10. Козацький хліб

Юліан Опільський

Тої самої ночі козаки минули ріг Тархан Кут і плили, наче по тятиві лука, до Балаклави, оставляючи лук Каламітського заливу наліво. Вітер стих над раном зовсім, а відтак віяв зі сходу, доки сонце не дійшло до полудня. Тоді настала знову тишина, яка тривала через півтора дні. Увесь сей час козаки плили на веслах. Одначе праця не була уже так важка, як досі, бо море було зовсім спокійне.

Але третьої днини зірвався знову західний вітер. Сим разом була се майже буря. Козаки находилися саме напроти Ляоспалійського рога і не занедбали покористуватись попутнім вітром. У чайках уставлено щогли, галери розпустили вітрила, і уперше від виїзду з Кінбурну відпочили утомлені руки гребців.

Ранком четвертої днини побачили козаки стрімку скелю Аю-даг на північному овиді. Тоді гетьман приказав віддалитися від берегів, бо між Алуштою, Судаком і Кафою завсіди можна було стрінути торгові судна, воєнні кораблі, рибацькі каїки або вітрильні кораблі таманських ушкалів .

Чайки звернули направо і враз з галерами щезли за хвилями. Вкоротці утратили з очей береги, кораблі і човни. Дотепер не бачив їх ще ніхто, кромі залоги галеони, яку зустріли першої днини. А хотяй би навіть і побачив дехто з верху Аю-дагу сей пострах султанських земель, то й досі думав би, що чайки пливуть до Трапезунду, Стамбула або Синопа. Але годі було допустити і сю можливість. Разом з чайками плили, бач, галеаси й галери, тож хіба й у голові нікому не постало би, що се козаки. Міг се бути відділ флоту Алія-паші або новий флот, який від півроку ладив Галіль-паша у Стамбулі…

Увесь день і усю ніч плили чайки зразу на південний схід, відтак на північ, а над раном звернули на захід. Сам гетьман кількома наворотами брав у руки квадрант та бусолю і сідав при кермі. Усі прочі керманичі мали строгий приказ слідувати за гетьманською чайкою. Писар і Юрко були безперервно з гетьманом то на кермі, то на чердаці, так що козаки у чайці прозвали вкоротці Пашковського хвостом, а Юрка хвостиком.

– Не гнівайтеся, панове! – казали їм. – Гетьманський хвостик все-таки більше варт від султанського носа.

Гетьман через цілий час не казав ні слова, тільки раз у раз поглядав на схід, ждучи місяця, який мав зійти аж над раном. Вкінці поясніло небо, а над морем явилося з-посеред білих баранчиків бліде лице місяця. У його срібному сяєві заблистіли на північному сході якісь скали. На їх вид гетьман зрадів.

– Бачите, панове товариство? – спитав голосно.

– Еге ж! – відповіли козаки.

– Що ж се за скали?

Зразу не відповів ніхто. Хто уже бував у сих околицях, той вставав і розглядався. Аж ось з галеаси почувся голос Олекси.

– Хай мене дідько вхопить, як се не Таш Кічік, а ось дві милі на захід за заливом – Кафа!

– Кафа! Кафа! – кричали козаки. – Слава Богу і гетьманові!

Гетьман усміхнувся. Був радий, що довів човни іменно там, де хотів. Покликавши Коршуна і Мамаєвича, велів усі галери і галеаси лишити при розі Таш Кічік. Вони мали зі сходом сонця плисти через залив до кафинської пристані і забрати усі судна, які будуть при набережній. Сам з усіма чайками завернув на захід, і вкоротці обі частини козацького флоту втратили себе з виду.

Ще сонце не виплило понад обрій овиду, коли у Кафі почався рух. Він починався від пристані, сеї головної бочки кафинського життя. Як завсіди, так і нині, у пристані було повно суден, бо генуезькі баришівники задумували саме перед новою війною з Ляхистаном вивезти уже торішних рабів з Кафи у Александрію, Бейрут, Яфу, Туніс.

Кілька днів тому покинув пристань флот Чікалі-паші, який плив у Трапезунд, щоби супроводити військові припаси для недобитків знищеного у Арменії війська великого візира. Ладування сих припасів, направа кораблів, достава харчів займали через дві неділі усю Кафу. Паша мусів брати під свій набір купецькі судна генуезців, греків або вірмен, і вони робили усі можливі заходи, щоби ся честь не припала їм, а, по можності, кому другому. Хабарі плили, мов вода, купці бігали, мов з перцем, але як би там воно й не було, ніхто не міг бути певним, чи саме на його судно не впаде око всемогучого адмірала. Тому й ніхто не брався ладувати невільників перед виїздом султанського флоту.

