8. Битва

Юліан Опільський

При березі півострівця стояло кілька човнів. Дещо далі від берега горів огонь, а довкола нього лежало й сиділо кільканадцять старших козаків. Стільки ж само молодших крутилося біля човнів та виносило відси поживу, кожухи, збрую та порох, щоби не замокли від річної вогкості. Підійшовши ближче, побачив вкінці Юрко Конашевича.

Гетьман лежав, сперши голову на руку, біля огню. Яркий блеск освічував лице, якого черти так глибоко врилися у пам’яті молодця. Були се черти льва, який важить свої сили до нападу на ворога. Було се лице князя, який думає про добро повіреного йому народу. Якась важка думка вижолобила на чолі гетьмана глибоку борозду, а очі прикувало до себе полум’я огню. Товариші гетьмана мовчали, видко, не бажали переривати його думок. Вони знали, що думок гетьмана не обійме ніхто другий і ніхто не зможе розв’язати вузла труднощів, якого не розв’яже він сам. Самітно, бач, живе у світі сей, кому повірена судьба міліонів.

Довго стояв Олекса з Юрком перед Сагайдачним, а він все-таки не бачив їх. Його мізкування ослонювали увесь зовнішній світ, наче серпанком планів, здогадів, побоювань, надій, і важким, бо майже неможливим видавалося найти вихід з тих сумнівів. Ось тут стояв він з добором козацького лицарства, готовий до нападу на Крим, Очаків, Синоп, Кафу або й Стамбул, а там, на заході, ненависні ляхи усіма силами намагаються показати туркам якесь військо хоч про око, щоби уникнути війни з османами. У них нема ні сили, ні відваги, ні хоробрості, є тільки безличність, до майстерства доведена брехливість і незрівнянна умілість підлещуватися кому треба. Будь у них козаки, Іскандер-паша рачки поліз би до Стамбула лизатися. А так там показують більше війська, чим є на ділі, а тут тисячі ховаються у очереті, щоби ніхто не знав, скільки їх.

Дивно! Що ж вийде з сього походу на Чорне море? Без сумніву, війна турецько-польська. А що буде, як король забажає козацької помочі? Звісно, що! Козаки підуть і турків посічуть на капусту. Та тоді у першій мірі благородне польське лицарство скористає з хвилевої переваги і захоче знову тисячі козаків перемінити у рабів, а прочих у вартових пахолків по пограничних панських маєтках. Заждуть, як між козацтвом постане незгода, а тоді ударять… як над Солоницею…

І ціла, з трудом, мозолем, зі сліз та крові, з жури та праці, силою та хитрощами двигнена будівля будучої України розвалиться, наче непокрита дерниною землянка у весняну зливу. Ось тому не треба, щоби козаки ішли у поміч «баборізові». Ба, але війна з турками – се не комісія. Тут мусить він, гетьман, послухати приказу… Та нагло якась гадка завітала у голову гетьмана, борозда на чолі щезла, а очі піднялися і глянули на обох стоячих перед ним мужів.

– Се ти, Олексо? – спитав. – А се пан Угерницький, правда? Чи не з Криму їдеш? Вітай, вітай! Милості просимо сідати і розказувати, що там у Криму діється.

Гетьман простягнув руку до Юрка, який похилився, наче бажав поцілувати руку гетьмана. Та сей не допустив:

– Лиши, сину, я не піп, ані батько.

– Батько, гетьмане, нам усім, а мені ще й рідним доводишся, бо завдяки твоїм дарам відзискав я те, за чим їздив у татарські улуси.

– А чув я, чув про пригоди панни Попелівної та твої, але, бач, чув я і таке, що ти попався у неволю. Яким же світом ти тепер тут?

Юрко поглянув на кількох мужів, які сиділи неподалік і прислухувалися розмові, та почервонів, не знаючи, що відповісти. Вкінці здобувся на відвагу.

– У мене тайне посольство до вашої ясновельможності, пане гетьмане, а я научився у Туреччині не вірити більше, чим одному язикові.

– Оставте, панове, нас самих! – звернувся гетьман до окруження.

– А що се за «секрети» привіз сей ляшок, що козацьких ушей боїться? – спитав злісно немолодий уже козак, з малими світячими очима, червоним носом та згірдно стисненими вузькими губами.

Сагайдачний глядів хвилю на нього, а рука його звільна підійнялася, указуючи пальцем у ліс.

– Відійди, Богдане, і не забувай, що ми у поході! – вказав спокійно, але у очах його було видко щось страшне, бо Богдан Барабаш зблід і відступився. В сій хвилі прискорили до нього писар Пашковський та осаул Мамаєвич, вхопили його попід руки і відвели набік.

– Ось бачиш, хлопче, які тут у нас є різні люди, – усміхнувся гетьман згірдно, – і з ним ще треба возитися… Хотяй, – тут гетьман засміявся, – часами і такі люди придаються. А тепер сядь і розкажи усе, що знаєш.

Юрко усів біля огню і розвинув перед Конашевичем весь план Абазе-паші повалити Польщу турками, а турків – ворохобнею вірмен, татарів, волохів. Сагайдачний слухав уважно і усміхався. Коли Юрко скінчив, відповів:

– Перш усього тішить мене, що ти навчився забувати уже про своє горе там, де йде річ про спасення України, – се гарно. Відтак мушу признати, що Абазе-паша – се великий чоловік, який, певно, не згине на гаку у Стамбулі, ані не зігниє у Єдикулі, і знаю, що він осягне свою ціль. Та, бач, одно тут є важне, про що і він, і ти позабули. На розбиття Польщі не треба зовсім війська, вистануть гроші і татари. У війні з Польщею не ослабиться Туреччина, хіба що ми будемо у польському таборі – а тоді Польща розіб’є війська падишаха, а сама не впаде. Навпаки, вона зажде на яку усобицю-незгоду між нами і покладе на нас свою руку грабіжника, палія, злодія, убійника.

– Незгода? Ясновельможний, а хто ж стане проти тебе на Україні?

