3. Народи старіючі й молоді

Юліан Опільський

Як тільки трибун вийшов з кватири квестора, обхопив його порив холодного, вогкого вітру. Він загорнувся цупко у своє сагум і, похиливши голову, швидкою ходою подався у вартівню. А видко було її знаменито завдяки ватрам, які горіли то тут, то там на всьому просторі станиці. З палаток, у яких спочивали вояки, залітав голосний хропіт втомленої мужви; малі ватерки, при яких варили були вечерю, попригасали, і тільки гризький дим звівав вітер, наче опари на торфовищах далекої Британії.

Тисячні думки, спогади й почування налягали на душу Сульпіція. Він ні разу не сумнівався, що справді сам цезар придумав йому його теперішнє завдання. Проти своєї звички володар, який не вмів як слід оцінити навіть своєї власної жінки чи сина та ввесь вік помилявся у доборі людей, на цей раз вибрав добре. Копальню повірив хитрому-прехитрому квесторові, посольство – досвідному у зносинах з германцями легатові, а провід над військом – йому! Одначе трибун розумів і те, що ті обидва на випадок невдачі скинуть відповідальність на нього, і його голова заплатить за їх дві. Правда, Марк Аврелій нерадо карав смертю людей, та є на світі кари, гірші смерті… Але чи ж мусить бути невдача? Ану ж пощастить їм, він сам загорне бариш з копальні і відновить блиск своєї фамілії, відчинить ворота величної інсули на Есквіліні й перенесе через поріг суджену…

Та цей спогад не усміхнувся до нього. Він реготався голосом Клітії, його першої і єдиної жінки. Чудове біле личко кривилося у противному реготі, аж трибун спинився на ходу й потер чоло рукою. Ха-ха-ха! Маєтки, обнови, будівлі, статуї, картини, пахощі, вина, співаки, танечниці, флейтистки, приятелі, кості, грища, багряні одяги, золотисті тканини, цвіти та невидані, нечувані страви…

А там… Із кривавої брані вертає він ось, наче цей птах з вирію до гніздечка, і глядить, і дивиться, і бачить… Чудове біле личко віднаходиться – у люпанарі, гнучка струнка постать в’ється в обіймах легіонера чи моряка, на круглих пружистих грудях синяки від заскорузлих пальців осляра із Субури і противна, нудка вонь, властива норам нечуваної розпусти вічного міста… Ах! Зуби скрегочуть на цей спогад, кулаки стискаються на цей огидний спогад, як тоді… Мессаліна!

Кривава плахта прислонила зір Сульпіція. Ні! Нізащо в світі не верне він туди, де його приятель – філософ Діомед – усміхнувся тільки на його вибух.

«Ти, Сульпіціє, просто Абдеріт! – сказав. – Невже ж волів би ти, щоб вона отруїла була тебе, як Агамемнона Клітемнестра, або, що гірше, обвинила тебе про образу імператора? Це ж був собі тільки звичайний ухил жінки в напрямку її первісної вдачі. Ти обдав її блеском, багатством, любов’ю, а їй забаглося воні поту заялозених, немитих тіл, синців та укусів роззвіреного самця. «Гони природу вилами, та вона заодно вертати буде назад!» Сенека, бачиш, був великий чоловік! А ти зараз за ніж! Попоров бідну жінку гірш заздрісного рибалки з Остії, якому жінка скочила через пліт з диспензатором грецького доробкевича із Затибря. Хіба ж не було в Римі інших жінок? Ха-ха! Тепер плати, друже, а сам щезай з очей, бо у свояків твоєї жінки довгі руки!..»

Опустіла інсула Сульпіція, а в його серці звила собі кубло гадюка! Ні, ні й ще раз ні! Не верне він уже ніколи туди, де таке діється. Далеко десь у Кілікії чи Сирії над вічно шумним морем збудує собі хатчину і заживе краще Горація, оддалік від буденної сутолоки…

І ось, саме коли трибун доходив до воріт вартівні, в його уяві, наче падаюча зірка, промайнула картинка. Удруге спинився, щоб схопити химерну мрію, далекий спогад того, що бачив уже раз там, далеко у царстві Протея: у морі чистого, блискучого, на обрії грайливого сапфіру вершиться ніби піраміда із смарагдів – одна, за нею друга, а десь далеко на круговиді – третя. Це цвітучі колись, а тепер запустілі острови Архіпелагу. П’ять-десять убогих рибальських хат на стрімкому березі, два-три човни, гурток брудних, та чудово гарних, чорнявих, карооких дітей – ось і все…