Аж коли ті, що не хотіли й не могли або не вміли у слушний час та у потрібній кількості підсунути хабарів паші, його язіджіям, кяям, ода-башіям або райсам, виплили з пристані враз з галерами і галеасами воєнного флоту, купці відітхнули. З Судаку прибуло також кільканадцять суден на вістку, що Чікалі-паша вже далеко, а тої самої днини десь по півночі закітлувалося у пристані, мов у муравлищі.

З мусульманської дільниці, з великого базару, на возах, ослах або й на плечах гамалів прибула перш усього валява харчів, припасів, бочок з водою та в’язки ланців, якими спутано невільників. Від кождого судна плили човни до набережної, забирали привезений ладунок, відвозили на кораблі та серед криків, прокльонів, свисту та ломоту втягали усе те на палубу. Невиразні тіні снувалися по набережній сюди й туди, осли ревіли, робітники кричали, орударі видавали прикази, словом, кождий присягнув би, що на пристань напали ушкали і граблять серед темної ночі флот.

Між тим у вулиці, що лучила пристань з базаром і при якій мешкали генуезькі купці, почали ще перед світанком збиратися орударі та помічники. Вони стояли на вулиці, ждучи, доки не відчиняться високі різьблені двері та не появляться чорно одіті всемогучі та благородні nobili – торговці і пани людей, яких ось тисячі мали покинути Кафу назавсіди, щоби згинути оддалік від своїх, наче продана на вивіз скотина.

Також з прибережних шинків та з татарських хатин виповзли на світ до двох тисяч подонків людського роду, тих шакалів, що живляться стервом, яке остане від трапези льва, – польських та грецьких потурнаків і жидів. Вони були тут найпотрібніші, бо вони саме мали перевезти невільників з домів до пристані. Вони підходили до орударів та помічників з поклоном та противним усміхом, показуючи прив’язану до пояса заржавілу шаблю та довжезний ремінний батіг, перебитий пістоль як запоруку власної хоробрості та безпеки невільників.

Почалися торги. Потурнаки знали, що купці без них не обійдуться, а орударі грозили, що візьмуть татар на погоничів. Вкінці потурнаки обіцяли відступити посередникам частину своєї платні як бакшиш, і справу полагоджено, ще заки купці вийшли з домів. Аж ось упали перші лучі сонця на шпилі мінаретів, і вслід за сим заспівали муедзини ранішню молитву. На вершках домів показалися голови мешканців, повідчинювали двері, вулиці зароїлися від гамалів, робітників, дрібних торговців молока, меду, печива й солодощів; жінки, окутані у різнобарвні полосаті чадри та фереджії, швидко бігли саме там, – город збудився.

Сонце підіймалося між тим з-поза рога Таш Кічік чимраз вище й вище. Його лучі обсипали уже муравлище людей та в’юків у пристані і сотки човнів, що кружили довкола кораблів. На щоглах, наче малпи, висіли моряки, перегукуючися при затяганні вітрил та рибацьких снастей. У городі повідчинялися вуличні робітні та склепи купців, з коминів хат повалив дим, і аж тоді відчинилися ворота у домах генуезьких нобілів.

Кілька слів – і купець сідав у лектику, по боках ступали орударі, а за ним, наче військо за ода-башім, ішли потурнаки – наганячі. Вони ішли у різні сторони, де у кого був будинок на куплених у оселі невільників. Найбільше було таких «магазинів» поза містом біля стін, які півкругом окружали город від суші і бігли хребтом невисоких горбків на північ від пристані.

Вкоротці з деревляних домів вивели дозорці пов’язаних рабів. Їх уставлювано парами по двох, а купець перелічував їх і передавав орудареві, а сам вертав у хату. Почислених бранців окружали погоничі, серед лопоту батогів довгий ряд нещасних ішов до пристані. На загал раби-невільники виглядали краще, чим уосени, але було їх менше. До п’ять тисяч вивезено ще торік, ще більше померло узимі, але прочі, яких годували доволі добре, були здорові й дужі. Не було у них, одначе, вибухів розпуки, не чуть було крику, плачу, стонів…

Але далеким був би від правди, хто б думав, що ті прості душі мужиків чи козаків привикли до свойого положення. Ні! Вони тільки завмерли у безнадійності, неволя стала для них тим, чим для свобідних є гадка про смерть: усякий знає, що її не уйде, а таки про неї не думає. Одначе гадка про смерть у яркому сяєві веселості кладе нам перед очі життя: уживай його що сил, поки час! А тут гадка про рабство убивала собою усе: «нічого нас не жде, нічого не надіймося від життя, добро зачинається аж зі смертю, тому й не думаймо про нічо, бо думка – се ворог душі невільника, а почування – се смерть».

