8. Кохання і політика Марка Лігарія
Юліан Опільський
Над горами стояла жарка літня днина. Роса просохла ще з ночі, й освіжена рістня буйно вкривала невеличку прогалину у суцілі лісу. Отут було джерело погожої води, обрамлюване високою, в пояс, травою та зрідка засіяним ситником. Трава росла і далі, та там не видко її було в безлічі цвіту. Здавалося, кожда билинка двигала запашну голівку, а ці, що не мали вже місця врости в землю, літали понад нею роєм метеликів. У повітрі було тихо, живий огонь летів з голубого неба, та жара не томила грудей духотою, як це буває на долах. Навпаки, різка свіжість мішалася із сонячним теплом згідно, природно: це ж був амврозійський подих божества сонця, яке сьогодні обіймало владу світа на все літо.
А ось і само божество зійшло з висоти у райський краєвид і прибрало вид найкращого, найбільш запашного цвіту, найбільш сонячну, чарівну появу – появу дівчини…
Одягу на ній не було, тільки із чорних ягнячих шкірок зішита перепаска видніла на цвітучому, тугому та стрункому тілі. Вона розложилася біля джерела, а поруч лежала коротка рогатина і нагортка з м’якого червоного сукна, нашивана золотом та лискучими різнобарвними камінцями. Біля неї, у тіні малої смерічки, спав величезний чорний пес. Він поклав голову на передні лаби й тільки від часу до часу зітхав крізь сон або піднімав одно вухо, наслухаючи.
Живий огонь спливав з неба на золотаве тіло дівчини, й воно приймало його, наче ті безіменні цвіти, та, як і вони, платило йому за це красою. Воно пружилося від часу до часу, протягалося розкішно, розхилялося настрічу любовникові, наче ждало з неба золотого дощу Данаї.
Втім пес схопився з леговища та, видко, навчений, не забрехав, тільки підійшов до дівчини, трутив її носом, а там, оглядаючись за нею, побіг у ліс. Вмить устала й дівчина, обгорнулася нагорткою від грудей до стіп і побігла за псом. Вона знала, що на тому боці поляки є чужинець або дикий звір та що вона буде мати спромогу приглянутися йому з укриття. За кілька хвиль потім на поляну вийшло двох чоловіків. Були це Лігарій і Бітопоріс.
– Сюди веліла тебе завести княгиня! – сказав гет. – Тут горі наліво хата, з якої видко обоз римлян та стан астінгів. З хати веде стежка просто до обозу. Прощай!
– Ти куди? Пожди!
– Навіщо ждати? – усміхнувся гет. – У день сонячного свята, коли з казані кипить зілля, а по верхах кладуть хлопці ватри, коли дівчата миються на нічний танець, а все тіло горить, як пожар лому… ох, тоді не час на розмову з мужами.
Бітопоріс аж приблід, кажучи ці слова. Він, видко, здавна тужив за цим часом безтями, безшабашного збурхання крові, шалу змислів та розпаленої самітністю уяви, а надія на заспокоєння туги не давала йому спочити ні хвилини після трудів довгої мандрівки. Він простягнувся, аж хруснули сустави, і пригриз уста.
Із черги засміявся Лігарій.
– Справді, великою є понада свята єднання серед цвіту та зелені на славу божеської Котітто, – відповів, похиляючи голову, – мене рівно ж томить туга, а мої ночі минають без сну, наче на огневому ложі. Та не самим тільки квіттям встелене життя. Наче прив’яззю дикого звіра, приковує чоловік своє серце розумом. Тому навіть сьогодні не слід мені бути сліпим на події у нашому обозі та на вільних верхах. А ти, – тут покинув жартівливий тон і заговорив повагом, – поїдеш ще сьогодні до князя Дірда й приготовиш до бою на післязавтра всіх збройних мужів племені. Розумієш?.. Гаразд, можеш відійти!
Мовчки скорився Бітопоріс, Лігарій остав сам і бистрим зором обкинув усю поляну. Відразу попав на слід дівчини. Деякі билини, потолочені вагою її тіла, підіймалися на очах… Одним скоком Лігарій знайшовся біля джерела, й у цю мить щось велике, чорне підкотилося йому під ноги та трохи не звалило його на землю. Пес підскакував, скавучав, брехав, намагався лизати йому руки та лице, словом, вітався, як вітається давно пропавшого пана. Хвиля радощів залила серце Лігарія: «Лео тут, значить, і Нізія недалечко». Із грудей вирвався йому могутній оклик, якого луна понеслася горами, мов рокіт грому:
– Евое!