Зелений прочитан оповив звалища стовпів та руїн святинь або палат колишніх власників. Буйно розростаються здичілі оливники та запущені винниці, а противна німиця – туга, дорідна, виростає з купини дрібного румовища. Оттут, де гостювали колись у храмі олімпійці, тепер знову бог давніх часів, Сатир, виставляє з-поза кущів своє хитре-прехитре бородате обличчя та згуком сопілки надить голу німфу до нестримного, від прасотворіння законом освяченого безстиду природи… Ох, чому ж не уявив він собі цієї картини тоді, коли його раби тягли Клітію з люпанару?

Надавив двері й рішучим кроком увійшов у вартівню. Стрінуло його лагідне, мигтяче світло огню, який горів на величезному комині. Біля комина сидів Марк Лігарій – одинокий. Ні одного із центуріонів не було біля нього. У мідяному казані кипіло вино з корінням, а запашна пара наповняла тепле та душне повітря в кімнаті. Крім вояцьких лежанок, лав та одставників на списи, не було тут ніякої іншої обстановки. Тільки біля огню, де сидів центуріон, стояла мала лавочка, трохи вища від лав та лежанок, а на ній два срібні кубки.

– Так швидко вертаєш, трибуне? – усміхнувся Лігарій. – Невже ж пир уже скінчився?

– Для мене – так. Вакх не оповив моєї голови вінцем, бо ціла зграя інших богів наклала туди своїх дарів: і Марс, і Венус, і Меркурій, і Афіна та Фурії, ха-ха!

– Не високо, бачу, ціниш богів! – сказав центуріон. – Якби ти так довго напокутувався сотником у Дакії, як я, то…

– То що?

– То не цінив би їх і стільки! Егеу! Було так у нас кілька звеличників Мітри, були й християни, але й одні і другі не дають людині цього, що найцінніше, – справедливості! Вони тільки обіцюють їм у майбутньому, а я не вірю вже в обіцянки навіть богів, не то людей, та ще й жреців. От випиймо чарку вина, яке вміє приладити тільки один Марк Лігарій на ввесь північнодакійський лімес. Хай зглянеться на нас геній Сульпіціїв! Евое!

Вилив у попіл кілька краплин із чарки й покушав напитку. Трибун аж язиком ляснув, так дуже засмакувало йому вино.

– Евое! – закликай і собі. – Вільно тобі не вірити в богів, та всякий тямучий мусить вірити в генія людини, доброго чи злого, розумного чи нерозумного, великого чи малого. Твоє вино, Марку, краще за нектар…

– Якого, зрештою, й ніхто не бачив і не кушав. Дешевеньке порівняння!

– Але влучне!

– Так то так! – наздоганяв хід своїх думок сотник. – Це справді й єдина користь із релігії, що вона дає розмовцеві безліч риторичних фігур.

– Може бути, але вони не дуже складно звучать в устах вояка…

– Ти хотів сказати – центуріона-сотника, який служить за гріш, та, щойно дійшовши до першого списа, має сяке-таке значіння… Ха-ха-ха! П’ятдесят дев’ять смертей лежить між «останнім гастатом» і приміпіляром, та скільки з нас дослужиться цього? А ще як згадаю, що я сенаторського роду, нащадок консулів та преторів і оце ходжу з виноградним буком, то не дивуйся, що нестає мені любові до людей та віри в богів. Саме тому прогнав я всіх підвласних у другу вежу та у вартівню над яром і жертвую тільки генієві твойого роду, а не богам… ось як!

І відразу проковтнув напиток із чарки. Трибун попивав дрібними ковтками, розкошувався корінним посмаком незнаного собі зілля і глядів у погасаючу ватру. У кітлику булькотіло вино, й десь із-під печі обзивався цвіркун.

– Що ти не простий деришкіра, пізнав я з першого погляду! – сказав по хвилі. – А то я не сидів би біля тебе й не пив би твого вина. І тебе, й мене, наче море моряків розбитого корабля, викинуло життя на берег, і ми спасли з розбиття тільки душу. І я відчув, що удвох краще придумаємо шлях, на який нам завернути, щоб знову станути на кермо побідної галерни! І тому я прийшов сюди…

– Порадитися зо мною над змістом розмови з квестором та легатом… – докінчив за нього сотник.