Звільна, ліниво, повільно ішли невільники: чого їм спішитися? до чого? Довкола них бігли та скакали погоничі, б’ючи раз по раз ведених без причини, от так собі. Але навіть удари не виводили нещасних з отупіння. Тільки часами тихий стогін добувався з грудей людини, коли ремінний батіг діткнув лиця або ударив надто болючо, – впрочім, і голови не звертав ніхто на тих добровільних катів. Раз у раз стрічалися зі собою різні партії, усі подібні до себе, наче краплі води. У деяких були жінки, а тоді попри свист батогів чути було ще безстидні дотепи та удари рук, якими наганячі обмацували та оцінювали вартість «товару».

Аж ось з різних вулиць та вуличок виплила людська товпа невільників на залиту сонцем набережну. У млі ока здовж домів уставилися, наче військо, відділ рабів зі своїми дозорцями, ждучи своєї черги іти на кораблі. Між тим у пристані і на кораблях кипіла робота на всі руки. Моряки прикручували ланци до стін у суднах, стелили очерет під невільників, орударі умовлялися з райсами о перевіз, перечислювали мішки, гроші.

Загальне замішання збільшили ще збірщики татарської поголовщини від вивезених рабів, які перечислювали товар і збирали податок таки сейчас від орударів. Звичайно орудар сам кілька днів опісля приходив до збірщика, подавав число рабів і платив податок, а сей вірив йому на слово, поперте, розуміється, відповідним хабаром. Збірщик у пристані був невиданою появою.

Та ось нині наче світ горі дном перевернувся. Баскаки бігали, спішилися, наче усі чорти за ними гонили. Відси почалися поміж ними і купцями та агентами спори і торги, але і сі не довели до нічого – податок заплачено в цілості, може, уперше, відколи генуезці виперли венеціан з турецьких та татарських пристаней. Заки ще сонце перейшло четвертину своєї денної дороги, вже баскаки з мішками гроша поїхали на ослах у Судак. По що? Чому? Того не знав ніхто, та ніхто про се й не питався, бо де двадцять тисяч рабів всідає на кораблі, там можна легко позабути про десятьох баскаків.

Втім, коли праця і рух у пристані був у найбільшому розгарі, якісь оклики, наче зачудування або занепокоєння, почулися з кораблів. На щоглах, у «бузькових гніздах», на мотузяних драбинках та на кормах ставали люди і, закриваочи руками очі, гляділи на схід, де по другій стороні замку чорнів ріг Таш Кічік. Зі сходу надпливали якісь кораблі… Які саме – не бачив ніхто, бо лучі сонця, відбиті від блискучої хвилі, сліпили зір, ослонюючи його темнили п’ятнами…

Вмить робота перепинилася. Таманські ушкали або й які інші опришки могли скористати з неприсутності Чікалі-паші напасти на кораблі у пристані. Занепокоєння росло у кождого, аж нагло закричав якийсь моряк.

– Ель гамду іл-л-іллях! Се галери – одна, дві, три…

– Ні, се галеаси! – гукнув другий.

– Брешеш, чапкіне, є й галери!

– О, на Аллах! Щось десять!

– Все одно! Се турки.

– Аферім!

Занепокоєння щезло, а зате стали усі допитуватися, що се за флот.

– Відки він – з Трапезунду? Навіщо його сюди? Хто ним орудує? – питають одні.

– Ба, бачили ви баскаків, як чогось-то спішилися? Хай мені очі вилізуть, як се не подарунок Джанібекові! – псував якийсь підстарший міняйло-генуезець турецькому од-башієві від заптіїв намісника.

Але сей кивнув головою взад і цмокнув з невдоволенням.

– Йок! Мовчи! Не твоє й не моє діло. Ясак, – зась тобі й мені від падишаха та хана, коби Аллах та його пророк злили усі почесті та блаженства на їх святі голови. Аллах іл Аллах!

– Ануко, до роботи, до праці, діти пророка, – кричали наставники, – кінчайте розпочате з Аллахом діло рук ваших! Паршиві собаки з жидівського переулка, бодай вас проказа зжерла, шолудиві, нечисті вепри, струп вам на вашу прокляту голову! Беріть мішки, баранчики мої білі… от так, а не пускайте з рук… о так, гарно!.. Гей ти, ледача худоба з чортового пасовиська, не маєш часу почіхрати своєї свинської шкіри дома об корито, тільки тут загрібаєш воші лопатою замість працювати? А щоб тебе поломило, хай ропа зжере тобі кості! Їм… погано!

Між тим галери приплили уже близько, але зовсім не ладилися закидати якорів. Вони радше подобали на ворога, який іде приступом. На чердаках не видко було нікого, але, видко, керманичі добре правили суднами, бо вони усі рівночасно в’їхали поміж перші кораблі від краю, а саме між галеони з Судаку. В тій хвилі гирла усіх гармат зацвіли димом, але не були се повітальні вистріли. Град куль усіх величин сипнувся на збитою масою стоячі кораблі й човни, а на чердаках, наче від чарів, зароїлося від високих шапок та довгих вусів. У сій хвилині страшенний, нелюдський рев вирвався з груди тисячів.

