6. Капудан-паша Галіль

Юліан Опільський

Скоро та рівно плила галера, гонена струєю та вітром на південний захід. Весла спочивали, а каторжники звільна приходили до себе після дводневної важкої праці. Місце яничарського аги зайняв дюменджі та накликував вірних до молитви розбитим, баранячим голосом, що скрипів, наче правило від керми. Моряки пильнували вітрил, при сильнішому вітрі спускали дещо прив’язі, щоби вихор не пірвав полотна або не поломив щоглів. Коли втихав, прив’язі притягали до боку судна, так що вітрило ставало якраз проти вітру і виповнювалося ціле стисненим повітрям. Стрілою гнала галера, а тишина панувала на помості. Баші божуки їли або спали, дозорці грали в кості у каюті керманича, а інші разом з ключником сиділи у кімнатці під хідником та також не показувалися на помості.

Над кормою, на криші капітанської каюти, біля ліхтарні, там, де звичайно стояв вартовий, сиділи на коврі Івашко і Юрко. Бей поучував, що йому казати та робити у Стамбулі. При сьому оказував стільки проворності, зраджував таке знання обставин, що Юрко не стерпів вкінці і запитав:

– Слухай, Івашку, ви так знаменито визнаєтеся у всіх арканах османської статистики, що мені видається просто непонятним, як се усе можна було пізнати за несповна місяців…

– Я не уперше тут.

– Я чув се, що не уперше, і від пана Бялоскурського, і від вас, та ось, мимо сього, не розумію, як ви могли так собі з нічого стати так важною особою у цісарстві.

– Се довга історія, та хочеш, вашмость, знати, то послухай. Я перед тобою нічого не буду скривати, бо ти, певно, станеш мені союзником, коли почуєш, чого саме я бажаю.

Тут Івашко розсівся вигідніше й начав:

– Літ тому двадцять ось той сам гладенький пан Струсь, теребовельський староста, бажав відкупити від мойого батька його дімок на передмісті, бо хотів поставити собі там палац, а коли не хотів продати, пан Струсь велів його спрати нагаями так, що батько на третій день помер. Магістрат порадив матері продати хату, а коли вона не годилася, викинули гайдуки бідну запрацьовану людину на мороз із хати, бо се було в січні. Коли я брався не пускати панських посіпак у хату, оббили й мене до безтями і викинули з хати на сніг. Ледве соваючись на ногах та руках, добилися до коршми старого Якима, який нас і прогодував.

Аж весною моя мати оставила мене одним-одного на білому світі у п’ятнадцятому році життя. У коршмі старого Якима, який, щоправда, не був ще тоді старим, бували тоді, як і тепер ще не раз, візники, що возили у караванах товар у Аккерман або й у Перекоп. Раз навинулася саме така валка, і я, не бажаючи об’їдати свойого добродія, шагнув з ними у степи. Але ось судьба не дала мені спокійного життя, як не дала й спокійного духа.

По дорозі напали нас татари, порізали візників і купців, ще заки злучилися ми з караваною у Каменці. Мене та ще кількох молодших взяли у ясир та продали у Перекопі орудареві турецького вельможі, якого звали усі Чорним писарем, Кара язіджі, який саме підняв був ворохобню у Азії. Йому віддав я кілька важних послуг, і він дарував мені волю.

Саме тоді кипіло в усьому османському цісарстві від ворохобні. Один по другому повставали вони то у Анатолії, то в Сирії, то в Єгипті, то в Архіпелагу, а я познакомився гаразд з внутрішньою безсильністю Туреччини. З рук до рук переходив я, пізнавав звичаї та обичаї, всюди бачив я лишень користолюбивість, жадобу власті, розкоші, кровожадність, жадобу, морди та грабіж у військах падишаха, крайну безсовісність його урядників та сю дивовижну мішанину ісламу та страху, яка держить при купі краї Отаманської Порти.

Та ось попри те усе замітив я одно, а саме, що найпоганішим урядженням турецької держави є яничари, ті діти християн, яким відібрано усе, крім звірячої сили, яку використовують якраз для цілей самих тиранів. У них перша саме зовнішня сила Порти, яка є якраз противенством внутрішньої безсили. Хто знищить яничарів, сей уже тим самим розіб’є і цісарство. У моїй голові ясно зарисувався зовсім простий план: кинути сю одиноку у світі вишколену та стійку воєнну силу на гнилу Польщу, розбити її одним махом та винести усю ясновельможну сволоч на стервище. Відтак позбирати докупи усіх ворохобників та хибити ослаблену війною силу яничарів.

Ворохобників було, є і буде завсіди доволі, та вони не вміють збиратися докупи. Один покидає або і зраджує другого за візират, товсте намісництво або хоч би й за прощення гріхів. Послідній мій пан Алія Джамбулат покинув товаришів, коли старий Чікалі дав йому в намісництво Халебу. За те його й замордували зрадою посіпаки Чікалі-паші при найближчій нагоді, а його син ледве утік до Дамаску з частиною війська.