– Хто? Тисячі! Усі ті, що відвикли від праці та живуть тільки грабіжництвом у королівських війнах, на татарському пограниччі або як надвірні козаки польських панів. Хто звиш десяти літ тікав від панів та схід і ні разу не сіяв, не орав, не жав, той і опісля не буде працювати. А я вимагаю від моїх земляків не тільки хоробрості, а й праці. Та се ще не все. Уся чернь пре до війни з Польщею, яка, мовляв, є зовсім безсильна. Гей, пер би і я до неї і перший клав би головою за волю України, та ба, не штука розбити старий лад, але збудувати новий – на чому? на кому? На ляцьких панах, уніатських біскупах та попах, на козацькій голоті з московської війни? Тому я йду на згоду і злагоду з королем, доки наш православний, козацький лад не стане на Україні твердою ногою. Аж тоді вибухне війна, а тодішній гетьман України буде першим руським князем від трьохсот літ… Але на се можемо сподіватися за двадцять-тридцять літ, коли і нинішнього населення України зродиться свіже покоління свобідних, не поневолених на кождому кроці горожан. Усі поважні, образовані люди у краю, духовні, шляхта, козаки – усе є за мною, уся чернь стає часами і проти мене, а саме, коли ворога нема близько. Розумієш нас?

– Розумію, гетьмане, але як так, то ти не поможеш Івашкові у нічому!

– Напроти, поможу і більше осягну, чим він. До війни не прийде, доки не загоряться передмістя Стамбула. Усі боротьби над Дністром – се нічо. Одні бояться других та намагаються себе взаїмно обдурити. Волохи, молдавани, семигородці непевні. Турки неохотно б’ються на півночі, поляки бояться і трусять, татари раді би тільки грабити, а не воювати. Де ніхто не хоче битися, там війни не буде. Я викличу війну, якої треба паші…

– А що буде, як турків поб’ють козаки? Прецінь і вони на сю війну підуть.

Сагайдачний усміхнувся.

– Саме і я думав перед хвилиною про се. Видко, у тебе, хлопче, голова не від паради. Ну і я видумав, що треба. Передай паші від мене вістку, що у першому поході ляхів на турків козаків не буде. Аж коли щонайкраще ляцьке військо розлізеться або вигине, а султан двигне яничарів та усю свою силу на Польщу, тоді стану я з усім козацтвом і ручу, що Туреччина не оглядала ще такого погрому, як зазнає. От тоді може паша почати і свою роботу на Сході.

Се сказавши, покликав гетьман старшину.

– Пане Барабаш, – сказав, коли підійшли покликані, – ви противні були походові на Крим, але послухали приказу і пішли. Та ось мені треба тепер на Україні певного чоловіка, який зумів би держати поспільство у ладі, пильнувати границь від чамбулів і польських комісій та опікуватися київськими братствами. Вертайте у Білу Церкву та давайте порядок усьому, доки я не верну з походу.

Блискавкою перебігли очі Богдана від гетьмана до Юрка. У них ясніла радість. Зате Пашковський почервонів з досади і з нетерплячки гриз губи аж до крові.

А Барабаш поклонився.

– Усе, що ваша ясновельможність мені поручила, виповню щиро, без спротиву! – заявив голосно.

Се сказавши, відійшов та з замітним поспіхом став ладити усе до дороги. Та ледве відвернувся, писар кинув шапкою об землю і дрожачим від обурення голосом сказав:

– Чи ти, Петре, сказився? Він підійме проти нас усю безробітну та безземельну Україну. Коли вернемо, так хіба відразу класти булаву прийдеться.

Сагайдачний засміявся.

– Ну так і що ж? Уступав я не раз, уступлю і тепер. Прийде генеральна рада за новий рік, положу булаву і відпічну з рік на хуторі. За сей час такого накоять Барабаші та Бородавки, що мене волами знову потягнуть рятувати козацтво. І я порятую його тоді, як рятую усі стани на Україні.

Юрко зрозумів нагло усе. Сагайдачний бажав використані ненависть української черні до ляхів і тому пускав Барабаша між народ на час своєї неприсутності. Козацька чернь віддасть полковникові у руки власть на Україні вже тепер, а між тим Сагайдачний вжене Польщу в війну з турками. Взимі булаву дістане Барабаш або Бородавка і не дасть помочі полякам у війні. Турки поб’ють ляхів, але Польщі не розіб’ють – по битві прийде знову пора на Сагайдачного. Чи боронити народ від польської пімсти, чи вести переговори о козацьку поміч не зуміє хто-будь. Нищити – це штука, начати опір зуміє кождий, та штука се чимала – відбудовувати знищене, та не кождий зуміє довести боротьбу до успішного кінця.

– Дивно воно мені не раз, ясновельможний, що ти, замість дбати тільки про козаків, на всі боки кидаєшся, а через те всілякі «бородавки» тобі на носі ростуть.

Слова сі висказав високий, доволі грубий козак у синій киреї, з важким чеканом в руці та шаблюкою, що сягала йому аж до ліктя. Був се військовий осаул Мамаєвич, звісний зі своїх одчайдушних походів козак, близький товариш гетьмана.

– Дурний ти, Мамая! Нібито сонце сходить з-за козацького черева і заходить за оселедцем, чи як? Чи, може, ти бажав би, щоби я козаками так держав хамів і ликів у страху, як Річ Посполита? Не діждеш того, синку, хоч би ще раз так обдувся від людської кривди. Козаки – се не Україна, а Україна – не козаки, що ти – то не черево, що черево – то не ти. Не ти для черева, тільки воно для тебе…

– А хто його знає, як воно там у нього, – почувся нагло голос за гетьманом.

Всі зареготалися. Молодий, вичепурений козак у кармазиновому жупані встав саме з кожуха, на якому спав,, протягаючися, підхопив послідні слова гетьмана.

– Дорошенко! – крикнув Юрко.

– А диви, братіку, і ти тут! Яким світом?

Обнялися і віталися, а між тим гетьман давав пояснення Мамаєвичеві та Пашковському. Пашковський кивав головою, затирав руки та сміявся. Мамаєвич крутив вуса та випинав раз у раз черево. Олекса штовхнув у бік Юрка і сказав шепотом:

– Видко, стара січова лисиця знову придумала якусь нову штуку. Ось диви, Юрку, як усміхається! Цікаво було б знати, на кому від того стерпне шкура?

– Що ж ти, пане Юрку, робитимеш? Поїдеш далі на Україну чи, може, останеш з нами? – спитав Дорошенко.

