10. Вороги й союзники Риму
Юліан Опільський
У половині дороги до табору зустріли Апарт і Лігарій їздця, якого вислав легат Атілій по трибуна. Астінги вернули саме у свій стан, та між тими було замітне якесь дивне схвилювання. Легат не міг цього зрозуміти, тому й бажав, щоб прибув досвідніший трибун. Їздець їхав щодуху, мало життя не випер з коня, видко, було йому спішно, як ніколи. Лігарій розпитував їздця про сотню, вислану до Нізії в гори, й дізнався, що на її вже двічі напастували якісь невідомі вороги, здається, таки астінги, але гети за кождим разом проганяли їх, ще поки зударилися зі стіною римських щитів.
Не дивно, що обидва подорожні рушили з копита й за годину були вже біля брами табору. Нашвидку оглянули стан астінгів і поїхали на майдан. Легат привітав їх радісно, наче недужий лікарів.
– Ласка Мінерви хай осяє вас розумом, щоб ви могли внести світло у темряву, яка панує в моїй голові! – закликав. – Аж тепер бачу, що значить досвід у ділі з варварами.
– Звісно! – завважив Лігарій. – Варвари – це люди вільні, з усіма людськими прикметами, замислами, гадками, бажаннями, а ми тільки ляльки, вичепурені на один лад, яких усі стремління може той, хто їх знає, обчислити наперед та купити їх за певну означену суму. Тому-то ми – наче той сліпець, який знає тільки обстанову свого кубікулю, а поза цим нічого.
– Так, не легко воно вести переговори з варварами, та ми їх вестимемо удвох! – потішив легата трибун.
– Найтяжче саме те, для чого мене тут післали, себто збагнути властивий настрій тих майбутніх союзників. Бо ж вони могли б на випадок чого перемінитися у ворогів, і тоді втрати не вирівняла б хоч би й яка хвилева користь. Імперія вічна, люди смертні…
– Ні, достойний, імперія не вічна, вічною є тільки дурнота державників, які не дозволяють намісникам та полководцям перебувати довший час на одному місці. В разі якоїсь тяжчої справи знавцями стають сотники, а сенатори мусять їх слухати, як простий легіонер підофіцера. Ось що!
– Бачив я, – вмішався до розмови Лігарій, – що астінги билися з кимось. Багато між ними ранених, та й менше їх стало чомусь-то. Видко, таки батько побився із сином. Дозвольте, достойні, піти розвідати.
– Йди! – приказав Сульпіцій. – Та про вислід не скажеш нікому поза нами тут у шатрі! На твоїх устах печать цезаря!
– Розумію! – підняв руку сотник і вийшов.
– Ось бачиш, трибуне, яка заковика! – жалувався легат. – З ким тут робити договір? З батьком чи із сином? А тут копальня, як кажуть, багата, а гети, непам’ятні давньої війни, подають руку до союзу і грозять війною в разі відмови.
– Тобі хто казав? – живо спитав трибун.
– Переказала післанцем ця королева чи княгиня, якої ти казав пильнувати там десь у горах.
Апарт задумався.
– Ба, мало того! – жалувався далі легат. – Я маю від імператора доручення за всяку ціну обезпечити лімес, бо на другий рік усі війська з Дакії рушать на захід, щоб знищити до решти маркоманів, квадів та їх союзників. Карпати мають стати лімесом імперії на півночі. Наддунайські легіони мають подати руку дакійським. До того треба йому союзників у степах Язигії й тут, у горах. Язигів уже вдалося приєднати дарунками або пробаченням зради під час останньої війни. Тут союзником мають бути астінги. Так казав цісар. А тут маєш! Рятуйте ж мене, всі боги Олімпу й Орку, Сирії і Єгипту, Фригії та Вавилону!
– Послухай мене, Атіліє, і подякуй своєму генієві, що він, видко, заприязнився з моїм, так що ми обидва глядимо собі в очі – не на потилицю. Послухай і не кажи нічого, доки не скінчу.
– Говори, amice, і хай устами твоїми промовить Мінерва.
– Якщо не знаєш, кому вірити, а кому ні, то не вір нікому! – почав трибун. – Поладнаєш з одним, другий нападе на тебе чи на нього, й де тоді безпека імперії? Коли ми вийдемо з провінції й астінги поб’ються між собою, то що зроблять тоді, гадаєш, ображені гети? Держава Децебала від Пірету до Сармісегетузи була вчора, а що її нема сьогодні, то ще не доказ, що вона не може бути завтра! Не такі були сили держави за славного Лукулла, Марія, Сулли, а Мітрідат міг в один день вирізати сорок тисяч римлян в Азії! В Азії – не в злиденній Дакії, до якої вже Адріан казав зняти міст, збудований Траяном. Краще мати отвертого ворога, ніж безсильного або непевного союзника. Тому ще раз кажу: не заключай союзу ні з одним, ні з другим. Та мало цього! Їх треба не тільки відправити, але й побити, так, щоб їм раз і назавсігди відхотілося саме у цьому місці лізти на лімес…
– Ба, але союз… – не втерпів легат.
