13. Спадщина квестора

Юліан Опільський

– Яка страшна подія! – бідкався другої днини легат, дивлячися на повну трупів кватиру квестора. – На Серапіса! Ні я не піду туди, ні тебе не пущу, Сульпіціє! Нехай фоссори позакопують все те, то тоді вже! Де Лігарій?

– Нема його від учора. Він сюди пішов… Ох! Богове! Гляди! Чи це він? Це ж його відзнаки…

Показав рукою на висячого. Підійшли ближче.

– Так, це він! – рішив трибун. – Лиця пізнати годі, та одяг, зброя, відзнаки – його! Повішений! O, quod pudor! Що за стид!

– Ба, ні, його наперед вбили, а тоді щойно повісили! – зауважив хтось з присутніх.

– Зняти його! – приказав легат, а коли всі кинулися до сіней, трибун здержав їх.

– Достойний легате, там є, а властиво, повинні бути скарби квестора та його золото, добуте з копальні. Мусимо йти туди самі.

– Правда!

Закривши уста рубцем плащів, обидва достойники ввійшли у хату, де, на превелике диво, знайшли все нетикане. У сінях було дещо сопуху від застиглої крові, та на загал, поминувши трупи, усе було в порядку. Важко зітхнувши, Глябріо покликав лікаря грека та писаря й узялися до упорядкування.

На Буфо не знайдено ні сліду насильства. Він, очевидячки, вмер при вечері, а щойно після його смерті напали рудокопи на його оселю. Таке казав Аригет, якому розповіли це невільниці, що повтікали були з хати у вартівню ще до нападу. Не було приводу не вірити їм, бо ж усі знали, що квестор любив свою «фамілію», тож ні Хлое, ні Сіра не могли бажати собі його смерті зі злоби чи з пімсти. Золото знайшли все до зеренця, а також чимале власне майно квестора. Особливо чимало було дорогоцінностей, самоцвітів, перел, та розмірно мало готівки.

– Я гадав завсігди, що Буфо багач, – завважив легат, – а тут показується, що…

– Що ж, готовий гріш, певно, в його інсулі на Есквіліні порозкраджують свояки, раби, визволенці! – відповів трибун. – Навіщо було йому мільйонів тут, у гетських проваллях? Усього разом таки зовсім доволі, як на такого розкішника.

– Так, але вмів він і добувати гроші звідусіль, почавши від імператора та Коммода, скінчивши на власних рабах!

– Брр! Кінчаймо й ходім! Ти, Аригете, за збереження гроша імператора одержиш відсоток, а пайка квестора перейде на достойного легата, доки не прибуде другий квестор.

– На божеського вбивцю Аргівів! Поки це станеться, чималий зиск зарахуємо собі у скриню!

Непевним поглядом обкинув легат трибуна.

– Як-то? У мене інше завдання, і я мушу, розв’язавши його, вертати до Віндобони. Зиск полишиться тобі!

Сульпіцій засміявся згідно й махнув зневажливо рукою.

– Нема в мене бажання збільшувати тягар на своїх плечах та заздрість у серцях ворогів, та, правду кажучи, не маю на це й часу. Якщо такі дії, – тут указав рукою на трупи, – не мають повторитися у майбутньому, то мушу перенести табір сюди, збудувати ряд вартівень та проложити дорогу до Паролісу. А там час мені вже й спочити. Я тужу за тим, щоби procul negotiis віддатися філософії…

Фальшива нота задзвеніла в голосі Апарта, та легат не замітив її. Бо зачасто доводилося йому чути про філософію у головній кватирі в Римі чи Антіохії, в Карфагені чи в Сармісегетузі, а що за тим скривалося, це знали хіба премудрі жреці Серапіса…

А Сульпіцій говорив далі:

– Не можеш покидати копальні, доки я не справлюся зі своїми працями. Крім того, треба ще переслати до Риму відумерщину Буфона…

– На Діоскурів! – закликав натхненно легат, глянувши у рахунки писаря. – Даєш мені майно!

– Ха-ха! За це візьму собі одну із врятованих дівчат, а другу віддамо Аригетові. Хоч стільки користі матимемо із старого скупинді.

Із черги тріпнув Глябріо пальцями. Мимо молодих літ гордував він дівчатами. Як справжній стоїк ступав він слідами Адріанів та Антонінів, а то й Зевеса, й волів Ганімеда, ніж Юнону…

– Певно, що відсилати їх до Риму годі, – сказав, – напишемо, що ціла «фамілія» згинула…

– Ба, ні! – живо заперечив трибун. – Не хочу я дівчини даром і плачу повну ціну невільниці до обчисленої відумерщини. Не дозволю також, щоб Аригет узяв свою даром. Він теж не вбогий чоловік.

– Він ні, але ти, Сульпіціє, втратив, як оповідають, майно у процесі…

– Так, те, що було в Римі, пропало, та все-таки лишилося ще стільки, що можна було купити невільницю й не бруднити тіла та одягу брудом гетських дівок, не ображати нюх смородом кізла чи овечого сиру.

Замовкли обидва, й тільки тростинка писаря шкрябала по жовтій поверхні папірусу. Легат тонув у мріях, обчислюючи зиск з копальні, а трибун дивився тупо наперед себе.

Нагло зірвався зі сидження.

– Треба виписати нагробники для квестора й центуріона, – сказав, – гроші, потрібні для квестора, відчислить «скріба» від загальної суми, а для Лігарія поставлю стовп я.

– Дозволь, благородний Сульпіціє, що я покрию половину коштів! – попрохав легат. – Заслужений і небуденний був чоловік.

Трибун кивнув на знак згоди.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 248 – 250.