– Я – з вами? Хіба ж ти не знаєш, що я з неволі, що мої дома вже й панахиду по мені прочитали! Мені домів пора!

Дорошенко покивав головою.

– Та воно правда, тільки, бачиш, усе добірніше лицарство тут, торічний ясир ще у Кафі, флот Алія-паші в Очакові, а у нас кожда шабля на чету…

Кров ударила Юркові до голови. Як-то? По стількох невзгодинах, трудах, небезпеках, коли удалося йому чудом уйти смерті у бісурманській пащі, він мав би лізти знову туди, у другу неволю або смерть? А Галя, родичі, майно?..

Юрко понурив голову і задумався. І ось перед очима станув йому потурнак Івашко, який міг би у розкошах гарему пережити усе життя щасливо й безжурно. Що йому Україна? Він її прецінь не побачить уже, а хотяй би і побачив, то хіба як ворог. Хотяй би і люди простили йому відступництво, то не простить Бог…

А може, і Бог простить тому, хто і власного спасення не пожалів для рідної землі? Треба би запитатися отця Андрея!.. Так, але хто простить шляхтичеві Угерницькому, православному русинові, який покинув козаків, щоби спішити до дівчини? Ох, се був би сором! Не перед людьми, бо люди не подивуються невільникові, який тужить до свободи, але перед собою! Бо ж він, може, один ще, кромі Конашевича, знає, яке значіння має похід на Крим у сю хвилю…

Серед тих думок почув на плечі руку, а коли оглянувся, побачив отамана.

– Нам час у дорогу, пане Угерницький, поїдете з Барабашем та кількома козаками до Білої Церкви. Ти знаєш, що супроти вісток, які одержали ми від тебе, годі довше відтягатися.

Гетьман усміхнувся, наче сказати хотів: «Не тягну тебе зі собою, ось ти сам…»

Молодець покраснів, мов грань.

– Ваша ясновельможність, позвольте, що і я остану з вами…

Лице гетьмана заясніло.

– Я тебе не тягну, перед тобою рідня, дівчина, обов’язки, за тобою неволя, ти свобідний, хлопче, йди, куди хоч, а я тобі твоєї доброї волі не забуду.

– Мені не о твою ласку йде, ясновельможний, а о святу справу народу… я мушу йти, хоч би мало й пукнути серце з туги…

– Так, хлопче, твоя правда, се свята справа, справа будуччини усього народу, а не тільки грабіжницького козацького хліба. Рідним сином станеш мені віднині, бо ти зумів поняти сю святість, яка й мила Богові або й пуще Бога… Я, щоправда, сподівався від тебе такого рішення, тому й приказав Степанові Корчинському їхати у Чигирин до твоїх.

– Ах, добрий батьку!.. – дякував Юрко.

– Не дякуй, подякуєш нашій неньці Україні оце там. – І рукою показав на полуднє.

– А чи маю я сей мішок взяти зі собою? – почувся нагло голос Степана з-поміж козаків, що ладилися разом з Барабашем їхати домів.

– Який мішок? – спитав Юрко, зачудований.

– Та від Івашка. Він казав, що се ваші гроші. Десять тисяч червоних.

Сагайдачний і Юрко переглянулися і вмить оцінили сей дар, вартість того, хто його давав, як і того, хто, беручи, не знав про нього.

– Бери зі собою! – відгукнув Юрко Степанові. – Поздорови усіх, а гроші віддай Іванові Попелеві та його сестрі у Діброві. З Богом!

– Оставайте у здоровлі, пане, хай Свята Пречиста приведе вас домів та своїм Покровом вас осінить.

Юрко не чув уже сих слів, бо, закривши лице руками, побіг геть у ліс…

Коли утихомирилася кров у висках, вернув Юрко до огню. Та тут найшов чималі зміни. Барабаша зі Степаном уже не було, зате під деревом крутилося до сотки оружних мужів у найрізнорідніших одягах. Турецькі каптани, польські кунтуші, козацькі киреї, кобеняки, московські шуби мішалися зі собою. Хто що мав теплішого, те й накинув був на себе. Зате на усіх були високі козацькі смушеві шапки, а по збруї видко було, що се не прості козаки, а сотники або й полковники. Між усіми визначався велетенським ростом осаул Мамаєвич та лицарським виглядом Олекса Коршун. Серед сеї товпи стояв Конашевич і видавав прикази спокійним голосом господаря, що розділює роботу між наймитів.

– Ти, Бородавка, як і Барабаш, не бажав того походу, тому останеш і досвіта спалиш Тавань і нападеш на Тягинку. Коли ми около полудня перепливемо долі водою, відступиш і під вечір вирушиш під Очаків. Постараєшся знищити усе, що дасться, і робити стільки гамору, начеб вас було не тисяча-дві, а десять. Візьми зі собою своїх і Барабашевих людей і очистиш увесь правий беріг ріки від чат, чамбулів та прочої дряні. Поняв?

– Поняв! Зоставайте і вертайте у здоровлі, ясновельможний гетьмане, і ви, панове товариство! З Богом!

Рудий та непривітний отаман відійшов зі своїми сотниками, а по хвилі почувся у морі очеретів свист очеретяних свиставок. За якийсь час з очеретів, наче качки на воду, виплило до двадцять чайок і поплило на той бік ріки.

– Мамаєвич підпливе зі своїми полками під Аслан-керман, а коли Тавань загориться, попливе за нами. Олекса Коршун зі своїми піде передом просто себе і нищитиме усі човни, які найде по дорозі. Я держатиму своїх позаду і ударю на флот, коли тільки появиться. Тоді Мамаєвич мені поможе, а Коршун стане на боці і вже буде знати, де і коли йому вмішатися.

План був ясний і простий. Турки, видко, не сподівалися, що козаки уже тут, і думали, що вони їхатимуть разом, як флот падишаха. Тому розставили множество варт, які мали звістити Алієві-паші про наближення ворога. Через те більшість менших чайок та байдаків, як ось сей, що ним їхав Юрко з Очакова, була між островами, а галера стояла аж при устю Бога біля урочища Ста Могил. Шість великих галеон було ще в очаківському порті, а прочі човни їздили здовж лівого берега ріки від Кінбурну аж до перших островів. Ось який був розклад турецьких сил, коли Юрко виїздив з Очакова. Через дальші два дні не могло багато змінитися, бо турки не сподівалися рівночасного нападу від суші і від ріки.

