6. Все вище в гори

Юліан Опільський

Ще кілька чемностей сказав трибун квесторові, щоб збагнути, як саме уложилися його хатні відносини під час походу. Квестор нарікав раз у раз на свій вік та лишній жир, та найбільше на дихавицю, яка томить його після цілоденної тяганини. Ось і тепер він навіть вечеряти не буде, тільки, напившись молока, піде спати. Йому здається, що є невільником у мельника, скотиною, якій накладають намордник, щоб не їла муки з-під каменя.

У словах череваня звучала правда. Під час його слів очі заплющувалися мимохіть, а самі слова цідив він з трудом, спроквола переводячи дух. Трибун заговорив тоді на тему філософії, а саме про неминучість важких хвиль у житті та про спосіб, як уникнути жури та смутку.

– Бач, боги або взагалі не можуть нічого, або можуть дещо. Коли не можуть нічого, якщо вони безсилі, то навіщо жалуватися і плакати? Коли ж вони таки дещо можуть, то чому ти замість прохати про відвернення лиха або подачу дарів не просиш радше дати тобі умілість нічого не боятися, не бажати, не сумувати?.. Чи ж не краще-то свобідно вживати цього, що у твоїй силі, ніж дати себе пірвати у неволю чомусь, що не є у твоїй розпорядимості?..

В цю мить хтось злегка доторкнувся плечей трибуна. Оглянувся. За ним стояла Хлое.

– Достойний квестор уже спить, – сказала шепотом. – Велика вдяка тобі, трибуне, що спас нас на півночі від його вигадок, примх та докорів. Відійди, а то розбудиш його достойність!

В сутіні шатра бачив трибун пару великих синіх очей та повні уста грекині, розхилені розкішним усміхом.

– Я остану тут, а ти відійди за занавісу, на той бік шатра. Може, схочеш поділити з нами нашу невільницьку вечерю? Нас тут тільки дві.

Прожогом кинувся Сульпіцій до дверей і відкрив занавісу. На низенькій похідній лежанці спочивала Сіра, криючи личко в руках. Біля неї на столику стояло вино, хліб, вудженина та якесь холодне м’ясиво. Трибун припав до дівчини.

– Carissima mia! – шептав, беручи в долоні її голівку. – Тужив я за тобою, як олень за водою, як раб-невільник за родиною, і аж сьогодні знайшлася хвилина. Старий поганець заснув… Що тобі? Ти плачеш?

І справді, Сіра плакала! Може, вперше, відколи ще дівчатком з малої, до узбіччя Лівану приліпленої хатини вивів її жидівський манго, такий плач потряс її тілом… Не плакала вона, коли насилував її, неповнолітню, перший власник, хоч терпіла при цьому страшенно. Диспензатор пана повчав її, як має поводитися, і вона більш раділа із цього, що скінчилася мука, ніж жаліла втрати чогось, чого не розуміла зовсім. Не плакала вона й тоді, коли простакуватий, до решти зіскотілий багач відправив її до кухні, а взяв собі у підбічниці дві жидівки, які аж піяли з розкоші при його болючих пестощах. Не плакала вона, доли безпросвітно минали роки при горшках, гнилій рибі та ярині або коли після смерті власника всю фамілію продали з молотка. Не плакала вона, коли новий власник Буфо взяв її знову в покої і, не маючи спромоги природньо заспокоїти похоті, раз у раз правив від неї різних дивовижних практик.

Навпаки! Її бавило заслинене, скривлене лице старого розпусника та нечувано забавні судороги його губчастого, розпухлого, спітнілого тіла. Аж тепер, коли з віч Сульпіція глянула на неї душа людини, зрозуміла вона всю огиду свойого буття. О Ашторет! Вона мала щойно п’ятнадцять літ!..

– Ох, не доторкайся до мене, Адоне мій, – лебеділа крізь сльози, – йди геть далеко! Я вся опоганена, покаляна, вся перейшла його відразливою вонню… Йди, йди геть! Я не хочу, щоб ти доторкався до погані! Остав мене!