– Козаки! Козаки! Аллах! Іл Аллах! Смерть! Смерть! Рятуйте! Тікайте!

Наче хто пригорщу піску кине у зеркало води, так сипнулися турецькі, грецькі, італійські моряки у море. Вмить опустіли кораблі, і усе, що жило, кинулося до берега. На водах пристані стало творитися щось страшне, нечуване. Сотки людей плили з усіх сил до берега, чіплялися весел, човнів, у яких плили щасливіші. Гребці били плавців по головах, а плавці хапалися за береги човнів, за керми, одні за других. Вкоротці мусіли щасливі власники човнів добути ножів та обтинати пальці рук, які грозили поперевертати човни… Зойки, стони, харчання, вищання, крики убиваних та напівбожевільних в страху наповнили в одній хвилині повітря.

А між тим з-поза довгого пригірка, який замикав залив від полудня, виїхала чайка одна, друга, третя, за ними дальші, і усі попрямували здовж берега на набережну, яку саме, ніби приступом, брали товпи утікаючих з кораблів моряків. Мигом опинилися козаки на набережній, а тоді напереді появився гетьман з шаблюкою в руці.

– Ріж! Бий! – гукнув таким голосом, що на хвилю приглушив навіть верески потопаючих.

– Ріж! Бий! – закричали козаки. – Шаблі наголо!

І чотири тисячі шабель вискочило з піхов. Писк, крик та лебедіння відповіли на бойовий оклик козаків, але замовкли вскорі. Тисячна товпа італійців, турків та греків зрозуміла, що має до діла з обдуманим напором козаків та що нічо й ніхто у світі не спасе їх від загибелі. З відвагою розпачі добули ятаганів, ножів, пістолів і почали оборону. Дехто побіг у той бік, де всуміш з бранцями стояли вартові, щоби покликати і їх…

Але герої, які шмагали безоружних рабів, пізнали козаків швидше, чим турки… і слід по них застиг. Недвижно, бездушно гляділи невільники на метушню та боротьбу, і так упав був у них молодецький дух, що і гадка не попала у їх бідних головах скористати з сеї одинокої у свойому роді нагоди і утечею змінити принайменше свою страшну судьбу, а може… може, й урятуватися назавжди!

Втім від сторони города надбігло кілька людей у довгих вірменських одягах, у перських шапках на головах, з ножами в руках, з пістолями за поясами.

– Гей, хлопці! – верещали, бігаючи поміж бранців. – Ануко беріть в руки, що Бог дав, та до своїх! Там наші, наші!

– Наші! – пробігло рядами прошептання, наче тільки голосно подумане слово. – Наші! – шептали уста, мов уста дитини, коли уперве вимовить найбільше й найтепліше з-поміж усіх слів слово «Бозя»!

Але вслід за сим почуло кількох парубків, як розриваються на руках мотуззя й ремені, і кинулося розв’язувати других. Довгі, рівно вистроєні ряди стовпилися вмить у юрбу, безладну, безголову, оголомшену. Від пристані гули гармати, на широкій набережній скажено боронилися турки, а до юрби невільників підбігли саме орударі купців з шаблями в руках.

І нагло закипіло у товпі, коли побачили тих, що знущалися над ними від півроку.

– Бий їх! – гукнув хтось.

– Бий! – повторила товпа, і нагло кількатисячна товпа невільників грянула, наче скальний обвал, на обороняючих Життя моряків та робітників…

Усі ті описані події тривали несповна годину. Далеко було ще до полудня, коли уся набережна була в руках розпалілої товпи, яка, раз вирвавшися на свободу та побачивши можність спасення для себе і своїх, не знала тепер стриму. Увесь біль, уся розпука, уся жадоба месті, вроджена у кождій людині, вибухли ось тут зривом живлової ненависті.

Небагато людей зі залог кораблів доплили до берега, але усі, що урятувалися, згинули з рук товпи. Погинули й усі купці, орударі, робітники, заптії, товпа рвала на кусні їх тіла, коли бракло живих ворогів. Товпа більшала постійно, бо по усьому городі пішла блискавкою вістка, що козаки здобули місто і б’ються з залогою купецьких кораблів. Раби, яких не було у пристані, у сю мить побігли туди, користаючи з сього, що їх пани потратили голови.