Видавши прикази, Конашевич умовився ще щодо знаків, якими мали порозуміватися поодинокі частини війська в разі невдачі, і півострівець опустів. Конашевич з Дорошенком, Юрком та Пашковським всіли у човен і поплили за другими лабіринтом озерищ, протоків та затоків лугового берега. Незнаючий десять раз збився б був з дороги, але козаки знали увесь шлях, наче стежку з хати та у клуню. Вкоротці виїхали знову на отверту воду. Були се Кінські Води, де стояли чайки. Уперше побачив тоді Юрко козацьку чайку.

Трапом судна був довгий та широкий, з одного пня білої тополі, верби або трепети довбаний човен. Його стіни підвищено та розширено на сажень довжини кокорами, тобто ребрами, які обшивано з внутра і зовні непорушними обсипанками. Споїни та щілини позаливано смолою, а боки чайки обшито довкола туго пов’язаними оберемками сухого очерету. Наслідком сього навіть повна води чайка не тонула у морі: козаки вискакували з човна у воду та, придержуючись одною рукою за край, другою вичерпували воду.

Перед і зад чайки був критий помостом. На чердаці стояла невелика гармата, а під помостом лежали порох та кулі у шкірою оббитих, непромокаючих скринях. Під кормовим помостом стояла величезна бочка киселю, лежали кухарі та сало у мішках; тут був також квадрант у осібній криночці біля правила керми.

Досвідні мореплавці бували керманичами та пушкарями, а поміж прочими козаками, які гребли веслами, було також завсіди кількох, що ніколи не покидали чайки. Вони мали затикати діри від куль моченими у смолі кілками, вичерпувати воду, а на случай наглої потреби могли навіть уставити на чердаці з кількох жердок рід щогли, щоби користуватися вітром. Усе було просте, звичайне, але незвичайно доцільне, бо козаки ніколи не перебували на морі довше, чим три-чотири дні підряд. Та, проте, коли прийшлося їхати, то ніяка буря не здержувала козаків від походу. І під час хуртовини давала чайка запоруку безпеки, і то о много більшу, чим висока, хитка галера.

Та ледве Юрко мав час оглянути чайку гетьмана, коли десь далеко над рікою блиснуло раз, другий, третій, десятий, а в хвилю по тому загули у віддалі гармати.

– Бородавка наступає на Аслан! – крикнув писар.

Проймаючий трикратний свист залящав в ухах Юрка. Оглянувся і побачив гетьмана, як дув з усеї сили у металеву свиставку. З різних точок берега відчалило двадцять чайок і поплило на річку. Юрко бачив їх виразно у світлі місяця. Вони плили швидко, вдаряючи мірово веслами у воду, без окликів та гамору. І дивно. Олекса Коршун сказав був Юркові, що усіх чайок було вісімдесят, але око бачило тільки дві або три. Усі прочі поховалися так справно, що незнаючий пройшов би поруч шеститисячного війська і не перечуваючи, що воно ось-ось.

Вслід за Мамаєвичем вирушив Олекса, але його чайки плили не всі разом, а поодиноко або по дві, що двісті-триста сажнів. Вони мали рівночасно у різних місцях виплисти на ріку напроти Тавані та накинутися на турецькі сторожові судна.

Чайки Олекси поплили Кінськими Водами і щезли вкоротці з виду. Рівночасно від сторони ріки почалася знов стрілянина. Гуки були, одначе, острі і короткі, видко, стріляли з малих гармат.

– Се наші гармати! – сказав писар Пашковський.

Сагайдачний кивнув головою і пильно надслухував далі. Далека канонада утихла нагло, а зате у нічне небо вистрілили дві ракети. Ярке світло облило ріку, і, видко, турки замітили сейчас Мамаєвича, бо нагло загуділи гармати знову, та сим разом голосніше – видко, стріляно у сей бік… Козацькі гармати відповідали зрідка.

На сході почало сіріти.

Тоді Конашевич зняв шапку і поклонився до схід сонця. За ним послідували усі, що були при ньому, а відтак повлізали у човни. О яких п’ятдесят сажнів від півострівця стояла гетьманська чайка у висіченій серед очерету пристані. Була вона схована, що з ріки не видко було її зовсім. Мала вона на кормі жердку, на якій вивішувано прапор. Ось у сьому була і уся різниця між нею а прочими чайками.

– Ану, панове товариство, кому в дорогу, тому час! – гукнув гетьман, а козаки скинули шапки.

– Господи Боже, поможи! – крикнули в один голос.

Ще один свист зі свиставки гетьмана – і човен опинився у чайці, а чайка двигнулася вперед. Двісті кроків дальше розступилася стіна очерету, і показався чердак другої чайки. Вона поплила слідком за гетьманською. За хвилину появилася третя, десята, двадцята. Ні слова не говорив ніхто; кромі тихого мірового шуму води під веслами, не чуть було ніякого гамору. Усе відбувалося вправно, без заколоту та непевності. Видко, учасники виправи не уперше їхали сею дорогою.

Між тим стрілянина на річці ставала чимраз гарячішою, а на сході стало небо рожевіти. Видко було уже цілу ширину Кінських Вод та дві стіни очеретів по обоїх їх берегах. Козаки без напруги гребли веслами, але не співали, як се було їхнім звичаєм.

Втім від сторони Дніпра почулися стріли з самопалів. Мимоволі звернув Юрко туди голову і побачив на західному овиді зарево.

– Що се? – спитав писаря, який сидів поруч нього та мовчки покурював люльку.

– Хіба не чув? – спитав у відповіді Пашковський. – Се город Тавань. Бородавка підпалив Тавань, а опісля підступив під Тягинку.

– Ануко, братчики, живіше! – гукнув гетьман. – Раз, два! Раз, два!

Козаки налягли на весла до такту, і, наче справжні чайки, помчалися судна уперед. Червона куля сонця вийшла на небо та зрожевила річні опари. У очереті стали обзиватися птичі голоси, а з Дніпра долітали раз у раз мушкетові стріли. Гармати замовкли: видко, Мамаєвич плив уже паралельно з отаманом за розсипаними чайками Коршуна. Так воно було і справді.