– Так! Але як ти догадався цього?

– Звичайно: ти вертав з пиру не підпитий, не об’їджений, ні веселий, із чолом, стягнутим у брижки поважної задуми, – значить, ти прийшов, щоб передумати зо мною якесь важне питання, бо інакше був би не приходив зовсім.

– А може, я тільки залюблений, Марку? – усміхнувся трибун. – Тоді теж морщаться брови, з натугою працює думка, а людина зривається до чину…

– Залюблений ніколи не шукає товариства і сумує або радіє без приводу А в тебе не видко ні цього, ні того; що більше – ти шукаєш навіть товариша. Що ж? Я ждав тебе! В мене теж найдеться діло, хоч я волів би проміняти твою галеру на хребет гірської коняки. Ніч довга, а втомитися, правду кажучи, не було чим. Завтра теж пошкандибаємо за військом і обозами нога за ногою. Дакійці, що живуть довкола, давно замирені і не мріють навіть про напад. Будете йти черепашиним ходом і дріматимете на конях.

– Правда, на Юпітера! Отож послухай! Я дечого тут не розумію. Ти давно тут?

– Від п’ятнадцяти літ!

– То ти будеш знати, чому імператор та його урядовці так дуже шукають за золотом навіть у варварських землях! Невже немає доволі своїх? Імперія велика, всюди царює мир, римський мир! Навіщо ж загортати нові землі, коли й так уже божеський Траян забрав їх забагато? Адже ж це ясно, що за копальнею прийде колонія, опісля ворохобня варварів, війна й укінці нова займанщина. І знову старий Термінус буде мусіти з-під далекого Капітолію тягнути за собою нові граничні стовпи. Пробі! Небаром і дерева на них не стане в Італії. Ти тут живеш на лімесі золотодайного краю, віл довгого часу шукають тут рудокопи золота і навіть добувають його…

Злобно засміявся сотник:

– Цей твій Термінус від часів Траяна возить уже тільки порохно! – докинув.

– Правда! – згодився трибун. – Не ті тепер стовпи, які вбивав Август, Веспасіан, Траян. Та все-таки я не розумію…

– Ти знову про золото? Добре! Це не є для нікого тайною, тільки ніхто не збагнув її причини. Так, трибуне! В римській Дакії воно ще є, але його вже дуже мало, та, видко, нема його й деінде, коли скарб бідніє з року на рік. Золота нема! Це правда, а воно мусить бути, хоч би за ціну війни. Тільки там, де добувають його, видко наглядно упадок, розпад, загладу!

– Як-то? – зачудувався трибун.

– А ось як! – Лігарій видобув із-за пояса калитку й висипав з неї на стілець кільканадцять динарів та ще й платинку, в якій був рулон таких самих монет. – Бачиш ці динари у платині? Це давні динари Августа й Тіберія, а оці – це теперішні. Знаєш хіба, що ці давні удвоє вартніші, ніж нові…

– Ба, це й мала дитина знає!

– Добре, але чи подумав ти, що це значить?

– Розуміється. Тут більше міді, а тим більше срібла!

– Ага! Чого ж це так?

Із зачудуванням глянув трибун на Лігарія. В його голові завітала думка, що, може, центуріон у самоті дакійських безвістей таки дещо й здичавів.

– На Меркурія і Мінерву, не знаю! – хитнув плечима.

– Ха-ха-ха! Бачу в твоїх очах, трибуне, сумнів щодо моїх глуздів, та ось я докажу тобі, що вони в ладі, як нічні варти у станиці. Давні гроші цінніші, бо в них більше срібла та золота, нові мають його щораз менше. Наш гріш нидіє, марніє, гине! У нас нема вже копалень, що їх мала республіка. А вони були ще за Цезаря, Августа, Тіберія, Нерона. Нема вже й по святинях цих скарбів, які в різних часах забирали проконсули, претори чи імператори. І ось один старий, ще траянівський центуріон, що жив перед десяти рогами в Сармісегетузі, розказував, що за гріш, який побираємо тепер як плату, він жив краще розбагатілого кавпона у провінціальному городі. Було вино, м’ясо, олива, коні, корови, безроги, можна було навіть удержати жінку, виховати сина, вивінувати дочку.

