13. Скарби Децебала
Юліан Опільський
З вистеленої ведмежою шкурою лежанки піднялася Нізія, відкинула м’яке, зі сніжно-білої вовни виткане накривало і протягла свої божеські члени. На ніжній шкірі шиї та клубів видніли численні сліди ні то цілунків, ні то укусів розпаленого пристрастю коханця-чоловіка, якого левина голова лежала поруч. На покривалі – його дебела м’язиста рука, вкрита густим чорним волоссям, а на виразному лиці стояв вираз безмежної насолоди. Темний заріст, зголений минулої днини, полишив на щелепах синяві плями, чорні точечки підростаючих волосків.
Та ось розкрилися очі чоловіка і спочили на постаті жінки, а там простяглася рука за нею й притягла її тіло до уст, наче стиглий, соковитий овоч у гарячу днину. Повні його уста блукали по круглих грудях, по повних раменах, точених клубах, все тіло красуні обснували сіткою ніжнесеньких дотиків вогких, гарячих уст. У дрижаннях розкоші пружилося слоновокісне тіло та переходило у хвилясті рухи любовного акту.
– Марку, облиш це! Перед нами сьогодні…
– Щастя, дитино! – докінчив Лігарій, а білі, наче у вовка, зуби блиснули в усміху з-під розпалених поцілунками уст. – На Орфея! Стань моєю Менадою, Нізіє, та розірви мене, рознеси по вертепах Карпат! На це кинув я Рим та вислуженину, щоб жити вільною людиною, а не якимсь там камінцем у великій підвалині, на якій імператор, та ще й без голови!
– Без голови? Як же то? – зацікавилася княжна, увільняючися від обіймів.
– Звісно, як! Голова раз у раз міняється, тільки спід остається. Вона часами бородата, часами безборода, деколи це голова лева, то знову кізла, а деколи безрога.
Зареготався, вискочив з-під покривала і протягнувся, аж хруснули сустави, а око княжни із захопленням спочило на його темному кремезному торсі, вузлах м’язів та на сильному зарості на грудях і ногах. Від усієї появи так і била незломна, могутня сила незіпсованої людини, яка навіть з найбільшої погані та гнилі винесла здоров’я, жагу життя та чину.
– Ти гарний, як бог! – сказала. – Невже ж не було для тебе любки в Римі? Ці римляни, яких я бачила в таборі, далеко не такі, як ти!
– Моя любка, Нізіє, мусить бути мені рівна… у всьому! Не мені воловодитися із здохлятиною, раз у мене діло на приміті. Ми вдвоє поставимо отут забороло проти всіх орд, які крутяться здовж лімесу імперії й ось-ось заллють її хвилями варварського моря. Прожену у безвісті всіх язигів, бастарнів, астінгів, дулю покажу Римові, вишколю лучників, укажу, де поробити засіки, і правнуки наші остануть тут, на горах, безпечні і владні, мов Зевес на Олімпі!
Накинули на себе легкі нагортки й вийшли з килимами вистеленої кімнати в сіни. Тут на великому огні варили жінки сніданок та голосними покликами привітали пару. Ласкаво похилила голову Нізія й вийшла на двір у свіжий літній ранок. Домівка княжни стояла на обриві, до якого нізвідки не було доступу. Звідусіль стрімко опадали скелі до шумних потоків, завалених ломами та каменюками. Висока, з великих кам’яних брусів зложена огорожа окружала увесь простір. Тільки з одного боку води не було, та тут отвиралося глибоке провалля, наїжене гострими скелями та понабиваними на дні острокінчастими палями.
