я, але Мухаммед не є Насухом, се мій зять. Ось що!

– І вовк ділив добичу по правді першої днини. Нинішній Мухаммед є вчорашнім Насухом. Нинішній Насух може бути завтрашнім Мухаммедом. Хто стоїть за Мухаммедом? Чікалі, Граціяні, гяури та деякі непевні потурнаки. Всі правовірні, справжні слуги Аллаха є йому противні.

Ахмед зірвався.

– Справді! Кізляр-ага говорив те саме. Але, бачиш, все-таки Мухаммед – се мій зять. Доки Фатма живе…

– Ти знаєш, джан, що вона слабовита…

– Але жива!…

Вираз скаженої злості згнідив на хвилю правильні черти валіде. Попсовані зуби показалися на хвилю з-поза почорнілих губ. Але солодка ласка вернула сейчас на лице, коли султан запитав:

– Ана! А що ладить мені нарід на Байрам?

– Чудо, не дівчину, п’ятнадцятьлітню черкеску, з чорними мигдалуватими очима, з грудьми, наче пуп’янки рожі, з раменами та ногами, наче зі слонової кості, палку, солодку, наче глоток шекері калгве по важкій утомі, наче шербет і рахат-лукум по подорожі у пустині.

– А… а курочку вона уміє зарізати так, щоби текла кров… багато-багато крові… і то так не відразу – шах! – і кінець… тільки довго, так, щоби кров текла, а курочка тріпалася. Зуміє вона таке? Що?

– О, уміє! Я сама навчила її…

– Ах! – прошепотів султан дрожачим зі змислового подражнення голосом. – Пора йти у диван…

У величному поході ішов султан Ахмед до Нового Сералю, де мало відбуватися засідання дивану. Попереджували його скороходи, одіті у короткі, тісні штанці, куртки без рукавів та помаранчеві тюрбани. За ними – відділ яничарів під проводом аги, а вкінці султан на коні у казково багатій, горностаями підбитій фереджії, величезному тюрбані з безцінною діамантовою запинкою при чорній китиці, окружений духовними та світськими достойниками. Вправді це було великого візира, але по правій руці їхав муфтій, а по лівій – каймакам у меншому тюрбані, на якому блистіли низки жемчугів та самоцвітів.

Зсередини тюрбана виглядав вершок червоної шапки. Була се краска, видко, дозволена тільки двірським достойникам, бо мало не всі мали її. Зате фереджії, які усі мали поверх каптанів, пишались у найрізнорідніших красках, бо мода приписувала, що фереджія має бути іншої краски, чим каптан. За достойниками їхала служба у коротших, піднятих каптанах, з блискучими запинками та гудзиками, опоясана пестрими шалями та поясами. Похід замикав відділ бостанджіїв під проводом бостанджі-башія Ібрагіма, того самого, що виконував засуд смерті на Насухові.

Султан їхав повагом, гордо випрямлений на білому арабському коні, і кождий правовірний, бачучи маєстат падишаха, казав до своєї душі:

– Слава Аллахові, що велів мені жити під крилами такого величавого, могучого а так справедливого володаря – о, коби Аллах умножив його багатства і побіди до безконечності

Через першу браму Сераю Баб-і-Гумаюн в’їхала дружина на перше подвір’я, назване подвір’ям яничарів. Тут стояв з рушницями при нозі візир яничарів у білій чалмі, підбитій крицею, та сталевій кольчузі з широкими сцімітарами при боці. Над ним повівав величавий трикутний, кривавої краски прапор з золотим півмісяцем на срібному полі. Яничарська варта і музика остали тут, а султан в’їхав через Орта-Капу у друге, колюмнадою обведене подвір’я, де звичайно бостанджії душили випавших з ласки вельмож, то є тих, яких викинула на мілину непереможна хвиля повного засідок, каверз та злочинів життя Сераю.