А що тепер? Вояків, яким давно належиться відправа, держать під знаками, хоча у них немає вже ні сили, ні відваги, ні охоти до важкої служби. Бач, відправа коштує гроші, а грошей нема! Вже не раз бунтувалися легіони, тому-то й імператори стали перечеканювати кращі гроші на гірші, щоби мати їх більше. Та це тільки хвилева поміч, бо за гірший гріш купиш менше, ніж за добрий, і стара нужда швидко вилізе знову, тільки вже не в десятках, але в сотках, не в сотках, тільки в тисячах, а то й у міліонах динарів.

Це не дрібниця, Сульпіціє, це страшне, це просто ніж на горлі імператора, це таран, вимірений у римський світ! Так, трибуне, правди не скриєш. Копальні вичерпані, давне золото і срібло розповзається під руками, а нових джерел нема. Вже тепер дають ветеранам замість грошей худобу та невільниць, а що буде, як те саме треба буде зробити з військом під прапорами? Легіон розповзеться теж, вояк переміниться в колона, батька родини, хлібороба, пастуха, купця, а провінції заллє море варварів…

Центуріон перевів дух і потер чоло рукою. Його очі блестіли, наче справді цих кілька чарок ударило йому до голови. Після хвилини слова поплили далі гладко й невпинно:

– Виросли ми, наче ці грибі, по розпаді та гнилі інших держав, сіяли ми і сіємо незгоду, роздор; хитрощами, підступом, насиллям поширювали ми владу від Єфрату по стовпи Геркула, по мрячну Британію, по тьмаву Туле, та ось приходить черга й на нас. Щезла правда, справедливість, чеснота, на яких колись будували державу, – залила нас гниль зіпсуття… Грізна Немезіс давно вже підняла на наші голови меч. Сточила гриб хробачня, він ось-ось упаде, під’їдений ними, та розсиплеться порохном, а нова, сильніша рістня закоріниться на його місці!..

– Di, avertite omen!! – закликав мимохіть трибун. – До чого ж ти те все?

– До чого? До того, що я ненавиджу цей лад, з якого виріс, ненавиджу цю державу рабів, визволенців і галапасів та зітхаю тільки до тих сірих мас варварів, які знищать кубло проступку й погані та скажуть усім, хто переживе цей кривавий бурун: «Анумо, покажіть, що зможете, зумієте, чого довершите власною первісною силою, без допомоги рабів та злиденних наймитів! У цьому-то покажеться стійність людини! Покажіть її, а ні, то припадайте, мов хробаки під обутою стопою легіонера!»

Настала довша мовчанка. З подивом глядів трибун на сотника. Звідкіля в нього це знаття? Яким шляхом прийшло йому розуміння справ, що ними навіть він, трибун, не займався ніколи? І, правду кажучи, чим більше вглиблювався в думки Лігарія, тим ясніше вичував у них правду, невблаганну, неминучу, страшну правду. Вже опустила руки Клото, золота нитка життя не снується вже з божеського веретена, а по лиці другої парки пливуть уже сльози жіночої безнадійності. А Ляхезіс! Даром берешся цвітами чи піснею відвернути увагу третьої посестри від чорних, важких ножиць. Наче лице сфінкса, кам’яне та грізне, з темряви у кривавому відблиску огнів Плутона виринає обличчя погубної Атротос, а ножі великих ножиць розгортаються, ніби клюв крука… Шах, шах! – клацнуть вони, й усе, що золотою парчею вистелює береги Середземного моря, закрутиться у страшному вирі воєнної хуртовини й пропаде в огні, димі, крові, у стогонах, зойках та судорогах конання… Сумно всміхнеться Клото й запряде знову. Та ця пряжа – не буде це вже нитка Римської імперії…

Із задуми вирвав його глибокий голос товариша.

– Чого сумуєш, Сульпіціє? – питається Лігарій. – Не наша це справа. Не ми довели сліпця на край пропасті, не нам його й рятувати. Хай пропадає лад, у якому немає місця для нас! Ми безсилі, без ваги та значіння й тільки тому бачимо це, чого не бачать інші. Коли б ми були на місці імператора та його дорадників, ми навіть не слухали б осторог, сміялися б з лихої ворожби і… шукали б злиденного золота навіть поза межами імперії… Вибач мені, що так згаку вибалакав я все, чим накипіло серце від двадцяти літ, тобто відколи останні динари з продажу невільників помандрували до кишені римських лихварів за довги батька. Від двадцяти літ сиджу в Паннонії чи в Дакії, то знову ходжу з військом на партів; бачив я Азію, Сирію, Грецію, раз навіть Британію і – на Плутона! – моя нога не стане більше у городах півдня!