Отут пізнав я Галіля, агу яничарів, вірменина. Будучи тоді скарбником Алія Джамбулата, сина Гуссейна, урятував я його від посіпак Чікалі і порадив йому се, що він і вчинив. Галіль і за те служив у яничарів в Дамаску. Коли Алі зайняв город силою, усіх яничарів вирізали і вивішали Алієві сейбани.

Галіль, як ага, сидів якийсь час у в’язниці, і тут удалось мені добути його довір’я. Він бачив у мені також поневоленого раба султанату і звірився мені, що він не забув, що його колиска стояла в Ечміадзіні та що саме за завзяте прив’язання його рідні до Христової віри видерли його насильно родичам. У нього був ще друг, теперішній Дауд-паша. Оба вони любилися і мріяли про месть.

Тоді я показав Галілеві дорогу, яка мала його довести до сповнення мрій, і обіцяв їм помогти. Галіля випустив я крадькома з в’язниці. Він утік і вернув невдовзі з військом візира Мурада, який і вбив Алія, а всіх його полковників покидав у в’язниці, де велів їх присипувати живих землею. Від сього й назвали його «копачем керниць». Був би і я туди пішов, як скарбник ворохобництва, але Галіль випросив мене.

Я лишив йому гроші Джамбулата, які вспів сховати у безпечне місце, і приказав йому помогти Насухові усунути небезпечного для наших планів непідкупного та діяльного Мурада. Мурада отруїли, але Насух – була се надто велика скотина, з яким не можна було говорити інакше, хіба сріблом або… Галіль підкупив візира агу, а сей під’юдив султанку-валіде та муфтія, а що Чікалі помер уже в 1605 році, тому взялися ми до Насуха.

За сей час був я в Польщі, де намагався найти союзників у народі, але найшов лишень потоптаних рабів без сили та волі, не таких, як іванівські хлопи, яких вашмость бачив, або таких, як хлопи Бялоскурського у Коросні, розбишак та п’янюг. Найшов я також різних панів, та усякий з них дбав лишень про свою кишеню.

Такі пани, як Рамбулт, Залушковський, Зборовський, Зглобіцький, – се майже уся Польща. Прочі – се ковтуни, люди без душі та серця!.. Мимо сього, що я більше мав досвіду та знання у статистиці, пани веліли мені бути наставником, райфуром, післанцем, і ані бесіди не було про се, щоби кого до чогось важнішого втягувати.

Тоді найшов я пана Бялоскурського і рішився вернути з ним сюди, знаючи, що він має скарби, про які й сам не знає. Є се коронні дорогоцінності московських князів, про які багато говоримо, та ніхто нічого путнього не знав. Бялоскурський їх украв у Москві, та не міг продати, бо за ним стежили пильно усі старости, а львівські та варшавські золотарі боялися на непевне видавати такі величезні суми. Тому Бялоскурський рішився сам поїхати на Схід і там продати сі клейноди. Поки що сховав їх у своєму замку в Смілянщині, саме там, куди поїхала Беата. Вона, бач, знає, що сі скарби там, одначе не знає, де вони заховані. Але я знаю се, бо я мав за ними їхати на Україну, коли окажеться можливість потреби їх у Стамбулі.

Під час мойого побуту в Польщі не засипляли справи мої союзники Галіль та Дауд і підкупством, зрадою, отруєю та ножем, лизунством та доносами проторили собі дорогу до власті. Завдяки козакам, Мухаммед-Гіреєві та нашим заходам Насух упав. Наш добрий друг Мухаммед є візиром, Галіль – капудан-пашею, Дауд – беглербегом Румелії. Але що ж, візир не хоче війни з Польщею, посилає тільки татар, а се мало. Він заглядівся на Схід, бо знає, що там лежить ключ до могутності Османів, а не у Польщі.

Нашою ціллю є, отже, позискати нового муфтія Ессада та кізляр-агу для наших планів. Коли серай буде за нами, візир Мухаммед упаде, Галіль стане візиром, а я – намісником Ерзеруму. Тоді розпічнеться війна з Польщею, а опісля війна між Абазе-пашею і султаном. Що буде, не знаю, одно лише є певне – то се, що ріками потече кров польська й турецька, тисячі яничарів ляжуть головами, а за сей час позбираємо і ми, вийняті з-під усіх прав, останки наших сил до бою з гнетом, підлотою, нахабністю, брехнею та гниллю польської Річи Посполитої. Може, тоді вдова та сирота у безпеці проживуть віки під солом’яною стріхою, а бездомна дитина не занапащуватиме свойого життя та спасення на вислузі поганцям…

Ні одним словом не переривав Юрко Івашкові. Аж тепер поняв він, що значить сильна, незломна воля у світі, як мало є людей, що зуміли б чогось хотіти, і то справді хотіти та кидати усі сили у одному напрямі, не оглядаючись ні на що. Аж тепер пізнав молодець, що може одиниця серед загальної мірноти.