Козакам удалося, як ніколи, вивести в поле бісурман, які зовсім не могли у положенні визнатися. Ледве човен Мустафи переїхав попри Тавань, зміряючи до Тягинки, коли на турецькі й татарські сторожі на правому березі напали козаки. Рівночасно з-під правого берега посипалися гарматні кулі на Аслан-керман. Ударено на тривогу, замок задимився і розсипався градом куль, які падали у річку і на беріг, по окопах забігали яничари, баші божуки. У степу татари бігли до коней, та козаки, під’їхавши непомітно, упередили їх.

Скількісь коней, що належали до сіпагів, та табун татарських бахматів дісталися в руки напасників, які сейчас змінилися з моряків у комонників. Почалася біготня по березі. Козаки ганялися за татарськими кінними чатами, рубали впень піхотинців, а між тим частина ждала таки у човнах на прихід Мамаєвича.

Аж ось приїхало двадцять чайок і направило біг свій просто у замкову пристань. Здавалося, що козаки підуть від ріки приступом на укріплення. Тому усі гармати звернено на сей бік, бо турки думали, бач, що йде саме головна сила ворога. Усі дула, усі очі й уся увага звернулися у сей бік. З сього скористали чайки Бородавки і проплили повз правого берега ріки. Вони гнали з бігом води просто до долішнього кінця острова, де стояв городок Тавань. Та тут у пристані господарював уже Коршун.

Усі турецькі моряки, між ними і сих п’ятдесятьох, що возили Юрка, погинули у своїх човнах та у пристані. Три чайки причалило тут, і за півгодини увесь городок був уже на ногах. Спокійної людності і так майже не було, та зате була чимала залога. Юрбою побігли турки у пристань, та в половині дороги спинилися. За їх плечима горіло уже кількадесят хат та чути було виття та крики убиваних і оклики тріумфу переможців. Заки офіцери могли завести який-такий лад і поперти на ворога, вже ворог сидів у чайках і здалека долітали тільки зі сторожевих човнів якісь крики. Се коршунівці знищували після приказу гетьмана усе, що плавало по воді. Тавань горіла, але коли турки від пристані вернули до городка, ворога не було вже і тут.

– О Аллах! Стережи нас від тричі укаменованих шайтаном! – сказали тоді і післали у замок питати за приказами. Але у замку знали тільки те саме, що і у городі. Козаки, мовляв, переплили далі, а було їх сорок тисяч. З-перед самої пристані завернули і поплили долі водою. У виду сього турки рішилися ждати приказу з Тягинки, а поки що полягали, де хто міг, щоби діждатися дня.

Одначе і день приніс тільки гук гарматних вистрілів від сторони Тягинки, а на річці не видко було ні одного судна. Звільна стихала і стрілянина, а під вечір побачили турки двадцять чайок, які поволі та з трудом на кількох веслах пробиралися здовж лівого берега ріки горі рікою. Вони плили поза обсягом стрілів, а в турків не було човнів, щоби гнатися за ними.

– Аллах! – дивувалися вони. – Чи се ті самі, що були тут уночі? Аллах акбар дав, видко, синам пророка побіду над гяурами. Ель гаду іл-л-іллях!

Та самі вони не вірили у се, бо за чайками не було погоні, а погоня мусіла б бути, якби побіда була на стороні їх. Щойно вечором над’їхало двох татар з Тягинки берегом та переправилося за хвостами коней на Тавань. Вони донесли, що козаки – о, коби Аллах прокляв їх накорінок до десятого покоління! – знищили усі сторожові човни, вибили усі варти і чати на березі та поплили дальше, а їх було сорок чайок…

По спаленні Тавані та знищенні усіх вартових човнів між островами козаки щезли, наче у воду провалилися. Через слідуючі три дні не видко було ні одної чайки на лимані. Аж тоді побачив Алі-паша, як великими були розміри погрому. Кілька табунів коней, більша половина городка Тавані, безліч човнів та байдаків і, що більше, до двох тисяч турків були вислідом козацької побіди.

Та найгірше було те, що ось показалося, що оба городки – Аслан-керман і Тягинка, будовані з таким поспіхом та з так великим накладом сил і гроша, не вспіли потопити навіть одної козацької чайки. Сором і жаль! Без сумніву, козаки могли були здобути собі сі кріпості, користаючи з замішання. Що вони їх не здобували, то, видко, мали інші цілі на оці. Які? Хіба Аллах знає се у своїй всевідучості!

Алі-паша казився у безсильній злобі, велів задушити команданта Аслан-городка, та його голова, вбита на спис при брамі очаківського конаку, не успокоїла збентежених вояків та купців. Їм усім здавалося, що ось-ось загоряться хати, а на стінах города загуде страшне «ріж, бий!» скажених гяурів. Тоді Алі-паша велів оддубасити по п’ятах кількох купців, які ширили тривожні вісті, і аж се успокоїло дещо уми.

– Видко, великою є сила падишахових військ, коли паша має час на такі «лакерди», – сказали собі правовірні. – І коби Аллах наділив його побідою у сьому і марою розкоші раю у тому житті. Аллах керім!

Аж ось четвертої днини забрали козаки з-під самого Очакова отару овець, а татарських конюхів вибили. Уночі бачили зі стін города луну найближчих улусів єдисанської (очаківської) орди, яка кочувала у очаківських степах. Алі-паша сейчас догадався, що козаки думають знову користати зі замішання і пересмикнутися на Чорне море. Тому видав приказ галеонам злучитися з галерами і очікувати козаків при устю Бога.

Біля урочища Ста Могил стояло дванадцять звичайних галер і чотири галеаси о трьох щоглах в дев’ятьма гарматами на чердаці, між якими була одна 36-фунтова і дві 24-фунтові. Вони мали п’ятсот мужа залоги, бо до кождого весла треба було по вісім каторжників.

Зібравши увесь флот, Алі-паша розвинув свій байдак на одній галері, яка, одначе, мала держатися поза бойовою лінією. У першому ряді мало станути десять галер, усі галеаси – поперемінно по дві галери і по одній галеасі. В той спосіб сто шість гармат та тисяча самопалів яничар мали прийняти козацький наступ ударом олова. Розбивши в той спосіб нечайним ударом ворога, мала ся перша лінія розділитися надвоє і пропустити наперед другу, зложену з шістьох галеас та двох галер. Вона стала творити осередок, а обі половини першої лінії – два крила.