– Невже ж цієї нечисті не змила вода? – питав трибун, дивлячися в чудове, хоча дещо помарніле й заплакане личко дівчини. – Невже вона затруїла й твоє серце і ти сама від дала його всеціло старому поганцеві? Ні! Правда, що ні? Так чому ж відмовляєш мені цього, чого не відмовляєш по неволі йому?

У словах його звучало прохання, яке є найкращою цвіткою у барвистому городі любові. Це слова, якими Амор здобув собі ласку Психеї.

Звільна просихали сльози на личку дівчини, зневіра розтавала від проміння його погляду, від жару його поцілунків, тіло нагрівалося від м’якого дотику любих рук щораз то більше й більше. Нова, палка кров закружила в жилах! цвітучого тіла, щораз коротшим, швидшим ставав віддих, аж з легким окликом Сіра кинулася на груди трибуна, й у цю мить востаннє заблимало полум’я в лампаді й погасло.

Пітьма і тиша обняли неподільно шатро й усю стоянку квестора.

Вже світало, коли темна ляцерна трибуна показалася між вартами, які мали оберігати супочинок квестора та безпеку трибуна. Непорушно стояли легіонери довкола стоянки, і груди Сульпіція піднялися в почутті влади й сили.

– Одно слівце з моїх уст, і противну тварюку запорпають де-небудь фоссори, каменярі поставлять стовп у пам’ять негідника і німбом геройства посвяти покриють його підлоту та мій злочин. Ха-ха!.. А тоді Сіра моя, й ніяка сила на світі не відбере мені її. На круглі груди Грацій! Одна вона на світі – рівня безсмертним, а море розкоші криється в бедрах її!..

Гомін труби, яка давала сигнал до вставання, перепинив гадки трибуна, і він насилу вернув до рівноваги. Щойно одна днина дороги ділить його від Паролісу, від крайнього відчитка цього велетенського осьмерника, якому ймення Рома. Ба, мало цього! Його щастя залежить не тільки від його слова чи вчинку, але й від ласки саме цієї потвори. Якщо вона не прийме їх обоїх у який закуток свойого нутра, то його щастя знидіє, зів’яне, щезне, і тільки поруч стовпа квестора виросте могилка… її. О слабосте! Недаром граматики причислили тебе до жіночого роду!.. Отож не треба у крові зненавидженого топити щастя, а в огні пімсти палити за собою міст до раю. Бічною доріжкою треба обійти сторожу, яка береже воріт.

Втома, що її відчув трибун після ночі, проведеної у любовних грах зі Сірою, пригадала йому дві річи. Перше – це те, що й вона мусить бути втомлена та що придалася б їй носилка, у якій могла б виспатися. А друге – це обіцянка дівчини, що й найближча ніч належить до них, як тільки засне Буфо. Тож треба було дати відпочинок їй і собі та втомити квестора.

Любов, яка є найбільшою винахідницею, швидко знайшла спосіб. Трибун післав квесторові невеличку, та дуже вигідну носилку на дві особи, кажучи, що це для його фамілії. Буфо, якого вельми зажурили підкружені очі, блідність та охлялість Сіри, зрадів незвичайно й у душі простив трибунові добру половину всіх провин. Дівчина знайшла в носилці вино й солодощі і зараз-таки заснула, вколихана рівномірною ходою носіїв.

Та як тільки військо пообідало і рушило далі, нагло справа і зліва надбігли сторожі з вістками, що на верхах показуються юрби якихось людей та що гети вже б’ються з ними, щоб не пустити їх плаєм здовж шляху римлян. Сульпіцій умить припинив похід задньої половини війська, і то так, що носилка Сіри пішла ще з передовими, а квестор остав позаду. За якийсь час і сам трибун почвалав уперід, а за годину наспів від нього приказ їхати далі.

Та як тільки рушила з місця довженна, повільна, неповоротна та безпомічна низка людей та коней, нараз взялася друга тривога, після неї – третя. Їздці Аригета рушили передом, тракійські лучники на узбіччя, челядь біля в’юків зчинила замішання й гамір. Ані гадки не було про сон та відпочинок. Увечері стривожений і смертельно втомлений квестор навіть не глянув на Сіру, ба, й після вечері не запитав про неї, тільки ліг, мов колода, спати. Другої днини він навіть не питав про «фамілію», прохав тільки уклінно трибуна, щоб дозволив йому вирушити з табору хоч дві години після інших.