– Звідкіля ж така ненависть, Лігаріє? Це ж усе-таки батьківщина, до якої виривається душа кождої людини.

– Моя батьківщина – тут! Вона пригорнула мене до свойого тугого, широкого лона, коли прогнала мене давня. Від ненависті сильнішою буває любов…

– А! – закликав трибун і вдарив себе рукою по чолі. – Який-бо я недогадливий! Я й сам мрію про втечу зі служби, та моя дівчина – невільницею іншого…

– Ох, та не зрозумів мене, трибуне! Не любов до жінки велить мені тікати з-під орлів Роми, ні ненависть, ні жаль до жінки не проганяють мене у безвісті Карпат, але любов життя, яке одно тривке у світі і яке так легкодушно відкидаєте ви, володарі світа, при першій з краю нагоді.

Живі люди родяться, трибуне, і де б вони й не були, скрізь фатум гонить їх до чину, насилує їх уми творчими замислами, робить їх полководцями, володарями, поетами. І ось упродовж усієї першої половини життя розбивалося моє змагання об упір Фортуни, хитрощі Меркурія, звідність розпусної римської Венери, а то й об буденний правильник військової служби. Та як тільки відвернувся я від заклятого кола цих перешкод, враз побачив я перед собою інший світ, де стелиться шлях діловитій людині навіть до королівського престолу.

Отам над синім морем чорна пошесть пориває тисячі й вилюднює цілі краї! Ще гірше нищить їх скарб цезаря, а найбільш – невільництво та міські «пролетарі», які вимирають самі й не лишають після себе нащадків. Пустіють села, провінції, краї, розростаються городи, наче ті орли, тучені кров’ю Прометея. І Прометей умирає від цього. Старіється кров народів, прикутому до Кавказу героєві вже запалює смолоскип геній смерті.

Ось чому кинувся я в обійми варварського, здорового світу, світу почувань та діл, – не пустих фраз та меж, покладених усякому сильнішому зривові. Тут швидко на ватрі життя накипають нові покоління, рояться людьми, більшають оселі, села, селища, а надмір переливається через край посуди, підіймається щораз то вище, доки не вдарить об порохнявий лімес хвилею заглади. А тоді я або мої нащадки хочемо бути на гриві цієї хвилі, щоб у нашій тямці та пам’яті заціліло хоч те із старого, пропащого світу, що в ньому було добре. Така-то моя любов, Сульпіціє, любов до нового світу, що я його пізнав. Признаюся, правда, й до тієї другої, про яку ти думав, та вона – тільки одна цвітка у багатому цвітнику мойого майбутнього життя…

Замовк Лігарій, а в казані показалося дно. Сотник приставив його знову до огню, налив ущерть та досипав зілля. Потім поклав перед гостем сухий козячий сир та вуджене м’ясо, й обидва почали їсти. Під час цього трибун розказав Лігарієві докладно розмову з квестором та легатом. Лігарій слухав уважно оповідання, розпитував про це й те, вкінці простяг руку до трибуна.

– Присягни, що скажеш правду на моє питання та що нікому в світі, навіть на муках, не зрадиш моїх замислів.

– Присягну на те друге, якщо почую питання! – відповів по хвилині надуми трибун.

– Добре! Скажи, чи не ця дівчина квестора захопила тебе своєю принадою?

– На круглі груди Кіпріди, так!

– Моя таємниця в’яжеться тісно з твоєю любов’ю…

– Клянуся тобі на генія Сульпіціїв!

Підняв руку догори й похилив голову.

– Значить, ти готов пожертвувати всім, щоб її добути? – питав далі Лігарій.

– На Юпітера – так!

– То купи її!

– Ба, старий розпусник не продасть! Він, видко, довго шукав за нею по базарах і, коли купив, не продасть її нікому, хоч і який ласий на гроші. Він так водить очима за нею, а з беззубого рота тече йому слина на заялозену туніку. Він багата людина, його баришем не знадиш.

– То візьми її збройною рукою!

– Не можу! Я ж саме маю пильнувати, щоб на копальні нікому й волос не впав з голови. За мною стежить тисяча очей!