Вкінці відчинилися треті, багаті, бронзою та сріблом ковані, Баб-і-Сеадет – «ворота щасливості»; слуги забрали коні панів, і усі увійшли у тронову салю. На високому престолі під зеленим прапором пророка, окружений сілігдарами, засів Ахмед. По правій руці засіли муфтій з улемами, по лівій – каймакам і прибічна рада, а дещо на боці – райс-ефенді Гамза язіджі-заде з писарями. Поміст устелено коврами, стіни – червоним узористим сукном зі золотистими парчевими опонами. Над престолом – намет зі золотими тороками та кутасами з самоцвітів, жемчугів і кришталю.

Коли усі позасідали, остав посередині високий, худощавий муж з визначно східним лицем, видко, вірменин або грек з Анатолії, – Ібрагім-чауш, який саме вертав з Варшави, де жалувався на вічні козацькі напасті та непокої у Мультанах. Ось тепер, віддавши поклін, складав звіт зі свойого післанництва.

– Так-то, – говорив він, а язіджі пильно записував кожде його слово, – так-то ляхове прийняли мене й пошанували мене як слід, король не дав, одначе, вдоволяючої відповіді. Обіцяв вислати комісію на козаків, яка має їх приборкати, але і вирікається їх, кажучи, що се не його піддані. Жалується при сьому на татар, які пустошать землі Ляхистану, і думає, що козацькі напади – се тільки відплата за походи орди. Замків Білої Церкви, Черкас і Канева видати не хоче, бо се споконвіку земля ляхів, а будувати для нас замків на полудні також не хоче, бо і се земля королівська. Якщо ваша щасливість, – тут чауш знову поклонився, – не бажає собі війни з могучим Ляхистаном, то нехай не приказує своїм беглербегам вступати у його границі. Справді, безмежним і крайно безличним є засліплення сього короля і його народу!

Султан Ахмед вислухав звіту поважно і на вид рівнодушно. Так само каймакам, райс-ефенді та кількох інших спокійно сиділи далі на своїх подушках. Тільки капудан-паша почав вимахувати руками і говорив щось до Іскандера-паші, намісника єрнявського, який сидів поруч, а муфтій витягнув з-під себе одну ногу, одіту в ясний папуч, і вхопився руками за бороду.

– Ти добре справився з посольством! – сказав по хвилі Ахмед. – За се підношу тебе до чину паші і даю ось сей каптан!

Кивнув рукою – і в сій хвилі вискочило кількох слуг з-поміж сілігдарів. Один станув з потрійним бунчуком за новим пашею, другий накинув на нього величавий, золотом тканий каптан, третій овинув тюрбан низкою жемчугів, а вершок тюрбана – червоною китайкою. Паша підійшов до престолу, упав на лице, а коли султан приязно кивнув головою, зблизився навколішках і поцілував беріжок султанської фереджії. Радісним окликом привітали його члени дивану як нового товариша. Слуга з бунчуком вийшов, а новий паша відійшов на найнижче місце поміж пашами зараз біля райса ефенді.

– Чи всі почули мудрі слова нашого любимого Ібрагіма-паші?

– Чули! – відповіли хором присутні.

– Що ж думають про ту відповідь голови моєї держави?

По хвилевій мовчанці, яка запанувала у зборищі, встав каймакам Ахмед-паша Єтликчі-заде та, переплітаючи свою бесіду густо молитвами за здоровля та добро падишаха, старався виказати, що тепер, під час війни з Персією, годі більших сил уживати на півночі. Тому краще буде удержувати згоду з Ляхистаном, поки не покінчимо з персами. А се буде важко, а виставивши до весни замки на долішньому Дніпрі, замкнемо дорогу і козакам. В той спосіб заховаємо і гідність Оттоманської Порти, і зможем усю силу обернути на Тегеран.

– Пек єї! – кивнув головою султан. – Заховаємо гідність Порти так, як у мирі в Житваторок.

Всі одубіли. По дивані пішов тихий говір і стих. Ахмед-паша поблід і сів. Усі знали, що сей мир заключено під впливом Ахмеда й Насуха і проти волі великого візира Мурада. Муфтій підняв руку горі і додав:

– Пророк каже: «Невірні є найгіршими з усього сотворіння» (5.98). Та, видко, між нами є люди, які їх щадять.