– Що ж, рад би я тобі, достойний, дати всяку можливу вигоду! – відповів спочутливо Сульпіцій. – Та в такому разі мусів би я тебе полишити на твою власну долю. Якщо твоя віра у фатум сильніша від віри в мою проворність, то, про мене, оставай позаду на ласці призначення й озлоблених нашим переходом гетів.

Квестор так дуже піддався вже обезсиленню і зневірі, що навіть не розлютився на трибуна, тільки зітхнув важенько і з поміччю рабів викарабкався у носилку…

І так минали один за другим дні походу. Щораз то вищі гори вершилися перед військом, щораз голосніше шуміла вдолині річка, щораз то менше було в ній води й більше каменюк та скель. Швидше западали вечори, пізніше сходило сонце, а табір, у якому ночували вояки, щораз то менше нагадував стоянку римських легіонів і скидався радше на ночівлю гетських пастухів. Високі, зі смільного дерева накладені ватри бухали полум’ям та червоним димом аж до мерехтячих зір та кришталево-ясного, наче з електрону кованого, місяця.

Сороміцькі гетські пісеньки, вбогі мелодіями та пребагаті змістом, викликували ще більш галасливі вибухи реготу між усіма, що тільки розуміли цей говір, а таких було між військом чимало. Іллірійські легіони сиділи зате поважно, мовчки, доки не стих гомін при інших огнищах.

Аж тоді дехто з вояків добував просту, однострунну бандуру й затягав одну з безкраїх іллірійських дум, кривавих, як доля та вдача самого народу, й понурих, як безнадійні вертепи Динарських гір. Після кождої строфи слухачі підхоплювали останні слова й хором виводили рефрен з дивними переливами, які підслухали у північного вихору, коли шаліє по мертвих, безлісних проваллях. У міру цього, як поступала балада, пригасав огонь, притихав хор, і останній рефрен виходив уже тільки з уст самого співця, ніби зітхання. А там погасала ватра зовсім, пітьма й сон огортали все та всіх, і тільки одноманітне «чува-а-ай!» давало знати, що сторожі бережуть живих – не мерців.

Але ця мирна картина змінилася, як тільки похід дійшов до границі листяних дерев. З того часу вже із заходом сонця починалася друга, яка швидко відбирала першій всіх слухачів та охоту до грання. Були це голоси звірів, які вечорами виходили на лови. Виття вовків, брехіт лисиць, рявкіт рисів вказували на незвичайне роздратування серед хижаків, які ось уперше стрічали у своїй щонічній мандрівці таку страшну, спижем та залізом наїжену, а червоною квіткою огню прибрану потвору. У скаженій люті ревів велетенський ведмідь та дер зі скелі порослі мохом каменюки, наче шпурляти їх брався на військо.

У панічній тривозі зривався з м’якого, біля лісного джерела вибраного логовища рогач і кидався геть, а за ним бігли щосили залякані сарни, раз у раз повертаючи чудові голівки за моторними теркатими кізлятами. Із шумом та гамом зривалася із сідла пташня й у пітьмі розбивалася об крислате гілля лісних велетнів, а з вершків смерік жалісним голосом обзивалися витріскоокі сови. Мандрівники із жахом вслуховувалися в цю нічну симфонію, мимохіть шукали за товариством інших та вельми дбайливо докидали до вогню дров, щоб ватри горіли всю ніч.

Навіть Сульпіцій не міг опертися жахові й одної днини сказав до Марка Лігарія:

– Люблю я бестії, але в цирку. Зате тут видається мені заодно, що я у віварії, й мимохіть слабнуть коліна піді мною. А прецінь можу почванитися, що не було ще небезпеки, у якій затремтіло б моє серце… От раз Помпеяна й мене обскочили кінні квади…

Тріпнув пальцями і замовк.

– Чому мовчиш, Сульпіціє? – спитав сотник. – Розкажи про цю пригоду. Я чував уже про неї, тому й цікаво мені почути ще твій опис. Воно завсіди цікаво пізнати, з ким пов’язала нас доля.