Чим був Івашко? Рабом без роду, маєтку, значіння, кождий з його однодумців міг десятьом таким скрутити в’язи одним движком руки, а все-таки ніхто не завидував йому, ніхто й не думав виломлюватися з-під його впливу. Кождий чув, що повести справи не зуміє ніхто так, як ось сей безрідний раб. І Юрко сказав собі: «Ось і я поможу йому та чинитиму усе, що він мені прикаже, бо за усі ті змагання нагородить мене і совість, і, певно, Бог не забуде про мене на свойому судищі, коли викажуся успіхами і скажу: гляди, Вседержителю, я послухав зрадника-бузувіру, та се було для добра тисячів турецьких, татарських та найбездольніших польських рабів».

– Яку ж роботу одержу я у виконанні усіх сих намірів? – спитав.

– Ти мусиш дізнатися, чи Польща піддержує Вишневецького й Корецького у Мультанах та скільки у Жолкевського війська. Варто би також знати, чи козаки поможуть Польщі у війні з нами, чи ні?

Розмова тягнулася дальше. Наче двох союзників, розмовляли Івашко та Юрко, якому простою, може, видавалася гадка, що ось тут біля нього один гайдук носить у своїй судьбі судьбу половини світа.

Дальшу розмову перервали кухарі, які просили до обіду. Юрка запросив Івашко до себе та велів забиратися кухтикам геть. Степан мав услугувати при столі. Коли кухтики вийшли, відчинилися двері до другої кімнатки і до Івашка вийшла з каюти Агнешка, думаючи, що він, як завсіди, так і тепер, сам-один.

За сих кілька днів змінилася Агнешка до непізнання. Із дівчини змінилася у жінку, яка під впливом довго ожиданих ласк розпливається у ніжності та у відданні своєму вибраному. Вона підбігла до Івашка та закинула йому руки на шию. Високі груди оперла о його груди і ніжно та палко цілувала його уста. Зі сміхом відсунув її Івашко.

– Раз я казав вацьпанні, щоби при людях не показувалася, а то муть думати, що ти лишень моя невільниця.

– Ах, чи я не невільниця твоєї любові, Яне? – закликала солодким голосом дівчина. – Чи я дбаю про се, що скаже світ? Ти один мені паном і царем, світом і людьми.

– Н…но так, так! Але, бачиш… не при усіх…

– Ах! – крикнула Агнешка, побачивши Юрка, який з усміхом приглядався любовній сцені. – Добрий день вашмості!

Юрко поклонився. У першій хвилі видавалося йому нечуваним, що дочка так ласкаво вітає чоловіка, який вбив її батька. Але нагадав собі трупа пана Залушковського та його жінку, згадав сцену у Короснянському острозі, а отсе на очах бачив, як бруняві руки Івашка обнимали стан панни Бялоскурської і дотикали повної, упругої груди, як своєї безперечної власності, – і поняв усе. Дочка, яка не мала у собі енергії та сили матері, була йому вдячною за се, що він увільнив її від батька, який держав її узаперті і міг віддати якому старцеві або пережитому розпусникові. Ось вона свобідна, пішла за молодим, здоровим чоловіком, а більше, чим змислової розкоші, не бажала її душа.

Нагло Івашко засміявся глухо:

– Бачиш, вашмость? Туреччина обіймає Польщу, а Україна приглядається. Ха-ха-ха!

Юрко здригнувся. У голосі Івашка звучала злоба. Якась страшна, невмолима злоба, злоба, що не завагається перед нічим, для якої навіть найближчі є нічим супроти стремління та раз повзятого наміру. Він відгадав, що Івашко, який розкошується красою ляшки, перезнав її вже наскрізь і гордить нею. Бо й справді. Чи не була Агнешка уособленням Польщі, її моралі, а її душа чи не була прообразом польської душі, якому вона являється у всьому й усіх поляків? А сей бувший гайдук, геніальний простак, жорстокий, мов тигр, хитрий, мов вуж, а сильний, наче тур, – чи не був се символ Туреччини, яка, наче чорна, важенна хмарюка, висіла над овидом Європи?

Посідали до обіду. Степан подав страву на низьких стільчиках, а сам вийшов і станув при дверях, щоби не допустити ніякого мусульманина до каюти, бо ніхто з них ніколи не забув би райсові прилюдного обіду з гяуром та жінкою.

Розмова велася здебільшого між Івашком та його любкою, яка сама годувала його власними руками, цілувала й пестила. Він усе те сприймав з вдоволенням, але вкінці, обмивши руки, закурив люльку і відсунув її від себе.

– Йди геть, доволі вже сього, ось поспитай краще пана Угерницького, а він розкаже тобі про маму Беату, якій спас життя.

– Батько хотів, певно, щоби татари привели її сюди, а тут запроторив би був її разом зі мною у гарем, – сказала на те Агнешка злобно. – Я сама узаперті з мамою… Дякую красненько… Вона б мене загризла, а може, й отруїла з зависті.

Івашко усміхнувся собі у вуса, Юрко спаленів.

– Сі небезпеки уже тепер вацьпанні не грозять! – відповів.