У цю мить з-поза кущів вийшла дівчина і, кинувши спис, простягла до нього руки. Лігарій бігом кинувся до неї і з першого маху підняв її із землі, наче дитину. З легким окликом опала йому дівчина на руки, й він цілував її чоло, волосся, очі, уста, груди… Довгу хвилину не чути було між ними ні словечка, доки обоє, знесилені, не впали на м’який моріг і, пригорнеш до себе, не заховалися в чагарнику.
– Спам’ятайся, Марку! – промовила згодом перша Нізія, коли підвелися, втомлені, й сіли у затишку, укриті перед оком цікавих, стережені Леом від несподіваної напасті. – Спам’ятайся! Перед нами життя доволі, раз ти вернув. Натішимося ще собою хоч би сьогодні увечері, а поки що послухай, що сталося тут за час твоєї неприявності, і скажи, що зробив ти для нашого майбутнього. Ну доволі, годі вже! – повторила й наглим рухом відсунулася дещо від товариша.
Сотник важко переводив дух. Запах молодого, сонцем нагрітого тіла оп’янював його, як вино, його лице блідло, світилися очі, а руки тремтіли, наче в немічного старця. Та було це гремтіння ловця, який бачить перед собою добичу. Грубі краплі поту виступили йому на чоло; він обтер їх і насилу заспокоївся.
– Твоя правда, божеська моя, розказуй! – сказав, зціпивши зуби, та стиснув кулаки, що аж хруснули пальці…
А вона поправила волосся, розбурхане під час пестощів, і, обгорнувшися у нагортку, щоб не розсівати уваги слухача, розказувала ось що:
– Через усю осінь вели ми війну з астінгами. Невблаганні вороги не щадили ні жінок, ні дітей, і навіть війна з вашими військами не приносить стільки втрат, що боротьба із цим навісним плем’ям. Хто вчас зійде з дороги перед вашими когортами, цей може бути спокійний, що за ним не підуть головорізи стежити по лісах та вертепах. Ви повалите державу, але виріжете тільки цих, що стануть з вами до бою. В астінгів не те, бо вони живуть з війни так, як ми з нашого товару чи з ловів. Тому побивають усе живе, щоб прогодуватися відумерщиною. Для них противник – це дикий звір, якого вбивають на поживу.
Між нами, як знаєш, сидить по той бік гір багато бастарнів – вони ж астінгам брати! Тим-то й помагали їм і не затаїли ні одної стежки, ні одної оселі, ні одної людини. Всякий опір кінчався різнею, так що вкінці всі повтікали на цей бік гір, де нема вже бастарнів. Ми уступили з усього північного узбіччя гір аж до джерел Пірету, і тут рішили ми зібрати всі сили та, знадивши астінгів у яке-небудь провалля, вистріляти з луків до ноги. Але й тут пронюхали кляті зрадники наші замисли й сповістили про них Тсіудагата.
Був уже грудень, коли впали в нас великі сніги, і ми були певні, що на цей рік годі буде вже діждатися нагоди до відплати. Князі Дірд і Вітібал намовляли мене відпустити рать домів, я тільки одна не рішалася. І ось одної днини, коли ми всі мерзли в колибі, чуємо нагло крик, зойк та звісний на ввесь світ бойовий рев астінгів. Яким способом пробралися вони зимою крізь заспи та ломи, знають тільки боги. Досить, що вони були тут і з нечуваним завзяттям кидалися на наші колиби, повні сплячих та беззбройних ратників. Князі потратили голови, рать пустилася врозтіч, та я зрозуміла вмить, що вони не зможуть відразу наступити на всі наші ватаги.
Я скочила на коня й поїхала до найдальших колиб, підняла всі найдальші ватаги й вернула з ними надвечір, коли астінги опанували саме наш головний стан. По дорозі мучилися з нами всі ті, що вивтікали були з колиб. Вони горіли жадобою месті й завзяття. Ми обвалом грянули на п’яних побідою напасників, і ні один з них не втік із життям. Вони, бач, не тікають ніколи, хоч би й бачили шлях до втечі. Одного тільки ватажка зловили ми на аркан, яким Дірд навчився орудувати, коли був торік у язигів. Ватажком цим був Тсіудгер, син короля. Він зразу домагався смерті, кидався на меч, товк головою об каміння, так що ми мусіли його зв’язати. Та згодом заспокоївся й одної днини сказав мені, що мене любить та що я мушу стати його жінкою, якщо не велю його вбити. Прийшлося мені знову зв’язати його, та саме тої ночі Тсіудгер утік…
– Ти знадила його, Нізіє, своєю красою! – замітив невдоволено Лігарій. – Хто тільки гляне на тебе – пропав! Усе-таки треба було сильніше стерегти бранця.