Дві обчімхані смереки, кинені через безодню, творили одиноку стежину, якою можна було покинути городище. Упродовж стін, до половини вкопані в землю, стояли землянки, в половині призначені для людей, у половині на припаси. Кількадесят молодих, поставних напівнагих гетів поралися біля огнищ. Вони шкварили м’ясо над багаттям, добували з бербениць овечий сир та попивали з величезних мальованих глеків кисле молоко. Весело гомоніли молоді з кароокими дівчатами, яких кільканадцять крутилося довкола домівки князя. На них були тільки короткі вовняні сорочки та постоли. Ранній вітер співав у смереках до красних гір величну пісню та піддував раз у раз одежу дівчат, даючи привід жартам та реготові. Отак і поважний сивоволосий співець великих діл давнини ударить деколи у струни, заграє до танцю дівчатам та заведе сороміцької…
Голосними покликами привітала молодь княжу пару, та вони обоє не вдавалися з нею в розмови, тільки, приязно всміхнувшися, перескочили стіну, а там стали спускатися по ломах та скелях у провалля, де шумів потік. Карколомна була це дорога, чималої сили та зручності треба було, щоб не скрутити в’язів, не пообдирати собі колін та ліктів, не розбити голови. Та ні того, ні другого не бракло у молодої пари.
Серед жартів та сміху добилися до води. Отут було невеличке, плоскими камінцями виложене плесо, яке парубки розчистили на дні потоку для купелі. Чистенька, як сльоза дитини, вода поблискувала у проміннях сонця, наче пливкий нефрит, і обоє молоді, скинувши одяг, скупалися разом. Багата мінеральними складниками вода наповнила молоді тіла новим надміром сил, сполоскала останки сонливості, втоми й нагадала їм, що пора снідати. Жваво одяглися й, цілуючися та пестячись на ходу, вернули в городище.
Парубки-ратники скінчили вже снідання й, озброївшись, розійшлися – хто на лови, хто на рибу, хто на полонини по молоко і сир, останні на вартівні, які звідсіль берегли недоступної домівки найбільшої святості гетів: їх королеви та жертовного каменя Вакха, бога сонця. На срібних тарілках принесли дівчата м’ясо та сир, у золотих кубках сичений мід, і обоє засіли за снідання, яке протяглося доволі довго.
Після снідання з одної із землянок вийшло трьох мужів у червоних штанях, темних нагортках та багато спижем та сріблом кованих чересах і відбули з Лігарієм та Нізією довшу нараду. З усіх сторін, головно з провінції Дакії, голосилося щораз то більше гетських осель, які бажали визволу з-під кормиги римлян і надіялися, приєднавшись до зацілілих останків царства Децебала, відзискати втрачену самостійність.
Лігарій, як союзник і «приятель римського народу», мусів заспокоїти уми та пообіцяти у майбутньому те, чого годі було добиватися вже тепер. Та зі слів Дірда, Вітібала та третього князя Порізія з Напоки вирозумів Лігарій, що гети з провінції надіються з боку короля гроша, щоб на зразок Децебала придбати собі римську зброю. Ця гадка вразила його неабияк, і він припинив нараду.
– Завтра скажу вам моє рішення!
З поклоном відійшли князі, та Нізія із здивуванням глянула на чоловіка.
– Ти чому не дав їм відповіді!? – спитала.
– Бо мушу бачити раніш скарб царя Децебала!
Наглий рум’янець облив личко княжни.
– Ох, я боюся тобі його показати. Раз побачиш його, то, певно, не захочеш остати тут біля твоєї…
Лігарій хрипло засміявся.
– Якщо я захочу гроша, так не матимеш чого жаліти! Стервака знайдеш у кожному легіоні!
– Ба, я тебе й так люблю…
– Гей, не будь я певний твоєї любові, пішов би я з астінгами. Не бійся, дитино! Між мною та Римом… кров!
– То ходи! Сьогодні під вечір будемо у скарбниці. Та тільки ми обоє. Ніхто більше, не знає туди дороги!
– Як-то? А ті гроші, що одержав трибун і астінг?
– Я сама винесла їх при помочі раба з бастарнів, а коли він приніс останній мішок, мої хлопці застрілили його. Ніхто не сміє знати цієї тайни, хіба князь гетів та його син, коли вперше припережуть йому меч зрілості.
Мимохіть глянув Лігарій у лице своєї любки. Воно приблідло, блиск очей погас, стягнулися брови над ними, а довкола чарівних уст лягли зморшки жорстокості – цієї холодної, невблаганної, страшної, властивої тільки володарям. І вмить споважнів і він сам.