– Не грозять, кажеш, вацьпан? То вашмость хіба не знають Беати. Мені все здається, що крізь вікно каюти між морськими пацятами бачу я її лице, як пливе за нами. Завсіди вдається мені, що чую її голос: «Вацьпанна, йди тут; вацьпанна, роби се й те; а зась вацьпанні до сього» – тобто сняться мені стусани й ляпанці. О вацьпан, не знаєш моєї мами…

– Воно правда, – згодився Юрко, – що вашмость пані були дуже немилим імпедіментом у намірах єймость пані Беати, але, бачите, все-таки… се мати!

– Мати, мати, – розгарячилася Агнешка. – Я уже вашмості розказувала раз, яка се мати, та й сам казаган бачили…

Тут біле лице панни Агнешки зчервоніло, мов грань. Івашко глянув на неї, відтак на зовсім спокійний погляд Юрка і засміявся.

– Не паленій, Агнешко, я не буваю без причини заздрісним, а якщо маю причину, то у мене є знаменитий лік на жіночу невірність – черкеська нагайка.

Слова сі поділали на Агнешку, наче удар батога. Вона Поблідла та кинула на Івашка погляд притоптаної гадюки. А Івашко усміхнувся, як тоді, коли тортурою добував зізнання з жида Абрамка Єленя. Він добре бачив погляд Агнешки, але, видимо, її озлоблення бавило його. Та швидко змінився вираз лиця дівчини. Вона глянула солодко на свойого володаря і ніжно обняла його за шию.

– Не гнівайся, Ясю! Ти знаєш, що я твоя тілом та душею і нікого більше у світі не люблю. А що мені свойого часу єгомость пан Угерницький незвичайно подобався, то се хіба не гріх.

І глянула визиваючо й вабно на молодця.

– Що подобався, се не дивно, – усміхнувся Юрко. – У вашому тодішньому окруженні був би подобався навіть і пан Задрипа, возний теребовельського гроду.

Івашко зареготався.

– Тям се, моя зіронько, – додав їдким тоном, який мимохіть пробивався у веселих на позір словах. – Тям се, що я хочу лишень твоєї любові…

– Ох, ти маєш її усю, неподільно.

– А я вірності припильную сам.

Цікаво було глядіти на ту пару. На перший погляд здавалося б, що палка любов залила у них все проче переможною хвилею живлової сили, здавалося, що між тими двома нема місця на ніякі побічні стремління, наміри або хоч би й думки. Гордість з посідання красавиці – з одної, безмежне віддання – з другої сторони читало б око поверховного видця.

Але Юрко глядів глибше. Він надто добре знав світ, з якого вийшли обі сі личності, і бачив, що тільки хвилею пристрастей злучило сих двох на короткий час. Агнешка взагалі не спосібна була до глибшого почування. Природне у її народі самолюбство лучилося з недостачею внутрішньої сили духа та волі у дивну мішанину. Вона не вміла ні любити, ні ненавидіти – уміла тільки пожадати щохвилини чогось іншого, наче наївна дитина. А він? Він пожадав те саме і ненавидів її, як і усе окруження, з якого вона вийшла, і, видимо, ждав лише нагоди, щоби зробити з нею те, що робив небіжчик пан Ян: замкнути за кратою гарему або позбутися її за які інші користі.

Юрко став розказувати про свою пригоду за Проскуровом. Коли згадав пана Кровінського, Агнешка підскочила.

– Кровінський? Низький, чорний, череватий? – спитала.

– Так! Вацьпані знають його?

– Ще й як! Він часто приїздив до моєї мами, коли не було тата…

– То значить, що Кровінський крутився тоді по околиці? – спитав Івашко. – Ну, то вже, напевно, вони понюхаються. Треба буде уважати, щоби вони удвійку не найшли того, що нам належиться. Але як?

Замовк і задумався. Агнешка, знаючи уже, що її любому небезпечно перешкоджати, вийшла з кімнати, але, виходячи, післала Юркові від уст поцілуя. Юрко вийшов також на поміст. Івашко остав сам.

Чотири дні опісля, вечірньою порою, стежиною, яка вела через Влянги Бостані до дільниці Єні-Капу, ішли, закутавшися у довгі плащі з каптурами, Івашко і другий ще – низький, доволі заживний чоловік, який з трудом тільки поспішав за худорлявим, довгоногим товаришем.

– Бісмаллах! – шепотів щохвилини про себе, переводячи дух.

– Не трать відваги, ефенді! – говорив на се бей. – Ми йдемо важкою дорогою, але вона веде нас до високої цілі. Усякому правовірному більш повинен лежати на серці іслам, чим навіть найближча рідня. Хто слухає Аллаха та його післанця, сей осягнув велику можливість (п’ята сура Корану, вірші 33. 71) без огляду на се, чи се людям подобалось, чи ні.

– Коби тільки ся висока ціль не довела нас зависоко, – замітив нишком товариш бея і показав на ходу великим пальцем поза себе, де на темному тлі неба високо блимала ліхтарня на найвищому шпилі Єдикули, тобто Семивежного замку, де держано політичних проступників.