– Пожди! Буде й союзник! Як одиноким союзником в Африці можуть бути нуміди, так тут можуть бути ними тільки гети. Тільки вони знають гори, тільки вони можуть мати користі з того, що лімес стоїть ненарушений. У них кровні вороги – бастарни й усе германське кодло. Це ворог, з яким не можна лучитися союзом, бо він сьогодні тут, завтра там, і тільки той може мати його поміч, хто разом з ним вибирається у світ. І саме тому єдиною їх опорою – лімес. Ось чому забули вони ворожнечу з нами, але й ми саме тому повинні шукати приязні їх, а не неприкаяних волоцюг далекої півночі.
– Ти… ти до речі говориш, Сульпіціє!
– Астінги – це дикі бестії пралісу, які кидаються на бестіаріїв як пантери, бо не знають, що хоч би убили й кількох, то все-таки омотають їх укінці тенетники і завезуть у віварії Риму. Бач, претор повинен дбати про ігрища для римського плебсу, інакше скинуть його з уряду. Бестія не знає про те і з ревом кидається на ловців, ранить, вбиває! Гети – це освоєні леопарди, які знають, що за бунт чи шкоду жде їх кара, зате за чемність і послух – чималий шматок свіжого, кривавого м’яса. Вони знають і те, що не треба їм з висохлим язиком ганятися за добиччю, бо щоднини привезуть їм готову їду бестіарії. Чи ти зрозумів мене, Атіліє?
– Так, ти радиш союз із дакійцями?
– Не я раджу, легате, але конечність, обставини, ніж на горлі, й то не тільки на твоєму, але, хто знає, чи й не на горлі самого імператора…
– Так, розумію! Копальня…
– Іменно! Протягом кількох днів добули ми на кількадесят талантів золота, а це щойно початок. Сам знаєш, що траянівські динари – це вже не гріш, але товар, за який платять подвійну ціну новими грішми.
Замовкли. Глябріо ходив хвилю по шатрі там і назад, вкінці станув перед трибуном і розвів руками.
– А таки я маю приказ поладнати діло з астінгами, хіба що це виявиться неможливе. Звідкіля ж узяти тієї неможливості? Меркуріє! Фунт ладану та трилітнього бичка жертвую тобі за розв’язку! – Саме при цих словах у шатро увійшов Лігарій і віддав честь. Лице його ясніло.
– Достойні! – голосив. – Між астінгами вибухла межиусобиця. Молодий Тсіудгер зібрав чималу ватагу молодших астінгів та найнятих бастарнів і присягає, що не допустить до союзу з нами. Побилися вже раз із королем і його дружиною і навіть перемогли його. Тим більше просить, щоб ваші достойності прийшли йому в поміч, як майбутньому союзникові.
– Ха-ха-ха! – зареготався трибун. – Бачиш, Атіліє? Союзник, який має берегти лімесу, сам просить у тебе помочі.
– Звідкіля ж ця межиусобиця? – допитувався легат.
– Годі вирозуміти як слід їхню балаканину! Здається, що одні хочуть союзу, а другі ні!
– Що б воно й не було, – вмішався трибун, – чи ходить про союз, чи, може, тільки про дівчину або гріш, це неважне! В кождому разі такий союзник під теперішню хвилю не то що нестійний, але й небезпечний. Адже і ми відповідаємо за вчинки наших союзників, користаємо з їх перемог і платимо за їх промахи.
– Цікавий я тільки, звідкіля цей юнак роздобув гроші?
– Він напав на людей королеви гетів, які везли її гроші в наш табір, і відбив частину, – відповів діловим тоном сотник.
– Ах, то ті в’юки, що прийшли перед кількома днями, – це гроші?
– Так! Достойний трибун велів королеві віддати їх у заставу безпеки копальні й табору!
Темно зробилося в очах трибунові. Ось обіцяне багатство у нього в таборі. Ось перед ним життя в безкраїй радості… Сіра… Архіпелаг… смарагди… Ізідо! Мітро! Ніяка уява не вигадає стільки розкошей, скільки добудуть вони з уст, грудей га бедер своїх… Ха-ха! Не побачить його вже вонючий Рим, не знадять терми, ні форум…
Ухопив себе руками за голову, ніби угинався під вагою гадок, а на ділі, – щоб закрити паленіюче лице. І справді опанував себе по хвилі, а коли відняв від лиця руки, щелепи його були вже бліді, уста затиснені, очі погаслі, тільки ніздрі дрожали хвилями замітно.
– А чи багато пропало? – питав рівнодушним тоном. – Чи знає королева Нізія, скільки і чого заграбив Тсіудгер? Якщо не знає, то треба справдити і сповістити її про втрату.
– Властиво, з її грошей не пропало нічого. Астінги пострілили коня, на якому віз один з гетських князів свої гроші, й цей кінь упав жертвою грабіжі. Все інше зберегли безсмертні!