– Коли так, то послухай! Якраз у тому місці, де має бути ваша копальня, стикаються зі собою займанщини бастарнів і астінгів з краєм гетів. Над цими гетами верховодить жінка, остання з роду короля Децебала. Вона цвіт усіх жінок усіх часів і народів, Семіраміс, Клеопатра, Туснельда чи Зенобія. З нею зустрівся я під час прогулянки ваших рудокопів, які під моєю опікою провірювали положення золотодайних околиць. Вона і я – приятелі.

Ми відразу знайшли одне одного, наче Сатир та Німфа біля лісного джерела, і вона сама дала мені свою любов і взяла мою. Її ратище й мій меч лежали одно біля другого у траві, сну нашого беріг сам Пан, а його семикратна сопілка колихала нас до сну літеплим леготом короткої літньої ночі. Коли ж уранці збудило нас сонце, вона заспівала, наче птах у гіллі, засміялася радісно, весело, безжурно, мов дитина, і сказала:

«Дурні-бо ви, римляни, дурні й нахабні! У мойого прадіда більше було золота, ніж буде коли-небудь у вашій копальні, тільки ви не вміли знайти його! Ви раділи, коли князі дакійців сіли біля казана з отрутою і, приливаючи один до одного, пили її, наче вино. Вони вмирали, разом з ними вмирала й таємниця їх скарбів, та ви гавилися тільки на них. І ось узяли ви землю, з якої нема вам ніякого хісна, та даром питали про золото. Забули ви, що й найбільше тямучий чоловік вибалакає добровільно… вибранці своєї любові таємницю, якої не вирвала б йому навіть смерть! Так ось тепер правнучка нещасного володаря пасе очі видом скарбів, за які поплили колись надаремне ріки крові! Вона дивиться на них і сміється з глупоти царів землі. Лежать багатства, вростають у вогке лоно великої Котітто, з якого вийшли колись, та не варті вони й одного твойого обійму, Марку! Як радо віддала б я їх комусь, хто прогнав би з наших гір вражих астінгів! Скажи, може, зміг би ти це вчинити?»

– «Я ні! – відповів я. – І хоч би й міг, то не вчинив би цього за гроші. Мені їх не треба…»

– «То йди й шукай, Марку, – сказала тоді Нізія (бо так вона називається), – йди й шукай когось, хто вчинив би це!..»

Її голос звучав, наче спиж. Ніжна повійка-любовниця вмить змінилася в королеву. Ось що сказала вона мені, а кожде її слово затямив я, наче ворожбу:

«Астінги – це перша ватага безкрайньої валки народів, які десь із півночі, від великого сірого моря пливуть на південь і звуть себе гутонами чи готами. Вони тої ж породи, що бастарни, та вдачею вони схожі на маркоманів, квадів і свевів. Вони словні, хоч і хитрі, хоробрі та вірні до останнього віддиху вождям та товаришам. У бастарнів ці прикмети затерлися вже давно. Вони наймаються за гроші та завсіди готові приєднатися до сильнішого. Тим-то й вони не ослонять нас від майбутніх ватаг, ані не поможуть нам, тільки ще самі вкажуть найкращі шляхи наїзникові. Для вбогого народу дакійців тільки одна дорога до рятунку – спинити астінгів у їх мандрівці на південь, і то так, щоб увесь похід готської юрби завернув на схід чи захід, а нас залишив, наче на забутому острові. Якщо це не вдасться, то остане там тільки боротьба, як колись, за Траяна, проти нас на півдні провінції. Ми не злякаємося. Ми вірні діти Сонця та Землі, з музикою та жартами підемо вмирати з ім’ям Котітто на устах. Вона-то зродила нас у божеському обіймі й вона прийме нас ізнову на своє лоно. Та все ж таїш, якщо ти в силі, поможи мойому народові!.. За мою любов, Марку!…»

– «За твою любов, Нізіє, я вчиню все, що зможе тільки людина! – сказав я. – На всякий випадок клянуся тобі небом та адом, життям і смертю, мечем та щитом, що в найгіршому разі прийду вмирати разом з тобою!..»

Ось так ми розійшлися, та як довго рудокопи нишпорили по вертепах за металами, сходилися ми щоднини, а навіть проводили цілі доби у розкоші, про яку й не снилося римським здохлякам та грецьким педерастам.