Козаки рубали між тим усе, що стрінули на дорозі. У пристані не було невинних, були тільки кати та їх пани, генуезькі дуки. Опір, який ставили нападені, збільшив тільки завзяття, але не перепинив різні – лишень її прискорив. Аж ось, наче розшаліле море, загуділа у віддалі товпа невільників і, наче громова туча, котилася сюди, чимраз ближнє і ближче. Нагло опір ослаб, ще хвиля – і перші розгарячені, розпалені, окервавлені лиця бранців замаячіли перед очима козаків серед порохового диму. Роз’ярення товпи було страшне і здавалося, що невільники кинуться на козаків. Та ні! Вони спинилися, замовкли і нагло упали на коліна у криваву грязюку серед трупів та сміття і поскладали руки, наче при переході попа зі святими дарами.

Але козаки не мали часу займатися бранцями, бо в сій хвилині козаки з галер кричали до набережної і обняли провід над товпою. Гетьман сховав шаблю у піхву і махнув булавою.

На сей знак козаки поділилися на сотні і кинулися у вулиці, які вели до брам та окраїни города. Сам гетьман з Юрком та несповна сотнею козаків пішов на малий базар. Туї застав нечуване замішання і паніку не до описання. Купці з криком та бідканням добували зі скринь мішки з золотом та дорогоцінностями й утікали, оставляючи усе проче на ласку судьби. Прокльони у італійській, грецькій, турецькій, перській мові летіли, мов град, люди бігали, мов божевільні.

Нагло від сторони Керченської брами надбігла товпа обідранців з криком «Ріж! Бий!» і кинулася на купців. Були се польські потурнаки, які задумали скористати з замішання і, удаючи козаків, бралися грабити. Але Сагайдачний знав добре, що се за люди, і приказав своїм показати турко-ослам, яка різниця є між козаками а ними. Кілька ударів шаблею, кілька вистрілів – і труслива юрба щезла у переулках татарської дільниці.

Тоді до гетьмана підійшло кількох мужів. Були се ті самі, що підводили рабів до нападу на гнобителів. Один з них подав гетьманові навколішках лист. Гетьман отворив письмо і швидко перебіг його зором. У сій хвилі підійшов і Юрко до гетьмана і, кивнувши головою віддавцеві листа, сказав:

– Ясновельможний гетьман! Я сього чоловіка знаю. Се орудар Абазе-паші.

Гетьман кивнув головою.

– Встань, – сказав, – і передай своїм, щоби обвинули чоло білими лентами. І вони, і їх майно буде забезпечене. Але горе вам, якщо укриєте між собою якого торговця невільників, якого турка або генуезця.

– Клянемося іконою Богоматері з Ечміадзіну, що тайна договору останеться між нами і тобою, ясновельможний, та що усі твої бажання сповняться! – відповів післанець.

Він щез, а гетьман вислав післанців до козацьких відділів, щоби під карою смерті ні пальцем не діткнули майна сих, у яких буде біла опаска на чолі.

– Ясновельможний! – осмілився тут вмішатися Юрко. – Чи не доволі нам побіди і гроша? Чи ти справді задумуєш знищити увесь город?

Суворо глянув гетьман на молодця.

– Мовчи, вашець! Мовчи і слухай! А відтак буде між нами справа і розправа! – гукнув з пересердям.

Почервонівши, мов грань, Юрко відступив, а гетьман видав приказ випорожнити склади малого базару. Почалася грабіж.

У городі панувала страшенна паніка. Хто міг, ховав що ціннішого при собі і намагався вийти з города. По вулицях товпилися люди; жінки й діти заводили й кричали, а потурнаки й татари, до яких не дійшли козацькі відділи, кинулися різати й грабити. Страшних речей допускалися вони над ошалілим та безоружним населенням, але не мали відваги вхопити до домів і ограблювали та різали тільки тих, кого стрітили на вулицях. Жінок тягли у свої нори, щоби там над ними знущатися по-свойому, але головно старалися збагатитися грішми. Усякого, хто тільки дещо подобав на купця або жида, вбивали без пощади, усім жінкам обривали уха з ковтками, обтинали враз з перснями пальці. Дітей розбивали об стіни, убивали ударом ноги у живіт. Та не довгою була їх радість.

Вправді козаки найшли вкінці кількасот вояків та заптіїв турецького валія у казармі близь городських стін і кинулися здобувати їх житла, але усіх брам пильнували вже козацькі варти, а від пристані наближалася нова гроза.

Коршун велів передовсім усіх жінок та дітей з ясиру вивезти на кораблі, а відтак зброю, яка була, роздати між невільників. Їх поділено на сотні, а по двох-трьох поважніших і статочніших козаків мало їх проводити. Хто не мав зброї, той хапав дубину, сокиру, очепу тощо і йшов за провідником.