– Коли так, то взагалі сумнівів не повинно бути в тебе. Хлопців з луками маєш хіба доволі! Зрадника не оборонить ні меч, ні щит, ні навіть увесь римський табір!
Тої самої днини по узбіччі юри, яка від заходу вершилася над городищем Нізії, спинилося двоє людей з довгими палицями та з в’язкою смолоскипів. Вони йшли ледве замітною стежкою, яка піднімалася серпантинами через смерековий бір аж на верх. Добру годину йшли Нізія й Лігарій, доки, спітнілі та втомлені, не дійшли аж туди. Та тут посеред гущавини засіріли якісь таємничі сірі маси. Мовчки вказала туди рукою дівчина.
– Що то? – спитав Лігарій.
– Скарбниця!
Уважно приглянувся сотник скелям, а там увійшов між розсіяні каменюки. Деякі з них скидалися на храми, інші – на столи, то знову на кельтійські мегаліти, які бачив колись у Британії, та тут видко було, що сама природа витесала ці бруси з живої скелі й вигладила дощем. Ні сліду людської руки не видко було ні в лісі, ні тут. Стежка, якою йшли досі, скручувала вбік і губилися по тому боці гори. Ніхто не міг би навіть подумати, що сто кроків убік криється між каміннями таємниця гетських королів.
– Ступай по змозі тільки по скелях! – остерегла його Нізія. – Не треба лишати слідів!
– Де ж ворота? Не бачу їх!
– Якщо б їх можна було бачити, не стало б у гетів списів, щоб зберегти скарб! – відповіла княгиня. – Подай руку, Марку!
Вона взяла його за руку.
– Рука не дрижить! Ти спокійний, Марку, як я! Правда?
– Ні, я недобрий, що ти не віриш мені!
– Тобі? Ні, я собі не вірю, Марку! Якщо обхопить тебе жадоба наживи та ти забажаєш вернути у Рим, щоб за це золото купити собі царський вінець, то я… – тут голос її заламався, – то я не знаю, чи матиму силу відпустити тебе…
– Як-то? А стріли твоїх хлопців?
– Ох, вони не для тебе! На Котітто! Бачу, що вони не для тебе!
І Нізія вибухнула плачем. З трудом заспокоїв її Лігарій.
– Стидайся, Нізіє! Я не тільки любити маю свою жінку, але й шанувати. Як же мені шанувати когось, хто плаче? Як любити когось, хто мені не вірить?
– Ох, любити можна й невірного!
– Ні, дитино! Це ви, жінки, так любите, та не люблять так тямучі мужі, ні жінки-володарі!
– Я вже не володар, Марку, раз прийняла тебе в свою ложницю. У нас ти князем, і навіть я мушу тебе слухати.
– Саме тому покажи мені вхід до скарбу! Я ж володар гетів!
Насилу заспокоїлася Нізія.
– З тобою право, ходи! – сказала й підійшла до великого камінного звалу, біля якого стелилося кілька дев’ятисилів.
– Це тут! – сказала. – Устроми в оцю щілину свою палицю й відсунь цей долішній камінь набік, тут на цю плиту!
– Невже ж цей великий камінь не впаде на нас?
– Ні, він на золотих завісах.
Лігарій послухав і з трудом виповнив доручення Нізії. І ось, як тільки відсунувся долішній камінь, верхній похилився над обоїми так дуже, що Лігарій відскочив назад і потягнув за собою Нізію.
– Не бійся, Марку, це ворота.
Камінь відслонив вхід. Обійшли звал і вилізли на нього. Перед ними виднів у землі невеликий чорний отвір. Ногою можна було натупати перший ступінь сходів, які вели углиб. Засвітили два смолоскипи й, узявши решту під паху, зійшли у підземелля. Тут була невеличка природна печера, суха й продувна. Смолоскипи горіли рівно, спокійним огнем, та світло їх відбивалося від стін та долівки тремтячим блиском. Під ногами осувалося щось ніби рінчаки з тихим дзвоном, вкінці опинився Лігарій перед задньою стіною, яка сяла, мов один великий самоцвіт.
– Що це таке? – спитав, зачудований.