– Про мене, розкажу. Так, бачиш, наші вояки позіскакували з коней і поздіймали шоломи. Квади окружили нас, і ватажок гукнув на нас: «З коней! Піддавайтеся!» Помпеян зблід, але не сягнув рукою до шолома. Йому, зятеві імператора, – та йти в неволю варварів! Який стид! Яка втрата! Вислід цілої війни ставав сумнівний, чи, краще, безсумнівний, з огляду на виняткове становище імператора в державі. Полонення Помпеяна рівнялося соромному мирові, а його смерть з руки варварів – програній битві.

В добавку я бачив, що квади знаменито знають, кого зловили, та що не гадають, поза Помпеяном, полишити в живих ні одного з нас. Молодяки добували із сагайдаків стріли, ладували списи та топори, й старші показували їм руками того, кого мали пощадити. Ось один з них відв’язав від плечей довженний аркан і став робити на ньому ключку, мабуть, щоб зловити і зв’язати нею одинокого бранця, якого гадали взяти.

Глянув я на префекта і бачу, як він незначно повертає меч до власного серця. Його великі сумні очі стрінули мій погляд, і я не втерпів. Я вхопив його лівою рукою за правий лікоть, а правою вказав місце, на якому стояв ватажок і ладився саме видати приказ своїм. Префект зрозумів мій погляд та тільки хитнув раменами. Та, проте, я й не гадав втратити молодого життя, як пацюк у пастці, і враз штриконув коня мечем.

Звір зірвався з місця й, як скажений, поніс просто на ватажка. У переїзді вгородив я йому меч у груди. Помпеян звалив другого з ніг, на третього наїхав я з усього розгону, а що наші коні були рослі кападокійські бігуни, а їхні злиденні, із зими ще пошершенілі хабети, то і люди, і коні розскакувалися, наче зерно під ступачем. Кілька ударів мечем, а там і погубна засідка остала за нами.

Квади зняли нечуваний крик і поперли щодуху за нами. Та ми втікли, і, – тут Сульпіцій засміявся сухо, – якби не мої римські пригоди, не був би я трибуном, а щонайменше префектом преторії. Так-то товчу я собою по гетських трущобах і радію, що хоч не маю над собою зверхника. Та ось тут показується, якою слабою животиною є людина. При звуці звірячих голосів здригається душа, а відвага заповзає у найглибші закутини серця. Недаром найважчою карою є дикі звірі у віварії… О! Чуєш?.. Знову реве!..

– Це ведмідь, великий бастарненський ведмідь!

– А ти погадай, якщо він тебе візьме в обійми. Брр!

Марк Лігарій засміявся весело.

– Не сумніваюся, що ти відважний і хоробрий, як і ялося нащадкові Сульпіціїв, та все-таки всіми волокнами твойого серця вріс ти у побут та розкоші імперії. Ти – як ті фламінго, що їх багачі годують у звіринцях, наче рожі, плекані вчасною весною чи пізньою осінню. Коли ж прилетять сердиті зимові аквілони, не поможе й найбільш тямучий огородник: цвіття померзне, било покриє сніг, а весною на його місці виросте тільки противна хобта. Вона погана, проста, вонюча, та сильна, відпорна і плодюча, а її насіння перетриває і жару літа, й осінню негоду, й зимові морози. Ось якими були колись і ми. Ось якими повинні ми стати знову як не своїй державі, то хоч на підложжі інших, тугіших народів, як мізки великих, здорових тіл та палких, незіпсованих сердець. Та киньмо це! Не твій це світ, трибуне, і ти не останеш у ньому, але вернеш у дозвілля Архіпелагу чи Сицилії, щоб переміряти останок життя… Ще тільки днинка, й ми станемо на верхів’я Пірету!

– Невже?

– Так, ось там направо займанщина астінгів, які згнобили гетів і на спілку з бастарнами збираються знищити останки держави Децебаловах нащадків. Завтра надіюся стрінути їх відпоручників.

– Хвала богам неба і землі, якщо які є, подяка твойому генієві, Лігаріє!

– Коли б і надалі був він мені провідником та опікуном! – похилив голову сотник.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 206 – 212.