– Ся небезпека грозить кождому, хто засідає у дивані, а прецінь є люди, які для особистих користей усіми способами стремлять до того, щоби туди дістатися, оскільки вищою є наша ціль. За неї варто й потерпіти.

– Пек єї! Ти високо міриш, а «Аллах не любить пишних» (16, 27). Також муфтій Ессад не любить гяурів, але не любить і потурнаків.

– Не мої се гадки, лише Галіля-паші, а він яничар. Є лише устами та руками його.

– Пек єї! Ти його устами й руками, отже, з’їш і возьми пайку з усього, що осягне він. Але що осягну я?

– Іскандер-паша піде у Мультани як сердар, а Томша багатий пан. Кізляр-ага скріпить вплив, який, певно, утратить, коли Мухаммед-паша остане на візираті, а ти, Гассане, прецінь їх брат.

– Пек єї, чок єї! – закликав грубенький турок радісно. – Я, маленьке деревце «кючік агадж», радо сховаюся у тіні високого дуба, а для мене вистане і ся дрібка тіні. Я для себе не бажаю нічого.

Так гуторячи, оба мандрівники минули дільницю Єні-Капу та вийшли на вулицю Дивану (Диван Йолі), яка вела на площу Айя-Софія та Ат-Мейдан (Іподром). Наліво остали Старий Серай, де мешкала султанка валіде, та великий базар. На північному небосклоні видніло сім мінаретів мошеї султана Солімана та її величава копула – твір найбільшого турецького будівничого Сінана.

Аж ось заясніло перед ними зарево, а по хвилі заблистіла перед ними мошея Айя-Софія, скупана в тисячах світел. Світла її горіли щоночі у піст Рамадану на копулі храму Юстиніана на славу падишаха – каліфа, у пам’ять… Авраама. Різнобарвні лампади горіли ясно, а відблиск їх розсвічував усю площу. Ат-Мейдан лежав направо, напроти недавно виставленої мошеї султана Ахмеда.

Тут розійшлися оба мужі. Гассан побіг до свойого брата кізляр-аги в Ескі-Серай, а Івашко звернув направо, на Ат-Мейдан, де жив капудан-паша Галіль. Не стукав до входових дверей, тільки зайшов від заду, де був збірник води, окружений стовпами, і тому звали його збірником «тисяча одного» стовпів. На стукання відчинилося у задніх дверях маленьке віконце, у якому показалася сива борода старця.

– Хто там? – запитав. – Тут живе капудан-паша Галіль. Іди своєю дорогою.

– Відчини, кізляре, відчини!

– Відки приходиш?

– З Ечміадзіну!

Забряжчали ланцюги, якими забезпечено замок при дверях, і Івашко увійшов. Вузенькими, темними східцями побіг угору, доки не найшовся перед оксамитною занавісою, яка прислонювала собою двері. Івашко відкинув її і увійшов у малу, вистелену грубими коврами кімнатку. При маленьких стільчиках сиділо на диванах трьох мужів.

Івашко поклонився низенько і сів напроти сидячих при дверях. Біля усіх не сідав з поважання до господарів і ждав у покорі запитання. Але його чорні очі так і бігали під густими бровами та слідили за кождим рухом присутніх.

Посередині дивану сидів, може, шістдесятилітній, кріпкий ще тілом муж з сивою бородою, у довженному шарафані та величезному білому тюрбані на голові. Кругле лице, чорні очі з синявими білками, грубий ніс, сильний заріст та повільні-повільні рухи вказували, що се турок з крові й кості. І справді, був се сам муфтій Ессад. По правій стороні сидів високий, худий, перебраний за турка албанець – Мірідіт дефтердар Бакі-паша.

Ліворуч Ессада сиділа невеличка стать з орлиним носом та яструбиним лицем – вірменин Галіль. Він мав на собі дорогоцінний одяг, а в руках довжезний, самоцвітами саджений чубук. Але при тюрбані красувалася перлами та рубінами нашивана піхва на яничарську ложку. Галіль-паша звик був часто говорити:

– Я – яничар, меч і щит падишаха. І хотяй подобалося йому вивищити мене, негідного його слугу, понад заслугу, та я таки ніколи не забуду яничарської казарми біля Ескі-Сераю і завсіди, і завсіди, наче дервіш у монастир, радо верну туди, бо я жовнір, а не крутій.

Ті самі слова повторяв він і перед своїми, та тоді слова «ніколи не забуду» скреготали, наче меч, що виходить з піхви. Ессад, який довгий час з погордою приглядався Івашкові, забрав перший голос:

– То ти є сим райсом флоту Чікалі-паші, що висланий був до капудан-паші з Кафи? – спитав.

– Ти сказав, ефенді.

– А чи знаєш, ти, Абазе-бею, що каже пророк у четвертій сурі свойого божественного Корану? Певно, не знаєш, бо ж ти не уродився у вірі, яку прийняв для приподобання цареві світа падишахові. Аллах каже устами пророка: «Глянь! Ті, що вірять, відтак стануть невірними, опісля знову вірують, а потім збільшують свою невіру, – сим не простить Аллах і не поведе їх дорогою» (136). І так добре ти вчинив, що відчинив очі на світло, яке пливе з Мекки, але зле ти чиниш, що робиш се лише тому, бо бажаєш собі власті. Пророк каже: «Хто стремить до власті, то власть належить завсіди до Аллаха. Тому я не люблю людей, що потурчилися, а в глибині душі остали гяурами» (35.11).