– Вітібал сам оглядав його ремені перед самою втечею. Їх знайшли вранці погризеними. Видко, пес, якого присвоїв собі був Тсіудгер у неволі, перегриз їх на приказ пана. Та самого пса Тсіудгер убив, щоби звіря не зрадило його в утечі. Що й казати! Тугий і завзятий це борець, та це не людина, але звір. Не завагався б він ударити мечем батька, жінку чи дитину, якщо б хтось із них нарушив його геройську честь…
– Все-таки твої очі дорожчі йому від честі! – укинув дещо злобно Лігарій. – По закону свойого племені повинен він був убити себе, як тільки розв’язали йому руки.
Ніжні, рухливі ніздрі Нізії дрогнули згірдно.
– Ах, це інша справа! Навіть дикий тур рикає привітно та леститься, коли підходить до самки, а ведмідь у горах їсть рибу, ягоди, гриби, і горе ловцеві, що в такий час принесе додому його шкіру. Бач, буде мусіти від власної добичі тікати під вітер, ха-ха!
– На Кіпріду! Хоч би від нього несло амброю та фіалками, горе йому, якщо стрінеться зі мною! – проворчав Лігарій, а його права рука, суха та м’язиста, висунулася грабіжним рухом наперед.
– Не хочу! Нелегко побороти ведмедя чи тура, а якщо це непотрібне, то краще зійти їм з дороги.
– Борониш його?
– Ні, тільки боюся за тебе! Один скажений вовк стане за десяток звичайних, і ніхто розумний не піде боротися зі скаженим звіром чи їдовитою гадюкою. У твоїх словах, Марку, заздрість!..
– Ні, божеська! Це тільки озлоблення жерця, якого ідола каляє погляд юрби.
– Погляд не каляє ні сонця, ні місяця, бо вони зависоко! Ось слухай далі.
Розправила складки одежі й так кінчила:
– Після втечі Тсіудгера прибули від астінгів висланці з гілками омели на ратищах на знак миру. Вони обіцювали вічний мир і союз у заміну за мою руку. Тоді склали ми перемир’я, а я вислала до тебе Бітопора. За цей час позбирали ми, тобто я й обидва князі, всіх гетів, які живуть під моїм присудом. Сила моя велика, та, проте, починати другу війну без вашої помочі небезпечно. Чи знаєш ти, що за астінгами є ще багато-багато їхніх племен, ген аж по сиві води Північного моря? Вони ждуть тільки, щоб астінги пробилися через гори в межі Римської імперії. Й тоді вже хвиля за хвилею попливуть гети, немов нестримні хвилі Шумної Ріки. Як ось уже тепер ідуть з ними бастарни, так мусіла б іти з ними й велика частина гетів, за ними язиги, а там відгукнулися б побиті маркомани, квади, свеви. Нам самим не остало б нічого, хіба з душею втікати у Чорні гори – або загинути. Злидні або смерть!
Марк Лігарій слухав уважно. Картини, які змальовувала Нізія, були яркі й виразні. Очевидне було, що тільки в оперті на римський лімес могла остоятися держава його й Нізії, та якщо Рим заключив союз із астінгами, держава ця оставала, наче рука дитини між молотом і ковадлом, поза межами безпеки й миру. Людність Карпат мусіла приєднатися до переможців, утікати в безвісті або гинути. Не було в неї городів, військ, союзників; були тільки вороги!
Отож треба було за всяку ціну розбити намічений союз астінгів з Римом, самим підібратися до лікторських різок та топорів.
– Чи дорога до скарбів Децебала ще отверта? – спитав по хвилі.
– Розуміється. Всі золоті персні, самоцвіти та срібні сестерції заховані у великих глиняних горшках і скринях.
– А скільки часу треба, щоб видобути його частину, ось хоч би стільки золота, скільки зможуть нести два мули?
– Три дні!
– Так привези мені у хатину, де сьогодні мали ночувати, саме стільки…
– Як-то? То ти не проспиш сьогодні зі мною?
– Ох, ні, Нізіє! – зціпив зуби сотник. – Чар Орфеєвої оргії порушує скелі, та не сміє знівечити замислів мужа! Сьогодні увечері або завтра прийдуть сюди жовніри. Прийми їх, угости, та не пусти гуляти з дівчатами. Якщо не послухають, можеш їх навіть покарати.
Припав головою до голих колін красавиці, а з його грудей вийшло наче хлипання дитини. Та згодом встав, насилу усміхнувся й пішов горі, де була хата та стежка до обозу. Самітною остала княжна. Вона цупко обгорнулася своєю нагорткою, та коли підіймала зі землі ратище, на голову вірного Лео впала велика перлиста сльоза.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 217 – 222.