– Це?.. Золото, срібло, скарби!
І справді. Упродовж стін уложено стоси срібних та золотих штаб, наче дрова в дровітні. Долівка вкрита була порохом та римськими монетами. Тут стояли колись, очевидно, скрині з грішми, що розсипалися від старості, а порохно перемішалося із золотом. Лігарій підняв жменю монет. Були це золоті динари з часів Веспасіана, Тита, Траяна, гріш, який тепер мав уже тільки вартість товару. Декотрі скрині були ще цілі, інші щойно розсипалися, а зміст деяких перемішався з порохном, наче рінь із піском.
Тут, то там видніли спижеві та срібні вази, повні самоцвітів та перел. Чималі кусні аметистів, малахітів, халцедонів, берилів, опалів, корніолів, ахатів, гранатів лежали всуміш із перстенями, ковтками та ланцюгами, у яких горіли діаманти, рубіни та смарагди великої ціни. Все те вкрите було грубим шаром пилу, а то й болота, тому й не робило в першій хвилині такого вражіння, якого могла сподіватися Нізія.
– Ці скарби – це ще майно з далекої Тракії, – пояснювала Лігарієві, – майно, яке перевезено через Дунай, коли римляни заволоділи землею. Тракійці, що любили рідний край, забрали їх від короля й повезли у Дакію. Багато придбали попередники Децебала й він сам, торгуючи з Доміціаном та язигами, але з упадком Сармісегетузи перевезли все те сюди. Децебал гадав при помочі цього скарбу відвоювати всю Дакію, Тракію, Паннонію й поставити могутню тракійську державу, та Траян догадався цього, чи хтось зрадив йому замисли короля, й він почав війну на п’ять-шість літ зашвидко. Тим-то й упала Дакія, а заціліли скарби.
Довгу хвилину не відповідав Лігарій. Він устромив чорний смолоскип між дві срібні цегли й сів на купу розсипаної монети. Обома руками сперся на коліна і глядів у мигтячий димний огник. Блиски й тіні пробігали по його виразистому лиці, а Нізія з тривогою стежила за цією грою. Одначе вкінці він немов прочуняв і повернувся до неї.
– Нізіє! – відповів, а голос його помітно тремтів. – Траян міг не боятися Децебала, ні його держави, та певне, що він знав про ваші скарби і саме тому наскочив на вас так нагло. Бач, уже тоді Римові треба було золота, а тепер треба ще більш. І чи знаєш ти, що, маючи такі скарби, можна б купити навіть легіони Марка Аврелія й бути імператором?
– Як-то, чи ж римський імператор не є найбагатішою людиною світу? – зчудовано замітила Нізія.
– Так, це правда, але саме тому й треба йому найбільше гроша. Зрозумій, що війська, будівників, митців, чужоземних купців, урядовців, доріг, кораблів не оплатиш ні волами, ні рабами, ні дорогою посудою або самоцвітами. Треба на все те гроша, а на гроші треба срібла й золота. Ось чому задля однієї копальні вплутується цезар у нову війну з бастарнами чи астінгами, не покоривши ще навіть маркоманів, ось чому ввесь вік пробуває в таборі не тільки як мудрець, але головно як вовк. Недалекий уже той час, що володарем у державі буде той, хто збере для війська потрібні гроші, й так довго буде володіти, як довго їм платитиме! Ха-ха-ха! Хочеш, то завтра станеш Августою, а післязавтра прийде другий, саме той, хто найкраще зуміє нас обікрасти!
Замовк на хвилю, а там і продовжав:
– Якщо був би Траян знайшов ці гроші, то ні язиги, ні ви не жили б на волі, а орали б землю десь у Мідії чи Фригії, Галатії, Лівії, Сицилії чи Іспанії. Якщо цезар знав би про ці скарби, страшна війна розігралася б завтра у цих горах! Та цезар не буде про те знати, а ми… – тут простягнув руки за стрункою появою дівчини… – ми за ці гроші купимо тільки те для наших підданих, чого їм потрібно, щоб ці вбогі гори стали прибіжищем миру й щастя на всі часи…
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 251 – 256.