– Так! Ніхто радо не засипує джерела, з якого п’є золоту воду! – сказав півголосом дефтердар Бакі-паша. Приверженці муфтія посміхувались, люто заблестіли очі сторонників візира Мухаммеда й Ахмеда-паші. А султан злобно усміхався:

– Що ж скаже наш досвідний капудан-паша? – спитав.

Галіль-паша встав і віддав султанові належний поклін.

– Бісміллагі ар-рахмані-ер-рагімі! – почав. – Скажу: «О ви, невіруючі, не служу я сьому, кому ви служите, а ви не є слугами того, кому я служу. І я не є слугою того, кому ви служите, а ви не є слугами того, кому я служу. Для вас – ваша віра, а для мене – моя!

Голова Насуха упала через лож, якою кидав у всевідучі очі падишаха і не думав, що він усе знає, хотяй є довготерпеливий і ласкавий. Він і його наслідники не тямили або не тямлять святої сури Корану про невірних.

Браття! Гяури внесли між нас роздор, гяури є причиною усього злого у сонячних землях падишаха. І тому ми відвертаємося від них, а кидаємося на персів. Чи здобудемо там багатства? чи плодовиті землі? чи поширимо іслам? Ні одно, ні друге, ні третє. У вірменських горах згине військо падишаха, через пустиню не перейде і сотня яничарів, і усі перси вже є мослімами, які вправді не признають святої Сунни, але все-таки не є гяурами. Чи ж Гассан і Гуссейн не були потомками пророка? На пограниччі вистане Текелі Мухаммед-паша, Ділавер-паша та емір курдів Сідхан, щоби задержати похід шаха на Сирію.

А тут, на півночі, що за сей час діється? Козаки знищили Синоп та побережжя Криму і Анатолії, спустошили Очаківщину і навіть, о язік, околицю Істамбула – на очах його святості падишаха… І що ж на се візир та каймакам? Будують замки. Ти знаєш, пане, що приїхав від румелійського беглербега Дауда-паші з Очакова, який тепер уже також у Халебі, Абазе-бей з вісткою, що будова замків уже кінчиться. Абазе-бей сміється з сих замків і з Алія-паші та його флоту. Одним махом розіб’ють козаки флот, збурять замки, і що тоді буде, коли наше військо буде під Араратом?

Та се ще не все. Польський король пише, що козаки не його піддані, але пише також, що козацький край – се королівська земля. Отже, король або перший раз збрехав, або тепер бреше, або козаки є його піддані і він не хоче їх приборкати, або вони не є його піддані, а в такому случаї їх землі не є королівські, і султанські війська можуть на них робити, що їм прикаже падишах, не питаючи дозволу якогось там крілика з Варшави.

Падишах може, пообіцявши навіть козакам ласку, взяти їх на свою службу. Вони, бач, також є ворогами ляхів. Було би добре пустити гяура на гяура, а коли ослабляться, накрити обох яничарською чалмою. Покоривши ляхів і козаків або хоч би лише ляхів і погодившися з козаками, станемо могучою ногою у Елассоні, Кримі та Угорщині, посадимо беглербегів в Яссах та Германштаті, як маємо намісника в Буді, і вернуть часи Солімана великого у часі великого Ахмеда».

– Іншаллах! – крикнули всі присутні з правдивим або удаваним одушевленням. Султан глядів на подвижного капудан-пашу з подивом, але, видимо, прихильно прийняв його слова.

Втім повстав новоіменований Ібрагім-паша і поклонився. Всі глянули на нього з зачудуванням, що він наважується висказувати свої погляди там, де говорять тільки найповажніші.

Але Музеллі-паша почав сміло:

– Крім післанництва, маю я ще з ласки Аллаха відомості про події, які бачив власними очима у Молдові…

– Вісті подасть нам після приказу Ібрагім-паша, який з ак-керманськими військами помагає Томші, – замітив райс. – Він одержав фірман з приказами.

– Ібрагім-паша – то пияк, що п’є пророком виклятий шарап! – крикнув почервонілий від досади муфтій.

– Се луна голосу Насуха, який купував йому се вино! – сказав Бакі-паша півголосом, так що усі чули кожде слово.

– Хай Аллах помилує бідних вірителів його і Ахмеда-паші! – докинув голосно Галіль.