Користаючи з західного вітру, думав паша пігнатися за розбитими чайками, окрилити з трьох боків і витовкти до останньої. Поза обома лініями плило ще двадцять великих плоскодонних байдаків в двома тисячами піших баші божуків та яничарів. Вони мали під час ручного бою помагати більшим суднам стрільбою, поповнювати убитих вояків та переловлювати усі чайки, які б зуміли прорватися.

Такий-то погубний план видумав очаківський беглер-бег, якому капудан-паша Галіль віддав провід над флотом. Він знав, що боротьба з козаками мусить покінчитися цілковитим пораженням, а будучий великий візир не міг розпочинати своєї діяльності утратою флоту. Він знав, що хотяй би навіть удалося погромити на сей раз козаків, то за місяць-два друге або третє козацьке військо розіб’є султанський флот або кудись боками переїде у Чорне море і понесе краї ісламу огонь і меч мимо галеас, галеон та гармат Дніпровському лимані.

Ледве зібралося військо біля урочища Ста Могил, коли сторожові судна, які безнастанно об’їздили увесь лиман, донесли, що до двадцять чайок показалося між першими островами. Сильний західний вітер, який дув постійно від двох днів, спонукав Алія-пашу видати нові прикази.

Рівно зі сходом сонця п’ятої днини по спаленні Тавані турецький флот покинула лиман Бога і поплила лиманом Дніпра в сторону островів. Направо лежав пустий, лозою порослий острів Тендрів, наліво остали за ним лимани Бога та Інгулу, повні очеретів та незамешканих островів. Була, може, десята година перед полуднем, коли на овиді зачервоніло на воді кільканадцять темних точок. Були се чайки…

– Аллах акбар! – закричали, наче з одної груди, усі поклонники пророка, а важко зітхали нещасні раби-каторжники, приковані до весел. – О, коли б Бог зіслав побіду нашим! – говорили до себе у безпросвітній розпуці. – Тоді для нас прийде година визволу – все одно куди: чи на волю, чи у пащу акулам на потіху. Коби тільки не тут!..

Флот впорядкувався у три лінії і рушив на ворога.

Чайки, які побачили турки близь островів, не належали до головного відділу Сагайдачного. Були се чайки Мамаєвича, якому приділив гетьман ще п’ять чайок Коршуна. Так-то осаул мав тисяч п’ять козаків на двадцять п’ятьох чайках, з яких половина показалася туркам, а друга ховалася ще між островами.

Вже від двох днів приготовлялися козаки до битви. Вони могли уже давно пробоєм перейти у море, але сим разом бажав гетьман знищити султанський флот. Також самим козакам надоїли уже напади на неприготованих вояків падишаха у казармах серед мирних городів Анатолії. Остобісіло також тікати перед галерами та галеонами турецьких адміралів, начеб вони були не з тої самої глини, що ті тисячі помордованих бісурман у городах та улусах. Тому з одушевленням прийняли рішення гетьмана.

Мамаєвич і Коршун відбули з Конашевичем на раду, а четвертої ночі по спаленні Тавані Коршун з несповна тисячкою козаків від’їхав на п’ятнадцяти човнах здовж правого берега ріки долі водою. Виправа відбулася перед сходом місяця. Темно було, хоч око виколи! Здалека видко було ліхтарні вартових човнів, тому й легко було їх оминути. Але ніхто й не думав, щоби козаки плили повз берегів, бо здовж правого стояло сухопутне військо, а здовж лівого, на Кінбурнській косі, стояли ногайці Джамбойлуцької орди.

Між тим чайки доплили до місця, де лиман Бога лучиться з Дніпровським, якраз напроти урочища Ста Могил, біля якого стояли Алієві галери. У сьому часі було там чимало низьких багнистих острівців, порослих шуваром, ситником та височенними очеретами, яких ніхто не пильнував, бо півмилі вище острівці були дещо сухіші і там стояли уже турецькі чати і навіть був чималий окіп з чотирма гарматами та сотнею яничарів. Серед тих багнистих купин щезли чайки Коршуна і заховалися так, що і свідомий місцевості не догадався б був, де вони саме ділися. Рівночасно Сагайдачний перепровадив гної чайки під ослоною прибережних острівців до Тендрова біля Кінбурнської коси.

У лозині козаки притаїлися та ждали ранку. Юрко не відступав від гетьмана та слідив за рухами війська з зацікавленням, бо йому видавалося просто немислимим іти приступом на воєнні кораблі у вербових чайках. Може бути, що у іншому окруженні його була б зняла тривога, але тут усі були певні успіху, неначеб гадки про погром не могло бути зовсім.

П’ятої днини сидів Юрко поруч гетьмана у лозах Тендрова та глядів на лиман, якого поверхню видував західний вітер у коротку пінисту хвилю. По ній плив турецький флот у трьох відділах, які почали уставлятися у три ряди, якраз ускісно між Кінбурном і устям Богу. Гарний се був вид. І галери, і галеони плили під вітрилами, які сильний вітер видував, наче кулі. Стрункі кадовби галер пороли хвилю справно і рівно, а галеони, похилившись дещо наліво, показували свої наїжені гарматами боки та обвішані вітрилами щогли.

Безліч прапорів та хоруговок повівало зі щоглів. Був там і півмісяць падишаха, і сигналові хоруговки різних красок, і хрест – герб Генуезької республіки, який покривав знаком страстей Спасителя торговлю християнськими невольниками та службу у поганців… Рівночасно замітив Юрко, як з-поміж островів Дніпрового гирла виринало чимраз більше чайок і на усіх веслах плило проти ворога. Здавалося, що се якісь божевільні, що посвятили себе на смерть, ідуть глядіти її з рук турків.

Наближення чайок привітала залога кораблів окликом радості. Відтак переди суден зацвіли білим димом, і гук гармат потряс повітрям. Вслід за тим, мов скажені, загрохотіли самопали. Ряд чайок змішався, розірвався надвоє, а опісля, щосил у раменах гребців, побігли чайки назад без ладу й складу, кожда про себе.