Тут Лігарій простягнув свою могутню постать, аж затріщали сустави, оплетені вузлами силенних м’язів, – і так кінчив:

– Коли ми прощалися, в очах Нізії не було сліз. «Ти чоловік, Марку, – казала вона, – дебелий, сильний, розумний, і в мойому ложі є місце тільки для тебе. Я жду! До року, поки запалають на верхах огні дорічного єднання, прийди до мене!..»

Хвилину помовчав у задумі.

– І я виглядаю, наслухаю, розпитую й дізнався вже чимало. Астінги напрошуються в імперію, й цезар має велику охоту прийняти їх, бо бажає загорнути землі гепідів та маркоманів і провести лімес верхами Карпат. Він не знає, що таке астінги, а що гірше – не знає, що гети-дакійці держать ці верхи, як держали колись їх діти, та що їх внуки бажають теж жити, – не вмирати без хісна та слави, наче мандрівні миші. Вкінці знаю, що астінгів може спинити тільки римський меч, бо вони його одного ще бояться. Інакше не просилися б до імперії, тільки йшли б пробоєм, як ідуть на гетів. Отож треба довести до того, щоб легат відмовив астінгам прийняття хоч би всупереч наказові імператора… Це твоя справа, Сульпіціє! Тільки ти один зможеш довести до збройного спору між астінгами та римлянами і приневолити легата, щоб замкнув їм доступ до імперії. Взаміну за те даю тобі твою Сіру з більшим вантажем золота, ніж змогла б за десять літ принести тобі копальня.

Під час усього того оповідання Лігарія лице трибуна раз у раз міняло вираз і барву, й руки тремтіли, як тоді, коли нахилялася над ним дівчина.

– Що ж, заміна добра й корисна, гідна богів! Не знати тільки, хто з нас обох є Меркурієм, а хто Аполлоном? – сказав укінці.

– Як-то? – схвилювався Лігарій. – Невже ти підозріваєш брехню, обман або зраду?

– На Поллюкса, ні! Тільки погадай, де ми заховаємося обидва після розгрому квестора у спричиненій нами битві? Прийдеться хіба навіки закопатися у пралісах та вертепах і виректися всього, із чим зжилося серце продовж тридцяти літ!

Марк Лігарій устав і засміявся.

– Ха-ха! Не я стану плаката за ковбасками з курятини, кусками з вепровини, язичками соловіїв, британськими устрицями чи рижками з Норікум! Усі ті гаразди, підправлені облесними брехнями, доносами, злодійством, обманом та дурним стремлінням до всяких безглуздих почестей, – це добре для сварливих малоазійських колтунів, всяких вонючих часником та баранячим лоєм грецьких архонтів або для італійських декуріонів. Я волію стати творцем держави хороброго люду, який крок за кроком іде відбирати свою землю, освячену кров’ю предків, загарбану злодієм, який, мимоходом кажучи, скривдив і мене! Творчий труд, месть і любов! Чи ж є що більш гідне чоловіка на всій землі!

– Розумію тебе, Марку, розумію і навіть не докоряю тобі з приводу твоїх замислів. Поняття батьківщини загубилося в нас давно, як суто германські прикмети у бастарнів. Для одного батьківщиною – його місто, для другого – провінція, для третього – тільки його фамілія, а в нас обох з усіх цих річей немає нічого! Оставала б, може, ще традиція родів, давньої, славної бувальщини, історія… Та ось і її знівечила вже республіка, опоганили тріумвіри, а принципат потопив у калюжі гнилі, брехні, облуди! Феміда зірвала опаску з очей і позичила ваги у жидівських крамарів із Субури… Та, бачиш, Сіра не стане мені Егерією, як для тебе Нізія. Вона – цвітка Сходу, ніжна, слабосила! Вона зниділа б у снігах та бездоріжжях півночі. Їй треба жари сонця, літеплого моря, пахучого подиху півдня. Тому хоча я й гадаю якомога найшвидше покинути службу, то кинути імперії я не в силі. Будь у мене Сіра, я продав би останки майна й закопався б десь у Архіпелазі, щоб доживати віку на зразок Теокріта. Тільки тоді сказав би я, що дійшов до найбільшого добра, яке може дати мені життя.

Марк Лігарій засміявся напів із глумом, напів із спочуттям. Подумав хвилину.

– А якщо я повів би справу так, щоб і ти міг осягти свою ціль, то чи пішов би ти за мною? – спитав.

– Тілом і душею!

– То послухай!..

Допізна вніч обговорювали обидва римляни подробиці плану, а там і полягали на лежанки спати.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 179 – 189.