– Від кого ж ти дізнався про все?
– Від князя Дірда, який привіз те золото!
– Де ж він?
– У твоєму шатрі, трибуне! Але що відповісти післанцеві Тсіудагата?
Безрадно глянув легат на трибуна.
– Як довго тривало б спровадження королеви до табору? – спитав той.
– Дві години.
– Королеви? Навіщо ж нам її? – допитувався легат.
– Для обезпеки нас же самих. Скарби – це мало! Хто знає, скільки їх там у карпатських проваллях назбирали гети для своєї королеви. Тільки вона сама дає повну запоруку! Це одна причина. А друга – це безпека її самої в разі вибуху війни з астінгами. Отже, треба відповісти астінгам, що завтра біля півдня обговоримо діло на форумі у таборі.
– Чому не перед брамою? Я не раджу впускати варварів до табору! – не згодився легат.
– Я не дитина, Атіліє! Впустимо тільки старшину, легше буде її видушити!
– Що ж, коли б це було добре, щасливе, підхоже та вдачне, – підняв руку легат і вийшов до післанця.
– Що сталося? – спитав трибун шепотом, коли легат покинув шатро.
– Тсіудгер побив батька і присяг, що не допустить до союзу, це правда! На те дістав гроші, – була відповідь.
– Від кого?
– Від нас!
– Як-то?
– Гети повели діло так, що він дізнався про перевіз грошей і вхопив усе, що було призначене для нього. Небагато того, правда, та все-таки для германських грошолапів – це скарб! За нього купить за два роки з тисячку дружинників.
– Що ж тепер буде?
– Побачиш! Тсіудгер обставив хату Нізії стежами так, що знає знаменито, що в неї на обід, а що на вечерю. Та біля хати стоять римські вояки і яких три тисячі збройних гетів, яких привели князі. Пірвати її з хати годі…
– Ах, розумію! Він захоче пірвати її по дорозі до нашого табору! – догадався трибун.
– Іменно! І гадаю, що старий Аргеіфонт міг би в нас дечого навчитися, – засміявся Лігарій.
Швидко запав вечір в окруженій горами долині. Над вершками західних гір виднів ще довший час вінець червоного проміння, аж і воно погасло, й пітьма обняла все непробитою стіною, темною, наче смерековий ліс в осінню негоду. Червоні ватри вояків, вартових та пируючих астінгів кидали плахти пурпури… на суціль темряви, ніби накладали її на куліси ночі кисткою якогось велетенського маляра.
В лісі озвалася звичайна вечірня музика звірів, а вслід за тим почулися вечірні сигнали з римського табору. Хрипло, злючо, коротко і якось дивно чужо звучали вони в порівнянні із звичайними голосами пущі, й ураз замовкла звірня, злякана жахливим ревом лискучої чорної потвори. А ось із протилежного узбіччя почулася відповідь – згук самітньої труби, довгий, протяжний. Рівночасно понад ліс бухнув угору стовп червоного димного полум’я, ніби відблиск огнів табору…
Згодом затихло все, тільки в шатрі трибуна горів маленький каганець. При його слабкому світлі блідо вилискувалися на грудях Сульпіція золотисті медальйони, добуті хоробрим офіцером у боях з маркоманами, квадами, язигами та на пустинях Сходу, але ще більше світилися гарячковим огнем його очі, наче у вовка або у рисі. Широко розплющившися, гляділи вони на зміст шкіряних мішків, які стояли на долівці шатра, поприкривані кінськими шкірами.
Були там здебільша монети з часів Доміціана, Нерви і Траяна, гроші, яких давно не було вже в обігу, – подвійної, а то й почвірної вартості. Децебал платив цими грішми римським інженерам та старшинам, щоб приготовляли його нарід до боротьби із самим Римом. Коли ж наглий, передчасний удар найбільшого з усіх цезарів з одного маху знівечив його надії, король велів гроші закопати, й ніхто, кромі князів крові, не знав, де ділися багатства золотодайної країни.
Тільки у двох малих мішках знайшов Сульпіцій перли, самоцвіти та грудки чистого золота. Поруч лежав, завернений у шовковий платок, чудовий стрій для танечниць, який носили сирійки, перепаска з перел з трикутною вставкою для прибрання лона, два нагрудники з карбункулів з рубіновими вершками, ковтки, діадема і по два нараменники та запинки на кістки ніг.
Хвилину глядів на все те трибун, а уява ставляла йому перед очі божеські форми Сіри, прибрані цими дорогоцінностями. Ось вони тепліють від молодого цвітучого тіла, натягають, як одяг, його пахощів, дрижать від дрогань рук, ніг, грудей, лона… Ось, утомлені танцем, рамена простягаються до нього, й маленькі краплинки поту миготять, як роса, на шовковій шкірі пах та пахвин… І з тремтячих рук трибуна випав каганець, і він сам припав голодними устами до холодних перел.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 230 – 235.