Старого покинув звичайний спокій. Його очі засверкали люто, борода затряслася, а рука, стиснена у кулак, витягнулася в сторону бея.

А бей склонив голову, і ні один м’яз не дрогнув на його лиці.

– Прости, ефенді, мені, що своєю появою не вгодив тобі. Не такий я нещирий, як тобі здається. Не уперше я тут. Коли був уперше, моїм найбільшим опікуном був світлий паша Галіль. Віри тоді я ще не змінив, але пізнав її доволі добре. Аж вернувши домів, пізнав я, відки пливе світло правдивої віри. І аж тоді приїхав я удруге сюди як мослім, якого усе життя посвячене Аллахові та його славі. Тому не відтручуй мене від свойого благородного серця, стороже правої віри, бо я не для власті потурчився, а для слави пророка. За мої услуги не бажаю нічого. Майно Джамбулата, яке міг я задержати собі, будучи його скарбником, віддав я мослімові, який за них поставив дім молитви. Слова Божої книги, які наводиш, знаю добре і тямлю, що у тій самій сурі каже пророк ще й таке: «Хто бере собі радше невірних, чим вірних, як друзів, то, може він глядить у них честі?». Бач, честь належить виключно до Аллаха!

– Аллах! – зачудувався муфтій.

– Так, ефенді, я не кую каверз з невірними, але кують їх другі і звертають меч падишаха проти… пустині замість ужити його проти найбільших ворогів ісламу. Саме тих ворогів я знаю і приходжу тобі їх показати. Я власті не бажаю, бо знаю, що вона належить до Аллаха. Але знаю і те, що «до нього підіймається добре слово та чисте діло, і він вивищує його. Та ті, які задумують лихо, потерплять строгу кару, а їх каверзи погибнуть» (5.35). – – Іншаллах! – закликали усі присутні.

Грізно піднята рука муфтія упала. Він поглянув ласкавішим оком на Івашка, який все ще сидів проти них зі зложеними на грудях руками. Галіль-паша махав руками та давав знаки Бакієві, а сей сказав кілька слів до муфтія.

– Га! – сказав по хвилі Ессад. – Аллах один знає, що «скриваєте се, що обавляєте» (16.18), але тямте усі, що віруєте: «Бійтеся Аллаха та говоріть щирі слова, щоби він помагав вам у ваших ділах та простив вам гріхи!» (33.70).

Івашко склонив голову ще нижче.

– Ефенді! – почав. – Коли я востаннє покидав краї ісламу, світив меч пророка, наче звізда ангела Азраеля над усіми землями. Від мавританських берегів до Хорасану, від Єгипту по Дністер на голос муедзина хилиться голова вірних, мов спіле колосся. Дрожали у своїх ліп’янках царі та королі Заходу, коли роги, сопілки та бубни звіщали прибуття наших послів. Дух Солімана радіє у раю з величних плодів його кривавого посіву…

Присутні слухали з напруженням слів Івашка. Ессад підняв очі горі, наче молився у екстазі, бо його думка блукала по лісі вічних споминів з минулої уже доби, розцвіту могучості Османів. Він бачив сей величавий Байрам сили, блеску, у якому купалася босфорська столиця, а в груди його збиралася хвиля одушевлення та гордість. Він раз у раз гладив свою довгу бороду та поважно кивав головою.

Худощавий Бакі-паша глядів недвижно на Івашка, бажаючи зразу переловити який фальшивий тон у його бесіді, а відтак став захоплений сим мнимим його одушевленням. Навіть його суха душа безумовно вірного та чесного султанського дефтердара позабула на свою природну підозрілість. Баша мовчки потягав дим і мовчав. Але найбільше був зачудований Галіль. З природи верткий та подвижний, сидів, наче окаменілий, і з нечуваним подивом слухав слів бея. Як нескінченно інші звуки добував він тут зі своїх уст!

«Що за ум! Що за хитрість! Що за сприт!» – говорив про себе старий вірменський потурнак і просто виходив зі себе з радості, бачучи у лицях обох других слухачів вже тепер виписаний виразними словами успіх.

А Івашко говорив дальше.