Султан стягнув брови грізно, а його очі блукали від веселого та злобного лиця капудан-паші та розгніваного муфтія до блідого, мов смерть, каймакама.

– Як-то, не вар, не йок?

– Ти знаєш, пане, – відповів Галіль, – що поміж добре випханим мішком каймакама а руками вірителів є ще висока, груба і стрімка стіна…

– Око Мухаммеда Другого пробило навіть стіни Істамбула! – сказав султан, а злобний усміх появився знову на його лиці. – А ти, другий Ібрагіме-пашо, – додав, – розкажи, що знаєш.

Вірменин поклонився.

– Бачу, – почав, – що дехто бажав би укрити гадюку у кошикові цвітів, але не я. Їдучи з далекого Ляхистану до високої Баб-і-Сеадет, бачив я сумні останки військ Ібрагіма-паші і господаря Томші. Корецький і Вишневецький розбили їх зовсім і посадили на престолі Олександра, сина сумної пам’яті Ієремії Могили, який коби вічно горів у Джегенні!

– Відки ж взяли вони стільки війська? – спитав султан.– Чи помагає їм, може, король?

– Ні! Ваша щасливість знає, що їм помагають козаки. Небагато їх, всього до двох-трьох тисяч, але се козаки – не ляхи ані не волохи…

Ібрагім-паша замовк нагло, а за ним замовкли і всі прочі. Горде, поважне лице Ахмеда поблідло, під очима появилися темні підкови, очі замкнулися.

– Галіль-паша! – застогнав лишень.

Покликаний підбіг чим боржій до падишаха.

– Тобі усе,– заговорив султан уриваним і хрипливим голосом, – Іскандер-паша з Єрняв на місце Ібрагіма… десять тисяч війська… волохи, семигородці, мультанці, Томша… хан. Алі-паша на морі, а ти… підкупства… Ахмеда довги… шануй візира-зятя… Х-р-р-р! – Глухим харчанням закінчив султан своє рішення…

Між Орта-Капу і Баб-і-Сеадет станули бостанджі у двох рядах. Яничарська музика станула за Баб-і-Гумаюн напроти Царбхане, де вибивано монету зі золота, забраного у скарбниці Насуха.

Вона грала кому радісно, кому сумно. Бо Аллах писав у книзі призначення, що тої самої днини Іскандер рушить на північ з фірманом, написаним райсом-ефенді Гамзою, Галіль дасть місце каймакама Софієклі-паші, а Ахмедові-паші каже заплатити усі довги та віддати усе, що колись він та його приятелі украли зі скарбу падишаха, – а вкінці, що Абазе-бей одержить, як чауш Ібрагім, бунчук беглербега.

Німий вітрець колихав стрункі вершки кипарисів та розсипав по стежках пожовкле листя яворів. У непевному місячному світлі біліли стіни кіосків та бесідок, наче привиди. Хвилями сильнішав подув і тоді, наче жаль за повнею літньої краси, пропливав поряд Ескі-Сераю. Якісь цвіти підіймали ще головки понад грядками, але се були цвіти без красок та пахощів – наче будуччина людини, яка не любила. Одна лише воня уносилася у повітрі – се удушлива, терпка воня в’ялого листя. Було холодно і тихо. Над Айя-Софією горіла у різнобарвних світлах копула, але ані людські, ні звірячі голоси не долітали на горбок, де були палати султанки Валіде. Тільки здовж муру, який окружав її огороди та будинки, перекликувалися бостанджії, а їх голоси поривані звучали тільки хвилями, наче голоси хижих птиць.

Повечерявши, як пристало під час Рамадану, полягали спати усі, світла погасли, чували лише всевидющий Аллах на небі та тричі укаменований шайтан – між людьми. Він-то у тиху ніч заводить свої герці у душах людей та спонукує їх до вчинків, які бояться денного світла. Ось він прийшов до Сераю і перш усього збудив султанку. Та вона не плеснула в долоні, не прикликала невільниці, не приказала принести шербетів, кави або наргіле. Вона взяла тільки чорну фереджію і вийшла.