– Ель гамду іл-на! Аллах акбар! – заревли в один голос турки. І їх ряд розірвався та видовжився у дві поперечні лінії, рівнобіжні до берегів ріки під час, коли друга черга кораблів зайняла місце першої і довженний півмісяць суден поплив за утікачами, несений вітром та гонений веслами. Байдаки з військом остали позаду та й не дуже-то спішилися, бо бачили, що галери й галеони дадуть собі раду й без них.

«Погром! – майнуло у голові Юрка. – Чого ж ми тут ждемо?»

І з розпукою поглянув по лицях присутніх, які, одначе, спокійно і навіть весело слідкували за боротьбою.

Праве крило турецького флоту пропливало саме мимо Тендрова, віддалене, може, на яких двісті сажнів, коли нагло потрійний свист свиставки прошиб повітря, і вмить змінилася тишина у пекло. Скорше, чим молодець визнався у гаморі та метушні, пірвали його товариші, а в хвилину опісля двадцять чайок плило стрілою у бік правого крила турецького флоту. Рівночасно утікачі завернули в утечі і поділилися. З на позір безладної товпи відділилося десять чайок і поплили назустріч галерам правого крила, а прочі напали на ліве. На чолі того другого відділу стояв сам Мамаєвич. Але Юрко не бачив тої другої битви. Він вірив тільки, що сильний вітер поніс важкі галеони вперед на схід, а галери і галеаси остали позаду, коли піднято угору весла.

Передні дві чи три галери дали ще по одній сальві з гармат, уставлених на чердаці, і дві чайки почали тонути. Але вмить позатикано кілками різної величини діри, вичерпано воду – і небезпека минула. Прочі судна не мали часу звернутися дзьобом до ворога. І вітер, і струя, і довгота кораблів спиняла їх, а, заки стягнено вітрила, чайки були уже під боком.

Ніхто не був би впізнав Сагайдачного під сю хвилю. Його шапка з кармазиновим верхом відсунулася назад голови, лице почервоніло, мов жар, очі світилися якимсь страшним огнем, а рука держала криву козацьку шаблюку з вістрям блискучим, наче меч ангела Азраїла,

– Ануко, панове товариство, сіканцями по чердаках, а потому шаблі наголо!

Гукнули козацькі гармати та самопали, направлені на чердаки та керми, де збиралися у битві вояки. Зойки, крики «Аллах!», густа стрілянина відповіли на ту козацьку сальву, але, заки можна було придумати дещо на оборону, вже гетьман, вказуючи шаблюкою на попутаний та погнутий і пірваний ряд суден, крикнув громовим голосом раз по раз:

– Ріж, бий невіру бісурмана!

– Ріж, бий! – ревли козаки, і заки Юрко міг отямитися, стукнули чайки об боки галер, а козаки, мов коти, у млі ока найшлися посеред каторжників, на містку, на чердаці. Тільки на корму тяжче було вилізти, бо було високо, але там і так мало було війська. Головна сила була напереді, і тут загорілася найзавзятіша боротьба.

Одначе й самі турки у голову не клали, щоби можна було оборонятися від скажених гяурів. По кілька чайок приссалося до поодиноких галер, тому з хвилю, коли козаки мали вдарити на ворога шаблями, пістолями, чеканами, топорами та ножами, рішуча перевага була по їх стороні. Усі яничари та баші божуки, які були на містку, дозорці, моряки погинули зразу, просто пошматовані шаблями. Зате чердаки змінилися на хвилю у кріпості, з яких турки боронилися і хоробро умирали, як пристало на найліпшу піхоту в Європі.

Та гетьман перший скочив східцями угору, а його шабля блискавкою впала на сарацинський панцир аги. Не видержали гартовані звена удару шаблюки, і кров бризнула з розваленого карку яничара. Другим вискочив на чердак Юрко, і, хотяй куля зі самопалу перервала рукав кунтуша та обагрила його кров’ю, молодець вистрілив з пістоля у величезного ростом яничара, який збирався саме прикладом розторощити голову гетьмана.

Але, заки Юрко зміг підняти руку до нового удару, вже козаки, мов пчоли за маткою, сипнулися на поміч, бризнула кров, а там і вода, у яку кидано опірних турків. За два «Отченаші» галера була в руках козаків. Оставала ще корма з райсом та кільканадцятьма вояками, але вони не остоялися. Правда, що кількох козаків злетіло зі східців з розбитими черепами або покалічені шаблями та кулями, але остаточно упали і ті останні оборонці судна. Їх кинено у воду. Аж тоді розглянувся гетьман у положенні. На усіх галерах кипіла завзятуща битва і всюди видко було перевагу козаків. На одній тільки галеасі остоялися оборонці і навіть самі напали на козаків, які вдерлися на поміст.

– Набий гармати! – гукнув гетьман. Але Юрко догадався ще передше, що не завадить мати під рукою набитих гармат, і велів козакам-пушкарям усі п’ять набити сіканим оловом. А гетьман командував далі:

– Лівим веслом загортай! Раз, два! Раз, два! Досить!

Каторжники, почувши команду, яку розуміли, послухали радо і скоро, понявши сейчас, о що ходить. Дула гармат на чердаці найшлися якраз проти чердака галеаси…

– Пали! – крикнув гетьман.

П’ять спижевих куль загуділо разом, і дощ сіканого олова грянув на палубу галеаси. Дике виття побитих відповіло на гук, а коли вітер розвіяв клуби диму, побачив гетьман на чердаці галеаси козацькі бирки.

По здобутті галеаси усі турки покидали зброю, кричали: Аман! Аман!, і козаки пов’язали їв вмить. Відтак у кождій галері остало по десять козаків, які завернули судна і поплили долі водою назустріч турецьким байдакам, які добре бачили погром здалека і пустилися навтікача до очаківської пристані.

Між тим гетьман зібрав свої чайки і знову поплив напівперек лиману, щоби поглянути, що сталося з Мамаєвичем. Галеони були далеко, уже не коло самих островів. Алі-паша велів звинути вітрила, але проти вітру не міг плисти вітрильними кораблями. Тому велів полишити їх на волю хвилям, які мусіли занести їх зі струєю назад на давнє місце. Ліве крило мусіло саме радити собі з Мамаєвичем. Але ось, здавалося, що воно вспіє, поборовши ворога, злучитися з осередком, тобто з галеонами, а тоді горе Сагайдачному!