– Але, о язік! По кількох роках вернув я знову у краї падишаха, та що побачив я? Крізь живі мури людей злої волі не пробивається ні один луч світла до очей того, що є наслідником пророка на землі. Місце велетня зайняли люди в роді Насуха, які відвернули всевідучий зір падишаха від спадщини, переказаної йому Соліманом, володіння над усею Європою, – на Схід, де халдеї та шиїти з трудом держаться лишень у своїх убогих а недоступних криївках. На ту нужду повернули вони цвіт сили цісарства, де він і вигибає від морду та голоду, бо ворогів дасть Біг…

А за се ж, підкуплені золотом Заходу, сі зрадники, сі харцизи, що п’ють пророком виклятий шарап, заключають мир – мир у Житваторок. Не знаю я, ваші вельможності, що вчинив би великий Соліман, вставши з гробу та прочитавши грамоту договору, але думаю, що замість мошеї, збудованої на пам’ятку побіди, звелів би Сінанові поставити другу Єдикулу, а замість помножувати полки яничарів – виставив би полк катів-шмагальників і, кленуся головою мойого батька, бракло би шовку у сьому році на тоненькі мотузки…

Мехмед Другий зате, певно, вернув би ся за Босфор, і у Айя-Софії вили би по нинішній день грецькі попи густими голосами, а по вулицях товкли би ся, як колись, приклонники різних єресей одну букву свойого ложного закона.

Католики-латиняни обдирали би металеві бляхи з церков, крали золото схизматикам, а з-за Босфору глядів би на се, наче ситий, як святий, султан і казав би до свойого великого серця: «Хвала милостивому та милосердному Аллахові, що побиває невірних. Якщо ті самі невірні мають затемнювати уми моїх наслідників, то краще я їх не знатиму».

– Так, так! Ти правду кажеш, бей! – сказав Бакі. – Насух, Ахмед-паша Єтликчі-заде, а може, і візир Мухаммед, Чікалі та Геліза-ефенді язіджі-заде взяли гріш, а се?… – крикнув, буцімто у ярості, Галіль.

– Сей мир – се похорони величі Османів…

– О ні! – крикнув нагло Ессад, який увесь час сидів, слухаючи виводів Івашка. – Ні! Сі іблісові каверзи – се не смерть, се тільки недуга, а великий пророк вилічить її. Вже ті, що жили перед вами, кували каверзи, та Аллах вхопив їх дім враз із підвалинами, а криша завалилася на них згори, і кара прийшла на них відти, відки її і не надіялися. Ось що каже пророк, і я вірю йому, як і вірю в те, що найдеться вскорі і меч, який розріже той боляк на тілі ісламу.

– О так, так! – закликав Івашко і встав, наче осяяний Божим світлом. – Бачу перед собою мужів, які се зможуть вчинити, коби лише схотіли…

– На Аллаха! – сказав Ессад нишком до Галіля. – Дух Божий вселився, видко, у сього чоловіка. Хай скаже він перший, що думає, а ми розглянемо сказане.

– Бею! – сказав поважно Галіль. – Правду сказав ти, що лилики та кроти, а, радше, гадюки затемнили зір пана панів, великого падишаха. Правда і се, що ми бажали б отворити йому очі на се, що діється. Але правдою є й те, що ласка Аллаха є на тобі у сю хвилину. Тому скористай з неї і скажи, що видумало серце твоє на спасення ісламу.

– Ласка Аллаха! – закликав Івашко, наче оп’янілий сими словами. – О, якби ви обчислили ласки Аллаха, то ви би їх і не долічилися: бач, Аллах справді повен прощення і милосердя!

– Амір! Амір! – докинули присутні.

Настала хвилева мовчанка. Опустивши голову на груди, Івашко примкнув очі, наче збирав гадки чи радився свойого сумління. Усі визирали на його перше слово, наче з його уст мало прийти спасення для усеї захитаної держави Османів. І справді, Ессад вірив у се свято, Бакі-паша ішов сліпо дорогою, яку вказував йому муфтій, а Галіль аж дусився з радості, бачучи, як легко удається Івашкові се, що коштувало би голову навіть великого візира.

– Надто малою є наша сила, – начав Івашко тихим голосом, – щоби могли зірвати заключений мир, бо до сього треба сили і волі падишаха. А обі вони запродані гяурам та їх наймитам… Нам треба повалити перш усього тих зрадників, а потому усю силу кинути на цісарство німецьке. Коли султан стане на чолі півмільйонового війська, хто тоді питатиме про мир у Житваторок? Наше військо збирається у Сирії, але не треба, щоби Мухаммед-паша відніс побіду. Якщо він до весни не візьметься до нападу, то перси зберуть силу, потрібну до відпору, і відіпруть його. Треба його, отже, задержати через зиму у зимовищах. Ти, ефенді, як великий муфтій, можеш се вчинити при помочі звіздаря.

– Машаллах! Що се має до війни за Угорщину? – здивувався Ессад.

– Вельми багато. Ми не можемо здобути західного роєвища народів, бо наслідком зради многих достойників дивану татарський хан став непевним союзником, а безсильний Ляхистан не в силі зборонити козакам виходити на Чорне море. Але ось здобудемо Ляхистан, а тоді певно спинимо козаків у їхніх нападах, забезпечимо собі владу над Мультанами, Волощиною та Угорщиною, а тоді з трьох сторін можемо ударити на світ гяурів – о, коби Аллах вигубив їх накорінок та скинув у джегенну.

– Іншаллах! – закликали усі присутні.