Відтак шайтан підійшов до малого павільйону, що крився у глибині кущів, та глянув крізь віконце. На темних пуховиках у блідому сяєві місяця виступали повні, упругі члени тіла молодої жінки у судорогах розкоші. Чути було її приспішений віддих та уривані, беззв’язні слова, які вимовляють уста дівчини у хвилині забуття-безтями. При ній спочивав стрункий муж з чорними вусами та малою борідкою. Як він сюди дістався, не знати. Але Аллах є всевидючий і премудрий.

– Ах, уже пізно, я мушу йти! – зітхнула дівчина. – Невдовзі побіліє на сході небо, а тоді горе тобі, соколе мій, щастя моє, єдиний мій! Фатма також, певно, збудилася і плаче, а мене нема.

– А вона пила сей напиток, який я тобі вчера передав?

– Випила усе, бо був солодкий, наче мід, а Фатма любить солодощі. Та й візир Мухаммед-паша приказав не жалувати їй солодощів, бо від того прибуває тіло.

Сильні руки мужа обняли тіло дівчини.

– Коли випила, то не збудиться! – сказав шепотом. – Тому натішмося ще собою, моя роже, єдина моя пташко, мій соловейку, хай напою уста мої солодощею твоїх уст, а ніздря – пахощами твойого тіла. Хвала Аллахові, що сотворив такий жемчуг між дочками Єви на втіху чоловікові.

– Ах, Мураде! – говорила дівчина уривано. – Коли ти перед учора напав мене у корчах, думала я, що який марід насилує мене або бажає пірвати у царство духів. Я боялася, але не боронилася, бо, бачиш, я вже від десять літ у гаремі, я навчена усіх любовних ласк, яких може забажати від мене падишах, а ще не впав на мене ні один луч з його очей. Тому я зненавиділа його та вдоволювала себе всіляко, але усе тільки побільшувало моє бажання щастя, ах, того щастя, яке даєш мені ти, Мураде.

Тобі висказую увесь палкий мій жар,

Вислухай ласкаво тугою розпалюючого серця,

Як довго грати може ся многа рука горя

Та усі муки любові?

Як дивно се ти, бажання моєї душі, –

То море, то жар шаліють мені у серці.

Тому закликаю тебе на Аллаха та його пророка: візьми мене відси! Візьми мене як свою жінку, невільницю чи що друге, мені все одно. Я не видержу свого життя у духоті султанського гарему. Ті рої розпущених жінок, сотворених та вихованих до любові, а живучих без неї, – се пекло. Вони вдовольняють себе взаїмно, різними способами, та мені ті способи противні. Я, бач, від дитини тут не виросла, мене взяли на дванадцятому році життя з Георгії, розрізали шкіряний мішок на грудях і привели тут, де учили любовних штук, а любові не дали…

– Ах! Тому-то твоя любов така солодка, гурі моя! – закликав Мурад. – Значить, я вкрав її падишахові. О, справді, щасливий є той, що сидить за Баб-і-Сеадет на високому престолі.

Дівчина засміялася.

– Ха-ха-ха! Султан не потребує дівчат. Йому до вподоби щонайбільше малі дівчатка, голі, мов моє коліно, худі, мов тички, а дурні, мов цицькове теля, або старі, піднищені, що люблять різати кури та крілики. Недавно почав собі спроваджувати ічоглянів, а хто раз з ними пічне, сьому жінки байдуже! О, возьми мене з собою, у мене є багато самоцвітів та жемчугів, якими грається жінка Мухаммеда-дамада та розкидає не раз по піску. Я ще багато-багато штук знаю, при яких солодка неміч, що огортає твоє тіло, здається бути супочинком між колінами райських дівчат пророка.

– Ти є моя, Енісо! – сказав муж, встаючи. – Ти слухаєш мене і любиш, тому візьму тебе зі собою, бо і я чую до тебе тугу і бажання. Тому зладь усе на вечір, а вечором приходи сюди…

– А Фатма?

– Ось тобі ще одна флящина з ліком на спання. Але на Аллаха! Уже сіріє день. Прощай, світло очей моїх! Прощай, бюль-бюль, аж до вечора.