Двадцять тисяч людей розлилися по городі і стали здобувати дім за домом, перетрясати усі закамарки і забирати усе, що мало яку-небудь цінність. Скарби, накопичені від близько двох століть, впали жертвою товпи доведених до розпуки невільників. Коври, посуду, гроші, клейноти, шовки, сукна, збрую – усе те зносили мужики й козаки на набережну й зсипували у купи. Борошно, дактилі, солодощі, варену й копчену рибу, мід, хліб та іншу поживу забирано також і складано осібно. Кождий, хто бажав ставляти опір, гинув невідклично, хто просив пощади, гинув також. Бач, і вони, ті бездольні бранці, просили пощади, а їм відповідано батогами й неволею. А неволя гірша смерті…

Тільки дехто мав на чолі білу ленту, і сих не тикав ніхто. Козаки ставляли біля них на варті оруженого мужика, який мав дбати про їх безпеку, і ішли далі.

Але ось з-за султанських казарм бухнув огонь, вітер доносив через якийсь час з сеї сторони скажені крики, але і вони замовкли, а козаки звернулися тоді у сторону базару, де гуляли потурнаки.

Наче їдовитих хробів, давили вони сих подонків людства і рубали впень сі п’явки, що через тільки літ були руками й часто-густо й головами торговців українським рабом у Кафі. Рубаючи їх, мстилися за кров і сльози тисячів і запобігали надовго вивезенню і продаванню невільників у таких масах, як се діється доси. Без сих обідранців ні купці, ні корабельники, ні татари не могли обійтися при уладжуванні ловів на невільників по руських землях. Вони, мов ті араби у Африці, сповняли тут сю найпідлішу ролю погоничів і побігайків, без яких не обійдеться у світі ні одно більше злодійство.

І, правду кажучи, козаки були безпощадні, і мало хто уйшов смерті з козацьких рук. Не вбивано тільки жінок, які товпами тиснулися до брам, і вартові пускали їх, та передше гляділи їм у лице. Усякий, хто бажав у перебранні рятуватися утечею, гинув невідклично. Се, що козаки робили у Кафі, се не була тільки месть, се була кара – кара за міліони убійств та сотки тисяч проданої людської скотини.

На великому базарі поставлено зате висілицю: два стовпи з поперечкою, і тут рядочком висіли усі агенти Генуезької республіки – упривілейовані торговці рабами на усю Туреччину, півбоги торгового світа. Під нею сидів синьйор Франческо Пізані, живий і цілий, але – божевільний, а може, удаючий божевільного…

Цілий день гуляли козаки у Кафі. До двадцять тисяч людей згинуло в уличних боротьбах та під час грабіжі, до двадцять п’ять тисяч ясиру освободили козаки. Гарматні вистріли дали знак до збірки. Запалали костри здовж стін города і на набережній, де зладжено добичу. Козаки варили їжу, а гетьман сидів у якомусь ограбленому домі і вечеряв разом з Пашковським і Юрком.

Після вечері гетьман розхмурив грізно стиснені брови і звернувся до Юрка.

– Я тобі, пане Угерницький, винен відповідь, – сказав. – У бойовому розгарі годі було, тому відповім тепер.

Молодець спаленів.

– Ну, ясновельможний, – заговорив, – я сказав собі уже, що такий чоловік, як ти, мусів мати причину до такого страшного вчинку, як різня тисячів, та я тільки так, зглупа… Ні, гетьмане, не одвічай! Я, бач, душу тобі винен, не мені судити твої вчинки.

Сагайдачний усміхнувся.

– Бачиш, хлопче, усяка людина – гетьман чи чура – одвічати повинен за усе, що подумає, скаже та зробить. Відси й лихо на світі береться, що правлять ним часто-густо неодвічальні люди. Ось тому й я відповім тобі. Нападали ми на Перекоп, Очаків, Синоп, Самсун, Мізевну, Архіоку та багацько інших міст, наробили бешкету, добули козацького хліба, вирізали залогу, та ніколи не тикали населення. Тут інше діло. Кафу мусимо спалити й знищити, щоби камінь на камені не остав з усієї генуезької та турецької дільниці. Остане тільки мала частина довкола малого базару, бо там живуть чесні купці, які нам не шкодять, а, напроти, не раз помагають нам у викупі невільників. Генуезці, які носять хрест на свойому прапорі, вивозять рік-річно тисячі ясиру. Ми ось вивішали їх, а інші двічі надумаються, заки захочуть засісти на місце тамтих. Чи могли ми у який інший спосіб заставити їх покинути сю пресоромну торговлю? Тому, що у Кафі можна було завсіди продати раба чи рабиню, ходили татари рік у рік на наші землі. Не будь того торжища, не було б і походів і татарва погляділа би інших способів зарібку. Ти ж знаєш, що вони, бідолахи, з голоду мруть по улусах, якщо не удасться похід. Щодо турків, то вони також винні, і то, може, найбільше, бо вони купують рабів від генуезців. У своїх вілайєтах вигублюють та розганяють населення, цілі повіти пустіють, а на місце людності пани купують рабів. Хай же тепер пошукають собі рабів у Молдові, Угорщині, Персії, але не у нас. А відтак ти сам знаєш, що війна між Польщею а турками мусить бути, бо від того зависить не тільки судьба Польщі, але й наша. Чим більше ослабнуть наші два споконвічні вороги, тим сильніші станемо ми на Україні. Ограбити город – се мало. Треба вирізати турецьких вояків, купців, урядників, спалити флот, а тоді мусить прийти до війни. І сього, може, ще не вистане, але я не завагаюся і піду далі. Ось Абазе-паша пише мені, що треба доконче показати козаків самому султанові. Ну, ми тої осені покажемо йому їх… А тепер поняв ти мене?