– Ти забуваєш, одначе, сину, – вмішався Ессад, – що проти козаків ставлять два замки на Дніпрі і Алі-пашу з великим флотом та що у Ляхистані сердар Істанісля Зілкуш великим військом прийде в поміч бунтівникам у Мультанах.

– Ефенді! Коли хан у сьому році огнем і мечем перейшов половину Ляхистану і не побачив проти себе й піднесеної шаблі, у Зілкуша було тільки триста вояків, а беї та пашове з криком «Аман! Аман!» усі тікали з душею, наче воробці перед шулікою, або ішли в ясир, як барани. Будь у Джанібека хоч десять тисяч війська, то, певно, муедзини заспівали би молитву з вежі варшавських костьолів.

– Що ти кажеш, бею? Ляхи – могучий народ.

– Ха-ха-ха! Могучий народ, який навіть напівбезоружної орди не в силі здержати! Де дівся розум у вас, дорадники падишаха, що рік-річно купуєте у Кафі та Стамбулі рабів з Ляхистану? Могучий народ, який навіть самоволі козаків спинити не в силі!..

– Ну! Козаків і ми не можемо спинити, – докинув дефтердар Бакі.

– Не можемо, а чому ж се? Бо так само не можемо спинити сих кількох тисяч ускоків зі Сегни. Не вміємо спинити і перелітної птиці. Треба від сторони Польщі ударити на їх степові уходи, обсадити усі замки військом, спалити чайки, зруйнувати Січ. Треба здобути Сегну, а ускоки розлетяться. Треба знищити гнізда птиць, то вони винесуться туди, де не буде нас. Сі замки та флот – се пусте! Побачите, що з весною флот розіб’ють, замки попалять, і знову слізьми і кров’ю обіллються улуси хана або й наші пашалики.

Тут Галіль, видко, не втерпів і замітив:

– Кажеш, бею, що десять тисяч війська вистане на Ляхистан, а на самих козаків треба десять разів більше. – Певно, що так, козаки – се не ляхи, се справжні пеглівани супроти підлої, брехливої, трусливої, але безличної ляцької зграї; я сам не з козаків, але бачив їх і знаю. Все-таки ніж ззаду більш небезпечний, чим спереду. Якщо відітнемо їх від Києва, Черкас, Чигирина, Бару, Умані, Канева та Білої Церкви, то усі вони оставлять землю нам а підуть собі під руського царя. А впрочім, чи знаєте ви, вибранці Аллаха, чому козаки ходять на нас війною?

– Чому, чому? – питали Бакі, Ессад, а навіть Галіль.

– Бо мусять тікати від гнету ляцьких вельмож та їхніх посіпак, які з героями поводяться, як з рабами. Вони мусять грабити, бо Польща силою пре їх до сього, не пускаючи їх у свої волості та не даючи їм поживи та збруї.

– Значить, – думав Ессад, – Польща не може їх знищити, а не хоче живити.

– Так, вона боїться їх і ненавидить, як тільки може ненавидіти, кривдить покривдженого, але вона і потребує їх як безплатного війська у скрутному положенні. Тому вказаним було би взагалі оставити їх у спокої, пообіцявши безпеку від Польщі й татар або втягнувши їх у війну з ляхами.

– На Аллаха! Се чудова гадка! – закликав Галіль.

– Пек гюзель, чок гюзель! – доказав Бакі, а Ессад кивнув головою.

Івашко замовк. Усі чотири мужі, здавалось, роздумували над словами бея, вкінці відізвався капудан-паша Галіль до Ессада:

– Ти, ефенді, постарайся о се, щоби дервіш Тайс відложив похід Мухаммеда до весни та щоби султанка валіде й кізляр-ага пригадали падишахові про Вишневецького, Корецького та Могилу. Як каже Абазе-бей, десять тисяч війська вистане для Польщі, на чолі їх хай стане Іскандер-паша. Розбивши ворохобників, хай не вертає назад, тільки жде, аж ми порозуміємося з козаками та покінчимо війну з персами. Тоді прийде крайній час на зраджений та брехливий Ляхистан. У посіданні його земель двигнемося за два-три роки на цісарство і покоримо увесь запад.

– Іншаллах! – закликали усі присутні утретє.

Івашко, наче обезсилений, смоктав каву та з замкненими очима сидів, опертий о подушки, зате Ессад, Бажі та Галіль радилися над подробицями. Увесь провід нав’язаної каверзи узяв на себе Галіль, який знав уже, що султанка валіде, кізляр-ага, кадій з Галати, мурин, завзятий ворог чужинців, та Іскандер-паша – любимці султанки – будуть за ним. На сих сходинах рішився зворот османської політики зі Сходу на Захід. Над Ляхистаном стала збиратися чорна туча, вагітна громами та вихрами.

Примітки

Кара язіджі – керівник в Анатолії (малоазійській частині Османської імперії, 1595 – 1603 рр.)

Рамадан, Рамазан – дев’ятий місяць мусульманського місяцевого календаря, а також суворий піст, якого релігійні мусульмани дотримуються від сходу до заходу сонця протягом цього святого для них місяця.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 329 – 344.