Повня була б подібна до тебе, та у ній є тінь,

І сонце було б подібне до тебе, та воно затемнилося.

Глянь, я чудуюся – та чи не багата любов у чудеса?

З усіми журбами, тугами, непевністю глянеш?

Чи не дивно, що до любки дорога коротка,

Та безконечно довга при повороті від неї?

Ще один поцілуй – і чорнявий муж вийшов. При дверях підняв зі землі темну чадру, яку носили жінки, і пішов стежками до стіни, що окружувала Ескі-Серай. Там по мотузі, що звисав з вершка стіни між корчі, виліз нагору і оглянувся. Ніде ні живої душі. Один скок – і Мурад пішов спокійно у сторону Суліманії, якої сім мінаретів та велетенська копула чорніли на тлі сіріючого уже неба. Обійшов Ескі-Серай та звернувся скорим кроком наліво до пристані. Його кроки глухо лунали по вулицях та будили бездомних псів, які вилігувалися по рогах вулиць. Біля мошеї Баязіда вийшов з-за угла низький, грубий чоловік і, не вітаючися, пішов рука в руку з самітним пішоходом. По хвилині були уже в пристані дільниці Єні-Капу. Тут ждав на обох човен, який повіз їх до галери, що стояла недалеко.

– Удалося? – спитав сей, що укривався біля мошеї.

– Так! Одержиш усе, що тобі обіцяли. Галіль-паша уже нині є на ділі великим візиром, вислугує скоро на Ахмеда-пашу. Іскандер веде військо по Ібрагімові, а муфтій і кізляр-ага є тепер провідниками дивану.

– Хай Аллах благословить стежки твої вдень і вночі, молодий бею! – сказав товариш Мурада, коли сей спинався по східцях на галеру.

Мурад і Абазе-бей були одною і тою самою особою.

Між тим бігла Еніса до палати, де спала маленька Фатма, п’ятилітня жінка п’ятдесятьлітнього візира Мухаммеда-паші, дочка султана Ахмеда і прегарної та покійної уже Гюзелі з далекого, у земному раї положеного Дамаску. Вона померла, бо її до сирійської жари привикле око не могло знести білизни снігу, що присилував кілька або й кільканадцять разів до року розкішні сади Сераю. Вона чахла, наче пальма у теплівні, висохла, посіріла і заснула, забута Ахмедом, товаришками, євнухами. Її донечку бачив султан раз чи два рази і велів виховувати, а коли треба було нагородити старого Мухаммеда, віддали її за нього, хоча вона ще й говорити не вміла. Доросте, то увійде в гарем старця, як його перша жінка Фатма-ханум.

Але як невислідимі є стежки Аллаха, так великою є хитрість шайтана. Приглянувшися воркуванню закоханої пари, полетів тричі укаменований ібліс до палати султанки, де на м’якій подушці спала Фатма. І тут, глянувши, засміявся люто, страшно і відлетів, радий з побіди.

На подушці лежала Фатма, маленьке, худеньке дівчатко, але не чути було його віддиху у запашній духоті кімнатки. Ясний блеск лампади падав на бліде, жовтаве личко, викривлене у передсмертних судорогах, на витріщені, недвижні очі, ті страшні, неначе у зачудуванні застиглі очі група, та на широко відкритий ротик. Зеленява піна покривала борідку та біленьке шовкове покривальце, роздерте у кількох місцях при судорогах потемнілих худих рученят. Мов злочинець на паль, гляділа Еніса на сей страшний вид. Обома руками вхопилася за серце, а проймаючий крик вирвався з її грудей.

– Що се? Відки се? Чи я сплю? Аллах! Се, певно, порошок Мурада, або – ні, се неможливе! Се чари, чари!.. Але що сказати султанці, євнухам? Чи повірить кізляр-ага її оправданню?

У сій хвилі нагадала собі одну нову одаліску, яка не хотіла послухати приказу тодішньої улюбленої падишаха. Обурена фаворитка обвинила її о те саме, чого сама від неї бажала, а кізляр-ага велів принести великий шкіряний мішок і…

– Ах! – крикнула нагло дівчина і відвернулася від страшної картини, яку мала перед очима. Вона бажала утікти, укритися, щезнути.