– Поняв, ясновельможний, – відповів Юрко, зворушений, – а ти не дивуйся, що по усіх злиднях, яких зазнав я від ворогів нашої віри, не розумію ще часами подій…

– Не оправдуй себе, – сказав на се гетьман, – твої сумніви приносять тобі честь. У страшному часі, у якому живемо, треба на серце наложити сталеву броню, холодну й лискучу, наче зеркало, щоби кождий ворог, що гляне у нього, побачив у ньому смерть. Хто постоїть за нас? Хто покарає злодіїв, які день у день допускаються на нас найстрашніших злочинів? А прецінь ми не є гниллю, ні слабиною, як волохи, греки, ляхи! У нас велетенські засоби здорової, молодої, нев’ялої сили. Тому був би се ще більший злочин, наколи б ми не закляли опирів, які саме нашою кров’ю відсвіжують свої перегнилі тіла…

Гетьман замовк і не сказав уже того вечора ні одного слова. Він, бач, не любив двічі повторяти виданих приказів.

Слідуючої днини ті самі вірмени, що освободжували бранців, прийшли знову до гетьмана, а сей дав їм лист, писаний власною рукою, і дві галери, на які всаджено усіх освободжених каторжників з битви під Тендровом та з Кафи. Не було їх багато, бо мало не всі просили отаманів узяти їх зі собою на Україну. Волохи й молдавани вибиралися у Молдову, а серби та болгари бажали таки й осісти між козаками, і гетьман позволив їм на се. Він знав, що сі народи ближчі йому кров’ю та вдачею, чим усі другі, та що не один з потемків сербських і болгарських каторжників ходив уже у козацькій шапці. Галери поплили до Поті, бо там мав Івашко ждати відповіді на свій лист.

Між тим козаки та тисячні ватаги ясиру розділили між себе працю. Одна частина бурила доли довкола малого базару, щоби не пустити пожежі у сю частину міста. Друга грабила ті дільниці, яких не могла пограбувати попередньої днини. Третя направляла постріляні кораблі та паювала добичу.

А добича була величезна. Козацьким хлібом можна було навантажити цілий флот. Чого там не було! Цілими стосами лежало, перш усього, у мішках дороге коріння, перець, цинамон, імбир, гвоздики, привезені караванами з Індії через Тебріз та Ерзерум у Поті або Трапезунд, а відсіля на галеонах у Кафу.

У невеличких мішечках з пальмового листя лежали купами арабські пахощі, продавані на вагу золота у краях ісламу: мирра, ладан, нард, мошус. Козаки знали добре ціну тих товарів і тому забирали їх, скільки було. Поруч лежали коври адзямські, тобто перські, курдійські, хорасанські, турецькі та цілі гори звоїв шовкових, вовняних та бавовняних матерій. Оксамити, тафти, китайка так і валялися у кривавому поросі набережної. Тисячі готових одягів, шароварів, фереджій, сорочок, хусток, чалмів, шапок, особливо смушевих перських, лежало серед валяви чоботів, черевиків, папучів, поясів.

Зброї звичайної не було, бо її розхопили вмить безоружні бранці. Зате кількасот дорогоцінних пістолів, пищалів, шабель, ятаганів, кинджалів та чеканів зложили козаки у квартирі гетьмана. Не одна з самоцвітами, перлинами, бірюзою та коралями висаджуваних рукояток вартувала тисячі, не одно вістря було одиноким у свойому роді на увесь світ.

Вкінці біля самої гетьманської квартири лежала золота, срібна, мідяна або цинова посуда, у якій так любуються східні народи. Чарки, кубки, кухлики, збани, збанятка, імбрики, підноси, имечити, миски, полумиски, тарілки, статуї з генуезьких домів – усе те чудової роботи з золотого та срібного філіграну, наче з металевої коронки, – усе те лежало всуміш з ложками, горшками, казанами з міди та бронзу, і козаки більше були падкі на сю посуду, чим на розкішні вироби східних золотарів.