Перша сальва турецьких гармат розбила майже на тріски три чайки. По двадцять козаків утонуло у вирах, викликаних потопаючими суднами. Прочих повтягано на другі чайки. Але ось загуділа друга сальва, та тим разом турки стріляли сіканцями, які рознесли між козацтво рани і смерть. Козаки, що уступали зразу після приказу, мусіли тепер уже справді думати про утечу. Та куди було тікати? Між островами а ними стояли галеони Алія-паші.

– Що ж, панове молодці, – сказав тоді осаул спроквола, обв’язавши ганчіркою скалічену голову, – як умирати, так умирати, не осоромім же козацької слави!

– Шаблі наголо, вперед, раз, два!

Весла ударили об воду, чайки поплили назустріч ворогові на вірну загибіль.

Одначе ворог чомусь-то не стріляв, тільки намагався звернути половину своїх суден до заходу. Усього тільки три галери ждали наступу Мамаєвича. Аж підпливши ближче, замітив осаул через відступи поміж турецькими суднами кільканадцять довгих, добре, ах, як добре звісних собі суден.

– Се Коршун! – крикнув зично, вмить відзискавши усю бадьорість. – З нами Бог!

– З нами Бог! – загули козаки, і заскрипіли весла. Зі здвоєним завзяттям гнали козаки на ворогів, які, збентежені нечайним нападом відзаду, забули, що ціла сила галери у нападі, а не в обороні.

Одначе Коршун не велів козакам притьмом іти приступом на високі турецькі судна, наїжені гарматами. Як Сагайдачний, так і він припоручив своїм оминати скоріш рухами дзьоби галер та уникати огню з чердаків. Його чайки не мали так легкої задачі перед собою, як гетьманові, які попробували попричіплятися до боків галер, щоби здобути їх.

Тут галери наїздили на чайки, гра була нерівна. Почалася плаванина, наче наперегони. Скорі, але менш поворотливі, галери ганялися за в’юнкими та подвижними чайками, наче ведмідь за мухами. Але козаки добре знали сей танець і називали його по-свойому «свинським гопаком». Бо саме так собаки чіпляються кабана за боки та уха, а уникають кливаків та рила і танцюють так довкола ворога, доки його не замучать або доки не прийде ловець і не заколе кабана списом.

Так-то і тут гуляли чайки довкола галеас та галер, і з чималим успіхом. Двадцятьчотирифунтові картавни гуділи страшенно, дощ куль сік воду у лимані, але не шкодив нікому. Більше шкодили яничарки-самопали. Козацькі гармати обзивалися рідше, але цільніше, і вкоротці почала тонути одна галера, а одна галеаса похилилася набік. Видко, невеличкі козацькі кулі провертіли у кораблях орди діри під водою. Останні судна кинулися рятувати погибаючих, та у сю мить скінчився «свинський гопак», і з криком «Ріж, бий!» пристало двадцять чайок до боків галер. Почалася різня…

Усі сі події на лівому турецькому боці розгравалися у такому віддаленні від Алія-паші, що він не знав нічого про них. Зате добре бачив усе Сагайдачний, і, коли його чайки підплили до місця бою, було вже, властиво, по усьому. Ледве козаки успіли розкувати каторжників, як галеаса і галера почали поринати у воду.

Настрімголов розскочилися човни на всі боки, щоби їх не втягнув вир, відтак Коршун поплив за прочими здобутими галерами разом зі своєю добичею, а гетьман і Мамаєвич понеслися на усіх веслах зустрічати Алія-пашу.

Невдовзі наблизилося шість величезних суден з довгими дзьобами, високими кормами та пукастими боками. Гетьман знав, що брати приступом такі судна нелегко, бо ширина їх боків є о много більша, чим ширина палуби, а й гармати уставлені по боках. Тому вивісив на жердці білу хоругов і поїхав передом як післанець.

– Гей ви там, у галеоні! – гукнув на його приказ Пашковський.

На кораблях панував між тим чималий рух. Набивано гармати, кликано вояків, стягано вітрила, усюди слідно було замішання і переполох. Обі галери, які були у другій лінії турецького флоту, завернули і поїхали ід правому березі ріки.

Але гетьман не велів за ними гонити, хотяй і бачив на щоглі одної з них байдак Алія-паші:

– Чого ви хочете? – спитав райс найбільшої галеони, видко, найстарший з-поміж капітанів. Він говорив сею дивною мішаниною європейських мов, якою говорять моряки в усіх пристанях Сходу. З сього пізнав Пашковський, що має до діла з генуезцем.

– Ви генуезець? – спитав тою самою мовою, бо навчився її був у Стамбулі.

– Si, signore!

– Покличте сюди капудан-пашу!

– Його нема!

– А де ж він?

– У Очакові.

– Брешеш, собача віро, він там! – писар показав на червоний байрак, що щезав у віддалі.

– Коли знаєш, де капудан-паша, то чого питаєш про нього?

– Бо мушу бачити його заступника.

– Се я.

– Ну, гаразд! Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Війська його королівської милості Запорозького, взиває вас до піддачі. Зложіть збрую і відведемо вас усіх на Кінбурнську косу. Вітру не маєте, а у нас десять галер, шістдесят чайок та три галеаси, усі, слава Богу, цілі і здорові. Роздумайте гаразд і відповіжте.

– До коли?

– Як-то до коли? Сейчас!

– Се неможливе! Я мушу поговорити з другими райсами.

– Пощо? Ти капудан-паша, вони тебе мусять слухати.

– Ну так, але моя голова впаде за їхні.

– Ну, то ми тебе одного відвеземо у Кафу.

– Madonna! У Кафу! То ви їдете туди?

– Si, signore! – відповів злобно Пашковський.

Генуезець вхопився за голову. Він один знав тепер, що жде генуезьку копальню золота у краях ісламу.

– Згода! – крикнув з розпукою у голосі і з розмахом кинув свою шапку з меделянської сталі у воду.

Видав приказ, і на даний знак щезли прапори зі щоглів кораблів, а на палубах уставилися моряки й вояки без збруї.

Звільна серед окликів підпливали чайки до морських великанів.

Битва була скінчена.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 387 – 406.