Але в сій хвилині застигла на місці.

У довгій чорній фереджії, наче дух з того світа, у дверях кімнати станула султанка валіде.

– Бачу, здійснилися мої обави та сумніви, підла суко, що кусаєш руку, яка тебе живить! – сичала, наче гадюка, стара відьма, піднявши угору свою кістляву руку. – Ти убила її! Гей! Євнухи!

Еніса впала на коліна.

– Пані, – белькотала, – великодушна султанко, вислухай мене!

– Мовчи! – крикнула оскаженіла валіде.

І нагло пукло щось у серці дівчини, без чуття упала вона на землю.

Чотирьох євнухів увійшло мовчки.

– Султан утратив свою любиму донечку і плакатиме гірко за своєю малою пташкою. О язік!

Євнухи відповіли окликом розпуки.

– А ось убійця! Де кізляр-ага?

– Я тут, могуча володарко! – відповів голос з-поза неї, і муж, вельми подібний до Гассана та Іскандера-паші, виступив наперед.

– Ся рабиня, – говорила султанка, – мала пильнувати дочки падишаха; позаяк, одначе, праця навкучилась їй, отруїла дитину. Ви всі свідками злочину.

– Чи сейчас… теє? – спитав кізляр-ага з диявольським усміхом на грубих синявих устах.

Валіде кивнула головою. Ага махнув рукою, і, як звірі, кинулися чотири євнухи на лежачу дівчину та в млі ока зав’язали її у великий шкіряний міх. Відти поволікли мішок по стежці до брами, де на них ждало кілька бостанджіїв.

Злобно усміхаючися, гляділа валіде за відходячими та з видимим вдоволенням слухала стонів, які стали добуватися з мішка.

– Іди і запали дві чаші зі смолою на криші мойого кіоску, – сказала по хвилі до кізляр-аги, – і йди спати.

На сході рожевіло небо. З-під потрійних візантійських ще стін города стали висуватися рої тіней – се робітники, водоноси, злодії, жебраки, які йшли на свій щоденний заробок у город. На Пері і Галаті перед домами генуезьких, вірменських, грецьких та жидівських купців та баришівників стали маяти смолоскипи, гуркотіти вози та ревіти осли і верблюди, з пристані виплила ціла низка рибацьких човнів – город будився.

Дрожачи від раннього холоду, стояв на помості своєї галери райс Абазе-бей і вдивлявся у високі мінарети Соліманії, що чимраз виразніше рисувалася на північному овиді. Новий несупокій малювався в його підсинілих очах. Нагло здригнув усім тілом і простяг руки наперед себе. На горбку, гам, де стояв кіоск султанки Валіде, виразно заблищали два червоні світла – се горіла смола у мідяних чашах на знак, що Абазе-бей став пашею та намісником Ерзеруму. Великий візир Мухаммед-паша не був уже зятем султана Ахмеда…

А на тихі глибокі хвилі Золотого Рога виплила лодка на чотирьох веслах. Коли приплила на місце, де було більше чим двадцять сажнів глибини, весла піднялися угору, а з човна скинено у воду великий шкіряний мішок, до якого прив’язано величезну каменюку. З легким хлюпотом потонув мішок у глибині, а євнухи, наче боячися сього місця, завернули і стрілою поплили назад.

Коли сховалися під прибережними човнами, галерами та галеонами генуезців, упали перші золотисті лучі сонця на те місце, де застиг щойно розбурений жар чуття одної з тисячів нещасних жертв гаремів.

Примітки

Мамелюки, мамлюки – особиста гвардія єгипетських султанів, що набиралася з тюркських і кавказьких рабів у XIII – XIX ст. оскільки Єгипет в 16 – поч. 19 ст. входив до складу Османської імперії, формально можна вважати мамлюків «турецьким військом», але в Стамбулі їх ніколи не бувало. Фактична помилка Ю. Опільського.

Валіде – не власне ім’я, а титул, який належав матері правлячого турецького султана. Тому його слід писати з маленької літери.

Сунна – мусульманські перекази про діяння Мухаммеда, що мають силу законів.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 345 – 359.