У велику деревляну скриню кидали козаки ковтки, нашийники, діадеми, перстені, нараменники і гроші, та нікому й у голову не постало пильнувати їх або скриню. Кражі золота між козаками не бувало ніколи. Зате багато козаків товпилося довкола величезних звоїв жовто-брунатної краски, які лежали неоподалік від величезної купи поживи. Був се тютюн, і усякий спішився набити чим боржій люльку пахучим зіллям, а там і напхати ним хоч одну кишеню замащеного кобеняка або шкіряний гаманець. Бо і тютюн – се, звісно, не будь-що! Усякому понадобиться, а тамто усе – хіба тільки тьфу! За одну ніч проп’єш, ще хіба гріха на душу наберешся.

Ід вечорові усе було готове, і гетьман велів усе борошно, мід, хліб, кашу, рибу та м’ясо ладувати на кораблі й чайки. Відтак приказав усіх, хто вписався у козаки, уоружити та одягти у добуту одежу. Нових козаків розпаювали по куреням та сотням в міру сього, чи бажали служити на Запорожжі, чи жити на волості. Усі прочі мусіли сейчас всісти на кораблі, щоби не перепинювати руху війська, якого було вже поверх десяти тисяч.

Між тим усю ніч Юрко, Пашковський, Мамаєвич та трьох вірменських баришівників лічили гроші та перечислювали дорогоцінності й дорогу посуду на червінці. Частину товару, як коріння та пахощів, купили оставші при житті й майні вірмени і греки, а третьої днини прибуло ще не знать звідки, здається, з Судаку та Тясмину, кількадесятьох жидів. Їм продав гетьман усе, що могло заважати по дорозі.

Коли сонце перейшло полуднє, почався поділ добичі між козацтвом. Звичайно поділу довершувано по повороті. Але тим разом добичі і людей було так багато, що о много вигідніше було флот поділити на дві часті і вертати двома дорогами, а пайки добичі розділити відразу, щоби усі зосібна журилися своїм майном.

Перш усього розділено усю одежу, сап’янці, коври й матерії. Усякий одержав чималий клунок, а такі самі клунки дістали і бранці. Деякі невільники передяглися сейчас, інші залізли у якийсь куток корабля, шили собі самі штани або каптани. Жінки пішли за їх приміром; вкоротці мусіли отамани позганяти жіноцтво під палубу, бо розстеленим шматтям перепинювали морякам роботу.

Відтак відчислено третину гроша на козацький скарб, третину – на викуп бранців, будову церков, допомогу втікачам з-під польського ярма та оборону церковних маєтків від напастей уніатів та поляків. Останком поділилися козаки, і на кождого випало ще по п’ятсот червінців! Сотники, полковники, курінні отамани, писар та гетьман поділили між себе дорогу посуду і зброю, а Юрко одержав також дарунки, бо гетьман заявив на раді, що пан Угерницький – се козак, який усьому козацтву вельми прислужився, перебуваючи у Туреччині. Радо згодилися і козаки на те, щоби наділити молодця пайкою, бо много з них бачило, як Юрко ослонив гетьмана від турецьких шабель на галері.

Вечором загорілася Кафа пожежею. Зразу окремо від себе бухнули у небо стовпи огню, та вони ширшали чимраз більше й більше, обіймали чимраз більший круг, аж зіллялися у одно море полум’я, яке з гуком, сиком, ломотом било у небо та на десятки миль довкола світило кривавим заревом. Генуезька Кафа перестала існувати і уже ніколи не піднялася з занепаду. Раз назавжди перестала вона бути устами опиря, що ссав кров обездоленого руського народу…

При кривавому сяєві випливали з пристані два флоти. Один, зложений з галер з човнами та двадцяти чайок, поплив на полудневий захід, другий, більший, під проводом Мамаєвича подалася у Азовське море, щоби річкою Молочною та Кінськими Водами доплисти на Січ. Ся частина, що складалася з прочих чайок та усіх кораблів Кафи, везла увесь скарб, більшу половину бранців та усі жінки.

Мамаєвич мав розіслати їх по козацьких хуторах та слободах і виплатити кождому з призначеної на се часті скарбу по двадцять червінців на загосподарювання нового житла. Прочі бранці плили з гетьманом, який і не думав вертати ще на Україну, а мав заждати недалеко Тавані на свіжих добровольців, щоби показати козаків султанові, як того бажав собі Івашко.

Без труднощів та перепон відбули козаки дорогу. Турецький флот не був ще наготові, а ніхто з пашів, що стояли з військами на берегах, не мав охоти пробувати сього, що не вдалося навіть очаківському беглербегові…

Несповна дві неділі після спалення Кафи почув Юрко на лиці холодний подув з-поміж перших дніпровських порогів.

Примітки

Генуезька Кафа перестала існувати – фактично вона перестала існувати в 1475 р., коли місто захопили турки. В 1616 році Кафа була турецькою, не генуезькою, і Ю. Опільський помилявся, коли приписував генуезьким нобілям якусь надзвичайну вагу в Кафі.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 416 – 430.